Ми дійсно домовились з Мартіном Брестом скидати одне одному відеоогляди про стан ремонту автівок, які ми переганяємо на ЗСУ. Зранку Мартін виклав огляд Тесли (https://news.1rj.ru/str/martin_brest_pehota/1640), а я тепер викладаю відеовідповідь на його питання.

Все буде Україна, шановні.
Оце тільки з Масі Найємом про це говорили.
Переможемо.
Мартин Брест, тобі привіт.

Коли я позавчора написав про результати поїздок нашої команди за минулий тиждень, я лише в одному абзаці коротко згадав про вояж Андрія, Христини та Оксани на позиції наших бійців під самісінький кордон з росією.

І зробив це свідомо, бо знав, що вийде оцей текст.
Про каски, броніки, швидке вивантаження і KA-ЦA-ПO-ВБИВ-KУ.

Наша команда ширшає і дужчає, тому я фізічно не можу встигати їздити з усіма екіпажами на усі напрямки, які ми забезпечуємо.
Звідси висновок: підписуйтесь на сторіночку Гуркіт.
Там буде багато цікавого.

До речі, там же знайдете початок нової історії, про те, як ГУРкіт розпочав збір коштів на автівку для ГУР.
Колись це мало статися.
Сама назва фонду на це натякала :)

А так-то до ГУР ми не маємо жодного стосунку.
До котів - маємо. До ГУР - ні.

Майте гарний день.

Допис на сторінці Гуркоту:

«Важкі мокрі хмари провисають майже до дерев. Узбіччя, ніби частоколом огороджені випаленими соняшниками. Кущі й трави Сумщини мають такий вигляд, ніби тут пройшов всесвітній чемпіонат з пейнтболу жовтогарячими фарбами проти червоногарячих.

Ідеально рівні дороги ведуть прямо до pociйського кордону. Першою їде Оксана, на лобовусі її буса табличка KA-ЦA-ПO-ВБИВ-KA. Побачити й прочитати її з блокпоста займає певний час, однак вже на третьому складі на обличчях військових з'являється усмішка. А діалог в загальних рисах повторюється:

— Це вас так звуть?
— А що, не схожа?
— Проїжджайте.
— Машина позаду — це зі мною.

Машину позаду виробникам варто було б назвати не SsangYong Korando, а SsangYong Corgi. Машинка з двома сидіннями і величезним багажником має просто портретну схожість. Дивно, що Її Величність свого часу їздила не на цій моделі.

Зате тепер її зацінила аеророзвідка ЗСУ. Особливо, звісно, багажник.

— Вона ж не зламається?
— В діагностику й ремонт ми вклали 94 тис. грн, поки машина не пройшла всі тестування, з СТО її ніхто не випустив.

Вдарили по руках, зробили фото для цього поста й погнали далі. Тепер пересіли всі разом до вбивки окупантів. Вже за Сумами Андрій почав натякати, що добре було б вдягти броніки й каски.

— Андрію, я в Торецьк сама заїжджала! Ну ми ж на Сумщині, яка каска.
— Ой, Оксано, а що це там таке, прильот?
— Та ну, це кіптява від ТЕЦ, це так і було.
— Та прильот, точно тобі кажу.

Зупиняємося в домовленому місці, зустрічаємо військових з іще одного підрозділу.

— Хлопці, у нас для вас цілий бус ліжок.
— Їдьте за нами, покажемо місце.
— Скажіть, а на точці прилітає?
— Ну, прямо зараз, ні.
— А за 10 хвилин може?
— Ну, нас же не попереджають. Але взагалі так, може.

На точку доїхали вже мовчки, але всі в касках і броніках. Етап знайомства й привітань довелося пропустити. Перед бусом виріс командир, дав зрозуміти, що розвантажувати ліжка треба прям дуже швидко і відправив на допомогу ще хлопців.

— До речі, ви зараз за 5 км від кордону.
— А ми чогось думали, що за 9.

Наш смолток перервав командир:
— Нас тут САУ пасе, у вас є 30 секунд, щоб поїхати.

Можливо, ми встановили світовий рекорд із швидкісного ліжкорозвантажування. Дякували Гуркоту щиро, але також дуже швидко.

Вбивка pociян віддалялася від позицій, і ніхто не міг точно сказати, коли вона перетне уявну лінію «фух, значить, не прилетіло». Руки ще довго пахли металом. З посадок визирали дула техніки, спрямовані кудись туди, вдалечінь, за порєбрік.

На кожному блокпості військові бачили напис на нашій лобовусі й усміхалися. А можливо, просто раділи, що бус гуркотить назад, цілий і неушкоджений.»

https://www.facebook.com/100085091980242/posts/pfbid0f9xnBJrmbwyx1bQwg3zqwaFiyGUdncGBL29MNnXxkzFBrLkVbngxVRA3F4vD2eirl/

Радіотелескоп УТР-2 https://commons.wikimedia.org/wiki/File:UTR-2_at_sunset.JPG

До широкомасштабного вторгнення у мене була мрія відвідати один вражаючий науковий об'єкт в Україні.
Це радіотелескоп УТР-2 - нескінченні поля вишуканих антен, які роблять вагомий внесок у світову науку.
Власне, на фото з Вікісховища - саме він.

Коли росіяни окупували Харківщину, від колег я чув, що і територія Радіоастрономічної обсерваторії була зайнята військами агресора, але ані часу, ані моральних сил стежити за цим не було.
Коли героїчні Збройні сили України змусили свиней від'ємно перегрупуватися, нарешті з'явилася інформація, що сталося з цією унікальною установкою.
Спойлер - антени цілі, а от обсерваторія...

Ба більше.
Так, росіяни системно ракетами винищували цінні наукові установи України, особливо ті, що мали важливе значення для обороноздатності.
Але окупація, як виявилося, торкнулася і Геомагнітної обсерваторія в смт Димер.
Я якось про це теж не думав, коли чув про це селище в зведеннях новин.

Тож скажу як є - це жах.

Пропоную Вам для вечірнього ознайомлення два екскурси в історію створення, функціонування та наслідків окупації двох унікальних наукових надбань України:

1. Геомагнітної обсерваторії "Київ" Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України
https://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=9293

2. Радіоастрономічної обсерваторії імені С.Я. Брауде Радіоастрономічного інституту НАН України
https://www.facebook.com/GazetaSvit/posts/pfbid02An4DtuzJZ58hmQo1xS39Cfowt7rJy3Mmg1CEmEaHC2uGamVnXxt9BCTxhBXYoLfXl

Там є фото, інтерв'ю директора і навіть реквізити для надання посильної допомоги від небайдужих людей та організацій.
Попереду зима і зруйновані будівлі принаймні треба законсервувати.

Коли я передивлявся фотографії знищеного наукового обладнання, все крутилося в голові, хто ж такі росіяни.
Звірі і кати - то зрозуміло.
Але, ось - мавпи.
Мавпи з гранатами.

Тож скажу традиційно - дякую Збройним Силам України за то, шо вони звільняють наші землі.
А наукове обладнання ми потім з росії вивеземо репараціями.
Разом з нафтою і газом.

Майте гарний вечір.

Інколи здається, що найстрашніші рани на душі в цій війні лишаються від звісток про загибель друзів та знайомих.
Але дні, що минають за сумною новиною, непомітно, проте невпинно шар за шаром вкривають понівечену духовну плоть.
Лишаються рубці - криві та огидні - але вони не болять, не пульсують.
Просто відчуваєш, коли їх сам торкаєшся, щоб перевірити, чи, бува, не здалося, не привиділося.
Чи коли хтось ненавмисне їх зачепить.

Але є рани, з яких "кров" ллється невблаганною рікою.
Про які весь час пам'ятаєш і гадки не маєш, який турнікет чи тампонада спинять той потік.
Це зниклі безвісти.

У мене таких кілька і найбільше болять мені дві людини - один Воїн і один Волонтер.
Про бійця нічого незрозуміло ще з квітня місяця.
Про волонтера...

Ми з Дмитром Чичерою навчалися разом в Аспені.
Хто знає - зрозуміє, хто ні - ми були дуже близькі: на рівні поглядів, ідей, напрямку руху, коли йдеш, і спрямованості в напрямку, коли сил вже немає навіть повзти.

Дмитро - це не просто паросток проукраїнськості в Маріуполі.
Це повноцінний барвінок, що облітав своїм мереживом усе місто та усі ініціативи до широкомасштабного вторгнення, і який до останнього тягнувся своїм обпаленим листям до Азовсталі.

Про Дмитра вийшов прекрасний текст.
Про перші дні нападу, про останні дні перед замкненням кільця, про окупацію Маріуполя.
І, власне, про зникнення.
https://zmina.info/articles/vyjshov-pogovoryty-telefonom-i-ne-povernuvsya-ridni-piv-roku-ne-mozhut-znajty-mariupolskogo-volontera-dmytra-chycheru/

І, знаєте, цей матеріал хороший не тільки тим, що тут про Дмитра.
Він дає змогу уявити, що коїлося в Маріку і наскільки героїчно тамтешні небайдужі люди до останнього рятували людські життя.
Багато хто таки зміг врятуватися.

Про Дмитра ж досі нічого невідомо.

Всі ці місяці я відганяв від себе думки про нього і був з головою в роботі.
Та й зарадити я нічим не міг.
Але стаття мене просто розірвала.
Дякую всім причетним до її появи.

Майте гарний день.