Доброго ранку, ми з України.
«Тачки крутяться - старлінки мутяться» (с)
Вже сьогодні хлопці на Сході отримають колеса та зв‘язок.
Дякую, що підтримуєте.
Переможемо.

Існує думка, що головними багатствами України є родючі чорноземи, культура, корисні копалини і таке всяке.
Насправді, багатство України - її люди.

Він заглух раптово.
Чорний великий поважний Рено Мастер.
Прямо на ходу, без жодних натяків і пересторог.
Потужний двигун з турбіною стих, наче у людини припинило битися серце.

Важка машина за інерцією певний час котилася, немов лелека з підбитим крилом намагався дотягнути до свого гнізда.

Тиша, що запанувала в салоні, була незвичною, бо ми вже призвичаїлися до рівномірного цокотіння дизеля, що стабільно десятки тисяч кілометрів передавав крутний момент на спарені задні колеса.

Довелося порушити її вмиканням аварійки.
І вперше ж довелося дістати знак аварійної зупинки.

Що ми тільки не робили: стукали ногою по колесу, заглядали у вихлопну трубу, скидали клему акумулятора, тестером перевірили всі запобіжники, переконалися в наявності тиску в паливному насосі.

Зрештою, лишався тільки один варіант: я підняв очі в небо, підняв руки до хмар вз німим запитанням «за шо?» і зателефонував богу логістики Владу Самойленку.
Вже за мить біля машини опинилися двоє, як виявилося, янголів-охоронців: Михайло Самойленко (не брат Влада, нє) та Рустем Абдураимов.

Вони не просто підчепили нас на трос і завезли бус на СТО.
Михайло примудрився мене погодувати (двічі), викупав мене в душі (один раз), зварив кави і поки майстри копирсалися в двигуні всадив мене на вєлопєдального ровера та влаштував справжню екскурсію по прекрасному місту Дніпро: від центру до набережної, від Січі до коси, від музеїв до мостів.

Ж - життя, якого я давно не бачив.

Зрештою, серце буса забилося знову і він готовий до наступних подорожей.

Дніпро, ти любов.
Михайло, Рустем, дякую.
Владе, обійняв.

Кирило Бескоровайний, з бусом все ок.
У нього повністю промиті і продіагностовані паливні форсунки, одна з них нова-новісінька, бак вимитий від багаторічного бруду так, що там можна було б возити молоко.
Але там таки свіжий дизель.
Паливний фільтр новий.

Кстаті, на СТО черга на ремонт паливних систем виключно військових машин (пікапів, бусів тощо) - тиждень-два.
Якість пального нижче плінтуса.
Будьте уважні та обережні.

Майте гарний вечір і знайте: переможемо.
З такими людьми без варіантів.

Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним павербанком.
Він лежав тут вже місяць і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику.

Ми познайомились із ним випадково.
Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені, виявили в кількох сусідніх приватних садибах десяток місцевих мешканців.
Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову.

Мовляв, сюди не прилітає, а якщо шо - он-де стоять пару автівок з повними баками, то всі миттю виїдуть до підірваного романківського мосту і врятуються.
Ми намагалися дискутувати, включно з тим фактом, що попід парканами цих садиб ми з Андрієм вже ховалися від прильотів мін, тож бої саме тут ще можуть бути.
Та все марно.

Єдино що - один з мешканців попросив Андрія зарядити йому павербанк, щоб можна було заряджати телефони.
Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський.

Наступного дня ми знову туди приїхали.
Формальний привід - поміняти павербанки. Реальний - ще раз умовити виїхати.
У відповідь Андрій знову отримав на зарядку ще один порожній павербанк - червоно-чорний, та список ліків, які було треба привезти.
Ну, і відмову від евакуації.

А потім… я погано вже пам‘ятаю, що то були за дні.
Здається, то був день, коли ми вивозили старого зі зламаною ногою та мати тероборонівця, який прохав її врятувати.
Тоді ще ми намагались повернутись за паралізованою жінкою, але вже не змогли, бо днів дванадцять-тринадцять (чи десять?) в Ірпені йшли страшні бої.
Ми були безсилі.
Андрій носився з тим павербанком і ліками кожен день, як курка з писаною торбою, але дістатися адресату ці нехитрі речі не могли.

Коли бої стихли і ми таки влетіли на ту вулицю між обстрілами, то знайшли замість багатьох будинків - згорілі руїни.
Від колись заправлених автівок лишились іржаві кістяки.
В будинку, де ми брали павербанк, не було жодного цілого вікна, міна прилетіла прямо у двір і рознесла паркан.
Можливо, завдяки цьому собаки вижили, бо вибігли з двору і чимось або кимось харчувалися.
Кицьці пощастило менше.
Її тільце валялося неподалік від місця вибуху.

Ми пролізли у дірку і довго гукали в порожній будинок, але не отримали відповіді.
Побіжно обдивилися город на предмет свіжих могил (як це робилося у дворах багатоповерхівок, в яких мешканці гинули від прильотів), але швидко нічого не знайшли.
Знову почався обстріл. Ми поїхали.
Проте надія лишалася.

Два дні тому випала нагода завітати в Ірпінь.
- Поїдеш?
- Звісно.
- Павербанк візьми. Може ж оддамо.
- Візьму. Було б кому.

Незвично їхали Ірпінем на пасажирських сидіннях.
Повільно, нікуди не поспішаючи.
Не треба було крутити кермом і тиснути на акселератор до червоної зони тахометра, і не треба було напружено тримати в руках автомат.

- Зупини, будь ласка, тут, - попросили ми нашого колегу Костю.

Нічого не змінилося в цій місцині.
Мертві згорілі будинки, тиша.
Ми рушили до садиби з проламаним парканом і вибитими шибками.
Андрій був сірого кольору, йшов повільно, ніби долав опір течії стрімкої гірської річки.

В мене відлягло від серця, коли я побачив, що дірки були закладені профілем, а вікна заклеєні поліетиленом.

Андрій стояв біля хвіртки мовчки і тримав павербанк в руках.
Його щелепи були стиснуті, наче він намагався перекусити сталевий дріт.

Я гукав.
Гукав, шо дурний.
Гукав на всі груди, поки вистачало голосових зв‘язок і дихання в грудях.
Здавалося, що мій крик в цю в‘язку тишу от-от принесе життя і все буде, як раніше, до вторгнення.

Хазяїн вийшов.
За обличчям стало зрозуміло, що він Андрія впізнав.
Мій дорогий друг зціпив губи і видихнув повітря.

Андрій ніколи не плаче.

Вони потисли руки і привіталися.
Хазяїн із родиною встиг евакуюватися в останній момент з початком пекла в цьому районі.

Тепер завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси.
І життя, разом з електрикою, повертається.

Інколи щастя є.
Навіть на війні.

Бережіть себе і близьких.
І майте гарний вечір.

Зараз почалися дискусії навколо того, хто розмінував Чонгар. Хто кого попереджав, а той не дослухався. Хто будував дороги і не мав грошей на ЗСУ. Тощо-тощо-тощо.
Коментарі, срачі, взаємні бани.

Як на мене - ці дискусії геть передчасні.
По-перше, вони вже нічого не змінять.
По-друге, прямо зараз вони нічого не змінюють.
По-третє, ні, війна нічого не спише і про все це слід буде поговорити після перемоги.
Треба просто пам‘ятати, продовжуючи робити все задля відвоювання нашої землі.

Інша справа, коли дічь відбувається прямо зараз. Отуточки.
Поки одні воюють - інші мародерять.
Поки одні волонтерять - інші розподіляють потоки та вибудовують схеми для своїх.

На жаль, для Зеленського його оточення стає тією отрутою, яка системно розїдатиме, мов корозія, його образ глави держави, що бореться разом зі своїм народом проти окупанта, відкладаючись осадом нездатності розбудовувати країну в майбутній мирний час.

В момент, коли Зеленський публічно видав індульгенцію шкарлетівщині, мовляв, помилки стали дрібними, він, з одного боку, наче наголосив на важливості військового порядку денного понад усі інші проблеми.
З іншого, прямо вказав на двері закордонних університетів майбутнім студентам та аспірантам.
Бо нащо змагатися на освітньо-науковій ниві між собою там, де шахраї прописують правила під себе?
Краще відразу емігрувати.

І ось яскравий приклад - дисертації за «недорого, під ключ».

Сумно це все.
Відверто сумно.
З одного боку, не маю поки ані часу, ані змоги за таким стежити.
З іншого - бачу, наскільки багато роботи буде після перемоги України у війні.
По суті, доведеться заново відбудовувати цілу інституцію, яку любі друзі Володимира Олександровича руйнують вщент.

Майте гарний вечір.

P.S. В срачі не вступатиму. Війна нічого не спише.

Допис Інни Совсун:
«Представниця Верховної Ради в Конституційному Суді, пані Совгиря, опублікувала закритий пост, у якому повідомляє "радісну", на її думку, новину: відтепер для "досліджень у гуманітарних науках, зокрема у сфері права", не потрібні публікації в іноземних журналах, які входять в Scopus та Web of Science.

Пані Совгиря пише, що "для гуманітаріїв вимоги обов'язкової публікації в цих журналах" були "поверховим рішенням людей, далеких від процесу досліджень в гуманітарних науках, зокрема у сфері права". Ну, по-перше, право — не гуманітарна, а суспільствознавча наука. Це варто було б знати юристці й представниці в КСУ, перш ніж коментувати чиєсь "нерозуміння досліджень" у правознавчій сфері.

По-друге, розберімося з питанням, що таке Scopus та Web of Science (для тих, хто не в курсі цієї тривалої дискусії). Отже, Scopus та Web of Science — це міжнародні наукометричні бази, до яких входять різноманітні наукові журнали, якість публікацій яких контролюють. Тобто до цих матеріалів застосовується незалежне анонімне рецензування та кропіткий процес розгляду матеріалів. І що важливо — є українські журнали, які входять в ці бази.

А є ті, що не входять. Розповісти, як вони переважно функціонують? Скидаєш статтю, платиш вказану суму — і отримуєш "наукову публікацію". Ні, не всі, але давайте чесно скажемо, — більшість журналів працює саме так. І всіх це влаштовує. Ну бо все "чесно" — заплатив гроші за публікацію, отримав свою публікацію, на основі неї — науковий ступінь, за який потім отримуєш надбавки з державного бюджету. Так-так, з грошей платників податків.

Для боротьби з фальшуванням наукових досліджень свого часу й були запроваджені норми про публікації в журналах, в яких дотриманий мінімальний стандарт якості. І так, я в курсі широкої академічної дискусії з критикою наукометричних баз. Проте я так само знаю, що альтернативи, які пропонують в Україні — геть неприйнятні. Бо все хочуть лишити "як було". Аби далі можна було публікувати що завгодно і потім отримувати надбавки за ступені.

Я також згодна, що в деяких сферах сам формат наукових статей менш значущий, ніж, наприклад, монографій. Насамперед йдеться про гуманітарні науки, як от філологія чи філософія. І повторюсь — право до гуманітарних наук не належить. Я також згодна, що університетам потрібні гроші для того, щоб:

(а) робити якісні журнали
(б) допомагати науковцям з публікаціями в тих журналах, в яких публікації платні. От тільки не треба перебільшувати й казати, що в Scopus та Web of Science геть усі публікації платні

Але те, що зараз пропонує Міносвіти — це й близько не реагування на запити від справжніх науковців у сфері гуманітаристики чи інших сферах.

Давайте чесно скажемо, що відбувається: хтось вирішив скористатися війною, аби позахищати чергові дисертації з права. Що, список депутатів з "написаними" дисертаціями вже готовий?

А про якість освіти й науки — ну то не час думати, бо війна ж.

Давайте поставимо собі питання — чи наближає Міносвіти своїми діями якість підготовки в українських вишах до європейських стандартів? Може, допомагає з євроінтеграцією української вищої освіти? Чи допомагає боротися з корупцією? Відповіді очевидні.

Міносвіти буквально заявляє, що будь-хто, кому припекло, може отримати науковий ступінь прямо зараз, користуючись війною. І для цього можна штампувати публікації незрозуміло де. І далі ми з вами з наших податків будемо платити надбавки цим псевдонауковцям.

Чого ми добиваємося цією нормою? Чи збільшить вона бажання українських студентів вчитися в українських університетах? Чи збудуємо ми таким чином кращу країну, за яку щодня українці віддають життя на фронті?

Це просто неприйнятно — тишком-нишком таке проштовхувати, бо "війна все спише".

Так от, війна нічого не спише. Країна має знати своїх "героїв".

Ви — будете нести відповідальність. До вас будуть питання, чому українські студенти не повернулися додому. А вони не повернуться в університети, які хочуть займатися фальшуванням, халтурою та маніпуляціями. Вони не повернуться в країну, де МОН замість того, щоб робити хоча б якісь кроки, щоб університети ставали кращими, продовжують займатися штампуванням наукових ступенів спеціальності "Право".

Я маю мало надії змінити це рішення. Але я точно хочу, щоб суспільство знало, хто зараз користується з війни, аби порозв'язувати свої особисті питання. І — сподіваюся — дало цьому оцінку.»

https://www.facebook.com/100058282650666/posts/pfbid09zmXS3i5zcaPs34smwjsVm6r4hR4qbLVPT7bqVcY5Sz15x3oXmZmQ5EAbg2s97j4l/

Три дні на фронті - це вічність.

Раніше ми формували колону і виїжджали до хлопців з тоннами корисних вантажів та відремонтованими пікапами чи джипами наприкінці тижня.

Зараз все трохи змінилося.
Ми не арестовічі і бачимо складність ситуації на фронті.
І ми не німці, щоб відкладати постачання техніки, бо є якийсь план.
Тепер автівки виїжджають не в п’ятницю-суботу, а по готовності після технічного обслуговування.

Зараз ось вийшло на три дні раніше.
Бо ж три дні на фронті - це вічність.
Це врятовані життя, відмінусовані орки, підвезення бека та бійців.

О 5-й ранку сьогодні Опель виїхав у харківському напрямку.
Нині Фронтера вже на фронті.
Так, та сама фронтера, яку нам передали хороші люди (привіт Віталію Конончуку) з лісів Житомирщини, яка робила нам трохи нєрвів по стартєру і підвісці.
Та сама, яка проїжджала повз братські могили Бородянки, Бучі та Ірпеня.

Відігнав її Юра Орос за що йому окреме спасибі.
А вам, мої любі, всім вам, дякую за донати.
Машина встала на ноги завдяки вашим тисячам, сотням, п‘ятидесяткам і, навіть, двадцяткам гривень донатів.

Не вистачає на фронті коліс.
Не вистачає.
І тут би дати копняка державі, яка не забезпечила, не передбачила, не дала.

Але є три нюанси:
1. Я не певен, що існує така держава в світі, шо може вести настільки масштабну війну з росією без «білих плям» в забезпеченні військ. Добре, що держава опікується боєприпасами, кожен з яких вартує, як легкова машина, зброєю, авіацією і ППО. Я кажу це без долі сарказму.
2. Держава є тим, чим вона стала внаслідок рішень чи бездіяльності її громадян. Цим обгрунтовується готовність чи неготовність держави до війни. Тут ні на кого списувати. Якою держава ставатиме надалі - залежить тільки від нас.
3. У нас все одно немає вибору. Це народна вітчизняна війна за виживання. Наскільки б дехто не намагався вдавати, шо щось можна повернути на рівень 23 лютого і війни не помічати.

Ми мусимо стояти.
Ми мусимо встояти.
Ми мусимо перемогти.

До речі, Ви не тільки підняли на колеса фронтеру.
Ви прямо зараз допомагаєте відремонтувати оцей німецький спрінтер, який нашій колоні подарували польські друзі (Illya Gurin і Ко, дякую).
Сьогодні на ньому вже нова гума, а прямо зараз він заїхав на ремонт підвіски, гідропідсилювача керма, куліси, гальм тощо.

Колона більшатиме.
І ми робитимемо все, щоб нашим воїнам легше працювалося.

Бо як заповідав Роман Ратушний:
«Чим більше росіян ми вбʼємо зараз — тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям».
Світла пам'ять світлій людині.

Прямо зараз ми формуємо чергову колону на Схід.
Детальний звіт за попередньою поїздкою можна почитати у Vlad Samoylenko тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/pfbid034thUae6wzypsWFAHHP8kctoPUwmSdoht4kXzyR6yEKpodKCGH3Fa8JMiykiH9geEl

На наступну поїздку нам треба:
-форма (піксель бажано), але передаємо і інших дружніх армій;
-генератор 1-2 кВт
-батареї до рацій моторол
-нічники
-автівки (кстаті, умовні ланоси в справному стані - теж годяться. Є конкретні потреби)
-дрони
-турнікети
-гідратори
-літні тактичні кроси
-маленький холодильник, фарбу, лопати, електроінтструменти

Ба більше, якщо у вас є якісь цікаві штуки, які ви готові передати на передок (от як сухпаї, які мені вчора відвантажила Mladena Kachurets) - пишіть, обговоримо. Особисто намагатимусь приїхати і забрати.

Донати можна надсилати Владу сюди 5375414104600365
Можна закидати мені на пейпал senenkoanton@gmail.com.

І ще.
Мені часто дякують за історії, які я пишу.
То це я дякую Вам. За то, що читаєте і підтримуєте.
Переможемо.

Є почвари, яких гуглиш [щоб детальніше розібратися, в чому почварність і за що ненавидіти] і знаходиш про них сторінку на Вікіпедії.
Яку вони самі чи їх проплачені посіпаки їм створили.
Там вони всі такі красіві: ранні роки, політична кар'єра, бізнес, родина, діти, нагороди, вибрані праці.
Така туга бере, що воші на волоссі вішаються.

А буває, гуглиш людину хорошу, бачиш її на Вікі і дивуєшся - а чо так мало написано?

Є в мене історик... мабуть це буде правильно так сказати - "є в мене історик", бо ми так часто один з одного кепкуємо в фейсбуці з приводу срачів "фізики проти ліриків", що я - його фізик, а він - мій історик.
Так от, є в мене історик, книгу якого я мріяв почитати до нинішнього етапу війни.
Бо про Крим і Скоропадського.
Бо він класно пише.
Бо він фахівець своєї справи.
І бо про нього навіть в Вікіпедії написано. Хоч і мало.

Взагалі, люди, які мене погано знають, думають, що я постійно стібуся з гуманітаріїв.
Люди, які знають мене добре, розуміють, що гуманітарні науки я вважаю чи не важливішими за ядрьоні бомби і надтонкі органічні плівки.
Історія - один зі стовпів розбудови Держави.
Орвелл не дарма писав, що "Людина, яка вміє керувати минулим, керує і майбутнім. Той, хто контролює теперішнє, контролює і минуле."

Саме тому росіяни, відразу після того як крадуть унітази - починають переписувати нам нашу історію.
Бо це працює.
Бо це народжує покоління тих, хто вважає себе рускім, шо завжди так було і адін на рот, що відсутність туалетного паперу це нормально і раніше люди були здоровішими, бо лагєря і свіже повітря.

То я до чого.
Цей історик вкупі з іншими авторами написали дуже цікаву роботу про те, як треба сприймати історію України по-новому.
Всі торочать про те, що наша держава - то сталий буфер між Заходом та Сходом, між цивілізацією та орками, між світлом та темрявою.

Але це лише слова.

А отут:
https://localhistory.org.ua/texts/statti/multifrontir-nova-skhema-ukrayinskoyi-istoriyi
автори детально розписують, чому це, по суті, правда; як так склалося історично; як так складається історично; що з усім цим робити.

В тексті плавно зачіпаються епохи кроманьонців і неандертальців, неолітів та енеолітів, доба бронзи та Русі, монгольський час і козацтво.
І так далі до наших днів.

Щиро раджу.
Інтригує.

А, історика звуть Сергій Громенко.
Підписуйтесь, щоб не пропустити цікаве по історії, озвучене його ротом.
Плюс, зауважте, що він один з учасників проєкту Likбез. Історичний Фронт.
Там у них усіх роти дуже цікаві.

Майте гарний вечір.

Сьогодні дізнався, що одна з автівок, яку ми передали військовим, а саме Мітсубіші Паджеро, підірвалась на міні.
Попередньо - це була протипіхотна міна-пелюсток, машина отримала ушкодження, але, головне, люди - живі і цілі.
Залізо полагодимо, не проблема.
А Вам я ще раз принагідно дякую за то, шо допомогли нам забезпечити хлопців надійними колесами, що взяли на себе удар.

Тим часом наступні 4 дні в Києві триватиме кампанія з дерусифікації вулиць, площ, провулків тощо.

Портал Моя наука / my.science.ua підняв слушну проблему, що в Києві - науковому центрі країни - з 2700 назв вулиць, провулків і площ 125 названі іменами науковців.
З них 34 дослідники не мають до Києва стосунку, решта ж в більшості своїй - росіяни.
Ще й політично заангажовані.
То міфологізовані винахідники радіо, то лисенківці.

Вчені пропонують перейменувати кілька вулиць іменами справді видатних українських науковців.

Тут і імена легендарного Георгія Вороного (діаграми Вороного), і Бориса Балінського (написав всесвітньо відомий підручник з ембріології), а також Хржонщевського, Шмальгаузена, багатьох інших і, звісно, Клима Чурюмова, іменем якого названо комету.

Ба більше, є тут ім'я і математикині Юлії Здановської, що загинула у Харкові від обстрілу росіянами 8 березня 2022 року.

Повний перелік імен з детальними посиланнями, що то за вчені і чим вони славетні - ось тут https://my.science.ua/naukovi-toponimy-dlya-kyyeva

Але коротко я винесу ось так:

- Ломоносова на Юлії Здановської – математикиня, волонтерка, вчителька, медалістка Всесвітньої олімпіади з математики, загинула у Харкові від рашистського обстрілу 2022 року
- Каблукова на Георгія Вороного – видатний математик, який вплинув на розвиток математики в Києві й світі
- Костичева на Бориса Балінського – відомий у світі біолог розвитку
- Карпинського на Феодосія Добржанського – світовий класик еволюційної біології навчався й починав наукові дослідження в Києві
- Тимірязєвська на Валентини Радзимовської – видатна біологиня, дослідниця біохімії та фізіології, громадська діячка, голова Української ради Києва в 1918 році
- Боткіна на Академіка Костюка – всесвітньо відомий нейрофізіолог
- Маміна-Сибіряка на Григорія Левитського – видатний ботанік і генетик, репресований радянською владою
- Кулібіна на Лева Делоне – біолог і селекціонер, піонер досліджень впливу радіації на рослини
- Некрасівська на Родини Шелюжків – сім’я видатних акваріумістів і меценатів, які розвивали природознавство в Києві
- Славгородська на Академіка Воронцова – нейробіолог, засновник сучасної київської нейрофізіологічної школи
- Чаплигіна на Академіка Івахненка – всесвітньо відомий математик
- Запорожця на Професора Хржонщевського – лікар, науковець і просвітник
- Смоленська на Академіка Денисенка – ректор КПІ
- Лобачевського на Академіка Шмальгаузена – дослідник росту й розвитку тварин, засновник школи біології розвитку та еволюційної біології
- Волгоградська на Марії та Олексія Кронтовських – видатні вчені в галузі клітинних культур, боротьби з тифом і раком, працювали неподалік
- Бутлерова на Професора Реформатського – видатний хімік-органік
- Яснополянська на Клима Чурюмова – астроном, відкривач комети Чурюмова-Герасименко.

Коли, як не зараз?
Будемо вдячні за допомогу, вподобайку і поширення цієї інформації.
Голосування проходить у застосунку “Київ Цифровий” в розділі “Дерусифікація”
Кстаті, підпишіться на Мою науку - класний портал дуже.
https://news.1rj.ru/str/my_science_ua

Всіх обійняв.
Переможемо.

P.S. Олексій Болдирєв, Ви молодці.
апдт. Особисто я голосую Волгоградську перейменувати на Романа Ратушного.

Працівник СТО на ім‘я Роман, озвучив мені суму і терміни ремонту турбіни на бусі.
Нас не влаштувало.

Згадали, що у нас же є чудовий турбініст Руслан.
Зателефонували Руслану.

Руслан переадресував на свого брата Романа, бо сам він зараз на передку.

Роман з радістю погодився і підказав номер дружнього СТО, яке зніме турбіну.
Власника СТО звали… Руслан.

Руслан підказав номер евакуаторника, який перевезе буса з одного СТО, там де Роман, на інше, там де Руслан.
Евакуаторника звуть… Руслан.

Це все різні Руслани і Романи.
Ні, це все не жарт.
Хто б розказав - не повірив би, що так буває.

Виникла реальна проблема, як їх всіх в телефонній книзі підписувать.

Кстаті, евакуаторник Руслан сказав, що саме на евакуаторі приїде може не він, а його напарник.
Інтрига в тому, як його зватимуть - Руслан чи Роман.

В понеділок розкажу.

Ой, згадав ще.
Механіка на СТО Андрія (отут нєувязка), що лагодить нам всі тачки на передок, звати теж Руслан.

Мені навіть трохи не зручно стало, що я якийсь Антон.

Майте гарний вечір.

Коли нас з Андрієм запитують, з ким в першу чергу з нашої колони ми готові їхати хоч до Пекла і назад, ми кажемо: з Оксаною.
Насправді, у нас повно хороших водіїв, які завжди допоможуть і не підведуть.
Але якщо до самого краю чи навіть за нього, коли їдемо туди, куди насправді не слід - тільки за бусом Оксанки.

І тут справа не в тому, що вона обережна, досвідчена, вміє в баланс "ризик/необхідність".
Просто ми були з нею разом в одному сховку, коли сиділи в оточенні в Ірпені.
І поки росіяни займали сусідні вулиці і гатили мінометами по двору нашої будівлі, ми бачили як Оксана себе гідно і спокійно поводила.
Колись я про це напишу більш докладно.

І довіра до цієї водійки виникла саме в той момент, коли вона на постріляному і розірваному мінами бусі йшла другою в колоні за машиною морських піхотинців, що наїжачились крізь відкриті двері та вікна в усі боки стволами автоматів та кулеметів.
Ми мчали точно за нею, на відстані кількох метрів на швидкості під 100 кілометрів на годину.
І таки виїхали.

А є ще Даша.
Даша, яку я знав з фейсбуку. Яка щось там писала і коментувала.
А 4 березня я з подивом виявив її в колоні з гуманітаркою на шляху в Ірпінь.
І 5 березня, коли нашу колону розбили, вона теж була в ній і дивом врятувалася.
Більшість людей після такого б сіла в куточку, підтягнула б колінки і рюмсала, але Даша продовжила виконувати гуманітарні місії спочатку в Ірпені, а тепер на Донбасі.

Тримайте відео від Ukrainian Witness про Оксану Бондар та Дар'ю Писаренко.

В них обох титанові, я Вам кажу.
Нє, я не перевіряв, але дзвін чую постійно.
Жінки на війні - це вогонь.

І так, я нечувано радий, що ще одна безстрашна жінка - Тайра - визволена з полону.

Майте якомога спокійніший вечір.
https://www.youtube.com/watch?v=qzo83W-awqE

У це важко повірити, але це наше перше спільне селфі з очільницею Благодійного фонду Криївка Вільних Оксаною Волошиною, з яким ми плідно співпрацюємо ще з перших чисел березня!

Тоді, коли нічо не було зрозуміло, всі кудись бігли, мало спали і похапцем їли, коли канонада прильотів і виходів була звичним саундтреком щоденної діяльності в Києві, нам просто було ніколи думати про фотографування.

Потім - елементарно важко було зібратися разом.
Хтось помчав на Чернігів, хтось на Харків, той - на західний кордон за джіпом з гуманітаркою, а цей - вже під Краматорськом.

Аж ось, нарешті, об'єктив камери знайшов фокус.

Але я це до чого.
Шановні, дякую Вам.
Я просив Вас підтримувати Криївку, донатити на купівлю бусів, якими гуманітарка розтікається в постраждалі від війни райони і Ви дотримали слова.
Криївка - працює.

На їхній сторінці https://news.1rj.ru/str/libertyhut є регулярні оновлення і зараз, зокрема, вони розвантажують цілу фуру медицини з Франції.

Зауважте ще такий момент.
Криївці (криївчани?) організували плетіння маскувальних сіток.
Якщо у Вас є час і вільні руки, думаю, вони не відмовляться від допомоги.

Стоїмо.
І разом сунемо до перемоги.

Майте гарний вечір.