7. Телескоп Джеймса Вебба зробив ошелешуюче відкриття, яке змушує чухати потилицю багатьох космологів. Він знайшов масивні галактики в ранньому Всесвіті. Це типу нонсенс і так не має бути. Чи таки має? :)
Короткий текст з Alpha Centauri https://thealphacentauri.net/132369-novoe-otkrytie-teleskopa-im-djeymsa-uebba-razrushaet-izvestnye-modeli-zarojdeniya-i-razvitiya-vselennoy/
але також раджу чудове докладне відео від Ivan Onchev https://www.youtube.com/watch?v=0xIv1lt70WY

8. Кateryna Terletska та Дмитро Кузьменко випустили книгу про клімат для дітей - "Клімат у твоїх руках". Я не читав, але для Маркусика вже хочу.
https://www.facebook.com/kterletska/posts/pfbid09wXsjCC39YcbNmkY7zusyoFZybMJmEJujQyncXqi8icoW6CTJErKAE9WSd7sBjrSl

Власне, у мене все.
Якщо хочете допомогти зібрати кошти на пікап для 56 бригади - баночка тут https://send.monobank.ua/jar/91Xwpy1J8j

Фото просто так (чи ні :) )

Ми виграЄмо війну, але програЄмо мир

Це відчуття мене не полишає всі останні півроку.
Дикі корупційні історії, обридлі нахабні провладні пики, які в довторгенний час просто виглядали як шапіто, а нині - на фоні війни - взагалі скидаються на якийсь витончений садизм, відсутність відповідей на незручні питання, просування сумнівних персонажей на ключові державні посади...

Це не може не кидатись в очі.

І це, чесно кажучи, найкращий текст про перспективи післявоєнної України, що я читав не тільки з початку широкомасштабки, а за всі останні 3 роки.

На перший погляд здається, що Валерій Пекар намалював досить непривітне гіперболізоване майбутнє, де Україна лишається бідною корумпованою країною-переможницею, але таке враження може скластися хіба через те, що не по всім сферам суспільно-політичного життя в країні у читача є компетентності щось глибоко розуміти.

Але якщо читач глибоко розуміє свою сферу - як я науку і освіту - та екстраполює своє враження на інші галузі, тримаючи за "мапу" текст Валерія, то волосся стає дибки.

Я Вам спокійно і впевнено кажу - допоки в Україні міністром освіти є плагіатор, це не тільки означає, що влада не робить висновків з усіх своїх допущених прорахунків.
Це означає, що у освіти і науки в Україні досить примарне майбутнє.
Скажу різкіше - його немає.

Ви, можливо, спитаєте, а що взагалі освітня верхівка зробила корисного хоча б за останній рік? - і Ваше питання луною гоцатиме в порожнечі.

І якщо те саме коїться в інших міністерствах зараз, бо ж війна і реформи не на часі - то у мене для мене ж погані новини.

Загалом, дуже раджу прочитати цю статтю і мати її на увазі.
Не для того, щоб бути демотивованими.
А для того, щоб розуміти, що битву за перемогу в мирі слід починати вже зараз, уникаючи усього того, що написано у статті.

Період "не на часі" завершується.
І добре, що більше людей про це починають вголос говорити.
https://site.ua/valerii.pekar/vigrati-viinu-prograti-mir-inerciinii-scenarii-i0n112p

Мартін Скорсезе колись зняв чудове кіно Хранитель часу.
Там, фактично, розповідалася історія про неймовірного режисера, одного із засновників світового кінематографа Жоржа Мельєса.
Якщо Ви бачили чорно-біле німе кіно початку ХХ століття про Подорож на Місяць, де з гармати вистрілюється снаряд і потрапляє в око супутнику Землі, а потім звідти виходять люди - то це творіння саме пана Жоржа.

Так от, ключовим моментом в Хранителі часу, як на мене, було питання, чому надзвичайно успішна кіностудія Мельєса, якого впізнавали на вулицях, після Першої світової війни занепала, сам він збанкротував, а його плівки були перероблені у підбори для взуття.
Відповідь була прозаїчною, але не дуже мені зрозумілою - після жахітть та емоцій найстрашнішої війни усіх часів люди ще дуже довго не потребували вигаданих персонажів та пригод на екрані.

Власне, тепер я все зрозумів.
Нині я не можу нормально дивитися кіно.
Радше з цікавості продивився "На західному фронті без змін", але за наявності часу взагалі не можу дивитися бойовики, бо вони дуже смішні і неправдоподібні, а якась фантастика мені здається дуже награною і я під час перегляду постійно ставлю собі питання: нащо це вигадувати? Кому це може бути цікаво?
Фільми жахів чи мелодрами навіть не пробую дивитися, а комедії здаються дуже тупими.

Цьому немає раціонального пояснення в розрізі об'єктивної оцінки якості кінематографа, але, звісно, є обгрунтування в контексті поплавленої стомленої психіки.
Але - я повністю усвідомив, чому стрічки пана Жоржа з прекрасними вигаданими підводними світами та про завоювання полюсу припинили цікавити глядачів.

Однак є у мене одна розрада.
Це документальні науково-популярні фільми, які я ковтаю один за одним і які змушують дивуватися генію людського розуму та дарують надію на світле планети.

І один фільм я навіть винесу в окремий пост:
Спейс Шаттл: Історія славетного американського корабля.
https://www.youtube.com/watch?v=vWy1dhaTRQQ

Alpha Centauri та Павло Поцелуєв зробили хорошу українську озвучку кіно про історію програми спейс-шаттл - найскладнішого космічного апарата в історії людства.
Дуже цінні історичні кадри.
Невідомі факти.
Приємна атмосфера.

Раджу.
Причому раджу дивитися усією родиною.
Дітям точно буде цікаво.

І таки маю два сподівання:
- що сінемафобія не поглине весь світ.
- що сінемафілія повернеться до мене найближчими роками.

Майте гарний вечір.

Сьогодні вкотре переконався, що Мартин Брест обожнює підписувати не свої книги. Одну за одною. На презентації геть іншого письменника. У нього навіть око під час цієї процедури не сіпається.

Так, сьогодні був дуже дивний день.

Для нас із Мартіном він розпочався о 4.30 ранку та наситився подіями, про які маю право писати точно не я (точніше, я точно не маю права, а хто має - біс його знає), але вже до обіду ми були вимазюкані у бруді по самі вуха і шалено стомлені.

Єдине що скажу.
Навіть не сумнівайтеся у тому, яка кількість розумних і талановитих конструкторів та інженерів нині працюють над тим, щоб найстрашніші жахи росіян втілилися в метал та вогонь.
Важко передати словами, з яким ентузіазмом вони працюють, як палають їхні очі, коли справа рухається, і який щирий сум віддзеркалює в цих же очах при тій чи іншій невдачі.

Під вечір ми зустрілися із відчайдушним Сергієм Бистровим і я став свідком, як Мартін передав йому на підрозділ потужний Ленд Ровер Діскавері (на секундочку, найулюбленіший мій корч серед усіх корчів).
Вкотре дяка СТО Автокомп Сервис.

А потім, вже ледь тримаючись на ногах, ми таки вирішили завітати в Освіторію до Павла Казаріна на презентацію його книги "Дикий Захід Східної Європи" (до речі, я читав і дуже раджу) і потиснути йому руку.

Звісно, Вам може здатися, що ми його давно не бачили та скучили за ним.
Але це буде лише напівправда.
Більш чесно буде сказати, що Пашу просто хотілося узріти живого і цілого, враховуючи те пекло, в якому він зараз на фронті перебував.
І куди він далі збирається за кілька днів.
Неймовірної мужності людина і надзвичайно світла голова.

Так от.
На презентацію прийшли сотні людей. Сотні. Автограф-сесія розтягнулася на пару годин і ми терпляче чекали на вулиці під дощем, спілкуючись про життя з Evhen Zborowski.

А далі починалося цікаве.
Щасливі люди приходили з книгами Казаріна, з подивом зустрічали біля входу брудного, стомленого, абсолютно мокрого Бреста та... протягували йому книгу Паші зі словами "Вашої книги під рукою немає, тому розпишіться тут".
Я не знаю, з чого я сміявся більше - що Брест підписується під Казаріним, чи що Казаріну інколи підносили книжки з автографом Бреста 🙂

Але, насправді, я хотів Вам подякувати.
Дуже багато людей, що виходили з презентації, підходили до нас, тисли руки і просто дякували.
За те, що пишемо.
За думки, працю.
За історії про корчі і за лабораторну мишу.

І це дуже розчулювало особисто мене та дуже мотивувало.

На жаль, я не знаю багатьох із тих, хто підходив і дякував, бо просто фізично не можу знати стільки людей, але спасибі Вам, що вважали за потрібне підійти.
Спасибі тим, хто пригостив нас неймовірно смачними тістечками, які мелькнули в 3 секунди.
І шана тим, хто, імовірно зважаючи на наш зовнішній вигляд, не знаючи, чи ми кияни, пропонували зупинитися у них вдома на перепочинок.

Люди, ви неймовірні.
Ви просто фантастично неймовірні.

Переможемо.

P.S. Два фото чесно поцуплені у Євгена.

Шановні, сорі за трансляцію. Телефон сам бавився. Можливо, це перші відблиски Скайнету. Добре, що я не знаю нікого на прізвище Коннор.

Рік тому цього дня російські військові у Ворзелі розстріляли видатного українського фізика - Василя Кладька.
Абсолютно непересічна особистість як за формальними показниками - кількістю і рівнем публікацій, нагород, премій, так і за суттю наукових здобутків.

Найбільше мене казить, що оця фраза з української Вікіпедії про пана Василя:
"В. П. Кладько зробив вагомий внесок у вивчення фізики процесів динамічного розсіяння Х-променів реальними кристалами в найбільш складних випадках комплексної будови ґратки та дефектної структури, що містить одночасно деформаційні та композиційні неоднорідності. "
ніколи в житті не могла б бути осягнутою та зрозумілою російськими окупантами, що вирішили всадити кілька куль в якогось українця, що вивозив свою родину з-під бомб.

Невідомо, скільки ще непізнаного назавжди втратило людство із втратою цього вченого, але ми не маємо права його забувати.

Дякую Збройним Силам, що вибили цю всю нечість з Київщини і системно вибивають її з решти наших територій.

Фото взяте з сайту НАН України.

Майте тихий вечір.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Шановні, маю повідомити Вам дещо важливе.
Якщо коротко - я полишаю склад команди благодійного фонду Гуркіт.

Але перш ніж Ви відреагуєте засмученою чи спантеличеною вподобайкою, поясню, чому треба вліпити саме серденько і сприйняти моє рішення так, як це зробили чудові гуркоти - спокійно.

По-перше, новину слід озвучувати не крізь призму “Сененко пішов з Гуркоту”, а виключно так, що я цілий рік із задоволенням співпрацював із десятком прекрасних раніше незнайомих між собою людей в скаженому темпі.
І зробили ми дуже і дуже багато.
Звісно, недостатньо, але півсотні переданих автівок, десятки тепловізорів, оптики, буржуйок тощо - цьому є свідченням.
І рік - це дійсно довго…
Будь-яка інша волонтерська спільнота зрозуміє, про що мова.

По-друге, Гуркіт продовжує працювати і він стає (та вже став) нормальною інституціоналізованою структурою: з розподілом ролей, завдань, комунікацією, узгодженнями-погодженнями, звітністю, пошуком компромісів всередині команди, перемовинами з донорами і грантодавцями тощо.
Зі свого боку разом із цими чудовими людьми, яким я безмежно вдячний, ми зробили максимум можливого, щоб усі свої зв’язки, донори та джерела переключились на Гуркіт, а сам він став упізнаваним та вартим довіри.
Непересічну роль у цьому відіграв Влад Самойленко.

По-третє, мій вихід не був раптовим і сталося це ще кілька тижнів тому.
Зізнайтесь, що Ви цього навіть не помітили. Я старався.
Бо дуже гладенько передавав свої обов’язки і завершив взяті на себе зобов’язання.

По-четверте, команда нормально сприйняла моє пояснення про вихід і, найцінніше, не намагалася мене відмовити, бо я попросив врахувати те, що я доросла людина, яка прийняла виважене рішення, і якщо я вважаю, що це найкраща історія для мене особисто і для команди (з моєї точки зору) - то це потрібно поважати.
Вони так і зробили.

Чому я йду?
Мені потрібно більше свободи для дій.
Це нормальне прагнення.
Гуркіт є абсолютно правильною благодійною організацією з консенсусним прийняттям рішень.
Я теж вмію в демократію і багато місяців поспіль в купі питань погоджувався на компроміси та пошук спільних точок дотику.
Однак врешті наші думки в сфері підготовки машин для фронту - найважливішої для мене історії, бо я, в принципі, в Гуркоті більше нічим не займався - розійшлися.
Це теж нормально і це життя.
І я не в праві “вмикати” диктатора чи тирана і наполягати, що має бути тільки по-моєму, бо то суперечитиме самій основі, на якій засновано Гуркіт - колективному прийнятті рішень.
Але якщо я відчуваю, що більше не вивожу щиро та ефективно працювати відповідно до плану, який не сприймаю, то краще піти.
В функціонуванні ж Гуркоту нічого не змінюється.

Ще тиждень тому я не був упевнений, чим займатимусь після мого виходу.
Але тепер знаю: автівками для ЗСУ (сюрприз!).
Так, як вбачаю це робити коректним.
Звісно, після невеликої паузи, яка потрібна для залагодження формальних стосунків з нашими податківцями та фінансовою системою.
І тільки за Вашої підтримки, на яку сподіваюсь.

Важливе: все, що Ви мені передаєте і передаватимете зі смаколиків, закруток, екіпірування, обладнання тощо - і надалі йтиме на Гуркіт (окрім, звісно, адресних вантажів).
Бо немає іншого фонду - і це істотно - якому я б довіряв настільки, наскільки довіряю їм у плані вибору “кому допомагати” і “як довезти”.
Ба більше, мої руки на кермі буса і надалі до їхніх послуг.

Але віднині я займаюсь тільки підбором і ремонтом авт.
Сам.
Бо, як правильно написав Мартин Брест, за його оцінками тільки під Бахмутом наші війська втратили 300+ корчів.
А попереду весняний наступ.
І в моїх планах з Вашою допомогою цю нестачу закривати.
Причому закривати максимально якісно.

Ще один суттєвий момент в плані свободи - у мене з’явиться більше часу на наукову та науково-популяризаційну діяльність.
Адже війна завершиться нашої перемогою і всі битви за розуми ще попереду.

Щодо нюансів майбутнього волонтерства: я відкритий для співпраці з іншими колегами-волонтерами та маленькими волонтерськими ініціативами для взаємного підсилення.
Я вже бачу, що будуть цікаві спільні проєкти.

По пейпалу: віднині у БФ Гуркіт є офіційний пейпал funds@hurkit.org

Всі залишкові кошти з мого пейпала (на сьогоднішній день) - до останнього американського та канадського долара, британського фунта і чогось там ще - будуть перераховані туди, на Гуркіт.
Тому, якщо Ви маєте змогу та бажання і надалі підтримувати Гуркіт через пейпал - прошу користувати адресу, яку я зазначив вище.
І я Вам буду вдячний.

Мій же пейпал senenkoanton@gmail.com з цього моменту використовуватиметься на накопичення ресурсів на придбання та ремонт автівок для ЗСУ.
(Окремо про все це я напишу в особистих повідомленнях усім донаторам, які скидали мені кошти на пейпал і яких я зможу віднайти на теренах соцмереж).

Інші реквізити Гуркоту лишаються без змін і Ви їх завжди зможете знайти на сторінці Гуркіт (https://www.facebook.com/hurkit.bf).

А загалом, як і завжди, закликаю підтримувати ті волонтерські фонди та ініціативи, людей та спільноти, яким Ви довіряєте.
Ні, держава сама не витягне.
Так вже склалося.

Решту власних банківських реквізитів на підтримку волонтерської діяльності закину трохи згодом разом з анонсом першого проєкту для ЗСУ.

Рухаємося далі.
Усіх міцно обіймаю.
Переможемо.

Коли біль накопичується так, що починає виплескуватися з усіх закутків підсвідомості, я просто набираю кілька гільз і їду в гравіювальну майстерню.
Пишу подяки.
Від військових - дітям.
Знаєте, якось трохи відпускає.

Сьогодні стало відомо, що вчора загинув співробітник мого Інституту фізики НАН України.
Науковий співробітник, на секундочку.
Це вже не молодший науковий, але ще не старший.
Але молодий і перспективний.
З відділу фізики біологічних систем, уявіть.
Це там де сувора краса фізики перетинається з красою життя біології в усіх їхніх проявах.
І Ви то перспективні ліки отримуєте, то краще розумієте якісь процеси в клітинах.
В живих клітинах.
Росіяни вбили Володимира Федорова.
Він був дуже молодий і Вікіпедія про нього, на жаль, не знає нічого, та й журналістам він був поки невідомий, тому сфотографував Вам некролог з дошки оголошень в Інституті.

А от про іншого науковця - Юрія Коваленка - якого теж росіяни вбили 14 березня, відомо багато.
Археолог. Історик. Розкопав Батурин.
Ось Вам хороша стаття про нього https://novynarnia.com/2023/03/15/lyudyna-legenda-u-bytvi-za-donbas-zagynuv-arheolog-yurij-kovalenko-yakyj-rozkopav-baturyn/

Коли росіянські науковці скиглять про русофобію, що розгорнулася для них по всьому світу (повірте, є такі сторінки і пабліки, де ці стєнанія стоять до неба, але ну їх до бісової матері), вони постійно кажуть про "науку внє палітікі".
Про те, що вчені росії проти війни і не можна їх карати за то, що робить путін.
І, навіть, карати за то, шо робить глибинний російський народ.

Ну, власне, ось вона - наука внє політікі.
Написана на відстріляних гільзах, якими валили по російських позиціях люди, яким купували тачки чи заправляли сотні літрів палива інші люди, імена дітей яких на цих гільзах написані.

І все заради того, щоб українських науковців не вбивали на їхній же землі.
Щоб взагалі нікого тут в Україні не вбивали.

У мене багато гільз.
Тихенько дзенькають на підлозі у поворотах.
Сірі, золотаві, закопчені, різних калібрів.
І їх ставатиме все більше.

Майте тихий вечір.