Одного разу нас з Андрієм Півнем прийняли на одному з блок-постів боярської тероборони.
В сенсі, прийняли за ДРГ з усіма витікаючими (хіба тільки живі лишилися, але то випадково. І це не жарт).
Колись я про це напишу окремий розділ книги, зараз хай все це буде з грифом для службового користування.
Але був там один цікавий момент.
Спочатку нас перевірили місцеві антидиверсійні спєци, потім викликали Службу Божу (в сенсі, СБУ), тримали нас 3 чи 4 години.
В процесі перевірки наших телефонів і розмов із нами, ми детально розповідали про кожен наш день з початку війни: де були, що робили, нащо, з ким.
Власне, отут один спєц по охороні тих, хто охороняє Київ від ДРГ, промовив сакральне:
- Вас послухать, то ви чи не кожен день під мінами лежали.
Воно прозвучало якось з недовірою та може здалося мені трохи зневажливим.
Але ми з Андрієм просто перезирнулися і синхронно чесно відповіли:
- Та так і було.
Ясно, що коли в Боярці стоїш на блок-посту і чуєш "гуп-гуп" десь там, то повірити в те важко, але я уявляю той ментальний розлам, що станеться в суспільстві, коли зустрінуться жителі міст, в яких прилітало вдень і вночі, і громадяни, які бачили війну лише по телевізору (і слава Богу).
Я б не згадував цю історію, якби сьогодні Андрій не показав мені відео, що він встиг зняти, коли ми були під одним з прильотів.
Я його тоді не дивився, бо шо мені дивитися, якщо я все бачив на власні очі.
Але оце глянув - і мені здається воно корисним, аби хтось трохи уявляв, як воно буває.
Інколи щодня, інколи через день.
Інколи - по кілька разів на день.
І це квіточки, бо 120-й міномет Андрій вже не знімав.
Було занадто страшно.
Я лежу не поруч з Андрієм.
Мене обстріл спіткав прямо на мосту, я не встиг спуститися униз, тож довелося лежати за авто поруч з бійцем з позивним "Мамка", який слухав небо і в ефір передавав інформацію, про черговий виліт міни.
Впевнений, що після перемоги і завершення війни салютів в Україні не буде.
Хто їх пускатиме - ставатиме калікою.
А у нас сьогодні був абсолютно спокійний день на вантажно-розвантажувальних роботах, ремонті буса на СТО та пранні шкарпеток.
І ми цьому дуже раді.
Майте гарний вечір та підтримуйте Збройні сили України.
Переможемо.

"Якщо Ви не стріляєте - Ви перезаряджаєтеся.
Якщо Ви не перезаряджаєтеся - Ви біжите.
Якщо Ви не робите нічого з вищепереліченого - Ви навчаєтеся".

Я не пам'ятаю, хто з інструкторів це сказав, але стільки, скільки я вчився за останній місяць - я не вчився давно.
Хіба в аспірантурі на курсі Лазерної фізики та оптики чи Фізики рідких кристалів.

Війна змушує вчитися.
Старанно, швидко.
Усьому, до чого можеш дотягнутися, бо іспити тут бувають не просто складними.
Вони бувають геть несподіваними.
От в чому штука.

Як пристріляти зброю, типи боєприпасів, а це шо... а це крупнокаліберний кулемет, а дайте поклацать, о РПГ... куди тут руки дівать?.. особивості експлуатації дизельних бусів... який-який тут допуск по мастилу? поліцейський розворот? Так, треба відпрацювати. На бусі? Я про таке ще не чув, але побачимо. Скільки тонн вона бере? А скільки це в пластинах чи діжках солярки? Як ти слухаєш небо? Куди-куди летять уламки? А покажи, що в тебе в аптечці...

Війна змушує вчитись.
Щоденно. Щоранку. Щовечора.
Бо це питання твоєї безпеки і безпеки тих, кого ти вивозиш.
Інколи вчишся "в полях", переймаючи досвід під час роботи.
Інколи неймовірно щастить сісти за "парту" і відпрацювати все в спокійних умовах.

Я ніколи не планував займатися тим, чим займаюся.
Як цього і не планував Андрій.

Я - звичайний фізик, він - дипломований фітнес-тренер, але нам обом вже довелося замість ігор з нашою малечею опановувати курс роботи зі зброєю в авто при вогневому контакті (до речі, інструктори були іноземці. Як в найжахливішому сні роспропаганди. Дяка нашим союзникам).

Сьогодні ж присвятили 4 години тактичній медицині.
Тій медицині, де спершу тактика, а потім, власне, медицина, бо якщо не буде першого - друге вже не знадобиться.

Неймовірні Таїсія Каневська та Андрій Балабан розповідали двом десяткам евакуаторів, волонтерів та бійців ТРО все про червоні зони, турнікети і їх види, евакуацію, чим деякі репліки на турнікети CAT гірші за оригінал та багато іншого.
Плюс навчання, навчання, відпрацювання, перетягування товаришів, накладання джгутів тощо.

Саме ці знання тижні три тому домогли нашому Влад Самойленко врятувати життя мінімум двом людям, які потрапили під обстріл на мосту на Романівці.
Одним з врятованих був наш чудовий водій.
Влад просто вчасно та правильно наклав турнікети.

Таісіє, Андрію, дякую.

Загалом, я дивлюся на всю цю ТРОшно-волонтерську двіжуху і розумію, що ми не віддамо росіянам перемогу.
Люди шалено вмотивовані і роблять все для того, щоб завтра бути кращими, аніж сьогодні.
Бути розумнішими, навченішими, більш готовими до зустрічі з ворогом.

Най ці знання нам не знадобляться, але уявляти, де ти дурень, а де вже не зовсім - дуже цінно.

Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь.
У нас фантастичні інструктори і військові, що готові ділитися досвідом.

Переможемо.

Таки це не брехня.

Російські солдати копали окопи в зоні відчуження, в жесть яких забруднених радіацією місцях.
Окопи для особового складу, для техніки, залишки побуту.

Біороботи, не інакше.
З премією Дарвіна.
https://youtu.be/AowdvmiABl8

А тут - реальні свідчення про мародерство на ЧАЕС (вже після підписання під дулами автоматів легендарного акту здачі-приймання).
Про спробу проникнення на сховище відпрацьованого ядерного палива.

https://youtu.be/Xt0fZSCrPUA

Жесть.

Ми протистоїмо не просто садистам та мародерам.
Не просто вбивцям та військовим злочинцям.
Вони реально небезпечні для усього світу.

Стоїмо.

Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі.

Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація.
І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді.

СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло.
Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс.
Дожовує.
Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди.

Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці.

Це було кілька днів тому.
А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків.
Сотні.
Як не тисячі.

З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати?

Ми з Андрієм Півнем та Богданом Бондаренком повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам.
Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік.

Ірпінь оживає.
На Романівці майже готова нова повноцінна переправа.
Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників.
Забирайте.

Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка.
Це тішить.

А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса.
Щоб возити гуманітарку і вивозити людей.
Просили грошей на 1 машину.
Одну.
А по факту у нас тепер їх цілих три.

ТРИ.

Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти.

Шановні, я Вам дуже дякую.

Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Влада Самойленка тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5236507009743778, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так:

1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Кирило Бескоровайний і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід.

2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально.

3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний.

Шановні, я особисто ще раз вам дякую.
У нас усіх бракне слів.

Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить.

І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь.
Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних.
Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра.

Всіх міцно обіймаю.
Переможемо.

Піду поїм снікерс.

Найнезручнішим моментом в евакуації з Ірпеня були спроби людей дати нам гроші.

Коли бабусі і дідусі вивантажувались на підірваному мосту, забирали свій дрібний крам та клунки і намагалися вкласти 50 чи 100 гривень у руку, серце просто стискалося.

Ми їм пояснювали, що немає такої суми, за яку нормальна людина погодиться їхати туди, де стріляють.
Життя безцінне.
Життя - безцінні.
Грошам у цих двох аксіомах просто немає місця.

Вони те уважно слухали.
Тоді хрестили.
Обіймали.
Щось беззвучно шепотіли губами. Дякували.

І це була найкраща компенсація за всі ті нєрви, що ми їх розкатали тонкими павутинками на вулицях та провулках містечка, яке мужньо тримало небо над Києвом.

І коли Андрій сьогодні показав мені оце повідомлення від евакуйованої жінки - я просто відвернувся у вікно буса і намагався стримувати сльози.

Так, це з тієї нашої останньої евакуації, де дідусь шукав синю ізолєнту і рулєтку, поки на вулиці розривалися 120-ти міліметрові міни, а я задки гнав машину до Андрія, що в броніку біг з-під обстрілу.

Я не знаю, як вона нас знайшла.
Але такі слова не купити ні за які гроші.

Дяка усім водіям-волонтерам, які рятували життя.
Бо кожне з них - то цілий Всесвіт.

Переможемо.

- В перші дні війни росіяни заходили великими колонами.
Поблизу нашего села підійшла і зупинилась колона з десь 60 танків. В село вони не зайшли, а попрямували до Десни, навели там понтони, та наші їх бомбанули.
Тож вони тікали назад, до сусіднього села, стали там.
Наші їх хотіли накрить, та шось не вийшло. Ті повтікали врешті.

Вона була на 5-му місяці вагітності і ми вивозили її з чоловіком з одного села на півночі Чернігівщини у південному напрямку.

- А що, ото правда Чернігів та інші міста такі розбомблені, як по телевізору показують? - спитала вона.

Ми з Andrii Piven перезирнулися.

- Правду. Вам в чомусь пощастило, що росіяни швидко пройшли повз вас і великих боїв не було.

- Та вірю. Мій брат намагався виїхати з дівчиною з Чернігова, то потрапили під обстріл: у неї наскрізне в стегно, а у нього уламок у хребті, витягти не можуть, бо може перестать ходить. Але все одно, якось не віриться.

Ми мчали повз неймовірні краєвиди Сіверщини і ніщо не вказувало на те, що десь ідуть страшні бої.
Отут зеленіють озимі, отам трактор потяг цистерну, он в небі лелеки кружляють над десятками своїх колег, які вже всілися на гнізда.

Чернігів, Мена, Сосниця, Короп, Кролевець, Конотоп…
Більшість з цих назв я ніколи не чув.
Ніде не був і майже ніде - ніколи не планував.
Підірвані мости на всіх основних транспортних артеріях.
Вбиті дороги між селами.
Неймовірно красива Десна - хоч дивишся на неї з уламків мосту автотраси, хоч переїздиш мостом у маленькому селищі.

Війна дивна штука.
Не думав я, що відкрию для себе красу Лівого берега країни через гуманітарні вантажі в розорені війною регіони та евакуацію тих, хто цього потребує, із небезпечних напрямків.

Їй було на вигляд за 70.
Вона налила нам по тарілці супу і сіла поруч, спершись на дві палиці.

- Мені шо. Мені хлопчиків наших шкода. І людей шкода. Де ж хто міг подумать, що таке почнеться. Хай би ті орки виздихали. Я вам кажу - в мене такий стан був, коли вони тут поруч стояли, що дайте мені гранату - я б пішла до них. Отак, з палицями. Ніхто б не запідозрив. Скільки б з собою забала - все моє було б. Аби наші хлопці не гинули.

Вона прихистила нас на ніч, бо дороги в 70 кілометрів через зруйновані мости перетворилися на багатосоткілометрові гаки, тож до комендантської години ми вже не встигали.

- Скоріше б це кончилося. Немає сил. Немає сил.

Шляхи нині Україною - як мандри між містами-галактиками.
Кожна людина - планета, зі своєю історією, цивілізацією, поглядом на світ.
Чоловіки на блок-постах, хлопці в кузовах військових кразів, місцеві на роверах, що підказують дорогу, водії зустрічних чи попутніх фур.

Кожна фраза від них - оповідь. Кожна розмова з ними - параграф підручника історії.
Кожне вечірнє чаювання - книга.
Кожне мовчання з місцевими волонтерами - виснаженими, висохлими за ці 40 днів ззовні і зсередини - літопис визвольної боротьби.

Коли ми переможемо і війна скінчиться, я поїду цими ж шляхами у мандри.
Місця сили. І духу.

З ким росіяни тут зібрались воювати?

Майте гарну ніч.

Шляхами навколо Ніжина вражає не побита російська техніка.

Так, спершу, коли бачиш підірвані мости до міста та колони попалених інженерних машин, що мали б навести танкові переправи - дивуєшся.
Величні потужні залізяки, назавжди полишені своїми екіпажами, безпорадно стоять на узбіччях та біля боліт.

Так, ти звісно потім також отетеріваєш з колони наглухо розфігачених танків з символом О.
Майже у всіх відірвані катки, гусениці, башти розвернуті в різні боки, ніби вони ще намагалися відстрілюватися.
Марно вони очікували наведення інженерними машинами переправ.
Марно сподівалися на підкріплення, бо....

Бо далі ти бачиш підкріплення, таке само пошматоване і понівечене.
Воно мчало на допомогу, але тепер стало іржаве, розкидане на всі боки уламками броні і... ой, а це що?.. а це ж якась артустановка, яка підірвалася так, що гармату відкинуло метрів на 50, а обидві смуги дороги вибухом увігнуло на півметра.

Ні, це все дурня.
Як і два попалені Урали з провіантом за кілька кілометрів від побоїща, розвернуті в інший бік від танків.
Очевидно, що вцілілі намагалися на них втекти, та щось пішло не за планом.
Може омивачка скінчилася, лампочка у фарі перегоріла, чи тероборона шмальнула з гранатомета - хто їх розбере тепер.

Не дуже вражають навіть вщент зруйновані села обабіч траси та вивалені двори, де орки ховали свою техніку.
Це вже звичне, зрозуміле, традиційне, скрєпне.

Насправді.вражає.запах.

Такий само, що йшов з підвалів Ірпеня та Бучі.
Всю дорогу, що ти їдеш уздовж цього параду іржі та відірваних запчастин, ти відчуваєш сморід з кюветів.

Зрозуміло, що тих, хто розбігся, але так і не добіг до поштового відділення, аби відправити намародерений килим в Усть-Пірдюйськ своїй коханій Євлампії, чи поки ніхто не збирав, чи зібрав не все.
Все ж, думаю, важко зібрати повністю "пазл", якщо в танку бахнув боєкомплект.
Якась "деталька" хороброго російського солдата кудись та закотиться за таких умов.

А ще вражають написи "Міни" уздовж узбічч.
Не ці, карикатурні, якими натикані усі усюди в Києві.
А справжні, яким віриш, бо бачиш результати їхньої діяльності.

О, до речі, а он погано замаскована ТМ-ка.
Тут попісяти не зупиняємось, проїдемо трохи далі.

Загалом же, все геть незрозуміло.
Незрозуміло було, чому вони сунули в Україну цими тонесенькими хробачками, лише вздовж доріг.
Тепер, побачивши рельєф місцевості - болота, ріки, озера, болота, болота, болота, торфяники, болота - незрозуміло, на що вони взагалі сподівалися.

Слава Збройним Силам України.
Наснаги Маріуполю.
Розуму політикам.

Світанок вже близько, але ще не завтра.
Переможемо.