Коли Лера- Валерия повідомила про своє рішення, що вони з чоловіком на певний період стануть волонтерами при одному з шпиталів Краматорська, я цього не сприйняв взагалі.

Валерія - одна з найкращих волонтерок, яких я бачив і її цінність для нашої команди колосальна.
З одного боку, це та сама дівчина, що ладна була плисти на веслах в оточений Чернігів, коли ми не могли пробитися у нього через постійні обстріли польових доріг.

З іншого, практично вся логістика медицини для наших поїздок - на ній. Розподіл медицини по шпиталях - на ній. Пакування коробок і маркування його різнокольоровим скотчем з номерами телефонів адресатів - на ній.
Чесно скажу, останній наш виїзд у Бахмути-Соледари-Курахови був схожий на "нас завжди мама в школу збирала, а тут ми вперше зібрались самі".

Нє, ми впорались і навіть нічого не погубили, але, Лєра, який Краматорськ, ти шо?

Та потім я побачив цей її пост.
Власне, рідко мені на очі останнім часом трапляються величезні тексти, які я дочитую до кінця.
Бо, зазвичай, або і так все ясно, або шо я там своїми очима не бачив.
Не в цьому випадку.
Валерія описала свій досвід першого дня у шпиталі в прифронтовій смузі.
Читайте. Переживайте разом із нею.
Поки на театрі бойових дій Збройні сили протистоять росіянам, подивіться, яка вона - закулісна війна за життя наших бійців та поранених цивільних.
І підпишіться на Валерію (https://www.facebook.com/profile.php?id=100009472661795)
По-перше, вона свята людина. Серйозно.
По-друге, це її спонукатиме писати ще.
По собі це знаю.

І цей-во, обійміть своїх дітей.
За мене теж.
Майте тихий вечір.
Ми переможемо.

"Моя перша зміна тривалістю трохи більше 12 годин відчувалась як місяць життя
Восьма ранку, заступаємо на вахту. Наталка, яка заступила ще на нашій вчорашній вечірній адаптації, стомлено вітається, її зміна завершиться лише о 8 вечора...В приймальне привозять трьох цивільних, двоє бабусь і дідуся. В усіх трьох немає стопи, замість неї нога закінчується білою кулею перев'язки, з якої рясно просочується кров.
- звідки вони, де форма 100?
- Лисичанськ.
- що трапилось?
- наступили на пелюстки.
- ясно, в протишокову, потім на рентген, потім в операційну
Беремо каталки, перекладаємо по черзі, веземо за схемою. Обтираю кров, намагаюсь заспокоїти бабусю, яка не розуміє, як так сталось, що вона пішла десятки разів ходженою дорогою пасти кіз, а підірвалась на чомусь, чого там раніше не було...і хто поливатиме її квіти в саду і як тепер жити без ноги. Стогне тяжко , знеболююче майже не діє...Везуть в операційну, пилити кістки, зашивати судини...Чому.ви.не.евакуювались???!!!. питання висить в повітрі. На нього забагато прикрих причин. Двоє хірургів з Івано-Франківська й з Харкова йдуть в операційну, робити трьох із Лисичанська, що досі не хочуть знати, чиї це були пелюстки..."наші" чи "їхні".
Дзвінок на мобільний:
- де ти там, на зміні? Я приїхав в твою лікарню, виходь!
Вибігаю на зустріч товарищу, за якого ще не так давно раділа, що той вирвався з самого пекла, живий, цілий. Обійми, жарти, коротка низка новин...
- надовго в Крам?
- та забираємо своїх, рішаєм справи і назад. Туди. Воювати треба.
- бережи себе. І нікого сюди возити не смій.
Прилітає машина, військові.
- швидко каталки! черепно-мозкова, тяжкий.
Викатуємо з машини понівеченого солдата, очі напіввідкриті, повіки надуті, все синюшне, в підтьоках. Він судорожно й хрипко дихає, губи тремтять. Все лице і шия в крові, з пов'язки на голові сочаться червоні патічки, стікають на ноші. Швидко перекладаємо, мчимо в протишокову.
Сестри інтубують, бо кров та залишки рвотних мас забивають горло, відсмотктують їх вакуумом. Я накриваю бідолагу термоковдрою, витираю кров, що густим потоком стікає з носа по щоках під шию. Робимо з лікарем тампони, пхаємо в ніздрі. Тим часом приносять форму 100.
- де його документи? Диктуй мені