- Це мої перші вихідні за 3 місяці. Відпустили на 2 дні. Бо день народження. Ми ж стоїмо в [назва населеного пункту]. Там, звісно, пекло. Але звикли... Важко було, особливо спочатку, коли [назва підрозділу] створили, то окрім автоматів практично нічого не дали. Зараз легше. Тих... тих, хто вижив, забезпечують більш-менш...

Він говорив без упину.
Ми ж-то просто стояли на парковці поруч і спитали "Як справи?", а він почав без упину говорити.
Так, наче до цього три місяці він нікому не міг розповісти про своє життя.
А, звісно, кому?
Побратимам на нулі, з якими він 24 на 7?
Які знають про нього більше, аніж рідна мати і дівчина?
Господи, та чи є в нього дівчина?
Він в півтора рази молодший за мене...
Він розповідає про своє життя з таким запалом, як можуть робити тільки зовсім юні душі.

Тільки юність його має такий багаж історій, що позаздрять сивочолі старці:

- Так ми ж двома безпілотниками працюємо. Одним знімаємо, а другим носимо міни до позицій сєпарів. Кстаті, ми ж вже 5 танків спалили. Два на міні підірвалися, два зі стугни завалили [що було з п'ятим - я не запам'ятав, чесно]. Зараз, звісно, навіть з безпілотниками так просто не попрацюєш, тре знать багато тонкощів, бо тільки ти його підняв, то по тобі зразу прилітає. Але ми шустрі.

- На цьому їздите? - спитав Андрій, очевидно, намагаючись перетворити монолог у діалог, і кивнув на абсолютно пошарпаного вигляду старезний москвич, наспіх перефарбований в зелений колір.

- Так. То, шо в бригаді видали - взагалі не працює. А оцю машину нам ССО віддало, коли переїжджало на інші позиції. Сказали, що вони собі ще дістануть, та бачили, як ми мучимося.

- А нормального у вас взагалі нічого немає? - оживився я і виповз з-за керма новенького Мітсубіші ель двісті, у якого на одометрі світився пробіг у 1700 кілометрів, і який нас попросили перегнати назад на Київ для узгодження якихось бюрократичних питань.
- Був рейндж. Але міна прилетіла, відтягнули на ремонт. Невідомо, коли вийде звідти.
- Шо саме пошкоджено?
- По двигуну... помпа точно... вікна-то ми вже замінили на пластик, ззаду геть заварили металом. Загалом, - киває на Москвич, - доводиться постійно возитися з оцим.
- Як кажуть, краще ніж нічого... - сумно пробурмотів Андрій.
- Інколи нічого краще, аніж оце...

Помовчали.

- То день народження коли був? - порушив тишу я і одночасно поліз у багажник ельки.
- Вчора.
- Тоді тримай.

Ми віддали йому з Андрієм весь наш сухпай, оскільки назад їхали геть порожніми і нічого більше не мали. Всі батончики, кекси, хрустики і щось на кшталт зефіру. І насипали патріотичних брелоків.

Я гнав потужну машину повз колони сто тридцять перших зілів із піднятими капотами на узбіччях і думав про дві речі.

Перше, що оці старезні Зіли з піднятим капотом - це є незмінний символ цієї війни. Їх треба отак - з піднятими капотами - в музеї і загнати.
Зліва будуть волонтерські іржаві пікапи з Європи, на які гроші збирає весь народ, а з правого боку - зіли, що поламаними стоять частіше, аніж їздять.

Подекуди здається, що автомобільна прірва в Армії - безмежна.

Ми зараз "висимо" дві обіцяні підрозділам машини, сьогодні пообіцяли ще дві іншим бійцям на нулях.
У мене в стрічці майже всі волонтерські групи перекваліфікувалися з шоломів-броніків на перегонщиків рейнджерів, течиків, хайлюксів і решти чотириколісних друзів, які витягують на собі всі жахіття війни на рівні з танками, хаймарсами і авіацією.
Бо без піхоти, повного приводу і зубатих шин, що вгризаються в рідну землю, цю війну не виграти.

Друге, про що я думав...
Що якби була моя воля, я б тому хлопцю віддав ключі від ельки і погнав москвич на Київ.
Втулив би десь на Груші, чи на Банковій.
Щоб в Києві завжди пам'ятали, що фронт задихається без машин і громадяни України витягують на собі це все.

Щоб ніколи більше не сказали, що "і без волонтерів би впоралися".
Щоб не верзли дурниць про "якщо збільшимо видатки на Армію, нам ні за шо буде будувати дороги".

Пікап. З туреллю. Чи із заляпаним засохлою кров'ю кузовом. Зіл з піднятим капотом. І москвич.
В рядок.
Можна з бронзи.

Вже коли приїхав додому, знову відкрив папку Спам у повідомленнях:

"Доброго дня.
Шановний пане Антон! Звертаюся до Вас з проханням.
[номер] батарея
[номер] танкової бригади виконує бойові завдання з [дата]2022 в районі [назва населеного пункту] та з [дата]2022 по теперішній час в районі
м. [назва населених пунктів зі щоденного зведення новин].

Автомобіль, ЗІЛ 1974 року виробництва, на якому зараз ми працюємо, не придатний для виконання бойових завдань. Особовий склад кожного дня ризикує своїм життям, практично завжди даний автомобіль тягнемо з вогневої позиції на тросі.
При обстрілах противника, ми не можемо швидко змінити вогневу позицію.
З метою збереження життя особового складу та якісного виконання бойових завдань нам дуже необхідно автомобіль-позашляховик, (jeep cherokee, mitsubishi l 200), або бус volkswagen t 4 повнопривідний;
...
Просимо Вас допомогти нам у вирішенні даного питання!
Завчасно дякуємо! Перемога за нами!
Слава Україні!!!"

А ще я згадав, як ми нещодавно купували пікап.
І побачили припаркований Мітсубіші Аутлендер.
- Цей можна глянути?
- Так. Теж приганяли з метою передачі на ЗСУ. Але... так іноді трапляється, що тих, кому гнали... зрештою... нікому більше гнати. Їх більше немає.

Я біс його знає, як це виносити. Чисто психологічно.

Мені сьогодні поставили цікаве питання:
- А ти можеш, щоб трохи відпочити, якось звільнитись від того всього?
- Як я звільнюся від того, що роблю добровільно?
- То тоді ж відпочити ти зможеш лише після перемоги...
- То є так, - сказав я. - Поки це нескінченна історія.

Шановні, ми знаходитимемо стільки машин, скільки треба.
Я знаю, що наші колеги по волонтерському цеху по своїм "секторам відповідальності" знайдуть стільки машин, скільки треба.
Я впевнений, що новенька елька після узгодження паперів знову повернеться на фронт.

Я просто ще раз вам дякую за підтримку.
Ви всі робите неоціненну справу.
Ви просто навіть не уявляєте, ЩО Ви робите.

Переможемо.

Ви нас не припиняєте дивувати.

Сьогодні ми придбали дві машини.
Мені хочеться цю фразу повторювати і повторювати, бо ж ніколи такого не було, щоб за один день ми купували аж дві автівки на потреби ЗСУ.

Перша - Hyundai Terracan - для саперів, що зара на півдні.
Друга - Kia Sorento - для Голосіївської ТРО, якою опікується наша дружня Криївка Вільних, хлопці якої зараз боронять позиції на Сході.

На 90% за Кіа слід дякувати Марині та Данилу Голоті, які з донейтів на день народження купували автівки, решту доклали ми з Ваших донатів.
На Терракан значущу частину суми надала Марії Яжик.
Решта - знову таки Ваші донати.

Загалом, той момент, коли всі один одному вдячні і разом ми творимо велику справу.
Автівки відїжджають на технічне обслуговування, ремонт та підготовку до фронту і в наступні тижні поїдуть на передову.

А ми, знову ж таки, завдяки Вашим донатам зара в процесі придбання ще двох авт.

Не знаю, скільки БТГр росія там куди стягує, але українські громадяни в свою Армію тягнуть усього більше.

Дякуємо Вам.
Як машини будуть обслужені і красиві - напишу про них ще раз.
Переможемо.

Якби ми були військовими підрозділами, то я б сказав, що у нас постійна взаємодія.
Подекуди нас перекидають йому на підсилення, інколи - його нам, але ще частіше ми просто разом навалюємо в одному напрямку.

Все почалося ще в березні, коли бруд на джинсах був звичним явищем через постійне стрибання в кювети від мін, по Києву можна було розсікати 100 км/год через подвійну суцільну проти шерсті, а перша нормальна кава з фарфорової чашки в кафе здавалася чимось божественним.

В тому березні люди спілкувалися дуже просто: кулемети і машини мінялися на шоколадки і набої.
Якщо людина казала, що дістане тобі гранатомет/джавелін/крупнокаліберний браунінг - вона діставала.
Зворотньо, якщо ти щось обіцяв - ти те знаходив.

Власне, такі стосунки у нас з Мартин Брест досі і збереглися.
Ми йому чи він нам на підсиленні, але флангами ми "тремося" дуже сильно.

Він купує і передає авто на фронт.
І ми робимо те саме.
Ми так сильно робимо те саме, що автівку, яку нам подарували дві київські родини (пам'ятаєте, форд рейнджер?) ми передали в бригаду, яку забезпечує Мартін.
Потім ми ще відганяли на прохання Бреста туди кілька авт.

Чому ми це робимо?
Бо бригада, яку забезпечує Мартін кришить росіян на півдні і успішно кладе їхні літаки та гелікоптери в родючий український чорнозем.

Тепер Мартін замислив неймовірну річ.
Він одночасно хоче передати на бригаду 6 пікапів для створення повноцінного протитанкового підрозділу, які з'являтимуться нізвідки і палитимуть броню росіян.

4 машини вже є, лишилося довикупити дві.
Деталі і реквізити - в його пості тут https://https://news.1rj.ru/str/martin_brest_pehota/1486, але я витягнув звідти фото машин.

Машини жене в Україну Alex N Alex Noyt і його ми теж знаємо.
Так само - у взаємодії і на підсиленні.

Я до чого: якщо у Вас виникає питання, кого та чим ще підтримувати - Мартін є чудовим варіантом.
Прекрасним.
Жарти, звісно, у нього не смішні, але ми все одно сміємося.
Бо він весь час озброєний.
Щоправда, і він над нашими жартами сміється.
Бо його пікапи на фронт все одно гнатимем ми.

Майте гарний вечір.

Впевнений, у багатьох з Вас бувало, що затурканий лишаєш машину на парковці гіпермаркета, а потім довго її не можеш знайти.

Намотуєш кола, намагаючись вдати вигляд для оточуючих, що ти просто гуляєш, а сам з останніх сил стримуєш панічну мавпу в своїй голові, яка вже вимагає телефонувати в поліцію.

От саме таке відчуття мав сьогодні, коли прийшов вранці забирати свіжопридбаний великий сірий джип для саперів.
Вчора був такий стомлений, що тіки забрав ключі і поїхав додому.

Зранку приходю - стоїть рядок камуфльованих машин, а нашої сріблястої нема.
Зупинився, постояв.
Якби палив - викурив би нєрвно дві цигарки, кажу Вам.

Аж коли навів різкість - а то наш великий сріблястий джип накрито маскувальною сіткою.

Солом'янські котики такі котики, що подарували нам її, аби сапери маскували машину на позиціях.

Нєрви мені, звісно, ніхто не верне, але я щасливий. 🙂

Майте гарний день.

"СБУ затримала агента рф, який «провів» до околиць Києва понад 120 одиниць техніки окупантів"

"Хороша новина" - скажете Ви.
"Ви її створили" - скажу я.
І це не жарт.

Коли Андрій Півень сказав, що контррозвідка СБУ просить у нашої команди авто, я почав ставити багато запитань.

Вони були обгрунтовані, враховуючи мій сумний досвід спілкування з куратором з СБУ, що прийшов до мене на роботу з'ясовувати, чому я відвідую протести проти плагіатора Шкарлєта.

З іншого боку, цей етап війни особисто для мене довів, що в Службі Божій, як її лагідно всі на Академмістечку називали, працює багато дуже завзятих і відданих українському народові людей.
Саме СБУшники вивозили нас ввечері 5 березня з Романівки на Київ, коли морпіхи нас витягли з оточення.
СБУшники переносили разом з нами поранених через підірваний міст.
СБУшники збирали у нас та у евакуйованих нами громадян інформацію про розташування сил і засобів росіян в Ірпені.
Саме СБУшник разом зі мною в надшвидкому темпі розвантажував 1.5 тоний бус провізії в якомусь чернігівському селі в очікуванні артобстрілу. Який потім таки почався.

Ми не знали імен, не запам'ятали облич, але спокійно покладалися на хлопців, які представлялися "СБУ".

І коли Андрій розповів мені, чим ці контррозвідники займаються - в мене питань не лишилося.
Кожен зрадник України, який допомагав ворогу, буде покараний.
Влад Самойленко оперативно організував чудову машину і результат не забарився.

Ось офіційна новина з сайту СБУ
https://ssu.gov.ua/novyny/sbu-zatrymala-ahenta-rf-yakyi-proviv-do-okolyts-kyieva-ponad-120-odynyts-tekhniky-okupantiv-video
Подивіться відео.
Це про них.
І про Вас.
Про Ваш внесок в перемогу.

Взагалі практично всі новини такого штибу з північного напрямку - це їхня робота.
Тому коли наступного разу побачите, як якусь потвору на пляжі поклали пикою в пісок (а це ж було вже, гугліть) - знайте, що це Ваші.

Хлопці довго перепитували, кому у відео треба дякувати конкретно - яким людям чи фонду.
Ми їм пояснили, вони не повірили, але ми їх переконали, що так і було.
Послухайте.

Коли вони приймали машину, у них були мокрі очі.

Спасибі усім Вам.
І від нас окреме спасибі Євгену Батюку за неймовірну участь у ремонті авто.

Кожен.зрадник.буде.покараний.

Переможемо.

Кажуть, що чужі діти ростуть швидко.
Це правда.
Але гірка правда у тому, що власні діти, яких ти не можеш взяти на руки, зростають ще швидше.

Сьогодні нашому Марку виповнилося 2 рочки.
Як каже він сам: "Двадцять цьотили місяці".
Ми не бачилися із ним чверть його життя.

Не прокидалися разом, поки мама спить.
Не дивилися мультики і не рахували зуби у крокодила в ванній.
Не грали в хованки за шторою чи подушкою.
Не тікали від гусей і не ганялися за голубами.
Не гойдалися на дитячому майданчику під віршик про старий паротяг.
Не вкладалися спати під казочку про зайчика-пострибайчика, вовчика-братика, лисичку-сестричку та ведмедика клишоногого.

Я знав, що цей етап війни надовго.
Зрозумів одразу, коли побачив бої в Ірпені.
Мені не потрібні були нотації і поради, що слід перебудовувати своє життя.
Однак я відверто виявився не готовим до розлуки з Марком.

Я зараз погано уявляю, чим я заповнював свій Всесвіт до його появи.
До моменту, коли кохана дружина зустріла мене на порозі із сяючими очима і двома чарівними смужками.
До секунди, коли медсестра винесла мені згорток, звідки на мене дивилися два великі чорні гудзики.

І є лише дві речі, які мене рятують всі ці місяці.

Перше - це дорога.
Підготовка до неї, з ранку до ночі, зі складу на склад, від волонтерів до волонтерів, від заправок до СТО.
І вона сама - довга і непроста, звідси і до горизонту, що ледь проглядається в чорному диму, з якого назустріч виходять люди у формі ЗСУ.

Дорога важка, але сповнена цікавих зустрічей і знайомств.
І, власне, це те друге, що рятує.
Я на власні очі бачу, як війна, руйнуючи моє попереднє життя, відкриває мені людей навколо.
Виводить з-за лаштунків країну, ту, справжню, з громадянами, яким не байдуже.
Країну, яка весь час була під ногами, але притрушена якимось конфєті, мішурою, бісером.

Де люди знімають офісні сорочки і надягають піксель чи пропахлу солярою водійську куртку.
Де колишні ламання списів у соцмережах виглядають дико і зіткнення може відбуватися лише по лінії "хто ворог і що ти робиш для перемоги".
Де останні сто гривень, віддані на бронік, викликають більше поваги, аніж обіцянки мільярдів.
Де не виникає питань, нащо сплачувати податки, нащо людям зброя і чому корупція вбиває.
Де пишаєшся своєю країною і розумієш, про що майорить жовто-синій стяг.

Росія вже програла.
Україна ще не виграла.
Але я вже бачу обриси країни, в якій хочеться жити.
Бо країна - це передовсім люди.

Марк, ти навіть не уявляєш, скільки тут хороших людей.
Прийде час і я тебе з ними познайомлю.
А поки робитиму все для того, щоб якомога більше з них лишилися живі.
Знаю, що ти зрозумієш.

Зі святом, малий.
Бережи маму.