апдт. Єдино що - підписуйте донати Ім'ям-Прізвищем чи нікнеймом.

Коли ми вивозили цивільних з Ірпеня - хоч з самих джунглів понівеченого міста, хоч з Романівки до Академмістечка - був такий момент… можна сказати, невидима межа, де всі в салоні починали плакати.
Люди, що тижнями сиділи без їжі, тепла, в просмерділих підвалах, подекуди поруч із трупами своїх рідних та сусідів, здавалось, мали б витримати вже все.
Але ні.
Їх починало трусити, їхні очі заливало сльозами, однак вони намагалися тримати їх відкритими якомога ширше, щоб бачити це диво: швидкі.
Карети швидкої допомоги, що рядком стояли з відчиненими дверима і медиками напоготові, для них були чимось більшим, аніж навіть перші новини з наших з Андрієм вуст про те, що Україна чинить опір і Київ не впав під ударами росіян, як ті ж росіяни їм брехали.

Медики на Романівці біля урвища підірваного мосту та на блок-посту Академмістечка були Альфою і Омегою, що демонстрували спроможність та цілісність української держави.

Вони одночасно символізували прапор, міць, непоступливість та милосердя.

І коли ми вламувалися в чергове укриття та умовляли людей виїхати, а ті запитували, що ж з ними буде далі, ми з Андрієм дуже просто казали:
- Ми передамо Вас медикам.

Це був аргумент. Залізний такий аргумент. Цінніший за всі гроші світу і надійніший за броню танка.

І ми на сто відсотків були упевнені, що коли вилетимо на шаленій швидкості через коло Водоканалу, то на обрії, на тому боці річки Ірпінь, що стала своєрідним Стіксом - межею між світом живих і мертвих - будуть стояти яскраві авто з синіми проблисковими маячками.
Незалежно від диспозицій сил, погоди та часу доби.

А коли Романівку росіяни критимуть мінометним обстрілом - медики не кинуть тих, кого ми їм вивеземо.
Не кинуть за будь-яку ціну.

Ось один такий день на відео, знятого Андрієм: росіяни почали накривати групу цивільних, яких ми з іншими волонтерами вивезли з Ірпеня.
Чоловіка похилого віку витягли з авто, поклали на ноші, але не встигли винести із зони ураження.
Медикам довелося поставити ноші і лягти поруч: ото в салатовій жилетці бойовий медик Konosh Oleksandr.
Ніхто не втік і ніхто нікого не кинув.
Тоді вивезли усіх і всі лишилися цілі.

Люди титани.

Загалом, шановні.
Я не знаю, з якого адамантію Вас зроблено, але з Днем медичного працівника.
ЗСУ - це, звісно, боги, але Ви - їх намісники на землі.
Відважні, вправні, віддані.
Най смерть завжди обходить стороною Вас та тих, над ким Ви схилились.

І ще.
Одного дня ми з Андрієм виповзли з Ірпеня після чергової мінометки, в якій я сильно ушкодив ногу, стрибаючи в підвал.
Ми стомлено пленталися з-під мосту і я відчутно шкутильгав, бо біль прострелював до маківки.
Кроха.
Я не знаю де ти і чи все з тобою гаразд.
Я не знаю навіть, як тебе насправді звуть.
Але саме ти тоді затягнула мене в свою карету і оглянула.
В ті часи все було в шаленому темпі і все не до того.
Дякую тобі.
За професіоналізм і небайдужість.
Просто дякую.

Майте тиху ніч і завжди пам'ятайте медиків, які загинули під ударами росіян, але не покинули свого посту.
Вічна пам'ять Yana Rykhlitskaya.

На фото - ми разом з бойовими медиками: Данило Шаповалов та Анна Конош

Думаю, Ви маєте знати.

Вчора волонтерська ініціатива Lopata Zubata почала офіційно постачати саперні лопати для машин проєкту 42 тачки на ЗСУ.
Ми підписали меморандум про співпрацю, пару договорів, акти приймання-передачі і провели перший платіж з використанням РРО.
Жартую, я просто приперся після тест-драйву 15/42 на корчуватських болотах і поцупив одненьку лопати з-під столу.
Але спонсор у програми є - яскравий і незмінний Лисенко Віталій, котрий люб'язно погодився забезпечити всю партію такого потрібного і, що важливо, дуже якісного інструменту.

Ним (не Віталієм, а інструментом) можна і окоп відкопати, і бруд з-під коліс вигрести, і дерево зрубати. І голову росіянину - теж.
А потім його - росіянина - прикопати.

Завдяки такому розвитку подій вчора ж мені пощастило на власні очі переконатися наскільки це крутий двіж.
Поки різного штибу експерти продовжують розповідати, що гроші з бюджетів клумб та бруківок неможливо перекинути на щось, що допоможе Армії, оці от дівчата на фото мають чергу на постачання лопат у війська - кілька тисяч штук.

Звичайних.саперних.лопат.

Так от.
Зібрались вони в Бурса Хаб (на Подолі. Вперше там був) з дюжиною однодумців та почали з веселими жартами і посмішками на обличчях розмальовувати і пакувати для відправки в підрозділи вже пофарбовані і блискучі лопати.

Давно я так не сміявся.

До речі, в самій Бурсі сиділа купа якихось дуже крутих людей, що так само весело розмальовували - причому дуже гарно - відстріляні гільзи і гранатомети.
Постіснявся їх сфоткать і оце думаю, а чого це я так...

Загалом, все буде Україна.
Мені особисто для мене ж дуже важливо, що моя бульбашка настільки переймається війною.
А не як оці всі воєнкоми з шістьмома елітними авто і гектарами маєтків.

Щирі співчуття Дніпру.
Росіяни - то не люди.

Майте тиху ніч.

Прийшов на збори популяризаторів науки в Україні.
Встав в черзі за Клятий раціоналіст та Ольгою Масловою, бо яблуку впасти ніде.
Популяризація буде.

Вовка, привіт.
Сьогодні така незвична ситуація сталася...
Заїжджаємо ми з Андрієм в квітковий магазин і відбувається наступний діалог з продавчинею:

- А квіти є?
- Так, оно повно, - вказує рукою на вітрину.
- А гвоздики є? - питаю я
- Зараз гляну, - відповіда та іде порпається в підсобку. Потім виносить оберемок гвоздик і простягує нам, - Скільки?
- Гм... Давайте по шість штук... Так, двічі по шість, - задумливо мовить Андрій, - і стрічечкою перев'яжіть, якщо можна, жовто-блакитною.

Дівчина починає то робити, а я, Вовка, прикинь, дивлюся як в тумані на ті стрічки жовто-блакитні, і в якомусь шоці - чи від спеки, чи від втоми - повільно усвідомлюю дві речі:

1. Виявляється, існують жовто-блакитні стрічки. Я думав, що для таких випадків - тільки чорні.
2. Це вона для тебе обмотує два по шість тими стрічками. Для тебе, Вовка.
Бо ти, Вовка, загинув рік тому в Бахмуті.

Воно ж тоді в Михайлівському відспівали, всі на коліна стали - що всередині, що на площі, проводили, а я чомусь все підсвідомо думав, що ти в Бахмуті чи десь там поруч так і валишся.
В мене номер твій в телефоні є, переписка.

А тут стрічки тобі в'яжуть.

Ми ж були у тебе, Вовка.
Вперше, в твоєму селі, в хаті.
Твоїм іменем вулицю назвали, знаєш?
На школі - меморіальна табличка з твоїми нагородами, на кладовищі - живі квіти і два прапори.

Батьки тримаються, Вовка.
Хороші в тебе батьки, хазяйновиті.
І Оксанка тримається. Вона в тебе взагалі молодець. Як вона вигребла минулий рік - одному Богу відомо, але тепер вона знаходить сили підтримувати інших вдів.
Машина в порядку.
Оксанка перевзула її минулого тижня, нарешті, з зимової гуми на літню.

А ще ми сміялися.
Сиділи у тебе на могилі і реготали.
І за столом теж. Тицяли одне одному фото з тобою.
Осьо, пам'ятаєш, як моя теща навантажила нас на зворотному шляху з рейсу малиною, полуницею і олів'є і ми прямо в бусі дорогою те їли.

Ти ж мріяв зібрати якось нас всіх - хороших людей, як ти про нас казав - на квартирник.
Щоб ми роззнайомились.
То ми зібрались.
З квітами у стрічках під прапорами.
Роззнайомились.
Дякую, у тебе дійсно була хороша ідея.

Вовка, ніхто не плакав. Атвічаю. Глянь на фото.
Думаю, ти б так хотів.

Плачемо ми всі зараз.
Наодинці.
Коли розійшлися.

Отак, Вовка.
Отак.

Рік тому при обороні Бахмута у бою із російськими загарбниками загинув найкращий Вова України.
Володимир Гунько, офіцер 58-ї бригади.
Пройшов пекло 2014-го, провів кілька місяців в полоні, взяв до рук зброю в 2022-му і не відступив.

Майте тиху ніч.
P.S. Спільне фото від Марини Соколової.