За останні 2 місяці до мене дуже часто зверталися люди з двох питань:

1. Вибралися з пекла, підкажи, де можна зупинитися?
2. Маємо 100500 квартир і квадратних метрів та прихистимо тих, хто вибрався з пекла.

Це відбувалося несинхронно, тому подекуди доводилося гортати месенджер із десяток хвилин, щоб згадати, хто що потребував і хто що пропонував.

Тепер виявилося, що мої друзі зробили сервіс Dopomagai.org - платформу, де втікачі від лихої долі можуть знайти собі житло, а власники - повідомити про те, що в них є місце для прихистку.

Адреса ресурсу https://dopomagai.org/
Колл-центр 0 800 332 238
Детальною інформацією та відповідями на питання володіє Denys Nadtochyi (https://www.facebook.com/denys.nadtochyi)

Якщо хтось потребує житла або, навпаки, не знає, як своє житло задіяти - покажіть, будь ласка, їм цю інформацію.

Майте гарний день.

Апдт. Як додали в коментарях в фб - ще є ресурс https://prykhystok.gov.ua/. Також зверніть увагу.

Моя ранкова фейсбучна стрічка давно схожа на некролог.

Хтось когось втратив.
Чи-то на «нулі» загинув побратим/чоловік/брат/тато, чи-то когось з Бучі-Ірпеня-Ворзеля-Гостомеля нарешті упізнали в київському морзі.
Я пишу «нарешті» - бо невідомість щодо близьких гірша за власну смерть.

Ні, я нічого спеціально не крутив у своїй стрічці.
Просто настав той час, про який я писав - українське суспільство почало куштувати ту гірку чашу, що обов‘язково йде укупі зі звільненням наших територій та успішним боронінням нашої землі від росіян.
Нам з Андрієм не пощастило узріти можливу глибину цієї чаші раніше за більшість співгромадян.
Ми тому не раді.
Але так вже склалася доля.

Одначе, мене ці некрологи не демотивують і не чіпляють.
Певний час я трохи непокоївся, що зі мною щось не так.
Чи-то занадто багато вже бачив, чи-то втратив емпатію, чи все вкупі.
Але я ж не дурний наче, розумію, як мізки може непомітно для мене поплавити.
Тим більше, що у цих фейсбуках і 10-ї частини з того, що траплялось, ще не розповідав.
Одну з історій не можу 5-ту добу дописати, все в чорновиках відстоюється.
Пальці клякнуть на клавіатурі і я не певен, що колись натисну клавішу Post.

Та сьогодні зрозумів, що зі мною все нормально.
Просто норма, курва, стала іншою.
Бо от зустрілись сьогодні з товаришем, який втратив побратима на фронті.
Він був п‘яний.
Але такий п‘яний і в такому стані, що геть тверезий.
Скільки в нього не лий - свердлитиме поглядом цей чортів світ крізь примружені повіки, наче той танкіст крізь оглядові щілини дивиться на поле бою.

До моменту, коли він сказав про трагедію, ми обговорювали користь приладу, що ми привезли нізвідки для техніки, якої у нас немає.
Жартували. Дискутували. Тисли руки.

Потім він повідомив сумну звістку.
Помовчали.

А потім продовжили говорити про відмінності набоїв різних видів стрілецької зброї, прицілювання, розгрузки та плани русні на власну утилізацію в українських чорноземах.

Ми просто продовжували виконувати свої задачі.
Кожен свою.
Хоча товаришу хотілося вити.
Я це бачив.
І мені інколи хочеться вити, бо подекуди я ловлю себе на думці, що це все не зі мною і цього всього просто не може бути.

На цій думці, я до речі, вперше спіймався в Ірпені, коли розшорив очі під час чергової евакуації, став як укопаний посеред вулиці і просто роззирнувся навколо.
Отетерів.
Навіть не втримався і сказав напарнику:
- Андрію, глянь… Це ж якийсь сайлент-хілл.

Некрологи - це гірко.
Це важко.
Але це привід зробити лави ще щільнішими (навіть на фоні мародерів, що повилазили з автоматами в публічну площину, хоча мали б просто тихенько допилювати науку та освіту, поки є така можливість) і тримати стрій.

«Ми не маємо передати цю війну нашим дітям» (с)

Ось єдине, що має нас непокоїти.
Ось заради чого варто сприймати всі трагічні звістки просто, як інформацію.
Поки що.

А вити ми будемо потім.
Вити ми будемо потім.
Ми просто будемо вити.

Чого, звісно, не відняти у нинішній час, то це гумору.
Специфічного.
Інколи тупого.
Подекуди цинічного.
Але такого, що всі регочуть, що аж репаються.
Регочуть від душі і по-справжньому.
Бо без сміху зараз нікуди і ніяк.

Два побратими сьогодні на полігоні відпрацьовували одну вправу і геть не влучили у мішені.
Попалили немало БК, але нуль.
Зеро.
Навіть не зачепили.
Навіть несиловою взаємодією (тм).

І от йдуть вони з рубежа в наш бік.
Повільно так. Понуро. Автомати бовтаються, як ті павіани на пальмах.
А ми ж - вірні товариші - сидимо на колодах і тіки й чекаємо, най підійдуть ближче.
Шкіримося.
І у нас на обличчях весь вир емоцій - від співчуття до сарказму.
Щиросердного скорботного співчуття і гігантського безмежного сарказму.
Так, одночасно.
Так, це можливо.

І далі діалог:
- Що, хлопці, не влучили?
- Ні. (понуро)
- А шо ж так?..
- А ми миротворці.

Регіт здійнявся такий, що я ледь з колоди не впав.

Другий раз ми так сміялися вже за кілька годин, коли побачили, як колє каклєтє подарували пістолет за вихід з якогось котла. Чи-то ужгородського, чи-то мукачєвського.
І сміх, і гріх, і плакати хочеться.

Але ми сміємося.
Ми просто сміємося.

Майте спокійну ніч.

- Як це називається?

Ще 2 місяці тому ми з Маркусиком вчили різні слова.
Я йому читав абабагаламагу і віршенята-кошенята.
Він закінчував окремі фрази і лічив до 10.
Знав 5 кольорів. Вигуки тварин. Імена малечі на майданчику.

А потім почалася війна.
Росіяни вирішили, що мають право руйнувати звичні життя українців, вбивати, гвалтувати та мародерити.
В ім‘я кончених ідей та прагнень.

І після довгої дороги на Захід, одного дня я взяв Маркусика на руки, поцьомав і сказав па-па.
Лишаючись для нього тим, хто відкриває йому світ і підставляє плечі, підхоплює, коли він падає, і гойдає, коли він засинає.

Я не бачив Марка майже два місяці.
Тепер я не пам‘ятаю, як це - тримати його на руках.
Як годувати його з ложечки.
Як вдягати йому черевички.

І нині він не просто їсть сам та проситься на горщик.
Не просто обирає одяг з гардеробу.
Він підходить до дорослих, вказує на якусь річ і запитує:
як це називається?

Я приємно шокований і… ледь його впізнаю.

Мене завжди бентежило в історії Другої світової, як чоловіки верталися додому за кілька років, де їх зустрічали вже не немовлята, а значно доросліші діти.
Це видавалося малореальним і незрозумілим.

Тут же минуло 2 місяці - і ось же.
Те саме.

Я ніколи не думав, що мені випаде доля не бачити, як росте мій син.
Що така доля випаде сотням тисяч чоловіків і жінок в моїй країні.

Вже зараз ніяково усвідомлювати, що я не знаю його нових улюблених іграшок.
Книг.
Історій.

Вже зараз я хвилююся, чи впізнає він мене одразу при нашій майбутній зустрічі.

Вже зараз я бажаю усім росіянам гнити заживо в своїх мухосранськах за те, що вони розлучили мене з сином і дружиною.

Але нічого.
Це нічого.
Аби у Марка в житті не виникла подібна історія з його дітьми, бо ми не додавимо росіян зараз.

Мусимо перемогти.
Мусимо додавити зараз.
Щоб родини більше ніколи не розлучалися.
Ніколи знову.
Ніколи.

Ірпінь - як той Фенікс

Ми неспішно їхали його вулицями, оминаючи машини комунальних служб, що вимивали кіптяву зі стін та парканів, електриків, що тягнули дроти, будівельників, що закладали діри від прильотів у будинках.

Моє серце сильно калатало.

Я всюди бачив примар - бездомних псів у нашийниках, що бігали поміж розірваних, мов папір, парканів; дохлу кицьку за адресою, де відмовились від евакуації, а тепер там нікого було забирати; мародерів, що спокійно виламували чергову крамницю; родину з дітьми, що йшли пішки на Романівку, а у нас вже не було місця в машині; чергу на посадку з 30 людей біля будинку, де ми мали забрати лише одну маму з двома дітьми, але вона відмовилася сідати, поки не вивезуть всіх її сусідів, адже не вірила, що ми повернемось.

Університетська, Соборна, Садова, Сковороди… провулки… там був розірваний навпіл БМД, а тут зелена Гранд Вітара з літерою V, а там ми чекали на зачистку нашими, перш ніж увійти в під‘їзд, а тут Andrii Piven біг до мене від мін, що рвалися позаду, як в кіно, а тут був танковий снаряд і ракета від Граду.

Це все було лише в моїй пам‘яті та уяві.
Навіть здавалося, що я відчуваю сморід горілого пластику та нечистот, хоча повітря було свіже і чисте.

Насправді ж, Ірпінь воскресає.
Я не знаю, хто тут місцева влада, хто мер, хто що робить, скільки людино-лопат вигребли ірпінці та кияни, відчищаючи місто після боїв, але про нещодавню катастрофу тут зараз нагадують лише згарища будинків.
Їх швидко не відбудуєш.

А так… навіть в лікарні вже встигли посклити вибиті вікна.
Немає згорілих авто на проспектах, шиферу, шматків цегли.
Від мін лишилися лише акуратні вирвочки, присипані землею.
Повно людей, машин.

Слухайте, ірпінці.
Слухай-но, влада Ірпеня.
Ви - молодці.
Ви - приклад стійкості і віри в себе.
В те, що треба жити далі, гоїти рани і відбудовуватися.
Попри все.
Мені було приємно сьогодні заїхати в Ірпінь.
Я побачив, ЯК містяни люблять своє місто.
Хотілося аплодувати, але в руках було кермо.
Хотілося зупинитисяі приєднатися до робіт.
Будь-ким. Будь-як. До будь-кого.

А ще… а ще Оксана Бондарь на кладовищі машин віднайшла свого згорілого буса.
А ще ми випадково зустріли Taras Vyazovchenko та Костянтин Бакуемський - побратимів по евакуації.

Хороший був день.
Рефлексійний.
Я наче згорів і знову ожив.

Ірпінь, живи і ти.
Живи довго і щасливо.
Бережи своїх, як ти це робив під найстрашнішими артударами та найбезглуздішими зачистками.
Ті, кого ти зберіг - тебе відбудують.

Люди - то головне.
Росіянам того не втямити.

Переможемо.