Мій вже легендарний пост про Романів і Русланів, котрі оточили нашу волонтерську команду з усіх боків - на СТО, в турбінному сервісі, на евакуаторі, що вивозить наші зламані автівки з-під Києва - набрав шалені кількості вподобайок шо тут, шо на фейсбуці.
Причому більшість - це регочучі пики.
https://news.1rj.ru/str/mouselab/3893

Підкреслюю, історія абсолютно реальна і поки що таких співпадінь більше, на щастя, не траплялося.
Хоча в телефоні у мене досі абоненти підписані "Роман Руслана" і "Руслан Романа Руслана".

Так от я маю шо сказать з тих пір.
Та історія пов'язана з турбіною, що поламалася на чорному бусі.

Тоді нам пощастило, що на передок наша Оксана Бондарь привезла яблука капітану Руслану Галкіну, який виявився співвласником (на пару зі своїм братом Романом Галкіним) компанії з професійного ремонту турбін.
Вони нам турбіну і полагодили.

То був червень.
Нині - кінець листопада.
Бус прогуркотів 20 тисяч кілометрів і турбіна працює, як годинник.
Ми припинили доливати мастило кожну тисячу кілометрів.

Потім у нас лягла турбіна на білому бусі, який, на секундочку, скоро розміняє півмільйона кілометрів.
Знову Романо-Руслани полагодили нам турбіну.

Потім був Корандо. Рейнджер. Навари. Багато Навар. Нині Пасфайндер...
Та що там казати - практично всі автівки, які ми женемо на фронт, при проблемах з крильчастою залізякою відразу потрапляють під опіку хлопців та дівчат з BR TURBO Ukraine.
Осьо їх сайт https://shop.brturbo.com.ua/

Якщо Вам здається, що це пост безсоромної реклами - то Вам не здається.
Це безсоромна безкоштовна реклама друзів, які мене про неї не просили.
Але я це пишу, бо вони за ці місяці практично по собівартості відремонтували для військових і волонтерів вже десятки турбін, а без них на фронті, на секундочку, їздять, мабуть, тільки уазіки.

BR Turbo, дякую вам.
Все свистить і нагнітає.

А Ви, шановні друзі і підписники, якщо не знали про якісний турбінний сервіс - то знайте.
І, так, на моїх особистих ключах від авто з червня місяця висить оця турбіна, подарована хлопцями, що змушують двигуни крутитися жвавіше, а отже - швидше доставляти цінні вантажі бійцям на фронт.

Користуйтесь і не дякуйте.
Майте гарний вечір.

День пройшов намарно, якщо не заїхав до хлопців на СТО Автокомп Сервис і не дізнався, як триває ремонт 4-х автівок для ЗСУ, придбаних завдяки народній підтримці.

Дякуємо Вам.

Коли привозиш медобладнання, яке вартує десятки тисяч доларів, у військові госпіталі часто можна почути прохання від медперсоналу привезти найпростіші футболки, спортивні штані на резинці і шльопанці.
Можна все беушне, але чисте.
Чому так?
Тому що коли поранений боєць потрапляє в руки медиків, весь його одяг зрізається.
У лікарів немає ні змоги, ні часу знімати штані чи сорочки так, як належить.
Головне - це життя бійця.

Тому вже в госпіталі бійці приїжджають фактично голими і босими.
І це не фігура мови.

Нині найгарячішим напрямком... та чого нині, він завжди таким і був... є Бахмутський.
І завтра волонтери вирушатимуть туди спеціально для того, щоб відвезти речі, які вже два дні поспіль збирає книгарня "Сяйво книги" (КП "Міський магазин").
Так, та сама, яка збирала російськомовні книжки на макулатуру і завдяки якій ми придбали та відігнали на фронт Сяйвомобіль.

Я до чого.
Якщо Ви зараз підійдете до шафи і дістанете звідти пару старих футболок, які планували носити на дачі, а також трєнікі, бо чого викидать - мало лі шо, то маю Вас запевнити, що мало лі шо - це якраз той момент, який настав просто зараз.

І якщо Ви завтра завезете цей нехитрий скарб на Велику Васильківську 6, то конкретно Ви вдягнете одного бійця, який прямуватиме з Бахмута в інші госпіталя України.
Прямуватиме вже не голий, а матиме свої перші речі після поранення, поки родичі та побратими не притягнуть решту.

Дякую Вам.

Оригінальний пост-прохання від книгарні тут https://www.facebook.com/magazinkp/posts/pfbid02QrdmvFtcX1kfCALXQtpezBScS7nNpmEf9oq9tS8jGizBobPW6hHie6djwUpGzAK8l

Коли мене, як багаторічного члена журі конкурсу наукової фотографії від Вікіпедії, спитали, чи варто нині, під час широкомасштабного вторгнення проводити це дійство, я миттєво відповів "Так".

По-перше, хлопці і дівчата на фронті зараз тримають небо не просто для того, щоб ми фізично існували.
А й для того, щоб проживали Життя.
В усіх його проявах.

По-друге, конкурс наукової фотографії - це популяризація науки, наукового методу, краси пізнання природи, тріумфу інтелекту і розвитку цивілізації.

По-третє, це потужний поштовх для розвитку як україномовного сегменту Вікіпедії, так і внесок у світову пізнавальну скарбничку загалом.

По-четверте, це класний мотиватор для самих науковців, яким конче потрібно демонструвати свої дослідження широкому загалу.

Тому цього року, навіть якщо мені доведеться журювати з кабіни чорного буса десь з-під Краматорська, я це робитиму.

Дедлайн подачі робіт - 20 грудня.

Конкурсанти будуть змагатися у п’ятьох номінаціях: «Люди в науці», «Мікроскопія», «Живі організми», «Нефотографічні зображення», «Загальна категорія».

Відеоінструкція для участі конкурсі: https://youtu.be/QclfGhxEOVM
Сторінка кампанії у Вікісховищі з детальними правилами: http://sciencephoto.wikimedia.org.ua/

Всі переможці отримають цінні призи.
Це я вже за досвідом кажу.

Якщо у Вас є науковець чи фотограф, яким є що запропонувати на цей конкурс - розкажіть їм.
Вони не пошкодують.

Переможців минулого року можете подивитися тут https://commons.wikimedia.org/wiki/Commons:Wiki_Science_Competition_2021_in_Ukraine/Winners
Одну з світлин поцупив звідти ж.

Майте гарний вечір.

Я пам'ятаю, як попросив Вас підтримати міні-подорож Оксани з порятунку собаки, яку кинули у вольєрі практично на лінії фронту.
Я відзначив, як Ви відгукнулися і як Оксана мені у слухавку теревенила про масштаб Вашої підтримки.

Ви врятували собаку від холодної, голодної та мученицької смерті.
Просто дякую Вам.
Просто дякую.

Подивіться, який красень.
Пост Оксани Бондарь:

«Мені написали, що потрібно врятувати собаку з Ямполя. Подививившись на карту "deepstatе" і подумала, що хлопці трошки шуткують. Я попросила вивезти мені собаку в Славянск та отримала відповідь, що вони не можуть вивезти його, бо бояться заходити до вольеру та годують його через дах. Тобто, поїхати майже до лінії фронту та зайти до собаки яку бояться військові! Ми повернулись зі сходу у Київ в неділю вночі. В понеділок мені надіслали смс, яке вирішило долю собаки. Хлопці написали, що він увесь тремтить від холоду. Дорога в Ямпіль нагадала весну. На дорогах разтрощені авто, вирви від прольотів іноді траплялись хвости снарядів, які стирчали в асфальті. Я ніколи не бачила такого лісу. Величезни сосни зламані як олівці.. таке враження, що хтось величезною косою скосив як траву. Мости, якіх вже нема.Переправа, по якій пропускають по декілька машин. Блок пост на якому в мене попросили корм для котиків в бліндажі. Звісно я видала їм мішок. Рудий кіт, за яким я бігала вздовж узбережжя щоб вивезти в безпечне місце. Він вирішив, що я хвора і з гордо піднятим хвостом побіг в ліс. Так я і доїхала в Ямпіль. Там було так як в усіх деакупованних містах. Спочатку було передано смаколики військовим і потім я під'їхала до будинку, де був пес. Я почула його голос ще в машині і нічого гарного він не обіцяв. Під час війни в мене було багато випадків коли було дуже страшно та показати це я не могла. Так і в цей раз. С посмішкою я підійшла к вольєру. Далі все на відео. Було ще тремтіння рук протягом декілька годин. Зустріч в лісі с хлопцями . Перше за час війни фото біля танку. Свіженькій зефір в чорних руках і щирі усмішки наших козаків. Коли тебе питають, що ти тут робиш і ти розповідаєшь про порятунок собаки ніхто навіть не перевіряє машину. Так ми і доїхали до Києва. Коли стає питання про порятунок життя, українці гуртуються і не має значення, що це життя собаки. Бо ми люди.
Хочу подякувати вам усім за надану допомогу.
Anton Senenko поки я їхала підняв усіх своїх друзів і назбирав мені гроші. БФ "Гуркіт " Vlad Samoylenko за паливо і підтримку. Смаколики і геніратори бійцям на фронт.
БО «Благодійний фонд ХАТІКО ЮА» та Лічно Катерину та Сергія за паливо та корм для тварин. За постійну підтримку під час наших подорожей.
Катерина Гордієнко за підтримку та передачу корму для тварин на фронт. Алена Черторижская за клітку для Арчі.
Мартин Брест твоя підтримка це круть! Завдяки усім вам Арчі перетворився на котика. Українці неймовірні!!»

Вчора прокинувся і майнула думка: помер, чи шо?

Це був перший ранок, коли я відкрив очі сам і мене ніхто не розбудив дзвінком.
Перший за останні місяці.
Потім кинув оком на екран мобільного і він мені з якимсь докором повідомив, шо Ноу сьорвіс, шановний.

Коли неголений (води немає вже півдоби) дістався місця з якимсь інтернетом, посипався шквал повідомлень.
Група В80 наварила буржуйок для фронту і просить відвезти їх на Бахмут.
На підйомниках завдяки Вам завершують свій ремонт три пікапи, придбані за підтримки небайдужих.
Бус, якому трохи поплохєло після останнього рейсу в Херсон, теж за кілька годин буде готовий до виконання задач.

Торохкотять генератори - від маленьких і до танкових дизелів, палають вогнища і розливаються окопні свічки, діаспора переправляє фури теплого одягу та інверторів звідусіль, автопідборщики в Європі витрясають душу з продавців, пояснюючи, що машини поїдуть на фронт.

Діти ввечері при світлі свічок малюють рисунки, що лягатимуть на торпеди автівок для ЗСУ.

Енергетики крутять дроти, водоканал крутить вентилі.

Країна опирається.
І потужно дає пизди (вибач, мамо) російській федерації.

Я не знаю, на що сподіваються росіяни, завдаючи удару по цивільній інфраструктурі, але шось у них точно іде не так.

Гуркіт працює.
Дякую, що підтримуєте.
Вибачте, в мене тільки фотки машин, бо то є моє життя.

Благодійний фонд "Гуркіт"
ЄДРПОУ: 44823498
Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
рахунок в EUR: UA393052990000026006046814699
Монобанк - 5375 4141 0460 0365
Приватбанк - 5169 3351 0084 3610
PayPal (Anton Senenko) - senenkoanton@gmail.com

Збір на наступну автівку для ЗСУ https://send.monobank.ua/jar/6VEJp9cZpr

Шановні, я ж просив Вас принести футболки-штані для поранених бійців, бо їхній одяг медики зрізають, пам’ятаєте?

Так то ж я просто побачив пост наших друзів з книгарні «Сяйво» (КП "Міський магазин") і вирішив їм допомогти.
Репост і репост.
Ось і вся моя роль.

Та де ж я думав, що тими волонтерами, що мають відвезти передані Вами речі на Бахмут і його околиці - виявиться врешті наш Гуркіт 🙂

Сьогодні ввечері з Andrii Piven, збираючи по Києву півтора десятки відпрацьоваих бойлерів (дякуємо за контакт Андрей Рошу), які талановиті зварювальники перетворять на буржуйки для фронту, отримали повідомлення, що ми і маємо забрати з книгарні Сяйво речі, які небайдужі люди принесли пораненим бійцям.

Який же тісний світ… 🙂

Чесно, я очікував, що відгук буде, але що Ви нанесете стільки речей за пару днів…
Ми з Андрієм реально впріли, поки вантажили буса.

Люди, Ви чудові.
Ви просто неймовірні.

Irina Guliy, чуєш, посестро, дивись, як кияни підтримують фронт.
Але, сміливиця, і це ще не все.

Після того, як я написав пост про збір речей, мені написав директор легендарної текстильної фабрики Ярослав Александр Барсук, який запропонував заїхати до них на склад.

З паном Олександром ми знайомі року з 2015-го, коли він вперше показав мені вітчизняне текстильне виробицтво.
Він із колегами не тільки на регулярній основі забезпечують фронт спальниками, плащами-накидками, футболками тощо.
Вони примудряються піднімати з небуття цілі вантажівки, що тепер стрімко носяться рокадними дорогами Донбасу.

Так от, ми з Vlad Samoylenko заїхали на склад Ярослава і пан Олександр, як і обіцяв, навантажив нас сотнями нових футболок, трусів, шкарпеток (в тч медичних, сам не знав, що такі існують), медичних сорочок, подушок, жилетів і т.д.

Скажіть, кого тут росіяни зібрались перемогти?
Це неможливо.

То ж, найближчим часом сотні комплектів одягу поїдуть на Донбас.

Дякуємо за небайдужість.

Переможемо.

Я не міг заснути і просто дивився у стелю.
Чи-то перетомився, чи-то знову сумував за Марком і дружиною.
Зв‘язку разом із світлом не було, тож допалити залишки нервових клітин у шортсах ютьюбу не мав змоги.

Я дістав цю книгу.
Увімкнув ялинкову гірлянду, придбану на безрадісному різдвяному ярмарку напівпорожнього гіпермаркета, що натужно ревів дизель-генератором.
Потім запалив свічку.
А потім, не витримавши, увімкнув потужний ліхтар.

Отямився я о 4 ранку.
В голові пульсувала єдина думка:
«Що це було? Нащо я це читав? Мені мало своїх історій? Своїх, ннвиписаних, невигаданих, бо лише життя на такі вигадки здатне?»

Не знаю, чому я не зупинився на передмові Доржа Бату, який зізнався, що не зміг подолати всі 7 оповідань одразу.
Після кожного рефлексував. Шукав відповіді на питання. І відповідей тих не було.

Та так склалося.
Я подолав Великдень.
Ірку, Лєнку, Пушкіна і молодість.
Пролітаючи над Донбасом, журавлі завжди плачуть.
З життя Марії.
Літо.
Вовченя.
І, нарешті, я подолав Нінку.

Всі історії різні.
Одні починаються наче нариси гріфелем під рукою художника, набирають ваги та об‘єму.
Ти намагаєшся стежити за кожною лінією сюжету і незчуваєшся, як вже дивишся на візерунок хітросплетінь доль і хронологій.

Інші… інші відразу б‘ють молотом у ковадло.
Так, що глухнеш.
Так, що не почув би свій крик, якби стало волі.

Але всі оповідання об‘єднує одне.
Вони всі невигадані.
Автор дарма на цьому зайвий раз наголошує.
Таке неможливо уявити.
Це можна лише ретельно записати.

Парадоксально, але більшість із нас все подібне спостерігала або, навіть, спостерігає.
Але живе, радше, як в анекдоті:

- добре… добре… так… а тут?.. добре…
- лікарю, що добре?
- добре, що у мене такого немає.

І тут я мушу зняти перед Русланом Горовим капелюха, що він зміг описати чужі життя, пропустивши їх крізь себе.
Це, насправді, неможливо в собі втримати.
Я б не зміг.
І це так само дуже важко читати.
Але, як почав, вже немає сили зупинитися.

Що тішить… кожна з цих історій - навіть найсумніша - лишає надію.
Навіть в тому, що люди здатні змінювати світ, якщо не відвертатимуться.

І ми є свідками того зараз, в наш час, повсякчас і повсюдно нині.

Мені ж пощастило.
Пощастило колись почати товаришувати з Русланом в фейсбуці.
Пощастило отримати від його дружини для Маркусика Віршенята-Кошенята.
І пощастило отримати в руки пробитий уламками екземпляр Поіменника.

Ним володів боєць на Херсонщині.
Був прильот.
Боєць живий, а книга, що була в його наплічнику, вся в дірках навиліт.
Не біблійна історія.
Просто імовірності так зійшлися.
Але як Руслан повернеться додому - ця книга принесе користь Збройним силам.
От побачите.

І ще.
Тут ілюстрації, від яких мурахи по шкірі.
І пісня… Дуда, дуди… де рядком біда, мене веди.

Сильно.