Найнезручнішим моментом в евакуації з Ірпеня були спроби людей дати нам гроші.

Коли бабусі і дідусі вивантажувались на підірваному мосту, забирали свій дрібний крам та клунки і намагалися вкласти 50 чи 100 гривень у руку, серце просто стискалося.

Ми їм пояснювали, що немає такої суми, за яку нормальна людина погодиться їхати туди, де стріляють.
Життя безцінне.
Життя - безцінні.
Грошам у цих двох аксіомах просто немає місця.

Вони те уважно слухали.
Тоді хрестили.
Обіймали.
Щось беззвучно шепотіли губами. Дякували.

І це була найкраща компенсація за всі ті нєрви, що ми їх розкатали тонкими павутинками на вулицях та провулках містечка, яке мужньо тримало небо над Києвом.

І коли Андрій сьогодні показав мені оце повідомлення від евакуйованої жінки - я просто відвернувся у вікно буса і намагався стримувати сльози.

Так, це з тієї нашої останньої евакуації, де дідусь шукав синю ізолєнту і рулєтку, поки на вулиці розривалися 120-ти міліметрові міни, а я задки гнав машину до Андрія, що в броніку біг з-під обстрілу.

Я не знаю, як вона нас знайшла.
Але такі слова не купити ні за які гроші.

Дяка усім водіям-волонтерам, які рятували життя.
Бо кожне з них - то цілий Всесвіт.

Переможемо.

- В перші дні війни росіяни заходили великими колонами.
Поблизу нашего села підійшла і зупинилась колона з десь 60 танків. В село вони не зайшли, а попрямували до Десни, навели там понтони, та наші їх бомбанули.
Тож вони тікали назад, до сусіднього села, стали там.
Наші їх хотіли накрить, та шось не вийшло. Ті повтікали врешті.

Вона була на 5-му місяці вагітності і ми вивозили її з чоловіком з одного села на півночі Чернігівщини у південному напрямку.

- А що, ото правда Чернігів та інші міста такі розбомблені, як по телевізору показують? - спитала вона.

Ми з Andrii Piven перезирнулися.

- Правду. Вам в чомусь пощастило, що росіяни швидко пройшли повз вас і великих боїв не було.

- Та вірю. Мій брат намагався виїхати з дівчиною з Чернігова, то потрапили під обстріл: у неї наскрізне в стегно, а у нього уламок у хребті, витягти не можуть, бо може перестать ходить. Але все одно, якось не віриться.

Ми мчали повз неймовірні краєвиди Сіверщини і ніщо не вказувало на те, що десь ідуть страшні бої.
Отут зеленіють озимі, отам трактор потяг цистерну, он в небі лелеки кружляють над десятками своїх колег, які вже всілися на гнізда.

Чернігів, Мена, Сосниця, Короп, Кролевець, Конотоп…
Більшість з цих назв я ніколи не чув.
Ніде не був і майже ніде - ніколи не планував.
Підірвані мости на всіх основних транспортних артеріях.
Вбиті дороги між селами.
Неймовірно красива Десна - хоч дивишся на неї з уламків мосту автотраси, хоч переїздиш мостом у маленькому селищі.

Війна дивна штука.
Не думав я, що відкрию для себе красу Лівого берега країни через гуманітарні вантажі в розорені війною регіони та евакуацію тих, хто цього потребує, із небезпечних напрямків.

Їй було на вигляд за 70.
Вона налила нам по тарілці супу і сіла поруч, спершись на дві палиці.

- Мені шо. Мені хлопчиків наших шкода. І людей шкода. Де ж хто міг подумать, що таке почнеться. Хай би ті орки виздихали. Я вам кажу - в мене такий стан був, коли вони тут поруч стояли, що дайте мені гранату - я б пішла до них. Отак, з палицями. Ніхто б не запідозрив. Скільки б з собою забала - все моє було б. Аби наші хлопці не гинули.

Вона прихистила нас на ніч, бо дороги в 70 кілометрів через зруйновані мости перетворилися на багатосоткілометрові гаки, тож до комендантської години ми вже не встигали.

- Скоріше б це кончилося. Немає сил. Немає сил.

Шляхи нині Україною - як мандри між містами-галактиками.
Кожна людина - планета, зі своєю історією, цивілізацією, поглядом на світ.
Чоловіки на блок-постах, хлопці в кузовах військових кразів, місцеві на роверах, що підказують дорогу, водії зустрічних чи попутніх фур.

Кожна фраза від них - оповідь. Кожна розмова з ними - параграф підручника історії.
Кожне вечірнє чаювання - книга.
Кожне мовчання з місцевими волонтерами - виснаженими, висохлими за ці 40 днів ззовні і зсередини - літопис визвольної боротьби.

Коли ми переможемо і війна скінчиться, я поїду цими ж шляхами у мандри.
Місця сили. І духу.

З ким росіяни тут зібрались воювати?

Майте гарну ніч.

Шляхами навколо Ніжина вражає не побита російська техніка.

Так, спершу, коли бачиш підірвані мости до міста та колони попалених інженерних машин, що мали б навести танкові переправи - дивуєшся.
Величні потужні залізяки, назавжди полишені своїми екіпажами, безпорадно стоять на узбіччях та біля боліт.

Так, ти звісно потім також отетеріваєш з колони наглухо розфігачених танків з символом О.
Майже у всіх відірвані катки, гусениці, башти розвернуті в різні боки, ніби вони ще намагалися відстрілюватися.
Марно вони очікували наведення інженерними машинами переправ.
Марно сподівалися на підкріплення, бо....

Бо далі ти бачиш підкріплення, таке само пошматоване і понівечене.
Воно мчало на допомогу, але тепер стало іржаве, розкидане на всі боки уламками броні і... ой, а це що?.. а це ж якась артустановка, яка підірвалася так, що гармату відкинуло метрів на 50, а обидві смуги дороги вибухом увігнуло на півметра.

Ні, це все дурня.
Як і два попалені Урали з провіантом за кілька кілометрів від побоїща, розвернуті в інший бік від танків.
Очевидно, що вцілілі намагалися на них втекти, та щось пішло не за планом.
Може омивачка скінчилася, лампочка у фарі перегоріла, чи тероборона шмальнула з гранатомета - хто їх розбере тепер.

Не дуже вражають навіть вщент зруйновані села обабіч траси та вивалені двори, де орки ховали свою техніку.
Це вже звичне, зрозуміле, традиційне, скрєпне.

Насправді.вражає.запах.

Такий само, що йшов з підвалів Ірпеня та Бучі.
Всю дорогу, що ти їдеш уздовж цього параду іржі та відірваних запчастин, ти відчуваєш сморід з кюветів.

Зрозуміло, що тих, хто розбігся, але так і не добіг до поштового відділення, аби відправити намародерений килим в Усть-Пірдюйськ своїй коханій Євлампії, чи поки ніхто не збирав, чи зібрав не все.
Все ж, думаю, важко зібрати повністю "пазл", якщо в танку бахнув боєкомплект.
Якась "деталька" хороброго російського солдата кудись та закотиться за таких умов.

А ще вражають написи "Міни" уздовж узбічч.
Не ці, карикатурні, якими натикані усі усюди в Києві.
А справжні, яким віриш, бо бачиш результати їхньої діяльності.

О, до речі, а он погано замаскована ТМ-ка.
Тут попісяти не зупиняємось, проїдемо трохи далі.

Загалом же, все геть незрозуміло.
Незрозуміло було, чому вони сунули в Україну цими тонесенькими хробачками, лише вздовж доріг.
Тепер, побачивши рельєф місцевості - болота, ріки, озера, болота, болота, болота, торфяники, болота - незрозуміло, на що вони взагалі сподівалися.

Слава Збройним Силам України.
Наснаги Маріуполю.
Розуму політикам.

Світанок вже близько, але ще не завтра.
Переможемо.

Шановні, я хочу просто подякувати.

Сьогодні загнали обидві наші машини, що були люб‘язно надані в користування Світланою Арбузовою та Кирилом Бескоровайним на СТО.

Окрім регламентних робіт типу заміни мастил та фільтрів, усували проблеми, що виникли внаслідок експлуатації в, скажімо так, не дуже ідеальних умовах.

Машина на війні - це все.
Це швидкість, вчасність, вантажопідйомність, евакуація.
І вона завжди має бути на ходу, справна, муркотіти і шепотіти там, де треба, і не гуркотіти там, де цього не має бути за задумом інженерів.

Так от.
Завдяки тому, що Ви підтримуєте Криївка Вільних ці дві машини зупинилися лише на одну добу, бо у нас є достатньо коштів на всі запчастини та рідини.
І ми можемо ці всі питання оперативно закрити.

Дякую Вам.

Плюс на Рено Мастер сьогодні взули нову гуму (кстаті, виявилося, що на ньому стояла літня і я дивувався, чому на снігу мене весь час зривало в дрифт. Думав, що це така фіча до турбіни 🙂 )

Також щиро дякую СТО Андрей Рошу, який з наших автівок за роботу нічого не бере.
Той випадок, коли я знаю, куди приїздитиму обслуговуватись після війни.

Ми з Андрієм Півнем обіймаємо усіх.

Переможемо.