Десь чув, що волонтери, які починають займатися автівками для ЗСУ, в принципі, не можуть більше займатися нічим.
Вони гуртуються у зграї та цілодобово торочать про іржаві корчі, варені і клепані рами, повні приводи та зношені кардани, вгашені форсунки та зубату гуму.

Ну, добре, брешу. Я того не чув. Я просто в цьому живу.
І коли Мартин Брест написав, що припиняє займатися тачками, бо треба зібрати гроші для дітей загиблих захисників і захисниць, я відразу зрозумів, що то тимчасово.
Бо коли ти бачиш, ЩО наші хлопці роблять завдяки наявності пікапів та джипів і, головне, ЩО вони не роблять, коли у них ті машини горять чи ламаються - ти більше не можеш ні про що думати, окрім як наситити війська автівками.
Чи-то київське ППО, чи-то бахмутське ССО, чи-то краматорські артилеристи, чи-то харківська аеророзвідка.

Штош.
Ми продовжуємо робити найнудніші огляди автівок, на які Ви скидаєтесь грошима.
Колись у нас таки буде власне шоу в прайм-тайм «Люба, ми ремонтуємо корчі»(с), а поки тримайте це.

І підтримуйте Гуркіт та/або Мартин Брест, якщо Вам теж подобається, як наші хлопці на ган-траках виносять росіян в одні ворота.

Переможемо.

Шо Ви тут?
Ми з Мартин Брест та Ольгою Швець поворожили на розібраному двигуні четвертого течика, що скоро поїде у війська, і встановили наступне:
Інсур адзип.

А, і що нам з Мартіном, імовірно, треба психолог.
Але це не точно.

Майте гарний тихий вечір.

"Я переможу в цій війні, навіть якщо не доживу..."

Знаєте, це, звісно, оксюморон говорити про якісь плюси на війні, але вони є.

Мені неймовірно пощастило бути особисто знайомим зі звичайними солдатами, які чесно роблять свою роботу і, що характерно, в простій розмові здатні коротко викласти базис існування української держави.

Це не дуті персонажі "я в людей не крав" в єдиному телемарафоні, а справжні бійці, які вдень витягають з-під обстрілів поранених побратимів і жбурляють розпечене залізо в росіян, а ввечері говорять телефоном з дітьми.
Олександр Матяш, дякую.

Дуже хороше, жорстке і змістовне інтерв'ю.
На одному подиху.
На одному.

https://www.youtube.com/watch?v=dHZZ4MmWZjM

Ukrainian Witness, молодці.

P.S. А ще я бачив відео про порятунок бійця без пікселів. Сподіваюсь, після війни його побачать зможуть побачити всі.

Гуркіт погуркотів на Схід.
Майте гарний день.

Дружина надіслала відео Маркусика, де він бігає по кімнаті зі шваброю і примовляє:
-…Піднімає і …витирає.

Потім швабру кидає і додає:
- Всьо, хай висихає.

Потім знову починає бігати зі шваброю і щось мелодійно белькотіти.
Довго намагаюсь зрозуміти, що саме, і розбираю лиш одну тезу: «…уклаїїну гей-гей…»

Не вірю вухам.
Переслуховую.
І дійсно:
«…цьогось наса славна Уклаїна зазулилася
А ми тую цілвону калину підімемо
А ми насу славну Уклаїну гей-гей лозвеселимо…»

І сам собі аплодує.

Не знаю, що тут додати.
Чи-то те, що я в його віці просто їв бруд і длубався у носі.
Чи-то те, що я вдячний Хливнюку за ревіталізаціюцієї пісні.

Тішуся.
Тихо.
По-татусевські.
Переслуховую.

Майте гарний вечір.

P.S. З Оксана Бондарь доставили +1 автівку на фронт від одних хороших людей для інших хороших людей. Але про це вже завтра.

Чи знаєте Ви, як прокидається сонце на Сході?
На тому Сході, де взимку чорні та червоні терикони стають білими?
Там, де штурмовики своїми реактивними струменями лоскочуть верхівки дерев і як ті близнюки синхронно мчать в бік лінії фронту?
Я ж не знав, що Донбас буває красивим і взимку. Бачив його навесні, коли смарагдові дерева ошатно прикрашали Дружківку і Бахмут. Бачив його влітку, коли ховав буса від всюдиглядних беспілотників у щільні зарості Соледару, дряпаючи фарбу і вигинаючи антену. Бачив його восени, коли милувався багряно-червоно-жовтими кольорами посадок між Добропіллям і Краматорськом.
Ви взагалі бачили небо Донбасу взимку? Чорне, як вугілля, глибоке і морозне, як траншеї та протитанкові рови. І пар, що ти видихаєш, зникає у темному просторі. І тиша... Гучна неймовірна тиша, що закладає вуха. Аж поки не починає працювати наш Град, розчиняючи розпечене залізо у височезних зірках.
Плюс одна машина на фронті.
Хороша машина, яку нашому Гуркоту випала честь доставити від спільноти небайдужих людей хорошим бійцям.
Natalia Kozak, Tatiana Kozak, норвезька благодійна організація Biler til Ukraina, Miron Boguzkij, Hilde Mælen-Melhus, Eivind Urdal, Kjell Rek зібрали кошти і передали на український фронт сузукі гранд вітару.
Від Сергей Третьяк передали міні-буржуйки.
Від Надії Федорівни Чорноморець - смаколики.
А маленька Соломійка та Наталія Осипова зробили бійцям справжній Різдвяний подарунок - повну коробку окопних свічок, смаколиків і малюнок.
А Maksym Iurzhenko та Ко спорядили на Схід... оооо, це смішна історія.
Пише мені Макс, що треба на фронт відвезти 7 комплектів шин.
Окей, - кажу я і думаю: 28 шин (бо 4 колеса та на 7) - то ж цілий бус. Добре, відвеземо.
Питаю, мовляв, куди-шо-як бус підганять?
Виявляється, то не ті шини, а медичні. Від переламів.
Профдеформація від ремонтів автівок - вона така.
Загалом, медики на фронті тепер з шинами.
Дякую, що підтримуєте Гуркіт.
В новорічні свята ми передали на фронт 3 автівки від Вас.
На наступний тиждень одна вже готова та ще дві на виході з ремонту.
Бійці будуть на колесах.
А Ви - чудові.
---------------------------------------
Благодійний фонд Гуркіт
ЄДРПОУ: 44823498
Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
рахунок в EUR: UA393052990000026006046814699
Монобанк - 5375 4141 0460 0365
Приватбанк - 5169 3351 0084 3610
PayPal (Anton Senenko) - senenkoanton@gmail.com
---------------------------------------------------
Майте гарний вечір.

Форд Рейнджер в пікселі вперто гуркотів у щільному київському потоці блискучих цивільних машин.
З усього було видно, що йому було дуже незатишно.
Там, у посадках Донбасу, між неповороткими великокаліберними Крабами та легендарними Хаймарсами, в пилюці побитих траками доріг і поміж рознесених вибухами будівель, він почувався як риба у воді.
А тут…
Все ж не лютий березень і військова машина, призначена для перевезення особового складу і виживання, із замазюканими фарами і склом, з правим кермом, змушена пересуватися не “проти шерсті” і “сі по встрєчці”, а за ПДР - скидалася радше на персонажа кінофільму Крокодил Данді, що потрапив з джунглів у Нью-Йорк і трохи не сприймав правил цивілізованої мирної спільноти.
Але і потоку було незатишно поруч з Рейнджером: попри шалену завантаженість усіх 4-х смуг машинами, навколо Форда утворився суцільний вакуум, бо всі довкола трималися на відстані метрів десяти від крайніх точок брудно-зеленого пєпєлаца.
І справа була не в тому, що за його кермом сидів відчайдушний боєць, якому після усього пережитого на Сході, було в принципі трохи байдуже до тутешніх порядків і ієрархії на шляхах мегаполіса.
За кермом сидів цілком цивільний я і намагався поводити себе чемно.
Але… це було робити відверто важко.
Так трапляється, коли вказівники поворотів не працюють, задні ліхтарі розбив танк, що їхав на буксирі у іншого танку, а у передок приїхав БТР, тому ліва фара світила у небо.
Або у обличчя далекобійників. Тут як пощастить.
Боєць, що ледве тримався на ногах після двох днів дороги, попросив відігнати авто на СТО і допомогти з виправленням “недоліків транспортного засобу, отриманих при експлуатації в зоні проведення бойових дій”.
Бо за два дні знову назад.
Рація. Пристрій для безшумної стрільби. Паперовий кавовий стаканчик, повний недопалків. Тактична аптечка. Плита для бронежилета. Все у цій машині свідчило про її багате минуле, звитяжне сьогодення та невизначене, але точно яскраве майбутнє.
Я оглядав начиння кабіни військової тачки, вдихав запах просякнутого димом салону, трохи мружив око від морозного потоку крізь вікно, що до кінця не зачинялося (бо ж в дверцятах бронеплити, а щілину лишили, щоб палити цигарки 24/7) і просто мріяв доїхати до станції техобслуговування.
Від гальмування машину кидало в бік, кермо жило окремим життям від коліс, в бокові дзеркала було видно лише темряву… Але найбільше таки бентежила відсутність вказівників повороту. З ряду в ряд доводилося перелаштовуватись просто по факту, висуваючи корпус пікапа впоперек смуги і заявляючи права на неї.
В певний момент я помітив, що за мною суне невизначене авто на аварійці.
“Зламаний, чи шо? - подумалося мені. - чого він до мене притискається?”
Минали кілометри і в голові вже лунали варіанти від “це я мабуть когось невдало підрізав, але ж перепросити аварійкою не можу” до “в мене паранойя, час таки сходити до психолога”.
Автівка не відставала.
Я двічі прискорювався і кілька разів змінював смуги руху, але вона трималася чітко позаду і, що дивно, кожного разу, коли я демонстрував своїми діями, що мені треба перелашутуватися, вона миттєво робила потрібний мені маневр, “захищаючи” військове авто від стрімкого потоку.
“Та не може такого буть. Може знайомий хто? Впізнав машину бійця і намагається допомогти проїхати крізь Київ? Малоімовірно...”
Ось і вивіска СТО.
Неквапом суну до правого узбіччя, щоб повернути у проїзд. “Машина супроводу” терпляче їде до повороту, чекає, поки я пірнаю у темряву промзони і просто їде собі далі, вимкнувши аварійку.
Їде у своїх справах.
Друже, я не знаю, хто ти.
Здається, у тебе четвертий гольф.
Крізь замальовані вікна було погано видно.
Але дякую тобі.
Дякую тобі за такий чуйний та турботливий супровід.
Дякую від себе, від бійця і від усіх Збройних сил.
Машина вже на ремонті і за два дні поїде виконувати задачі.
Переможемо.