Ukraine is still fighting

Раночку!
Гуркіт погуркотів на Схід із черговою тачкою для ЗСУ.
Майте гарний день.

Якийсь листок у файлику абсолютно безпардонно підсунули до моєї кави і я почув стандартне “Прошу…”.
Мені це миттю нагадало приміські електрички Парижа, де тобі так само, зануреному у свої думки, волоцюги і жебраки тицяють папірець, а там написана, звісно, жаліслива історія та прохання подати 1 євро.
Я глянув на Влада, що сидів навпроти, а тоді майже інстинктивно захитав головою і підняв руку у заперечуючому жесті, навіть не дивлячись на власника листка.

“... підпишіть петицію, щоб моєму синові присвоїли звання Героя України…” - долунала до мене решта фрази.

Лиш тоді я підвів очі на людину, що втрутилася в нашу важливу розмову тет-а-тет, і побачив охайно вдягнену жінку.

“Він воював і загинув” - було продовжила вона, але на останньому слові її голос обірвався, наче тріснула десь в матрасі іржава пружина.

Я дивився їй в очі, вона дивилася на мене.
А тоді заплакала.
Заплакала так, як плачуть люди, котрі вчергове переживають власноруч вимовлене слово “загинув” стосовно рідної людини.
Ніби саме в цей момент вона помирає знову. І ще раз. Раз за разом.

Я опустив очі долу і почав намагатися читати петицію.
Літери стрибали по рядках, слова плуталися між собою, я ніяк не міг сконцентруватися.
Одночасно до мене доносилися уривки фраз про “дві (три?) вищі освіти”, “пішов воювати”, “прикривав кулеметника”, “куля снайпера потрапила в шию”.
Вона говорила і говорила, а потім почала питати “нащо я його відпустила?”, “за що він загинув?” і ще множину інших запитань, на які будь-яка відповідь звучала б з моїх вуст максимально недолуго.

Я закрив долонями обличчя. Просто закрив.
Влад намагався з нею говорити, а я сидів і розумів, як мені потрібна Оксана…
Та Оксана, яка мені годинами розповідала про свого загиблого чоловіка - нашого Вову Гунька. Яка потім поїхала з Києва в нікуди.
А потім, як Фенікс, створила спільноту дружин полеглих Героїв*.

Скільки та жінка нам розповідала про свого сина? Про його майбутнє весілля… Про ремонт в квартирі і як вони разом вішали штори… Десять хвилин? Тридцять? Годину?

Я не знаю.
Але коли я прийшов додому, я написав Оксані Боркун.
І спитав, чи є спільноти для мам полеглих Героїв.
Оксана мені скинула посилання на приватну групу Родин Героїв Янголів, де рідні загиблих бійців можуть знайти психологічну та юридичну підтримку https://www.facebook.com/groups/522419040075505/
Ось пост про цю ініціативу https://www.facebook.com/vatsenko.t/posts/pfbid0HfHmSDi92T2M61eMQe1sA3FUBjWEPxFtHYmwALdbBUg8rcMGjoU2rr4h4zjQtS5pl

Тож, якщо Ви знаєте, кому ця спільнота потрібна - покажіть.

А петиція тієї жінки про її сина Олексія Бездольного - тут https://petition.president.gov.ua/petition/176180

*Пост про закриту спільноту для дружин полеглих Героїв - тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/4628

Росіяни навіть не уявляють, що вони накоїли.
І чому вони вже є навіки проклятими.

Майте гарний тихий вечір.

Апдт. А от є ще фонд Мрія від Юлії Паєвської https://www.facebook.com/julia.paevska/posts/pfbid0247rGGePxbb77sbWfRZjjcEU1TQW6owMG6sG7F2DdaDMjff61Wg7ByjW2J3tj3bhAl

Рівно рік тому в цей день ми з Андрієм повернулися в Київ від західних кордонів.
Чи не в цей, а в попередній?..
Ми разом не змогли згадати точно, настільки насиченими були ті дні і настільки шокованою була свідомість від усього, що відбувалося навколо.
Ми навіть забули, коли ж нашому Ніссану, в який за 5 днів прилетить міна, з металобрухту хлопці на забутому сільському СТО виварювали потрібну запчастину, щоб машина таки доїхала.
І вона ж доїхала.
А потім ще їздила. Ще, і ще. По Соборній, Северинівській, Котляревського, купою Ліній, Гостомельському шосе.
І назавжди встала тільки коли росіяни забрались від Києва геть.

А фото... У мене не збереглося жодної світлини з того часу, бо за тих само 5 днів я стиратиму пам'ять телефона і месенджери, спостерігаючи крізь тремтячі від вибухів вікна, як російські солдати заповнюють всі вулиці навколо нашого сховку.

Я взагалі не хочу нічого згадувати і рефлексувати, робити дописи про ті дні, видлубуючи з пам'яті холод, біль, сморід підвалів, сльози вцілілих і труни з грубого дерева біля вирв від бомб на дитячих майданчиках.

То все було рік тому.
А за пару тижнів до цього дня почало створюватися це інтерв'ю.
Я не пам'ятаю, про що воно було спочатку, тому що все стало неважливим.
І восени, після чергового рейсу на Схід, я знову зустрівся з Майстром пера і ми поговорили.

Про науку. Популяризацію. Людей, які несуть просвіту в маси і яких я ніжно люблю. Про волонтерство. Війну.

Спасибі Вам усім, що підтримуєте.
Ми б без звичайної людської підтримки не вигребли б тоді.
Не вигребли б.

Майте гарний вечір.

https://theukrainians.org/anton-senenko-science/

Ви, можливо, трохи здивуєтесь. А може й ні.
Але за минулі 2 тижні ми передали у війська відразу 4 автівки.
Насправді, п'ять, але про п'яту я Вам не скажу до тих пір, доки боєць живий і цілий успішно не вийде з пекла за нею особисто і не прийме її у побратимів, яким ми її відігнали.
Зараз на фронті складна ситуація, м'яко кажучи.
Хоча... коли вона була простою?

По машинам.
За фольксваген транспортер ми щиро вдячні родині Наталія Гром. Дякую, що написали мені в папочку Спам і дочекались, поки я її не подивлюся :) Наталя та її чоловік повністю оплатили придбання машини і тепер наше славне ГУР гуркотітиме ще гуркочніше.

На л200 Ви збирали усім миром і особливо я хочу подякувати вже нашим латвійським друзям Andrievs Zalāns, Katrīna Valtere та Juris Zalāns.

На Навару теж збирала ціла банда, але ж ми знаємо, хто були ініціаторами - Helen Angelova та Valentyn Nyzkovolosov.

Ну, і ще одна Навара, облік яким вести вже дуже важко, але задачі у кожної з навар такі, що росіяни в захваті!

Дякуємо, шановні, за допомогу в придбаннях, ремонтах, паливі (Лисенко Віталій, у мене всі ходи записані, дякую!), горнятках кави для водіїв та за купу смачняшок у салонах машин (Надія Чорноморець, ван лав).

Переможемо.

Пост в групі Гуркіт https://www.facebook.com/hurkit.bf/posts/pfbid033oHYLhtUainu2gLzXKMFK9QJ2QWvfCCELJTdEZyPtQueMXhfRTrXzdp5AdDEBJnYl:

"Рік повномасштабної війни — це важко. Рік повномасштабної війни, що триває 9 років — це збіса важко.
Але хочемо трохи вас підбадьорити й розповісти, як ви наблизили перемогу України за останні тижні. Завдяки вашим донатам ми передали ще 4 автівки для ЗСУ!
🛻 Nissan Navara, на яку зібрала завзята команда #зібралисьщобзібрати: Valentyn Nyzkovolosov, Олена Ангелова, Nadia Parfan, Yuliya Makliuk, Dasha Pyrogova.
Навара приїхала з Фінляндії, щоб допомагати 59 окремій мотопіхотні бригаді імені Якова Гандзюка транспортувати боєкомплекти, продовольство, перевозити військових на східному напрямку.
🚙 Nissan Navara для кримськотатарського підрозділу ГУР МО. Ми довго її підбирали, бо воно того вартувало. Їм уже не терпиться перейти Перекопський перешийок, якщо ви розумієте, про що ми.
🚗 Неймовірний Mitsubishi L200 для аеророзвідки! Вдячні за особливу підтримку латвійському народу, зокрема Andrievs Zalāns, Katrīna Valtere та Juris Zalāns.
Війна — це гіркий, але безвідмовний спосіб перевірити, хто твої справжні друзі.
🚌 Мікроавтобус VW Transporter "течик" для ще одного підрозділу ГУР. Дякуємо Наталія Гром та її чудовій родині, які повністю оплатили придбання цієї прекрасної машини.
❤️ Хочете допомагати ще більше? Долучайтеся до аукціону для збору коштів на пікап для 1 мінометної батареї 23 окремого механізованого батальйону, 56 бригади. Аукціон проведемо в понеділок 6 березня о 21:00
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=158638516982547&id=100085091980242"

У нас з Андрієм часом бувають чорні жарти.
Якось, під час чергової спроби під мінами вибігти з Ірпеня на Романівку, Андрій сказав, що якщо одного з нас і завалять, то краще було б, щоб живим лишився я.
На мій відверто отетерілий вираз обличчя він пояснив, що він про мене не зможе нічого написати, а я про нього - точно напишу щось хороше і красиве.
Можливо, навіть, героїчне. Чи смішне.
Ми тоді іржали як коні, а я додав, що саме з цієї причини завжди тримаю авто правим боком до російських позицій - бо Андрій сидить на штурманському місці.
Ми зареготали ще сильніше.
Потім він періодично з гумором питав мене чи, бува, немає в мене на нього вже заготовки.
Чорновика, нарису чи чогось такого.
Я посилався на заклопотаність і обіцяв, що якщо що - швиденько щось накидаю.

Минуло кілька місяців і ці жарти припинилися.
Бо я вже написав тексти про Вову і Віталіка.
І в труні я бачив цю здатність та потребу оспівувати людей, яких більше ніколи не побачу.

Але ж кумедний якось був випадок…
Одна дівчина сіла до мене в машину, яку я переганяв бійцям на фронт, і дізналася, що я товаришую з Мартин Брест.
Виявилося, що вона б дуже мріяла про автограф від нього, але, на жаль, під рукою у мене не було ані Піхоти, ані Вірочки, ані Мозамбіка.
Тоді вона на найближчій заправці придбала книгу Мартіна Якуба (що саме - не пам’ятаю), дала її мені і попросила, щоб Мартін підписав.
Бо яка, в біса, різниця, який Мартін.

Мартін, пам’ятаєш, як ми сміялися з цієї історії?
Ти однією рукою палив цигарку, а іншою у тьмяному зеленому світлі стелли АЗС сумлінно видряпував свій автограф на тій книзі?
А вона ж тобі потім ще відеоподяку надіслала.

Знаєте, хто та дівчина?
Яна Рихлицька.
Мобілізувалася в саме пекло Бахмута, на стабпункт.

Стабілізаційний пункт - це місце, де вирвані з поля бою шмати ще живого м’яса з жовто-синіми шевронами медики магією, потом і люттю збирають назад до купи так, щоб та купа протрималася аж до операційних військових госпіталів.
І знову ставала людьми.
Виглядає це десь так https://www.youtube.com/watch?v=hMeAES1r4aQ
Чи так https://www.youtube.com/watch?v=7qYuFrsru4o

Бачите там, на відео, дівчинка з дредами?
То наша Яна.
Шалено красива, жива в усіх сенсах цього слова, глибока і креативна.
Яна крута, це всі знають.

Мені пощастило, що я Яну підвозив.
Це було 29 жовтня 2022 року.
5 листопада я підписав їй книгу у Мартіна.
Ми навіть почали дружити у фейсбуці і вона мені записувала голосові, хоча я їх терпіти не можу.
Але їй цього не казав.

А вчора Яна загинула.
Її вбили росіяни.
Яни немає.

Вибачте, я не можу і не хочу далі писати.

Якщо хочете і можете підтримати її родину та справу, яку робила Яна - ось монобанка https://send.monobank.ua/jar/4Vtd4GviUW

Майте тихий вечір.

Власне, цього дня рівно рік тому нас із Андрієм з метро Академмістечко додому привезла поліцейська машина.
А до Академмістечка з Романівки привезли на постріляному бусі бійці СБУ.
А до Романівки з Ірпеня нас колоною між боями виводила Морська піхота України.
Ми всі були контужені, але живі і цілі.
Як ми кажемо - другий день народження як він є.

Тут, на цих фото одне й те саме місце тоді і рік по тому.
Зустрілись. Згадали.

Чесно кажучи, рефлексувати зовсім не хочеться, бо після 5 березня були моменти ще жорсткіші.
Але тоді таки відбулося хрещення Ірпінем.

Спасибі Морській піхоті.
Спасибі СБУ.
Спасибі поліції.
І спасибі усім Силам Оборони України.

Також дякую Kyrylo Beskorovayny, Svetlana Arbuzova та Vladyslav Greziev, що в ніч з 5 на 6 березня 2022 року відгукнулись на мій пост про нашу постріляну колону і знайшли нам 3 машини замість втрачених.

Єдине що додам - згадую свої думки в ті дні: взагалі було неясно, що буде далі і скільки ми протримаємось.

Слава усім живим захисникам і вічна пам'ять усім полеглим Героям за те, що втримали нас на краю прірви.

Ну, і Костянтин Бакуемський, дякую, що повернувся за нами.

Переможемо.

Нагадую, що о 21.00 на сторінці Гуркіт (https://www.facebook.com/hurkit.bf) починаємо розіграш цінних лотів для збору коштів на автівку для ЗСУ :)