Був важкий день.
Ні, міни не прилітали, нічого ніде не свистіло, ми навіть жодного разу не бігали.
Але сьогодні прийшли новини про те, що росіяни розбили як мінімум дві колони волонтерів, що везли гуманітарну допомогу на Чернігів і намагалися евакуювати людей.
Кілька волонтерів загинуло.
Кілька - поранено.
Машини спалено вщент.
Ніхто з колони наших, які фактично стояли в черзі на вхід, не постраждав.
Але немає слів в моїй голові, якими я можу висловити те, що у мене зараз на душі.
Я не знаю, як звали тих прекрасних людей.
Я не знаю, звідки вони були.
Але сподіваюся, що журналісти та історики зроблять свою справу добре.
Як належить.
Зі свого боку, висловлюю щирі співчуття Olga Stefanyshyna, у якої в одній з колон загинув її коханий чоловік.
Треба мати неабияку людяність вкупі з відвагою, щоб робити те, що робив він.
Ірпінь.
В Ірпінь другий день поспіль повноцінно входять українські рятувальники.
Вони не тільки зараз допомагають організовано вивозити людей, вони роблять дещо більше: вони нарешті почали вивозити тіла.
Тіла загиблих цивільних, які тижнями лежали просто неба на вулицях та у квартирах.
Саме зараз Ірпінь змусить нас куштувати ту гірку чашу, про яку я писав в одному зі своїх попередніх дописів - радість звільнення міста йтиме вкупі з оплакуванням вбитих.
Рятувальники збирають тіла після роботи наших саперів.
Так, тварини з півночі помінували трупи, понаставляли навколо них розтяжки.
Абсолютно антилюдяні потвори.
Поки що загиблих збирають тільки з вулиць.
Відзавтра обіцяли почати обходити помешкання.
Я не знаю, хто і як цим має займатися.
Де ті міжнародні дізнавачі, прокурори, слідчі, але боляче слухати рятувальників про те, як вони збирають тіла розстріляних біля стінок чоловіків із зав'язаними очима.
Це хтось має фіксувати та досліджувати обставини.
Орки мають відповісти за все.
Ще одне.
Те, про що я не хочу писати, але мушу.
Ірпінь вільний фактично.
Людей довивозять або ж вони повиходять самі.
Тільки вчора я отримував купу звісток, що у когось нарешті знайшлися рідні та друзі.
Проте.
Якщо хтось з Вас не має інформації про зниклих безвісти в Ірпені, можливо, саме час телефонувати 102, дізнаватися процедуру і ходити на упізнання.
Вибачте, що я це пишу.
Я не знаю, як це зробити тактовно.
Але як є.
Надія лишається, безумовно, та все ж.
Наголошую і в цьому підтримую Taras Vyazovchenko - в місто повертатися ні в якому разі не можна.
Нікому. Ні за яких приводів.
Руські лишили дуже.дуже.дуже. багато сюрпризів, на одному з яких сьогодні ледь не підірвався наш відважний Костянтин Бакуемський.
Тільки на дорозі тими шляхами, де ми їздили, я особисто знаю 3 снаряди, які потребують розмінування.
Тому, тримайте голови холодними.
Відпрацювали Збройні сили.
Відпрацюють сапери та МНС.
Відпрацює поліція.
Знову відпрацюють наші Збройні сили, аби відкинути орків від Ірпеня ще далі, аби не було, як вчора.
От тоді щось стане зрозуміло.
Візьмете віники, фарби, цемент, скло і зайдете в місто.
Ще раз висловлюю свою повагу Збройним силам України.
Територіальній обороні.
Військовим медикам.
Рятувальникам.
Пишайтеся, шановні, країною, в якій Ви живете.
Всі ці служби - працюють.
Переможемо.

- Ми б дуже просили Вас евакуюватися.
- Чому?
- Ситуація раптово може погіршитиись, як це було 5 березня.
- От тіки не нада тут нагнітать, хлопці. Все буде нормально.

Ця розмова із на вигляд дорослою жінкою та її сусідами відбулася у дворі кількох багатоповерхівок 9 числа.

Сьогодні ми заїхали за цією ж адресою, щоб за наводкою Анна Конош (дяка їй) вивезти чоловіка з гангренами обох ніг.

Ми заклякли. Чесно. Кожного разу думаєш, що готовий до всього, але ні.
У дворі повно вирв від розривів. Жодного цілого вікна в жодному будинку. Замість гаражів та авт - понівечене згарище.
Вцілілий місцевий водив нас по цьому апокаліптичному пейзажу і показував:

- А отут той танк зупинився, повернув башту і вистрілив прямо в гаражі. Все запалало миттю. Потім повернув туди і вистрілив прямо в будинок. Тоді та жінка мабуть і загинула. Он діра в стіні, бачите? Ходімте, покажу могилу, ми її тут і поховали.

Дорогою побачив нерозірваний танковий снаряд, огородили його будсміттям, аби привернути увагу саперів.

Не нагнітати. Не нагнітати. Не нагнітати.

В який момент не нагнітати?
Коли міни лише заряджають у ствол міномета?
Коли танк тільки підминає дворові газони, аби зайняти позицію?
Чи коли ти вже дивишся на могили у дворах?
Чи коли спікуєшся з ДСНСникам, які спітніли від кількості перевантажених у Газель тіл?

Підійшли до хлопця з гангреною обох ніг.
Мешкав в гаражі, влучив снаряд, все погоріло, сам потім отримав обмороження.
Так все і почалося.

Запах такий, що я такого ніколи не чув.
Ледь стримався, щоб не блювонути.
Тут ми з Андрієм зрозуміли, що вперше відмовимо в евакуації в нашому авто - просто не довеземо. Не зможемо. Фізично.
Ніяк. Не просіть.
Для всього є межа.
Пішли шукати нормальний транспорт, бажано з лікарями.

Не знаю, хто і де там є, але буквально за рогом вперше в Ірпені побачили білосніжного джіпа з білосніжним прапором з червоним хрестом, що їхав нам назустріч.

Де вони були до цього - не знаю, але я був радий їх бачити.
Це для них, вони на це вчилися.

Помітивши нас - в броніках, касках, зі зброєю - водій червонохресного авто зупинився метрів за сто і увімкнув аварійку.
Я підняв руку і повільно пішов назустріч.

Виявилося, що це іноземні лікарі з російськомовною перекладачкою.
Охоче погодилися оглянути потерпілого і забрати його (довезли до Романівки).
Вони чіпляли на хлопця пульсоксиметр, розгортали алюмінієву ковдру, міряли тиск, питали, чи можуть вони зняти з ніг гнилі шкарпетки з гноєм, а він кричав, що боляче.
Дівчина фотографувала їхню роботу.

Поруч руїни, могили, всюди скло, ми знову пробили колесо, хоча я лише зранку його перебортував, хрінзнаскікиповерхівка, що вигоріла вщент від першого до останнього поверху, а ось будинок, звідки ми 13 березня вивезли дідуся під прильотами мін, он діри в фасаді, йому точно там були б гайки…

- Так, - кажу рятувальникам, - давайте прикуримо автомобіль, хороший буде Вам помічник

Власник все одно загинув, нашо йому в цьому Стіксі машина, тим більше ці ж рятувальники вивезли його тіло вчора. А ось і вирва, мабуть до криниці йшов по воду. Нашо виїжджати, якщо є їжа і вода, що може статись.

Не нагнітайте.

Міна. Міна в асфальті. Хвостовик. Снаряд. Град. Отам хлопці дивіться уважно, на розтяжки ще не перевіряли.

Інколи здається, що це не зі мною, не з нами.
Що це якийсь діафільм чи аніме, а сюжет писав навіжений.
Сюжет - лайно.
Все нереально.
От тільки запах плоті та скрегіт битого скла під ногами натякає, що все наяву.

- Андрію, я зупинюсь тут. Зайду.

Він зрозумів без уточнень.

Паралізована жінка, яку ми 13 березня не забрали, бо потрапили під обстріл.
Адресу, де вона є, ми передавали усім - військовим, медикам, ДСНС, найвідважнішим водіям Ірпеня.

Я йшов і серце калатало.
Ось хвіртка, посічена уламками. Ось вікна, вірніше їх відсутність. Двері відчинені. Вже легше. Коридор, кімната, ліжко. Порожнє. Її забрали. Її вивезли.
Видих.
Дяка тим, хто це зробив.
Одним тягарем на душі менше.

Дорогі котеджі.
За інформацією - купа людей, в т.ч. 7-місячна дитина.
Поважний пан, представляється професором, стверджує, що завтра виїдуть самі і у них все нормально.

Вивезти хоча б маму з дитиною зараз відмовляються.
Ніяк.

- Не нагнітайте. Все нормально.
- Я це вже чув. Я це вже чув. Просто уявіть, що я вже це чув. Бережіть себе.

Бережіть себе.