Вогні великого міста намагалися вчепитися за капот стареньких жигулів п'ятої моделі, вифарбуваних в сірий фельдграу.
Але їхні спроби були марні.

Взагалі, знаєте, в житті чоловіка є багато прекрасних хвилин.
Краса дружини. Сміх дитини. Жовті соняхи під синім небом. Момент, коли міномет росіян затихає. Чи-то від закінчення БК, чи-то від вдалої роботи контрбатарейки.
Нормальна кава. Секунда, коли зняв черевики.

А ще оце стрімке мереживо відблисків вуличних ліхтарів на блискучому капоті автівки, коли летиш нічним містом по проспекту.

Військові машини позбавлені цієї принади.
Їхня нудна матована олива, фельдграу, цемент віником, мультикам, піксель - наче всмоктують в себе світло і ніколи назад не повертають.
У них такою задача і є.

Нічний сяючий Київ дуже красивий. І дивний водночас.
Особливо, коли кілька днів поспіль після роботи по кільцю довжиною в 61 кілометр (Столичне шосе - Академіка Заболотного - Кільцева - Академіка Палладіна - Велика Окружна - Богатирська - Бандери - Набережно-Рибальська - Набережне шосе - Наддніпрянське шосе) наїжджаєш тих кілометрів рівно одну тисячу.
Бо двигун після капіталки. Нова ходова. І гальма. Завжди нові гальма.

Жигулі їдуть неспішно, адже незалежно від їхньої швидкості пункт призначення один - фронт. Хоч і в тиловій службі.
Де-не-де цю недолугу сіру автівку (яку я сам для себе лагідно називаю "чудовисько", бо ламається воно швидше, аніж ми встигаємо його лагодити), підрізають шашечники на блискучих БееМВе та Ауді.
І спортивні мотоцикли, що виють, як беземпатичні шматки лайна.

Є щось трохи дивне у тому, що старі камуфльовані машини їдуть на фронт, щоб нові і блискучі іграшки циніків розривали тишу нічного міста своїм басистим ревінням.

Хоча ні, чого це я. Ми точно знаємо, що вони не для того туди прямують, правда?

А ще ремонти.
Повсюдні ремонти доріг, заміна стовпів, будівництво розв'язок, нові бордюри.
На фронті ці машини такого більше не побачать.
Вражає.
Вражає питанням - чи на часі?

Телефонує Оксана Бондарь.
Кілька годин тому потрапила під обстріл під Чугуєвим.
Військові встигли затягти її в бліндаж і довелося перечікувати там.

Єдиний жарт, який я зміг з себе вичавити в телефон:
- Та ти то таке. Бус хоч цілий? Нам його ще повертати власнику.

Сміялись обоє.
Хоча не смішно.

А біля під'їзду зустрів сусідку, у якої воює племінник.
Зламався останній джип. Треба тягти на Київ на ремонт, бо в околицях фронту немає сенсу навіть потикатися. На ходу лишився тільки старий ЗіЛ. УАЗи погоріли під час минулого обстрілу.
В єдиному марафоні, мабуть, картина трохи більш оптимістична.

А на "десерт" нове розслідування журналістів на ютьюбі про елітні авто нардепів, які вони собі придбали за останній рік.

Кучно лягло. Кучно. Визнаю.

Жигулі пройшли випробування, хоч і потік патрубок антифриза.
Дрібниці.
Машина невдовзі поїде до хлопців, а їй на заміну на "київський Ле-Ман" виїде черговий відремонтований корч.
Виїде не заради прогорілих глушників і бруківки, а щоби вірою і правдою служити хлопцям і дівчатам, що бережуть красу, сміх і соняхи.

І ще смак хорошої опівнічної кави, звісно.

Майте тиху ніч.

Шановні, тут Вам через мене передали подяку.
Конкретно Вам за ремонт цієї машини і конкретно глядачам каналу Alpha Centauri за її придбання для проєкту 42 тачки на ЗСУ.
Кентавр. Mitsubishi L200. Тачка номер 12/42. 125 бригада.
Працює.

Я Вам більше скажу.
Бійці ластівочці роблять ТеОшечку, ремонтують підвісочку, яка на шляхах лінії бойового зіткнення дуже швидесенько закінчується.
Стежать, одним словом.

Дякую Вам за підтримку.

Майте гарний вечір.

Пензлик в моїй руці натякав, що слід щось намалювати.
Натовп до мене на сотнях лопат мистецтвував тризубці, прапори, Крим, побажання військовим, хаймарси.

Я намалював один ф-16, одну хижу усмішку і закляк.
Фантазія випарувалася так само, як закінчились жовті і сині фарби, які організатори мистецького двіжу завбачливо не придбали відрами.

Штош.
Я взяв білу фарбу. Намалював смугу.
Взяв синю. Додав ще одну.
А далі…

А далі слід було діяти швидко із червоною фарбою, щоб встигнути і смугу прималювати, і до коричневого кольору перейти, а між цими етапами не отримати по голові лопатою від випадкового свідка мого лайнопису.

Челендж комплітед.

Дякую Наталці Ковальчук за фото.
І тримайте ще світлин.
Сподіваюсь, бійці усміхатимуться, коли отримуватимуть це речове майно.

Тачки 20/42-27/42 будуть укомплектовані лопатами від Lopata Zubata за фінансової підтримки Лисенко Віталій (який, насправді, викупив всю серію аж до 42-ї тачки).

Майте тиху ніч.

P.S. Кстаті, палаючий Кремль теж важко було малювать. Але і з цим я впорався. Хоча смак у моєї кави був такий, наче туди хтось плюнув.

Знайшов хвилинку і заскочив на Kyivbookfest.
Собі нічого не купив, бо читати ніколи, але Маркусику взяв аж три шикарнючі книги.
Повага організаторам - виглядало і відчувалось добре.
Розмаїття асортименту - серій книг про видатних українців, коміксів з фантастичною промальовкою деталей та дитячої літератури - просто шокувало.
А ще зустрів Юру Гудименка.
Тут просто нічого додати.
Просто нічого додати.
Ми обов‘язково переможемо.
У нас вибору немає.

Ви знаєте…
Сьогодні вперше за багато місяців вибрався в місто і посидів з друзями за кавою на Великій Васильківській.

Я не знаю, чи так було завжди останнім часом, чи це сьогодні щось трапилося, але повз постійно проносилися або мотоциклісти без глушників, або ж дивні водії на шаленій швидкості грали в шашечки і змійку на аудях тете, беемве, мерседесах та, що цікаво, на поршах 911.
І у цих потужних дорогезних машин вихлоп теж був настільки гучний, що закладало вуха.

Таке враження, чи-то відбувався автосльот спілки тугих на вухо, чи-то геть відбитих на голову.
Дивлюсь, що матеріал Ткача про вуличних льотчиків геть нічого не полікував.

І якщо питання сраних перегонів в центрі міста можна списати на одиничний інцидент, то оці гримлячі таратайки мають бути заборонені як явище.

Як спалювання трави.
Як побілка бордюрів.
Як комуністична символіка.

Бо мастурбують смородом спалювання, кривими білими лініями та сєрпом і молотом одиниці, а страждати чомусь мають всі.
Це дійсно той випадок, що вдома наодинці могли б газувати скільки влізе.
Аби не на людях.

Це абсолютна дикість, не кажучи вже про якийсь немислимого масштабу бенкет під час чуми.

Вибачте, дістало.
Отак за один день і дістало.

Колись дуже давно, в минулому житті, яке розвіялося в пам‘яті наче марево під тиском вранішнього сонця, Олексій Молчановський запросив мене у відбіркову комісію фонду Фулбрайта.

З тих пір, щорічні засідання в колі найрізноманітніших вчених та експертів перетворилися на таїнство, де ти спостерігаєш за спробами дуже талановитої молоді і зрілих дослідників отримати ще більше можливостей для саморозвитку.
Де питання професійних компетенцій посідає ту ж позицію, що і питання культурного обміну з народом Сполучених Штатів.

Власне, сьогодні один з таких вечорів.
Втомлені, але щасливі.

І це.
Якщо Ви студент чи дослідник, стежте за Fulbright Ukraine.
Там постійно тривають якісь програми.

Майте тихий вечір.

Сорок дві морквини, сорок два помідори, п‘ятнадц… чотирнадцять кавунів (один тріснув, довелося забрати на тест-драйв, де він безслідно зник) передав Сергій Марченко зі свого города в Полтавській області для бійців, які отримують машини з нашого проєкту 42 тачки на ЗСУ.

Взагалі, щоб Ви знали, з Сергієм ми познайомились дуже давно.
Ще до часів, коли він почав возити моркву на своєму білосніжному Мерседесі 🙂

Зараз він є амбасадором проєкту Геройcar, що теж постачає вантажні пікапи на ЗСУ.

І оця взаємопідтримка між різними волонтерськими ініціативами - розчулює.

Карочє, дуже був радий зустрічі, друже 🙂

P.S. Нє, більше на тест-драйв нічо не поїхало, бо помідори не тріскають, а морква в сітці. А якщо серйозно, кавуни Сергія виявилися такими ж смачними, як і херсонські, що я придбав поруч із замінованими полями.