💬 Міністр оборони України Резніков Олексій:

“Шановні українці!
128 годин оборони.

За наявними даними, російські окупанти готуються найближчим часом запустити масштабну інформаційно-психологічну операцію.

Її мета – з допомогою брехні зламати опір українського народу і української армії.
Спочатку вони плануюсь влаштувати перебої зв’язку.

Після цього будуть масовано вкинуті фейкові повідомлення про те, що українське військово-політичне керівництво начебто погодилось на капітуляцію.

На «підтвердження» цього фейку будуть поширювати начебто підписані «документи», а також змонтовані фейкові відеоролики.
ЦЕ БРЕХНЯ. Не дочекаються!

Жодної капітуляції не буде! Тільки перемога!
Попередьте усіх, кого зможете.
Багато тих, хто розраховував взяти Київ за 2-3 доби, вже у пеклі.

Міцно тримаймо зброю! Продовжуємо опір!
Слава України!🇺🇦»

Шановні українці!

Вся країна сьогодні разом протидіє російським окупантам.

І так само разом можемо заблокувати тих, хто несе дезінформацію в наші домівки чи пропонує здатися.

Служба безпеки України інформує, що низка інформаційних телеграм-каналів координуються 85 Головним центром спеціальної служби Головного управління Генерального Штабу Збройних Сил РФ.

Зокрема, це «Легитимный», «Резидент», «Картель», «Сплетница», «Чорний квартал», «Политический расклад», «Нетипичное Запорожье», «Тремпель Харьков», «Одесский фраер», «Днепр live», «Николаев live», «Херсон live».

Саме їх використовують російські окупанти, щоб здійснювати спеціальні інформаційні та психологічні операції в інтересах РФ.

Будь ласка, не поширюйте контент із цих телеграм-каналів!

А краще – взагалі відписуйтеся від них і викреслюйте назавжди зі своїх гаджетів.

Разом переможемо!

#ЗупинимоОкупантів
#stoprussia
#СТОЇМО

Россиянин, смотри.

Когда 24 февраля мне позвонила моя мама в 5.30 утра и сказала, что Киев бомбят, а путин дал приказ напасть на Украину, я сразу понял, что произошло.
Подошел к окну, открыл его, посмотрел в сторону центра города и услышал глухие разрывы.

Я не был готов к этому.
Вернее, мне казалось, что я был готов, но оказалось, что нет.
У меня наступил двухминутный шок.
Подобное я испытал, когда увидел вертолеты твоей страны над Крымом в 2014-м году.
Тебе трудно понять мое состояние, но, поверь, все впереди.

Я машинально набрал своего шефа и в первую очередь сообщил, что меня на работе сегодня не будет.
Он был спросонья, еще ничего не знал, потому спросил - "что случилось?"
Я попытался ему сказать, что произошло, но впервые в жизни... впервые в жизни у меня моментально пересохло во рту и язык стал деревянным.
Я вынужден был быстро налить себе воды, сделать глоток и только тогда продолжил разговор.

Мы бросили все.
Все, что с таким трудом нажили.
Схватили ребенка, деньги, документы, кое-какие вещи и подгузники и помчались в никуда.

Тебе, россиянин, известно, как это ехать в это заветное "никуда", потому что сзади в небе взрываются ракеты?
Тебе известно, как это просто отпускать все лишнее - шторы, икеевский шкаф, детские книжки и игрушки, фикус, фосфоресцирующие звездочки на стене и картонный домик ребенка?

Мы ехали двое суток, как и десятки, а может и сотни тысяч граждан моей страны, забив все дороги, трассы, проселки, грунтовки, ломая подвески, бросая поломанные машины.
Мы просто бежали на Запад.
Не на Восток.
Подальше от России, которая начала бомбить мирные города.

Была ли паника?
Нет, не было, просто отход и эвакуация самого ценного, что есть у нас, украинцев - детей, жен, стариков.
Вывод их из под удара.
Тебе не понять.

Пока наша Армия героически давала отпор, а первые добровольцы штурмовали военкоматы с требованием выдать оружие - мы массово спасались бегством.
От искандеров, которые смеются.
От "братской" любви. От "денацификации", "декоммунизации" и "демилитаризации".

Мы ехали под свинцово-серым небом, в котором громыхали истребители и трещали вертолеты, а нам навстречу шли бесконечные колонны нашей военной техники.
Мы поднимали руки в приветствии сквозь лобовые стекла и наши воины приветствовали нас в ответ.

Они ехали давать твоим солдатам, россиянин, песды.
И они ее им дали.
Хваленым Панцирям-С1, Букам, Т-90, Су-35, Торам, выстрелам, тиграм, аллигаторам и прочим страшным и красивым словам, которые на деле оказались обычным металлоломом.
Которым ты почему-то гордился и чем ты пугал весь мир.

Да, мир в курсе, что все твое оружие - говно.

Наши воины разъебали все ваши легендарные батальонно-тактические группы.
БТГр - грозная аббревиатура (знаешь такое слово?), они красиво смотрелись на учениях и в противостоянии с кишлаками да сирийскими повстанцами.
При встрече же с нашей Армией они просто красиво горели.
Иногда заживо.

И вот что, россиянин.
Я вывез семью в безопасное место.
И знаешь, россиянин, что я сделал дальше?
Я вернулся в Киев.
Как это сделали тысячи других мужчин и парней, которые эвакуировали своих родных.
Мы текли ручейками со всех уголков Западной Украины и от всех западных границ, стекались на трассы и шли колоннами.
Вперемешку с колоннами нашей Армии.

Я обычный физик.
Я умею в молекулы под микроскопом, чтоб они там адсорбировались и создавали пары.
Я умею в растворы и электронику, толстые книжки и лекции для студентов.
Я не военный, россиянин.

Но вот что я тебе скажу.
Твоим солдатам - сыновьям, братьям, мужьям - тут песда.

Ты уже проиграл, раз начал применять тактику накрытия мирных кварталов градами, убийства детей, захвата мирных жителей в заложники.
Когда начал бомбить Харьков, Киев, Ахтырку, Херсон, Мелитополь, Чернигов и другие города.
Ты уже проиграл, когда попытался тут устроить чеченско-сирийские тотальные уничтожения гражданской инфраструктуры.

Но ты даже не представляешь, насколько ты, россиянин, разозлил нас, обычных украинцев.
Насколько ты стал ненавидим и презираем.
Каким ты стал ничтожеством в глазах всего мира.

Ты не поймешь, что я тебе пишу.

И не поймешь, за что.
Но я и мои сограждане уже прилагаем максимум усилий для того, чтобы наши солдаты успешно паковали твоих солдат в коробки.
И мы прилагаем максимум усилий, чтобы ты жил в таких же реалиях, как жители Северной Кореи.
Чтобы твои дети так жили.
Чтобы твои внуки так жили.

Потому что я лично не прощу тебе расстрелянных и сожженных детей Украины.
Я не прощу тебе детей, сейчас сидящим по подвалам.

Я пишу этот пост из укрытия, потому что сейчас воздушная тревога.
Может меня накроет градами.
Или вакуумной бомбой.

Но тебе, россиянин, песда.

А беларусам приготовиться.
Хотя у них еще есть шанс не стать скотами окончательно.

Шановні, майте гарний вечір.
Я вдома.
Тут картонний будинок мого Марка.
Київ вистоїть.
Їбашмо невпинно.

Переможемо.

апдт. Мамо, вибач за матюччя. Я поїв і в шапці. Зброя при мені.

Під'їжджаючи до чергового блок-посту (сотого? стоп'ятидесятого? сто сімдесят третього?), руки вже автоматично вимкнули фари, увімкнули світло в салоні, опустили скло, приготували документи.
Андрій Півень зробив те саме.
Передбачалася стандартна процедура проїзду, однак боєць із автоматом та із жовтою стрічкою на рукаві жестом наказав зупинитися на узбіччі, в стороні від основного потоку автівок.

Ми трохи напружились.
Поки перевірялися наші папери, салон і багажник - нізвідки з'явилася тендітна жіночка.

- Лікаря до пологового довезете?- врешті спитав засиплий на холоді голос бійця.
Ми перезирнулися.
- Адреса?
- Така-то.

Ми мовчки згребли амуніцію, харчі та припаси на задньому сидінні, аби з'явилося місце, де лікарка могла б притулитися.

- Як справи у Вас в лікарні? Бомбосховище є?
- Як справи... 4 немовляти в реанімації, купа хворих. Працюємо. Є підвал. Повноцінного бомбосховища немає. Якщо накриє, то... Найважче насправді - діставатися роботи. Страшно. Дякую, що допомогли.
- Дякуємо Вам, що продовжуєте виконувати свою роботу.

Чекаємо на вантаж на околиці міста.
Має прибути з регіонів і розтектися струмочками по підрозділах і блок-постах.
Стоїмо в черзі за хлопцями з нашивками з відомого батальону.
Вони в повній екіпіровці, напружено озираються на всі боки.
На великій швидкості метрах в 50-ти різко гальмує чорна шкода з тонованим склом і тонованими дебільною сіточкою номерами.
Бійці миттю розчиняються за укриттями, чутно металічне ляскання запобіжників та затворів.
Кулі автоматів калашникова готові перетворити автівку на решето.
З авта неспішно вилізає якийсь хлопець і, так і не зрозумівши, що щойно (не)трапилося, чимчикує у своїх справах.

Буває глибокий вдих.
Тут був глибокий видих.

Люди взагалі погано усвідомлюють, наскільки навколо все НЕ так, як було раніше.
Наявність в Києві світла, тепла і води у декого створює чарівну ілюзію, що війна далеко, протитанкові їжаки на дорогах - то декорації, а роз'їбашені колони техніки росіян в Бучі та розвалена Ірпінь - картинки з фантастичного фільму.

Тому на багатьох блок-постах стоять в хламіття розбиті автівки, що за звичкою мчали з дурною швидкістю проспектом, який раптово встиг наїжачитися міні-фортецями, а на кількох перехрестях стоїть по дві, а то і по три понівечені машини, водії яких забули про знаки пріоритетів.
Світлофори ж в більшості просто блимають жовтим.

Ми працюємо в інтересах Голосіївської Територіальної оборони.
В проміжках між завданнями намагаємось допомагати в інших питаннях.
Я не буду писати що, навіщо, де, як, коли і з ким ми робимо.
Не на часі.

Але Ви можете посильно допомогти.
Бо допомога Голосіївській теробороні - це допомога і конкретно нам.
Щоб у мене з напарником було паливо, ми були в шапках та з тактичними снікерсами і пепсі-колою.

Благодійний фонд Криївка Вільних.
Контактна особа - Oksana Voloshyna (https://www.facebook.com/oksana.voloshyna.31)
Номер картки 5168 7453 0177 9796.

Дякую Вам.
Майте якомога спокійніший вечір.

На війні вражають очі.
Очі матері, що притискає до грудей немовля кількох тижнів від народження, і яка розуміє, що цей евакуаційний транспорт може виявитися останнім на сьогодні.
Вона так сильно горне до себе маленьке створіння, ніби її руки правда захистять від постійних вибухів у небі та тріскотіння кулемета в кілометрі звідси.
Очі дітей, які сидять на підлозі у старенькій Газелі з написом великими літерами "ДЕТИ", що витискає зі свого двигуна залишки кінських сил, аби врятувати малечу від потраплянь ракет у будівлі, згорілих рештків електрокарів прямо біля зарядок та обірваних після прильоту снарядів дротів електромереж.
Очі наших воїнів, які щойно завершивши бій і поклавши іхтамнєтов, вийшли на дорогу, напружено-ввічливо зустріли нашу колону, і які при проїзді кожного нашого авта казали "дякую".
Лептонний господі, не "нам дякую", а це ми вам дякуємо, рідні, що підхопили небо там, де воно майже впало на голови цивільним.
Очі волонтерів, які розвантажують авта з харчами та медикаментами, перебувають в центрі подій і навіть вухом не ведуть на "бам-бам-бам" у сусідньому лісі.
Очі солдатів, що то тут, то там, прикривають стратегічні напрямки, вдивляючись у приціли кулеметів та ласкаво обіймаючи легендарні протитанкові комплекси.
Очі водіїв, які мчать у метрі від попередньої машини на межі можливої тут швидкості, аби встигнути проскочити безпечним коридором, доки не змінилася оперативна ситуація.
Очі напарника, в яких відображається вражаюча пожежа на якійсь нафтобазі. Найбільша пожежа, яку він коли-небудь в житті бачив наживо. Та й я таке узрів вперше.
Очі бійців на сутеніючих блокпостах на в'їзді в Київ.
Очі, які, здається, готові зустріти хоч самого чорта на вогняному вихорі і він тут не пройде. Але котрі готові ласкаво усміхнутися, почувши про "паляницю", "нісенітницю" та "полуницю".
Очі снайперів, яких ти не бачиш, але які бачать тебе, бачать своїх і прикривають нас усіх від чортів у сутінках, засідках, схованках.
Ірпінь багато сьогодні встиг показати.
Аж не екскурсія, а експрес-тур.
Місто, де ми з дружиною залюбки гуляли парками та пили каву, нині схоже на якийсь сюрреалістичний бойовик: на одній вулиці пан вигулює собачку, стоять елітні котеджі на продаж, а на сусідній - наша Армія шукає рештки недобитків "наймогутнішої наддержави світу", а вітер тріпоче рештки теплоізоляції на розваленому ракетою будинку.
Росія має за все відповісти.
Компенсувати кожну цеглину, кожне дерево, кожну будівлю.
І має бути навічно затаврована за кожне втрачене життя українців.
Наші їх їбошать.
Впевнено.
Методично.
Без героїзму та надзусиль, а наче згідно прислів'я відомого класика: "Це для них війна, для нас це - просто звичайна робота".
Мені ж пощастило працювати з дуже крутими людьми.
Людьми, яким пасує рекламний борд на виїзді з Ірпеня:
"А у Вас є яйця?"
У росіян немає шансів.
Жодного.
Київ вистоїть.
Переможемо.
P.S. Фото не буде. Не до того.

На війні вражають очі.

Очі матері, що притискає до грудей немовля кількох тижнів від народження, і яка розуміє, що цей евакуаційний транспорт може виявитися останнім на сьогодні.

Вона так сильно горне до себе маленьке створіння, ніби її руки правда захистять від постійних вибухів у небі та тріскотіння кулемета в кілометрі звідси.

Очі дітей, які сидять на підлозі у старенькій Газелі з написом великими літерами "ДЕТИ", що витискає зі свого двигуна залишки кінських сил, аби врятувати малечу від потраплянь ракет у будівлі, згорілих рештків електрокарів прямо біля зарядок та обірваних після прильоту снарядів дротів електромереж.

Очі наших воїнів, які щойно завершивши бій і поклавши іхтамнєтов, вийшли на дорогу, напружено-ввічливо зустріли нашу колону, і які при проїзді кожного нашого авта казали "дякую".

Лептонний господі, не "нам дякую", а це ми вам дякуємо, рідні, що підхопили небо там, де воно майже впало на голови цивільним.

Очі волонтерів, які розвантажують авта з харчами та медикаментами, перебувають в центрі подій і навіть вухом не ведуть на "бам-бам-бам" у сусідньому лісі.

Очі солдатів, що то тут, то там, прикривають стратегічні напрямки, вдивляючись у приціли кулеметів та ласкаво обіймаючи легендарні протитанкові комплекси.

Очі водіїв, які мчать у метрі від попередньої машини на межі можливої тут швидкості, аби встигнути проскочити безпечним коридором, доки не змінилася оперативна ситуація.

Очі напарника, в яких відображається вражаюча пожежа на якійсь нафтобазі. Найбільша пожежа, яку він коли-небудь в житті бачив наживо. Та й я таке узрів вперше.
Очі бійців на сутеніючих блокпостах на в'їзді в Київ.
Очі, які, здається, готові зустріти хоч самого чорта на вогняному вихорі і він тут не пройде. Але котрі готові ласкаво усміхнутися, почувши про "паляницю", "нісенітницю" та "полуницю".

Очі снайперів, яких ти не бачиш, але які бачать тебе, бачать своїх і прикривають нас усіх від чортів у сутінках, засідках, схованках.

Ірпінь багато сьогодні встиг показати.
Аж не екскурсія, а експрес-тур.
Місто, де ми з дружиною залюбки гуляли парками та пили каву, нині схоже на якийсь сюрреалістичний бойовик: на одній вулиці пан вигулює собачку, стоять елітні котеджі на продаж, а на сусідній - наша Армія шукає рештки недобитків "наймогутнішої наддержави світу", а вітер тріпоче рештки теплоізоляції на розваленому ракетою будинку.

Росія має за все відповісти.
Компенсувати кожну цеглину, кожне дерево, кожну будівлю.
І має бути навічно затаврована за кожне втрачене життя українців.
Наші їх їбошать.
Впевнено.
Методично.
Без героїзму та надзусиль, а наче згідно прислів'я відомого класика: "Це для них війна, для нас це - просто звичайна робота".
Мені ж пощастило працювати з дуже крутими людьми.
Людьми, яким пасує рекламний борд на виїзді з Ірпеня:
"А у Вас є яйця?"

У росіян немає шансів.
Жодного.
Київ вистоїть.
Переможемо.

P.S. Фото не буде. Не до того.

Шановні, ви навіть не уявляєте, наскільки я радий звертатися до Вас.
У мене був найважчий день у моєму житті.

По-перше, я... ні, ми з Андрієм Півенм та Оксаною Бондарь хочемо щиро подякувати Морській піхоті України, що евакуювали нас з Ірпеня, де під обстріл потрапила наша евакуаційна колона.
Морська піхота - це щось.
Жодних подробиць поки не буде.
Єдине скажу - пишайтеся країною, в якій Ви живете.
В ній працюють структури і воюють люди, які погоджуються зайти в саме Пекло і врятувати.

По-друге, я хочу подякувати Збройним Силам України.
Вони допалили тих танкістів, що зайшли в місто, і які спільно з росіянськими літаками і артилерією перетворили його на море полум'я, руїн та болю.

Такого Ірпеня, яким Ви його могли пам'ятати - вже не існує.
Просто подивіться прямо зараз в той бік і Вам все стане ясно.
Хай до ранку доживуть ті, хто там лишився.

По-третє, хоча це мало б бути по-перше, я дякую Владу Самойленку та Костянтину Бакуемському за те, що вони повернулись по нас після того, як нашу колону розбили, і витягли з цього замєса.
У нас є жарт про те, що "Ми їздимо там, де вовки серти страхаються", але сьогодні було нєчто, м'яко кажучи.
По-четверте, я вимушений зробити це оголошення.
Нашої з Андрієм машини більше немає.
Поруч з нею щось розірвалося і я вдячний японським інженерам за те, що вона протягнула останні 980 метрів до підірваного мосту, де ми перейшли річку пішки.
Ми не зможемо нікого евакуювати чи щось привезти комусь найближчим часом.
Нам потрібні нові колеса і поки я гадки не маю, де їх взяти.
По-п'яте, шановні, я хочу дещо пояснити.
Росіяни били по Ірпеню усім - авіабомбами, градами, артилерією, танками.
Ми сиділи в підвалі, нагорі вилітали вікна, а коли ми вийшли на евакуацію - навколо палали багатоповерхівки, наче ті свічки.
В Ірпені лишилися люди. Багато людей. Діти. В підвалах. Погрібах. На парковках.
Божєчки, там лишився маленький Мирон, віку мого Марка, і ми не змогли його вивезти.
Ми нікого не змогли вивезти.
Бо росіяни розстрілюють всі цивільні автівки і вони стоять отак обабіч узбічч.
Видовище не для слабодухих.
Вони розстріляли машину з величезними червоними хрестами і ми сиділи в підвалі разом з її екіпажем.
Росіян.треба.зупинити.тут.
Не майте ілюзій, що вони когось пожаліють.
Вони як сарана і воювати вміють тільки винищуючи все на своєму шляху.
Кончений той, хто вважає інакше і я раджу заїхати подивитися в Ірпінь, як воно.
Кончений той, хто кликав сюди рузкій мір і я щиро бажаю від усього серця прильоту в його вікно руського Граду (аби тільки сусідів не зачепило).
А так...
У нас сьогодні другий день народження і я вдячний Армії за це.
Слава ЗСУ.
Слава морській піхоті.
Ви б тільки бачили, як вони воюють, наскільки вони впевнені в собі і як вони прагнуть перемоги.
І ще я вдячний Національній поліції України за те, що відвезли нас додому.
Слава Україні.
Ми обов'язково переможемо.

P.S. Так, я завжди усміхаюся.
Дружино, вибач за машину. Вона врятувала нам життя. Коли закінчиться війна, на репарації купимо щось велике і безпечне.
Мамо, не нервуй. Я поїв, в шапці, правда зброї теж тепер не маю.

Шановні, магія соцмереж за одну ніч знайшла нам нові колеса.
Дякую Світлані Арбузовій та наперед дякую Кирилу Бескорованому.

Люди, ви чудові.
Дякую за всі ваші добрі слова та пропозиції допомоги.
Ми розчулені.

Екіпаж працює.
Скоро буде нова колона.

Переможемо.

"...а потім прилетіла міна і діти підлетіли на кілька метрів. Мені здалося, що вище церкви. Он вони так і лежать під ряднами - батько і двоє дітей. Мати вижила, повезли в лікарню".

Костянтин Бакуемський - людина, яка погодилася вчора разом із морською піхотою лізти у саме пекло, аби нас витягнути з під бомб та градів, тобто хлопець із сталевими нервами і не тільки - дивився на мене скляними очима.

Трупи родини було нікому забрати.

Все починалося відносно непогано.
Тоненький струмочок людей, що з самого ранку пішки витікав з розбомбленого Ірпеня, переходив стежками під розбитим мостом, збирався у натовпи, до яких підганяли великі жовті автобуси, що їхали на Київ.

А тоді росіяни почали бити мінометами.
Прямо по цивільним, які шукали порятунку.
Так та родина в повному складі і загинула.
Вони вже майжле дійшли, вже були на нашій стороні, мабуть раділи спасінню, але не склалося.

В цей же час поранили одного з наших колег по евакуації людей - чоловіка Оксана Бондарь.
Сподіваюсь, з ним все буде добре.
Здоров'я йому і велика шана за хоробрість.

Автобуси відігнали ближче до Києва, а людей від підірваного мосту почали возити відчайдухи-волонтери та військові на бусах та інкасаторських автах.

В якусь перерву між обстрілами (хтозна, чи росіяни пішли їсти свої щі, чи молитися путєну, чи отримувати чергову порцію маячні з їхнього зомбоТВ), нам пощастило пролізти на підірваний міст і "помарадьоріть" наші розбиті автівки - забрати дрібні речі, ліхтарики, інструменти - все те, що вчора неможливо було винести під вогнем.

Люди продовжували виходити з Ірпеня пішки і кидали на тому березі річки свої валізи та дитячі возики.
Їм було важко і подекуди здавалося, що це є найбільшим випробуванням в їхньому житті.
Коли ми їх відвозили до Києва, вони мовчки сиділи в машинах і плакали.

Мовчали і плакали.
Чоловіки, жінки, бабусі і дідусі.
Слів було не потрібно.

Але насправді вони великі молодці, що встигли.
Бо вже ввечері на цьому ж мосту почалося справжнє пекло.
Фото не буде, бо ми більше лежали обличчями в пісок, аніж щось бачили.

Збройні.сили.встояли.

Проте їм важко, оскільки росіяни стріляють по нашим з житлових кварталів Ірпеня.
Наші ж не можуть бити по цивільній інфраструктурі.

Тактика свиней - як вона є.
Інакше росіяни воювати не вміють.
Жодного жалю до ворога бути не може.
Хай доживуть до наступного ранку всі, хто опинився в окупації.

Стоїмо.
Працюємо.
Переможемо.

P.S. Шановні, у мене всі особисті завалені проханнями - то евакуювати когось з Бучі (це неможливо), з Ірпеня (це неможливо), дізнатись чиюсь долю на якійсь вулиці (я не тамтешній).
Я не можу вимовити словами, наскільки у мене розривається серце, але у нас у всіх - не тільки у нашої колони, а у всіх десятків волонтерів - не броньовики. Не танки. Не БТРи. Ми не безсмертні. У нас немає 9-ть життів. Ми вивозили, скільки могли.
Тепер вся надія на Збройні Сили України.
Вони розіб'ють ворога, тут без варіантів.
І тоді всі будуть врятовані.
Зберігайте спокій, наскільки це можливо.

Шановні, до уваги всіх мешканців Ірпеня та околиць.
Працюємо.
«Щодо евакуації з Ірпеня/Бучі/Ворзеля/Гостомеля і навколишніх сіл.
Наразі єдиним коридором виходу людей звідти є підірваний РОМАНІВСЬКИЙ МІСТ.
*
НЕ ПОТРІБНО РОЗДАВАТИ МІЙ НОМЕР МОБІЛЬНОГО, де я повторюю чи відписую сотні разів на день одні й ті самі фрази "з 05.03 вибиратись через Романівку, далі машинами та авто везуть на Київ". Наразі там ми більше нічим не можемо допомогти.
Вчора з нашого боку позицій ЗСУ передали медицину, соляру, їжу, ніштяки. Назад людей і песика.
**
Тут люди створили канал для пошуку та допомозі родичів в Бучанському районі (в тч Ірпінь та навколишніх сіл) - можна координуватись та обмінюватись інформацією
https://news.1rj.ru/str/+tz0_9h7n3BQzOGYy»

(Інформація звідси https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5152636278130852/)