Я пам'ятаю, як попросив Вас підтримати міні-подорож Оксани з порятунку собаки, яку кинули у вольєрі практично на лінії фронту.
Я відзначив, як Ви відгукнулися і як Оксана мені у слухавку теревенила про масштаб Вашої підтримки.

Ви врятували собаку від холодної, голодної та мученицької смерті.
Просто дякую Вам.
Просто дякую.

Подивіться, який красень.
Пост Оксани Бондарь:

«Мені написали, що потрібно врятувати собаку з Ямполя. Подививившись на карту "deepstatе" і подумала, що хлопці трошки шуткують. Я попросила вивезти мені собаку в Славянск та отримала відповідь, що вони не можуть вивезти його, бо бояться заходити до вольеру та годують його через дах. Тобто, поїхати майже до лінії фронту та зайти до собаки яку бояться військові! Ми повернулись зі сходу у Київ в неділю вночі. В понеділок мені надіслали смс, яке вирішило долю собаки. Хлопці написали, що він увесь тремтить від холоду. Дорога в Ямпіль нагадала весну. На дорогах разтрощені авто, вирви від прольотів іноді траплялись хвости снарядів, які стирчали в асфальті. Я ніколи не бачила такого лісу. Величезни сосни зламані як олівці.. таке враження, що хтось величезною косою скосив як траву. Мости, якіх вже нема.Переправа, по якій пропускають по декілька машин. Блок пост на якому в мене попросили корм для котиків в бліндажі. Звісно я видала їм мішок. Рудий кіт, за яким я бігала вздовж узбережжя щоб вивезти в безпечне місце. Він вирішив, що я хвора і з гордо піднятим хвостом побіг в ліс. Так я і доїхала в Ямпіль. Там було так як в усіх деакупованних містах. Спочатку було передано смаколики військовим і потім я під'їхала до будинку, де був пес. Я почула його голос ще в машині і нічого гарного він не обіцяв. Під час війни в мене було багато випадків коли було дуже страшно та показати це я не могла. Так і в цей раз. С посмішкою я підійшла к вольєру. Далі все на відео. Було ще тремтіння рук протягом декілька годин. Зустріч в лісі с хлопцями . Перше за час війни фото біля танку. Свіженькій зефір в чорних руках і щирі усмішки наших козаків. Коли тебе питають, що ти тут робиш і ти розповідаєшь про порятунок собаки ніхто навіть не перевіряє машину. Так ми і доїхали до Києва. Коли стає питання про порятунок життя, українці гуртуються і не має значення, що це життя собаки. Бо ми люди.
Хочу подякувати вам усім за надану допомогу.
Anton Senenko поки я їхала підняв усіх своїх друзів і назбирав мені гроші. БФ "Гуркіт " Vlad Samoylenko за паливо і підтримку. Смаколики і геніратори бійцям на фронт.
БО «Благодійний фонд ХАТІКО ЮА» та Лічно Катерину та Сергія за паливо та корм для тварин. За постійну підтримку під час наших подорожей.
Катерина Гордієнко за підтримку та передачу корму для тварин на фронт. Алена Черторижская за клітку для Арчі.
Мартин Брест твоя підтримка це круть! Завдяки усім вам Арчі перетворився на котика. Українці неймовірні!!»

Вчора прокинувся і майнула думка: помер, чи шо?

Це був перший ранок, коли я відкрив очі сам і мене ніхто не розбудив дзвінком.
Перший за останні місяці.
Потім кинув оком на екран мобільного і він мені з якимсь докором повідомив, шо Ноу сьорвіс, шановний.

Коли неголений (води немає вже півдоби) дістався місця з якимсь інтернетом, посипався шквал повідомлень.
Група В80 наварила буржуйок для фронту і просить відвезти їх на Бахмут.
На підйомниках завдяки Вам завершують свій ремонт три пікапи, придбані за підтримки небайдужих.
Бус, якому трохи поплохєло після останнього рейсу в Херсон, теж за кілька годин буде готовий до виконання задач.

Торохкотять генератори - від маленьких і до танкових дизелів, палають вогнища і розливаються окопні свічки, діаспора переправляє фури теплого одягу та інверторів звідусіль, автопідборщики в Європі витрясають душу з продавців, пояснюючи, що машини поїдуть на фронт.

Діти ввечері при світлі свічок малюють рисунки, що лягатимуть на торпеди автівок для ЗСУ.

Енергетики крутять дроти, водоканал крутить вентилі.

Країна опирається.
І потужно дає пизди (вибач, мамо) російській федерації.

Я не знаю, на що сподіваються росіяни, завдаючи удару по цивільній інфраструктурі, але шось у них точно іде не так.

Гуркіт працює.
Дякую, що підтримуєте.
Вибачте, в мене тільки фотки машин, бо то є моє життя.

Благодійний фонд "Гуркіт"
ЄДРПОУ: 44823498
Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
рахунок в EUR: UA393052990000026006046814699
Монобанк - 5375 4141 0460 0365
Приватбанк - 5169 3351 0084 3610
PayPal (Anton Senenko) - senenkoanton@gmail.com

Збір на наступну автівку для ЗСУ https://send.monobank.ua/jar/6VEJp9cZpr

Шановні, я ж просив Вас принести футболки-штані для поранених бійців, бо їхній одяг медики зрізають, пам’ятаєте?

Так то ж я просто побачив пост наших друзів з книгарні «Сяйво» (КП "Міський магазин") і вирішив їм допомогти.
Репост і репост.
Ось і вся моя роль.

Та де ж я думав, що тими волонтерами, що мають відвезти передані Вами речі на Бахмут і його околиці - виявиться врешті наш Гуркіт 🙂

Сьогодні ввечері з Andrii Piven, збираючи по Києву півтора десятки відпрацьоваих бойлерів (дякуємо за контакт Андрей Рошу), які талановиті зварювальники перетворять на буржуйки для фронту, отримали повідомлення, що ми і маємо забрати з книгарні Сяйво речі, які небайдужі люди принесли пораненим бійцям.

Який же тісний світ… 🙂

Чесно, я очікував, що відгук буде, але що Ви нанесете стільки речей за пару днів…
Ми з Андрієм реально впріли, поки вантажили буса.

Люди, Ви чудові.
Ви просто неймовірні.

Irina Guliy, чуєш, посестро, дивись, як кияни підтримують фронт.
Але, сміливиця, і це ще не все.

Після того, як я написав пост про збір речей, мені написав директор легендарної текстильної фабрики Ярослав Александр Барсук, який запропонував заїхати до них на склад.

З паном Олександром ми знайомі року з 2015-го, коли він вперше показав мені вітчизняне текстильне виробицтво.
Він із колегами не тільки на регулярній основі забезпечують фронт спальниками, плащами-накидками, футболками тощо.
Вони примудряються піднімати з небуття цілі вантажівки, що тепер стрімко носяться рокадними дорогами Донбасу.

Так от, ми з Vlad Samoylenko заїхали на склад Ярослава і пан Олександр, як і обіцяв, навантажив нас сотнями нових футболок, трусів, шкарпеток (в тч медичних, сам не знав, що такі існують), медичних сорочок, подушок, жилетів і т.д.

Скажіть, кого тут росіяни зібрались перемогти?
Це неможливо.

То ж, найближчим часом сотні комплектів одягу поїдуть на Донбас.

Дякуємо за небайдужість.

Переможемо.

Я не міг заснути і просто дивився у стелю.
Чи-то перетомився, чи-то знову сумував за Марком і дружиною.
Зв‘язку разом із світлом не було, тож допалити залишки нервових клітин у шортсах ютьюбу не мав змоги.

Я дістав цю книгу.
Увімкнув ялинкову гірлянду, придбану на безрадісному різдвяному ярмарку напівпорожнього гіпермаркета, що натужно ревів дизель-генератором.
Потім запалив свічку.
А потім, не витримавши, увімкнув потужний ліхтар.

Отямився я о 4 ранку.
В голові пульсувала єдина думка:
«Що це було? Нащо я це читав? Мені мало своїх історій? Своїх, ннвиписаних, невигаданих, бо лише життя на такі вигадки здатне?»

Не знаю, чому я не зупинився на передмові Доржа Бату, який зізнався, що не зміг подолати всі 7 оповідань одразу.
Після кожного рефлексував. Шукав відповіді на питання. І відповідей тих не було.

Та так склалося.
Я подолав Великдень.
Ірку, Лєнку, Пушкіна і молодість.
Пролітаючи над Донбасом, журавлі завжди плачуть.
З життя Марії.
Літо.
Вовченя.
І, нарешті, я подолав Нінку.

Всі історії різні.
Одні починаються наче нариси гріфелем під рукою художника, набирають ваги та об‘єму.
Ти намагаєшся стежити за кожною лінією сюжету і незчуваєшся, як вже дивишся на візерунок хітросплетінь доль і хронологій.

Інші… інші відразу б‘ють молотом у ковадло.
Так, що глухнеш.
Так, що не почув би свій крик, якби стало волі.

Але всі оповідання об‘єднує одне.
Вони всі невигадані.
Автор дарма на цьому зайвий раз наголошує.
Таке неможливо уявити.
Це можна лише ретельно записати.

Парадоксально, але більшість із нас все подібне спостерігала або, навіть, спостерігає.
Але живе, радше, як в анекдоті:

- добре… добре… так… а тут?.. добре…
- лікарю, що добре?
- добре, що у мене такого немає.

І тут я мушу зняти перед Русланом Горовим капелюха, що він зміг описати чужі життя, пропустивши їх крізь себе.
Це, насправді, неможливо в собі втримати.
Я б не зміг.
І це так само дуже важко читати.
Але, як почав, вже немає сили зупинитися.

Що тішить… кожна з цих історій - навіть найсумніша - лишає надію.
Навіть в тому, що люди здатні змінювати світ, якщо не відвертатимуться.

І ми є свідками того зараз, в наш час, повсякчас і повсюдно нині.

Мені ж пощастило.
Пощастило колись почати товаришувати з Русланом в фейсбуці.
Пощастило отримати від його дружини для Маркусика Віршенята-Кошенята.
І пощастило отримати в руки пробитий уламками екземпляр Поіменника.

Ним володів боєць на Херсонщині.
Був прильот.
Боєць живий, а книга, що була в його наплічнику, вся в дірках навиліт.
Не біблійна історія.
Просто імовірності так зійшлися.
Але як Руслан повернеться додому - ця книга принесе користь Збройним силам.
От побачите.

І ще.
Тут ілюстрації, від яких мурахи по шкірі.
І пісня… Дуда, дуди… де рядком біда, мене веди.

Сильно.

Власне, я добре пам'ятаю час, коли тема Голодомору перетворилася з перешіптування нащадків тих, кому пощастило вижити, на тему загальнодержавного рівня.
Коли про масове сплановане вбивство мільйонів громадян, про кордони між селами і трупи на вулицях - почали говорити.
Саме тоді - в середині нульових - я, студент університету, вперше виклав на папері то, що мені розповідали батьки про ті лихі часи.

І історія лише доводить, що від повторення такої трагедії не врятують міжнародні договори, меморандуми, папірці, стурбованість і акції підтримки.
Врятує лише своя державність, зброя і народ, який не просто не згоден мовчки помирати по-домівках.
А який пам'ятає тих, хто помер такою жахливою смертю, і не бажає подібної долі власним дітям.

"Моя бабуся Філіпова Раїса Федорівна (ненька моєї мами Сененко Наталії Борисівни), у 1932-1933 роках проживала на Чернігівщині, у Семенівці. Їй тоді було лише 5 років, тому пам`ятає вона мало.
У ті часи велику родину (6 чоловік) рятувала корова – єдина годівниця. Маленька дівчинка ходила у колгоспний дитсадок. Ненька Анастасія Михайлівна щоранку наливала у півлітрову пляшечку молока і давала з собою, щоб там зварили їй кашу та нагодували. Хліба у сьогочасному розумінні не було. Склад цього продукту був доволі різнобічним: сушене та перетерте лушпиння від картоплі (якщо було), отруби та трохи борошна. Інколи варили на усю родину відро щавлю з двома картоплинами. Коли на полях з`являлися квіти, маленька Рая висмоктувала медок з настурції, їла калачики, жувала квітки конюшини. У 1933 році, коли їжі не стало зовсім, родина виїхала у Білорусію, де з харчами було легше. Батько шив черевики і вдень, і вночі. Коштів вистачило на те, щоб дожити до кращих часів. Там родина і вижила. Коли вони повернулися у рідне село, то узнали, що за цей час не було хати, де б хто –небудь не помер від голоду. В основному, то були чоловіки, які лишали їжу своїй родині.
Чоловік бабусі Раї, Борис Миколаєвич Філіпов, народився і виріс на Волзі, у самому серці Росії, с. Рамєн’є, що на Рибінщині. Там не було офіційного голодомору, але й йому довелося пережити нестачу їжі. Вижили тільки завдяки лісу (гриби, ягоди, полювання).
Мій прадід Сененко Петро Васильович 1906 року народження, що є батьком мого діда Євгена Петровича, у той страшний час був у поїздці (він працював машиністом). Після повернення розповідав, що коли йшов по потягу, щоб висаджувати “зайців”, побачив у тамбурі жінку, яка тримала на руках мертве немовля. У неї була з`їдена половина власної кисті, і це у той час, коли люди їли власних мертвих родичів та викопували небіжчиків на кладовищах. Жінка зійшла з розуму, але дитину не чипала. Прадід так і не висадив жінку з потяга, а де вона зійшла він не дізнався. Це було страшне людське горе. Проте воно було у мільйони разів менше за його власне, що підстерігало його тут, удома, у Полтаві...
Його дружина Марія з сином (моїм дідом) Євгеном, якому було лише 2 роки, голодували. Щоб якось прогодуватись, Марія зібрала у хаті останні речі та пішла на Дублянщину з подругою Настею, щоб їх обміняти на якісь харчі. Настя пішла по правій стороні селища, а Марія з лівої, але в кінці вони не зустрілися – Марія зникла. Петро пішов на пошуки дружини, але так і не знайшов (хоч він був корінним полтавчанином і на той час у невеликій Полтаві був знаною та шанованою людиною).

Пройшло багато десятиліть. Є декілька версій, щодо зникнення нашої прабабці, є навіть підозри щодо скоєного злочину, бо в той час був поширений канібалізм, але достатніх доказів не було, а ті люди, які щось знають, бояться розповідати правду. Петро Васильович на протязі усього свого життя так і не вступив до рядів партії більшовиків, не дивлячись на неодноразові запрошення з боку партійних органів. Він був видатним машиністом: при відвідуванні Хрущовим М. С. України він керував потягом (одного разу Микита Сергійович підписував якісь документи і навіть не відчув, як паровоз причепився до потяга, почав нервувати, коли ж подадуть локомотив, а прадід подавав локомотив так, що чай у склянках не хитався). Він за всіма показниками заслуговував звання Героя Соціалістичної Праці, але у зв`язку з принциповою відмовою від вступу у комуністичну партію його нагородили тільки “Орденом Ленина” та “Орденом Трудового Красного Знамени”. Петро Васильвич все життя на питання: “Чи є ви членом партії?” знайомих та родичів, жартував: ”Я – Б/Б”. Коли запитували, що це означає, казав: “Я безпартійний більшовик”.
Мої родичі пережили ще й голод 1946-1947 років. За їх свідченням, людей вмирало менше, ніж у часи голодомору, але “пухлих” людей було багато.
Мені дуже прикро і болісно, що наша родина та інші люди пізнали велике горе втрати близьких від голоду в країні, яка займає перше місце у світі по кількості орної землі на душу населення та коли світовим еталоном чорнозему є наша земля...".

Нація, яка не знає своєї історії, приречена ходити колами.
Сподіваюсь, нині ми назавжди засвоїли цей урок.

Переможемо.

Якщо Вам цікаво трошечки поглянути за лаштунки того, що ми робимо завдяки Вашій підтримці - то ось:
https://www.youtube.com/watch?v=ZPA4DVFvIvo

Тут же можна побачити переддень рятівної місії Оксана Бондар, коли вона поїхала вивозити з прифронтового селища собаку.

Тут же можна побачити багато автівок, на які Ви донатили.

І, власне, тут же можна отримати відповідь на питання: чому ми досі не задовбалися працювати в такому темпі?

Просто Гуркіт - це ж не про фонд.
Це про людей, які зустрілися на початку війни, виявилися нормальними і з спільними цінностями.
Та які примудрилися вижити та вціліти.

Працюємо.
Дякуємо Вам, що допомагаєте.

І дякуємо Євгенії Подобній та всій вашій команді за сюжет.

---------------------------

Благодійний фонд "Гуркіт"
ЄДРПОУ: 44823498
Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
рахунок в EUR: UA393052990000026006046814699
Монобанк - 5375 4141 0460 0365
Приватбанк - 5169 3351 0084 3610
PayPal (Anton Senenko) - senenkoanton@gmail.com
Збір на наступну автівку для ЗСУ https://send.monobank.ua/jar/6VEJp9cZpr

Якось мені добра людина сказала, що в березні щовечора заходила на мою сторінку.
Не для того, щоб почитати історії з Ірпеня, а просто щоб знати - вибрались ми з Андрієм звідти чи ні.
Спочатку мені було дивно таке почути, адже навіть ретроспективно важко на себе "натягувати" ситуацію, коли постів в фейсбуці більше не буде, бо...

А потім я згадав.
Згадав, що і у мене була така людина, постів якої я чекав.
Та чого була... є.
Мій особистий супергерой - і я зараз це пишу без тіні пафосу.

Бо він не просто прекрасний науковець і популяризатор, не просто фізик-ядерник з відділу теорії ядерного синтезу Інституту ядерних досліджень НАН України.
Він в перші дні взяв до рук зброю і поїхав боронити рідний Чернігів.
І був там від перших днів, коли було "нічого неясно, але дуже цікаво", до моменту, коли вони фактично сиділи в оточенні, а ми зі своїми бусами не могли туди пробитися.
Бо ж буси волонтерські росіяни просто палили в полях мінами.

Богдан Лепявко інколи викладав в фейсбук свій військовий побут, як вони перуть речі в дощовій воді в ящику з-під патронів, і важко було впізнати в тих світлинах широкознаного у вузьких колах (тм) урбаніста та велоактивіста.

А потім ми зустрілися із ним в Костянтинівці... ні, брешу, він приїхав з побратимами і підібрав мене в Крамі та закинув в Констаху, де ми передали йому з нашого буса якісь посилки, речі.
Ми поговорили за життя. Помовчали за загиблих.
Не зробили навіть спільне селфі, бо було так темно, що ваші чорні діри тихенько відпочивають.
Але я дізнався, що у їхнього підрозділу немає нормального транспорту.
Було це пару місяців тому і... черга прийшла.

Ми розпочинаємо аукціон по збору коштів на "Пікап для урбаніста", яким би оксюмороном ця фраза не звучала.

Аукціон, певною мірою, унікальний.
Тут не буде російських трофеїв, марок, м'ячів з автографом.
Тут будуть емоції.
Мені важко навіть обрати щось собі довподоби, тому викладу лоти у тому порядку, в якому нам їх пропонували люди:

1. Одна екскурсія на дві персони у легендарного Сергія Савченка - екскурсовода, києвознавця.
13 років досвіду проведення вишуканих екскурсій Містом.
У колекції - понад 30 тематичних маршрутів.
Автор перших у Києві дуже ранкових прогульок та найдовшого 12-годинного благодійного променаду столицею.
Апологет українського Києва.

2. Три прогулянки на конячці.
Арізона теж збирає на "залізних коней" для ЗСУ.
Про 48 штат США інформації не маю, а от конячка Арізона, з-під Києва, вже купила один джип для Збройних сил і не збирається зупинятись) Вона дуже вдячна ЗСУ, що до нас не дійшли окупанти і буде щаслива допомогти команді Гуркіт назбирати на "залізних коней" для хлопців, бо розуміє, що часи змінились, і козаки пересіли з коней на джипи.
Арізона живе в с.Новосілки (Вишгородський р-н) в люблячій родині. Має добрий характер та любить дружити з тими,, хто намагається викликати її симпатію смаколиками😋
Ви отримаєте годину прогулянки верхи в живописних місцях, також можете влаштувати фотосесію з нею (фотографа беріть свого). Локація на ваш вибір: 💙 Хвойний ліс (узлісся, безпечна локація)
💛 Дикі луки
💙 Річка Десна Супроводжувати вас з Арізоною на прогулянці буде Богдан (його контакти будуть надані переможцям для узгодження часу)
Господарка Арізони - Ірина Благоляк


3. Фотосесія у посестри нашого фонду Інни Бондаренко, яка робила нам фантастичні фото наших деяких лотів. Ось, що вона про себе розповідає:

Мене звуть Інна. Я фотографую вже більше шести років. Хоча фотографія не є моїм основним зайняттям, за ці роки практики та творчих пошуків вона стала основною частиною мого життя. Я практикую зйомки як на природі, так і в студії; обожнюю знімати персональні історії, сімейні та лавсторі. Мої роботи ви можете переглянути в інста-профілі @ph_innabondarenko.
Підчас війни я почала практикувати благодійні фотомарафони, а також продаж власних фотопринтів, що дало можливість не тільки допомогти нашим військовим на фронті, але зробити це красиво та з користю.
Тож, я з радістю долучаюся і до ініціативи Гуркіт. В якості лоту я пропоную годинну студійну фотосесію, а також допоможу з підбором локації та образу відповідно до ваших побажань. Щиро запрошую вас взяти участь в розіграші, щоб наблизити нашу перемогу, а також порадувати себе чудовими фотографіями перед новорічними святами!


4. Круті майстер-класи та фотосесії
Дар'я Орлянська - геймдизайнерка та ігровий продюсер понад 11 років.
Головним своїм захопленням вважає стріт-фотографію, мала персональні фотовиставки у Дніпрі і Парижі. За освітою фізик-теоретик. Майстер спорту з шахів. І ця фантастична дівчина пропонує переможцю на вибір наступні призи:
Майстер-клас з гри в шахи
Майстер-клас зі стріт-фото (діти, дорослі)
Сімейну фотографію (у студії чи на природі)
Будь-яка фотосесія в стилі стріт
Майстер-клас та консультація по гейм-індустрії

5. Секретний смачний лот від Вікторії Наумової.

Звертаю Вашу увагу, що лоти 1-3 можуть бути реалізовані лише в Києві, 4 - в Ужгороді (окрім майстер-класу та консультацій з гейм-індустрії, які можуть бути проведені онлайн), 5 лот може бути відправлений Новою поштою.

Коротко про правила аукціону:
Ставка на лот - 300 грн.

1. За мінімальну ставку в 300 гривень Ви отримуєте право взяти участь у розіграші шести з 7-ми лотів - екскурсії Києвом, 3-х прогулянок на конячці, фотосесії, лоту з призами на вибір (шахи, майстер-класи, фотосесії) та секретного смачного лоту.
Ставка не повертається.
Це як донат на авто для ЗСУ.
2. Щоб збільшити шанси на виграш - Ви можете ставити необмежену кількість разів.
3. Кратні внески ми розбиваємо на кілька ставок.
Наприклад, 900 гривень ми зарахуємо, як три ставки.
4. Механізм для аукціону - рандомна система.
Що це?
Після перерахунку всіх однакових внесків в цю баночку https://send.monobank.ua/jar/6VEJp9cZpr кожній ставці буде присвоєно номер в коментарях до аналогічного посту в фейсбуці.
Контролює процес - бог логістики і очільник нашого благодійного фонду Влад Самойленко
5. Аукціон триватиме від цього моменту до 21.30 Понеділка, 05 Грудня. Ми із Владом розпочнемо стрім, на якому рандомайзер обере ВИПАДКОВИХ переможців.
Сума виручених коштів буде оприлюднена до останньої копійки.
Усі виручені кошти за проведений аукціон будуть направлені на купівлю авто для Збройних сил України.
Окреме прохання - коли Ви донатите, то підписуйтесь.
Або прізвищем-іменем, або нікнеймом, за яким Вас можна буде однозначно ідентифікувати під час розіграшу.
6. Один найбільший донат обов'язково отримає якийсь з 7-ми лотів. Для цього ми пронумеруємо кожен лот від 1 до 7, і рандоймайзером визначимо, який з них піде донатору найбільшої ставки.
Решта 6 лотів і будуть розіграні.

Гра почалась.
Переможемо.