А ще ви за безплатно перший місяць отримуєте один кредіт, який можна використати для зарахування у вашій шаразі довільної книги яку забажаєте. Тобто мало того що Піщаний Чоловік безплатно, так ще щось на ваш смак. Could this be Heaven?

Книги посмоктують.

В багатьох аспектах. Не потрібно мати навичок аби написати книгу. Не потрібно мати більше однієї навички, якій діти навчаються у початковій школі, аби книгу прочитати. Тому серед книг багато лайна. Тому художні книги поза технічними конструкціями у вигляді сторітеллінгу не мають ніякої цінності, бо яку цінність може мати побудований у голові автора світ з наперед абсурдними правилами; це ж несправжні люди, які ніколи не жили аби їхні дії давали якусь інформацію про людство як таке, що можна винести з тих фантазій? В той же час технічні книги не є найструктурованішим джерелом інформації, хоча вони значно виграють перед статтями, які в сучасних академічних середовищах недарма називаються stories (вперше почув в швейцарському Empa від випускника МІТ, до слова). Думаю я надав достатньо екстремальну точку зору на цьому моменті, аби вже продовжити дискусію не утруючи. Далі цікавіше.

Художня книга посмоктує в ще двох аспектах:
1) Передача сеттінгу
2) Передача діалогів

Коли мені наводять аргумент, що при читанні книги ти сам створюєш світ у своїй голові, у мене виникає запитання: якщо у вас така дивовижна уява, навіщо вам взагалі книга? Замість споживати чужі інструкції, чи не час вже творити свої світи? На папері, полотні, чи рідкокристалічному екрані? Енівей, око сприймає інформацію скаженими темпами, саме тому на обробку візуальної інформації виділяється 50% потужностей, якщо не більше. Тому те, що в книзі забере пару сторінок (блетб Бальзак), у кіно — лише одну мить. Сатоші-кун це прекрасно розуміє, тому він може без дискомфорту кидати вас з однієї локації в іншу зі швидкістю світла за допомогою бездоганного монтажу. До речі, монтаж це лише одна з причин чому кіно це значно складніше мистецтво і вимагає неспівмірно більше роботи, а отже і визнання. На тому ж п'єдесталі мультиплікація — ви уявляєте, скільки роботи йде в побудову кадрів? Відео кілька постів вище це прекрасно демонструє.

Передача діалогів це зовсім окрема історія. Вперше я це помітив при прослуховуванні The Hate U Give: постійні вставки Sarah said для розуміння хто й коли говорить дратували. Але це менше зло, адже куди цікавіше спостерігати за невербальним спілкуванням та мовою тіла співрозмовників, чого очевидно в книзі дуже мало. Проте вершиною є п'єса Пігмаліон у книжковому форматі. Саме так з нею переважно і ознайомлюються, що є злочином проти людяності. П'єса, яка побудована на різноманітті англійської фонетики і має головним героєм професора галузі, прототипізованого з друга Шоу, деякими людьми саме читається. В перекладі. What a waste. Я був щасливий, що мав нагоду прослухати її. І вам раджу. Вистава, в даному випадку, не створить так багато доданої вартості, як в інших випадках.

Проте аудіоформат має і інші переваги. Ви можете споживати книгу і в той же час дивитись прямо чи лежати з заплющеними очима. Ви не вріжетесь у пасажира метро і не перевтомите шию від сидіння навкорючки. І ви нарешті знайдете, як використати всі ті довгі години їзди у громадському транспорті чи походів у магазини з куди більшою користю, замість прослуховування втисячне заїжджених треків. Повертаючись же до форми: ви отримуєте звук. Саме те, що в коміксах передається чудернадськими послідовностями літер, а в книгах — просто описується. І одна справа реконструювати звук у себе в голові по опису його творення, але зовсім інша — відновити по ньому ситуацію. І так ми приходимо до The Sandman.

Not an audiobook, but an audioplay. Я аж не хочу розповідати очевидне, просто уявіть. Звук ключів і спускання по сходах з віддаленими криками ув'язненого — чи треба вам ще щось? Навряд ви мали досвід таке почути, окрім випадків коли засинали під кіно. А музика. Чи ви зможете записати в книгу музику? Чи ви, без музичної освіти, зможете відтворити її в голові правильно? Не зможете.

Тож біжіть насолоджуватись аудіоспектаклем в світі найзагадковішої частини свідомості. Розкажете, як вам.

Дивлюсь в інсту, а там люди ходять вечорами в гастрономічні заклади, можуть кудись поїхати на вихідні, а решту часу схоже працюють. Хтось сам, хтось в парі. Ось так і усвідомлюєш, що доросле життя настало. Зате в такому темпі ще років 50, це хороші новини.

Але there has to be more, hasn't it?

Я дивився кілька серій цього шоу ще в 2016, маю право на репост.

До речі, чудова демонстрація переваги візуальної передачі інформації, але лише бо зроблена настільки професійно. 60 с не потребують жодного слова наративу, аби зрозуміти:
1) відносини БоДжека з пацаном в червоній куртці.
2) з батьками.
3) з панною-оленем.
4) з роботою.
5) що у пацана в червоній куртці відбувся кар'єрний стрибок.

Не гребу, до речі, але схоже що я б сказав 5% обопільне бажання + 60% односторонні комунікаційні скіли + 35% спільне.

​​Група парашутистів станцює у небі гопак до Дня Незалежності

Оце празник буде.

«Поки на землі український гопак виконуватиме ансамбль, в небо піднімуться 14 професійних парашутистів, які в стрибку, разом із танцюристами на землі, повинні виконати елементи гопака і побудувати у вільному падінні фігури — цифру 30 і серце [...]. Під час приземлення парашутисти буксируватимуть великий державний прапор. Опісля відбудеться повітряне шоу літаків з димами».

Планують нечуване на 21 серпня на Дніпропетровщині.

https://bit.ly/3iEuGqh

Рік тому я брав участь в International Science Tournament. Українське змагання, яке якогось біса проводилось вже другий рік поспіль російською, але благо за рік до того складалось з суто українських команд. Аргументація була мовляв "перш ніж запрошувати на турнір іноземців, тре аби на нього приїхали росіяни". 🤦🤦🤦 Меншовартість в кубі. Врешті-решт, ситуація вийшла дуже весела, адже турнір скасували в день відкриття змагання, а прибулі російські команди мали відбути назад. Принаймні так було в березні, коли турнір і мав відбутись.

За день до того ми влаштували нетворкінг, і саме тоді я познайомився з чудовими, з прекрасними людьми з біофаку ННЦ "Інститут біології та медицини". То був один з найтепліших і найсоціальніших вечорів мого життя. Один товариш з того вечора зараз на мене підписаний, і може я не вмію це виражати йому особисто, але цю дружбу я ціную і щасливий, що вона сталась. Моя команда, яка складалась на 60% з біологів і 20% з хіміка, теж була класна, і мені хотілось проводити час в тій обстановці. Так і настав липень або серпень, а з ним і турнір, вже в дистанційному форматі.

Окрім нашої команди, брати участь вирішили ще дві російські. Звичайно ж, ми жартували про те, що мова виступів мала бути російська, і як садитимемо на пляшку тих москалів. Але моє бажання виступати англійською журі не оцінило. В свою чергу, я не мав сили волі відмовитися від виступу. Звичайно, я не хотів підводити свою класну команду, яким участь у турнірі була б гарним пунктом у СіВі, але того місяця я ще й став достатньо невпевненим у собі і через інші причини (як от, несвідому атаку від близької людини) аби вольово лишити це збіговище. В результаті, турнір минув, я спеціально повиступав жалюгідною російською, ковтаючи лайно на кожному вдиху як відплату за мою нерішучість, а також послухав від однієї з журі росіянок про "політичні причини", не промовивши нічого у відповідь.

Така от невеличка сторінка життя, за яку мені скажено соромно. На якій написані мої дії та бездії, що йшли врозріз з моїми поглядами та бажаннями. Але, не був би я тоді трішки психічно розйобаним, не факт що не вчинив би так само через власну безхребетність. Я не знаю куди за це просити вибачення і чи має це сенс, але я б попросив. В першу чергу, прошу в України, через підтримку сраної меншовартості. А ще прошу у себе самого.

Зараз я не переходжу з росіянами на російську. Дозволяю собі лише якщо вони мені за це гарно платять або заробляють на повагу антипутінізмом, розділенням народів, вважанням Криму українським, та, як бонусом, визнанням відсутності такого поняття як російська культура. Інакше не витримую дуже неприємного запаху з рота.

Хоча одна з таких, заслуговуючих на повагу, хороша московитка (включно з бонусом), назвала мою російську нейтівською. Не зважаючи на мої придушування залишків цієї мови у мозку впродовж кількох років. Тобто послуговуватись цим угро-фінським суржиком я ще й як можу, з 4 років можу, коли я сидів перед телевізором і раптом усвідомив, що володію російською. Але навіщо? Чому росіянин не має переходити при спілкуванні зі мною на українську, на мову, яку його народ свідомо знищував і з якої досі посміюється, вважаючи її, як і білоруську з казахською, киргизькою, та іншими мовами в минулому окупованих совком народів, непотрібними. Хоча саме його, кацапа, мова нам до біса здалась.

А зараз до третьої дії.

Годину тому дізнався, що на Астробоях на відкритті буде лекція російською. Мовляв, рівень англійської в учасників недостатній, а українські лектори відмовлялись від виступів. Пані організатор запропонувала це людині до того, як порадилась з журі, а нас поставила перед фактом коли той погодився. Мене така меншовартісна логіка і ситуація не влаштовувала, тож я, аби пані організатор не скасовувала лекцію по сумісництву від спонсора, шкодячи і Астробоям, і своїй репутації, поставив умову: або той дає лекцію англійською (благо сам зараз аспірант в Копенгагені), або я лишаю лаву журі. На цьому і зійшлися, хоча не минуло і хвилини як мене викинули з чату журі, не давши піти самому і пояснити ситуацію. Най буде, використаю цей канал як ще зашкварнішу (куди вже більше) версію фейсбука.

Учасникам гарних боїв і задач. А я хоча б цього разу зроблю правильне рішення — не буду причетним до чергової меншовартості.

Дія 4

Якби я народився в Росії росіянином, то я б їздив на Донбас вбивати українців. Бо я був би вихований у настільки ж націоналістичному патріотичному дусі.

Я не передам фразу точно, але це суть сказаного моїм патріотичним другом, який по сумісництву український націоналіст, причетний до армії. І якщо задуматись, то з цим важко не погодитись. Хоч якими б хиткими не були ті скрєпи, та пропаганда, якогось дива, працює. Особливо за допомогою 70-річного окупаційного спадку.

Яким росіянином би став я? Почнемо з того, що це б не був я. Закінчимо відповідно тим, що гадки не маю. Можливо навіть ватніком, хоча надто багато залежатиме від середовища. Ондо міжнарники з Росії, яких я зустрічав, мене приємно вражали. Особливо пан, (соромно, що я забув його ім'я) кому я подарував магніт з Бандерою, якому той шалено радів поки його матір не спалила цей шматок різьбленого дерева в раковині. Тому є шанси, що я б став хорошим росіянином (ні, не грузом 200, послуговуючись термінологією Стерненка).

Чого я очікую від росіян? Я б на їх місті просив вибачення у українців за дії своєї країни, якщо вони справді її не підтримують. Не публічно, особисто, оминаючи все можливу прослушку. Це не дивно, це правильна річ. Хоча в той же час розумію, що навіть це небезпечно робити, зважаючи на сарафанне радіо.

Тому є варіянт безпечніший для всіх — уникати Україну і українців аж поки війна не закінчиться. Розуміти, як до тебе ставитимуться свідомі громадяни, доки ти не доведеш протилежне, і в той же час відчувати сором за дії своєї держави, поки звідти не виїхав. Не найздоровіший варіянт для психічного здоров'я, але куди кращий за отруєння русскім міром.

Нещодавно до речі зустрів американку-етнічну росіянку, обидвоє батьків якої з совка і всіляко цураються російської культури, яка, цитую, "побудована на стражданнях". Тому вони виховували доньку абсолютно протилежно. Якщо під час дефіцитних совкових часів ті були навчені з'їдати всю їжу зі столу, бо хтозна коли наступного разу вона на ньому опиниться, то дочка натомість отримувала інструкції "завжди їх скільки хочеш і не бійся залишати". А чого лише вартували приклади з Достоєвського про монаха, який під час несподіваного візиту повії до його печери закрився у іншій кімнаті, і аби не думати про спокусу відрізав собі палець. З одного боку, батьки зайшли надто далеко, і дещо хороше можливо навіть можна перейняти, а з іншого: навіщо їй та російська мова? Того, що вона її розуміє, предостатньо.

Тим часом вчора пробіг ось таке. Легше за попередні, але теж нівроку такий підйом довжиною 4 км. Коли забігали на саму вершину, найстрімкіша частина, організм просто перемикнувся на довгий крок, вражений від неоптимальності кидання ногами. Та й таке.

Сумуватиму за лісистими пагорбами, зате хоч звичка сподіваюсь лишиться.

Якщо ви раптом задавались питанням, чим може закінчитись залипання в телефоні замість вирушання на роботу, то ось вам відповідь.

Себто чотирма ґачібоями в квартирі.

П.С. Зловили і вигнали сучку, ßßßßßßßß ẞẞẞẞẞẞẞẞẞẞẞẞ

Саме час винести кілька уроків з історії:
1) Поки ти прокрастинуєш, хтось, хто наполегливо бореться за хліб і життя щодня, врешті-решт займає твоє місце.
2) Якщо з ситуації не можна вийти через двері, то завжди можна через вікно.
3) Просити про допомогу не соромно. Соромно загинути від стресу та паніки, б'ючись з нерівним та неотруйним супротивником.
4) Якщо лишаєш свій балкон відчиненим для можливості зайти в квартиру у разі втрати/забуття ключів — будь готовий до того, що цією можливістю скористаються інші.
5) Що я вбіса роблю зі своїм життям?