Історія загибелі співробітника Інституту ядерних досліджень НАН України Сергія Чередника, який зі зброєю у руках боронив Україну на фронті, цього тижня дуже сильно схвилювала медіапростір.
Чесно кажучи, з моменту зникнення безвісти, а потім підтвердження факту загибелі фізіолога Біжана Шаропова, випадки такого резонансу з приводу втрати інтелектуальної еліти країни можна перерахувати на пальцях.
Важко застосувати до цієї ситуації слово "добре", але я просто нагадаю, що список вбитих росією українських науковців - це вже 132 прізвища (з паном Сергієм це вже 133).
Там і ті, хто був просто розстріляний або загинув від бомб, ракет, обстрілів, і ті, хто воював та, на жаль, опинився на щиті.
Тим не менш, оцей мій другий абзац ніяк не применшує звитягу загиблого, який системно добровольцем намагався потрапити на фронт і таки втрапив туди в 2023 році (дякую Yuriy Stepanenko за те, що трохи просвітив у ситуації).
При тому, що з паном Сергієм ми не були знайомі, допис НАН України про нього (https://www.facebook.com/share/p/QHsVsEbDwirPVb75/) і відгуки його колег не лишають місця для сумнівів: Україна втратила хорошого фахівця, що працював на циклотроні У-240, чудового колегу і співробітника.
Дивувало інше.
Окремі обурливі коментарі, репости та дописи з приводу того, що вчений зі зброєю у руках опинився на фронті.
Чого я тільки не начитався - і що добровольцем він не був, а його бусифікувало ТЦК, і що він марно розтратив свій талант, а мав би розвивати наукоємне оборонне виробництво та/або робити атомну бомбу (це не жарт), куди дивиться влада тощо.
Шановні.
Історію про пана Сергія лишимо на тому, що він доброволець. Справжній, не бусифікований.
Не потрібно применшувати його життєвого подвигу.
Вічна йому пам'ять.
Причому таких добровільно воюючих вчених високого класу нині в Силах оборони - сотні.
Сотні - це багато, бо вчених загалом в країні не те щоб море.
І взагалі в Армії добровільно купа письменників, поетів, рестораторів, митців, художників, артистів, успішних бізнесменів, аграріїв тощо.
Що б там не було, щодня Україна втрачає цвіт нації.
І винна в цьому в першу чергу росія.
А по решті сухі факти нині такі.
1. Із, здається, 2015 року влада (і та, і ця) робить кроки для бронювання науковців. Є норми закону, які бронюють наукових та науково-педагогічних працівників з науковим ступенем і які працюють на більш ніж 0,75 ставки.
Чому не всіх?
Складне питання, на яке у мене немає відповіді, але її межі пролягають десь між зростанням в рази кількості охочих вступити в аспірантуру, у яких любові до науки, насправді, не помічено, та між дійсно проблемою мобілізації тих, хто з тих чи інших причин не встиг захистити дисертацію або ж працює інженерно-технічним персоналом та ступінь їм не треба.
Я не знаю, яким має бути вірне рішення.
Одне скажу - хорошого рішення тут не залишилось не тільки після 24 лютого 2022 року, а, в принципі, після 2014-го року.
(чисто моя суб'єктивна думка - варто було б і після аспірантури давати відстрочку, і інженерів забронювати).
Чесно кажучи, з моменту зникнення безвісти, а потім підтвердження факту загибелі фізіолога Біжана Шаропова, випадки такого резонансу з приводу втрати інтелектуальної еліти країни можна перерахувати на пальцях.
Важко застосувати до цієї ситуації слово "добре", але я просто нагадаю, що список вбитих росією українських науковців - це вже 132 прізвища (з паном Сергієм це вже 133).
Там і ті, хто був просто розстріляний або загинув від бомб, ракет, обстрілів, і ті, хто воював та, на жаль, опинився на щиті.
Тим не менш, оцей мій другий абзац ніяк не применшує звитягу загиблого, який системно добровольцем намагався потрапити на фронт і таки втрапив туди в 2023 році (дякую Yuriy Stepanenko за те, що трохи просвітив у ситуації).
При тому, що з паном Сергієм ми не були знайомі, допис НАН України про нього (https://www.facebook.com/share/p/QHsVsEbDwirPVb75/) і відгуки його колег не лишають місця для сумнівів: Україна втратила хорошого фахівця, що працював на циклотроні У-240, чудового колегу і співробітника.
Дивувало інше.
Окремі обурливі коментарі, репости та дописи з приводу того, що вчений зі зброєю у руках опинився на фронті.
Чого я тільки не начитався - і що добровольцем він не був, а його бусифікувало ТЦК, і що він марно розтратив свій талант, а мав би розвивати наукоємне оборонне виробництво та/або робити атомну бомбу (це не жарт), куди дивиться влада тощо.
Шановні.
Історію про пана Сергія лишимо на тому, що він доброволець. Справжній, не бусифікований.
Не потрібно применшувати його життєвого подвигу.
Вічна йому пам'ять.
Причому таких добровільно воюючих вчених високого класу нині в Силах оборони - сотні.
Сотні - це багато, бо вчених загалом в країні не те щоб море.
І взагалі в Армії добровільно купа письменників, поетів, рестораторів, митців, художників, артистів, успішних бізнесменів, аграріїв тощо.
Що б там не було, щодня Україна втрачає цвіт нації.
І винна в цьому в першу чергу росія.
А по решті сухі факти нині такі.
1. Із, здається, 2015 року влада (і та, і ця) робить кроки для бронювання науковців. Є норми закону, які бронюють наукових та науково-педагогічних працівників з науковим ступенем і які працюють на більш ніж 0,75 ставки.
Чому не всіх?
Складне питання, на яке у мене немає відповіді, але її межі пролягають десь між зростанням в рази кількості охочих вступити в аспірантуру, у яких любові до науки, насправді, не помічено, та між дійсно проблемою мобілізації тих, хто з тих чи інших причин не встиг захистити дисертацію або ж працює інженерно-технічним персоналом та ступінь їм не треба.
Я не знаю, яким має бути вірне рішення.
Одне скажу - хорошого рішення тут не залишилось не тільки після 24 лютого 2022 року, а, в принципі, після 2014-го року.
(чисто моя суб'єктивна думка - варто було б і після аспірантури давати відстрочку, і інженерів забронювати).
😢71❤20👍6
2. Ні, науковець не може в силу особливостей своєї професії, влаштування розуму, світогляду тощо на випаленій відсутністю судової, податкової та митної реформ економіці з бухти-барахти запустити оборонний кластер та ліпити вундервафлі.
Це не він тупий чи ледачий, це умови такі.
То окрема велика тема, яку чудово описував Oleg Safronkov отут
Оці от гидотні тези про "ну і телепень, що пішов на фронт, мав би робити буссолі для пацанів" - це мерзенно, не за адресою і не в тему. Адреса - це суспільний договір, в якому з 90-х відсутній пункт про власні потужні оборонні підприємства, оптико-механічні заводи, електронну промисловість тощо.
Часи не змінюються.
Раніше просто були човники і джинси, потім металопластикові вікна і застарілий Ланос, тепер - спроби хоча б тут ліпити щось з імпортних комплектуючих, які ми не здатні ані створювати, ані виробляти.
Це поки що є межа української економіки та управлінських рішень.
(Так, звісно, в усіх тезах є виключення, у нас є чудові вітчизняні розробки замкненого циклу, але сухий факт у тому, що без масових поставок імпортної зброї та комплектуючих - нам гайки. Гайки.).
Проблеми наукомістких виробництв і бізнесів - вони в принципі поза межами компетенцій української науки.
Це не її головний біль.
3. Моє любіме. Чо не пішов робить атомну бомбу.
По-перше, робить атомну бомбу - це не кіно оскароносне подивитись, де за 2 години з формул крейдою на дошці та скляних кульок в акваріумі дійшли до бомбардувальника Б-29, що скидає Малюка на японське місто.
Це шалені інвестиції у розробку, обладнання та організацію процесів, а не 7100 гривень інженеру за місяць роботи, не осцилографи 40-річної давнини з висохшими конденсаторами і не повна відсутність потрібних суміжних виробництв.
Головне, що було б потрібно - це принаймні політична воля, якої не було, немає і не буде.
Бо такі настрої в суспільстві, яке таку політичну волю і сформувало.
Мені б теж хотілося вірити, що десь в бункерах Закарпаття українські вчені варять уран-235, а паковани бабла у Колі Тіщенка - це були хабарі для міжнародних контролюючих органів, щоб на нас не наклали санкції за розробку ядерного озброєння, але ні.
Забудьте.
(Окремо про його бабло. У мене піна з рота йде, як я уявляю, що цих кольорових папірців у нього на ліжку вистачило б, щоб повністю закрити потреби у транспорті купи військових підрозділів. Але це ботоксне чувидло - законно обраний виборцями свого району народний депутат і може сцяти в очі всій країні).
Загалом, вибачте, якщо десь комусь незграбно наступив на сформовану думку і описав реальність зі свого кута зору.
Може я теж десь помиляюсь.
Так, вчені не мали б воювати в принципі, а сидіти в КБ та малювати смерть росіянам, але про які управлінські рішення можна говорити, коли на 3-й рік широкомасштабки і 2-й рік блекаутів ми як суспільство досі не спромоглися забезпечити світлофори автономним живленням.
Попереду багато роботи і легше не буде.
Вже ніколи.
І такі трагічні втрати ще будуть і їх буде немало.
На жаль.
Пану Сергію вічна шана.
Це не він тупий чи ледачий, це умови такі.
То окрема велика тема, яку чудово описував Oleg Safronkov отут
Оці от гидотні тези про "ну і телепень, що пішов на фронт, мав би робити буссолі для пацанів" - це мерзенно, не за адресою і не в тему. Адреса - це суспільний договір, в якому з 90-х відсутній пункт про власні потужні оборонні підприємства, оптико-механічні заводи, електронну промисловість тощо.
Часи не змінюються.
Раніше просто були човники і джинси, потім металопластикові вікна і застарілий Ланос, тепер - спроби хоча б тут ліпити щось з імпортних комплектуючих, які ми не здатні ані створювати, ані виробляти.
Це поки що є межа української економіки та управлінських рішень.
(Так, звісно, в усіх тезах є виключення, у нас є чудові вітчизняні розробки замкненого циклу, але сухий факт у тому, що без масових поставок імпортної зброї та комплектуючих - нам гайки. Гайки.).
Проблеми наукомістких виробництв і бізнесів - вони в принципі поза межами компетенцій української науки.
Це не її головний біль.
3. Моє любіме. Чо не пішов робить атомну бомбу.
По-перше, робить атомну бомбу - це не кіно оскароносне подивитись, де за 2 години з формул крейдою на дошці та скляних кульок в акваріумі дійшли до бомбардувальника Б-29, що скидає Малюка на японське місто.
Це шалені інвестиції у розробку, обладнання та організацію процесів, а не 7100 гривень інженеру за місяць роботи, не осцилографи 40-річної давнини з висохшими конденсаторами і не повна відсутність потрібних суміжних виробництв.
Головне, що було б потрібно - це принаймні політична воля, якої не було, немає і не буде.
Бо такі настрої в суспільстві, яке таку політичну волю і сформувало.
Мені б теж хотілося вірити, що десь в бункерах Закарпаття українські вчені варять уран-235, а паковани бабла у Колі Тіщенка - це були хабарі для міжнародних контролюючих органів, щоб на нас не наклали санкції за розробку ядерного озброєння, але ні.
Забудьте.
(Окремо про його бабло. У мене піна з рота йде, як я уявляю, що цих кольорових папірців у нього на ліжку вистачило б, щоб повністю закрити потреби у транспорті купи військових підрозділів. Але це ботоксне чувидло - законно обраний виборцями свого району народний депутат і може сцяти в очі всій країні).
Загалом, вибачте, якщо десь комусь незграбно наступив на сформовану думку і описав реальність зі свого кута зору.
Може я теж десь помиляюсь.
Так, вчені не мали б воювати в принципі, а сидіти в КБ та малювати смерть росіянам, але про які управлінські рішення можна говорити, коли на 3-й рік широкомасштабки і 2-й рік блекаутів ми як суспільство досі не спромоглися забезпечити світлофори автономним живленням.
Попереду багато роботи і легше не буде.
Вже ніколи.
І такі трагічні втрати ще будуть і їх буде немало.
На жаль.
Пану Сергію вічна шана.
😢154💔32👍16🙏7🫡4
Воно ж як складається...
Після сьогоднішнього спековиснажливого робочого дня ці звичайні люди - Валентин і Наталія - сіли у машину і проїхали з Рівного до заправки в Києві, щоб віддати мені гроші - майже половину суми - за тачку 52/42.
Яку - а це, на секундочку, Mitsubishi Pajero Sport для артилеристів з 48 бригади - ми з Мартин Брест вчора придбали.
Ну, як придбали.
Грошей же у нас не було, бо їх підвезли сьогодні, але продавець Сергій ще вчора віддав нам ключі, техпаспорт і сказав: готуйте машину на фронт, оформимося пізніше.
Бо він знає нас, знає наш проєкт і знає, як нам потрібні хороші машини.
Воно ж і продавець міг попастися інший ("я не буду приїжджати на огляд на СТО, це ж Вам треба машина, приїжджайте і дивіться" (с)), або Наталія і Валентин не змогли б гайнути сотні кілометрів в Київ, а я зараз би точно не знайшов би часу на таку дорогу в робочий день.
Але ж склалося.
А воно як складається...
Притягають сьогодні бійці 103 бригади на ремонт Ленд Ровер Діскавері в проєкт реабіліТАЧКИ.
Зробіть те та се, поможіть, он-де в інший Діскавері на другому виїзді прилетіло, ось фото, все згоріло.
А я шо - стою, і голова болить, бо у тачки 50/42 для 120 бригади гуділа друга і третя передача.
Скинули коробку, розібрали, а там мало того, що підшипники всьо, та ще й вторинний вал на фініші. 55 тисяч за нові запчастини, з них 31 тисяча тільки за вторинний вал.
Термін поставки запчастини - місяць. Дзвоню в бригаду, там в пєчалі, стволи опускаються, цетанове число в солярці падає.
Який ще тут Діскавері.
А бійці 103-ї те слухали-слухали і кажуть: у нас точно така коробка з рейнджера є. Треба номер агрегата? Ось. Підходить? Завтра відправимо.
Склалося.
А воно ж як складається.
Сергій Мельничук пише: відправив тобі гроші, а вони вернулись. Шо з картою?
Я кажу - ту зламали, нову завів.
А він бере і перераховує всі гроші, що Ви донатили на його новий проєкт Explainer - нам.
Тобто він пиляє проєкт, записує відео в кепці на цікаві теми, а всі гроші нам пересилає.
Не знаю, чи це він вже доремонтував свій БНВ чи вже просто покинув то робити, але ось.
Приват мені "дзінь-дзінь".
І воно знову склалося.
Дяка, Сергію.
Якось все складається.
Ні, в моменті - не все і не завжди, але на довгій дистанції все і як треба.
Бо за 1 рік і 3 місяці проєкту 42 тачки на ЗСУ ми передали Силам оборони 47 автівок.
Так, 3 авто - знищено (1 - в аварії), але 44 служать.
Ще 3 штуки в ремонті і скоро теж поїдуть у війська.
За 7 (чи 6. Все ніяк не можу понять) місяців проєкту реабіліТАЧКИ ми поставили на колеса 16 машин.
А прямо зараз ще 4 машини стоять в ремонті.
І тут важливо сказати, що це все тому, що у нас із Вами якось складається.
19,1 млн. грн на наші з Мартіном рахунки, 75 тищ умовних одиниць в готівці, 95 тисяч на пейпалі.
Дякую Вам.
І далі я зазвичай роблю величезний список подяк купі людей, які так чи інакше чисто на морально-вольових долучаються до проєкту, підтримують його і штовхають.
Але дозвольте сьогодні я зроблю один раз виключення.
Розумієте, поки Марка і дружини не було вдома, весь свій вільний час я віддавав роботі в Інституті та волонтерству.
Весь - кожен вечір і кожен вихідний.
Водночас, після повернення родини додому, мій вільний час стрімко пішов у "від'ємну площину".
Я почав практично заново вчитися бути лагідним, але суворим татком (чи суворим, але лагідним. Порядок теж має значення), а також уважним та кохаючим чоловіком.
Я навіть взяв два тижні відпустки і чесно не з'являвся на СТО, спілкувався в телефонному режимі, довіряв обкатувати машини іншим людям та передавав тачки в дистанційному режимі.
Мабуть, дружина бачила, як мене сіпає і тіліпає...
Після сьогоднішнього спековиснажливого робочого дня ці звичайні люди - Валентин і Наталія - сіли у машину і проїхали з Рівного до заправки в Києві, щоб віддати мені гроші - майже половину суми - за тачку 52/42.
Яку - а це, на секундочку, Mitsubishi Pajero Sport для артилеристів з 48 бригади - ми з Мартин Брест вчора придбали.
Ну, як придбали.
Грошей же у нас не було, бо їх підвезли сьогодні, але продавець Сергій ще вчора віддав нам ключі, техпаспорт і сказав: готуйте машину на фронт, оформимося пізніше.
Бо він знає нас, знає наш проєкт і знає, як нам потрібні хороші машини.
Воно ж і продавець міг попастися інший ("я не буду приїжджати на огляд на СТО, це ж Вам треба машина, приїжджайте і дивіться" (с)), або Наталія і Валентин не змогли б гайнути сотні кілометрів в Київ, а я зараз би точно не знайшов би часу на таку дорогу в робочий день.
Але ж склалося.
А воно як складається...
Притягають сьогодні бійці 103 бригади на ремонт Ленд Ровер Діскавері в проєкт реабіліТАЧКИ.
Зробіть те та се, поможіть, он-де в інший Діскавері на другому виїзді прилетіло, ось фото, все згоріло.
А я шо - стою, і голова болить, бо у тачки 50/42 для 120 бригади гуділа друга і третя передача.
Скинули коробку, розібрали, а там мало того, що підшипники всьо, та ще й вторинний вал на фініші. 55 тисяч за нові запчастини, з них 31 тисяча тільки за вторинний вал.
Термін поставки запчастини - місяць. Дзвоню в бригаду, там в пєчалі, стволи опускаються, цетанове число в солярці падає.
Який ще тут Діскавері.
А бійці 103-ї те слухали-слухали і кажуть: у нас точно така коробка з рейнджера є. Треба номер агрегата? Ось. Підходить? Завтра відправимо.
Склалося.
А воно ж як складається.
Сергій Мельничук пише: відправив тобі гроші, а вони вернулись. Шо з картою?
Я кажу - ту зламали, нову завів.
А він бере і перераховує всі гроші, що Ви донатили на його новий проєкт Explainer - нам.
Тобто він пиляє проєкт, записує відео в кепці на цікаві теми, а всі гроші нам пересилає.
Не знаю, чи це він вже доремонтував свій БНВ чи вже просто покинув то робити, але ось.
Приват мені "дзінь-дзінь".
І воно знову склалося.
Дяка, Сергію.
Якось все складається.
Ні, в моменті - не все і не завжди, але на довгій дистанції все і як треба.
Бо за 1 рік і 3 місяці проєкту 42 тачки на ЗСУ ми передали Силам оборони 47 автівок.
Так, 3 авто - знищено (1 - в аварії), але 44 служать.
Ще 3 штуки в ремонті і скоро теж поїдуть у війська.
За 7 (чи 6. Все ніяк не можу понять) місяців проєкту реабіліТАЧКИ ми поставили на колеса 16 машин.
А прямо зараз ще 4 машини стоять в ремонті.
І тут важливо сказати, що це все тому, що у нас із Вами якось складається.
19,1 млн. грн на наші з Мартіном рахунки, 75 тищ умовних одиниць в готівці, 95 тисяч на пейпалі.
Дякую Вам.
І далі я зазвичай роблю величезний список подяк купі людей, які так чи інакше чисто на морально-вольових долучаються до проєкту, підтримують його і штовхають.
Але дозвольте сьогодні я зроблю один раз виключення.
Розумієте, поки Марка і дружини не було вдома, весь свій вільний час я віддавав роботі в Інституті та волонтерству.
Весь - кожен вечір і кожен вихідний.
Водночас, після повернення родини додому, мій вільний час стрімко пішов у "від'ємну площину".
Я почав практично заново вчитися бути лагідним, але суворим татком (чи суворим, але лагідним. Порядок теж має значення), а також уважним та кохаючим чоловіком.
Я навіть взяв два тижні відпустки і чесно не з'являвся на СТО, спілкувався в телефонному режимі, довіряв обкатувати машини іншим людям та передавав тачки в дистанційному режимі.
Мабуть, дружина бачила, як мене сіпає і тіліпає...
❤77👍15🫡1
То нині я маю дякувати Inna Korol за те, що розуміє, підтримує та відправляє мене до підйомників.
Коли з Марком, коли самого.
Бо бачить, що я не можу без живого спілкування з бійцями та іншими волонтерами.
Я не можу без особистої перевірки справності машин і контролю процесів.
І я не можу без того, щоб поїхати на інший кінець міста, щоб зустрітися з Валентином та Наталією, які примчали з Рівного, щоб віддати гроші для продавця Сергія, який віддав машину для 48 бригади під чесне слово.
Знаєте, підтримка родини - це крила.
А всім Вам - традиційне спасибі.
Ви круті.
Ми лупаємо далі.
Дякуємо, що рухаєте світ. Якщо хочете підтримати проєкт, реквізити тут:
Приват - 4149499086676739 (Антон Сененко) Увага! Відбулася зміна реквізитів!
PayPal - senenkoanton@gmail.com
Криптовалюта USDT - 0xdf89978Ca0F80a30DB5D140b2042e99441ec43A4 (Ethereum (ERC20))
Детальні реквізити:
Установа банку - ПриватБанк
МФО банку - 305299
Отримувач платежу - СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ
IBAN - UA953052990000026201691360906
Рахунок отримувача - 26201691360906
Валюта картки - UAH
РНОКПП отримувача - 3136215494
Призначення платежу -
Поповнення рахунку СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ, безповоротна фінансова/благодійна допомога ЗСУ)
Принагідно лишаю реквізити Мартін Брест, з яким ми разом реалізуємо проєкт:
Моно: 4441114443028624
PayPal: Oleg.boldyriev@gmail.com
Приват: 4149499371016518
Майте тиху ніч.
Коли з Марком, коли самого.
Бо бачить, що я не можу без живого спілкування з бійцями та іншими волонтерами.
Я не можу без особистої перевірки справності машин і контролю процесів.
І я не можу без того, щоб поїхати на інший кінець міста, щоб зустрітися з Валентином та Наталією, які примчали з Рівного, щоб віддати гроші для продавця Сергія, який віддав машину для 48 бригади під чесне слово.
Знаєте, підтримка родини - це крила.
А всім Вам - традиційне спасибі.
Ви круті.
Ми лупаємо далі.
Дякуємо, що рухаєте світ. Якщо хочете підтримати проєкт, реквізити тут:
Приват - 4149499086676739 (Антон Сененко) Увага! Відбулася зміна реквізитів!
PayPal - senenkoanton@gmail.com
Криптовалюта USDT - 0xdf89978Ca0F80a30DB5D140b2042e99441ec43A4 (Ethereum (ERC20))
Детальні реквізити:
Установа банку - ПриватБанк
МФО банку - 305299
Отримувач платежу - СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ
IBAN - UA953052990000026201691360906
Рахунок отримувача - 26201691360906
Валюта картки - UAH
РНОКПП отримувача - 3136215494
Призначення платежу -
Поповнення рахунку СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ, безповоротна фінансова/благодійна допомога ЗСУ)
Принагідно лишаю реквізити Мартін Брест, з яким ми разом реалізуємо проєкт:
Моно: 4441114443028624
PayPal: Oleg.boldyriev@gmail.com
Приват: 4149499371016518
Майте тиху ніч.
❤102👍16🫡3
Завжди актуальне з травня 2022 року:
“Я не хочу, щоб росіяни помирали.
Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги.
Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей - з кавою і морозивом.
Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих - хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу.
І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля.
Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі.
Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.
Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.
Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху.
Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.
Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати.
Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку.
Багато горілки.
І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній.
Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім - в очікуванні бомбардувань.
Хаотичних, та невідворотних.
Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні.
І от ррррраз - і немає сусіднього будинку чи кварталу.
Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний.
Чи їхній подих не останній.
Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.
А, ні, брешу.
Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами.
Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться.
Чи це середина.
Чи лише початок.
Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.
Я хочу, щоб вони страждали.
За всі наші зруйновані маленькі світи - багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет.
За всі знищені назавжди всесвіти.
За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне.
За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.
Росіяни мають мучитися.
Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами.
А потім хай помирають.
Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів.
Хай помирають.
Всі, разом.
Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… мені фіолетово.
Аби їх - потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих - не існувало на цій планеті.
Дай Всесвіт нам сил це витримати.
Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми.
Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір - лише наша смерть і смерть наших дітей.
Наша ненависть все ще недостатня.
Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна.
Багряно-повна.
Будьте сильними і пам‘ятайте, що найскладніший етап ще попереду.
Ще попереду.”
Фото Bohdan Kutiepov
“Я не хочу, щоб росіяни помирали.
Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги.
Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей - з кавою і морозивом.
Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих - хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу.
І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля.
Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі.
Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.
Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.
Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху.
Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.
Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати.
Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку.
Багато горілки.
І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній.
Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім - в очікуванні бомбардувань.
Хаотичних, та невідворотних.
Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні.
І от ррррраз - і немає сусіднього будинку чи кварталу.
Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний.
Чи їхній подих не останній.
Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.
А, ні, брешу.
Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами.
Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться.
Чи це середина.
Чи лише початок.
Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.
Я хочу, щоб вони страждали.
За всі наші зруйновані маленькі світи - багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет.
За всі знищені назавжди всесвіти.
За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне.
За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.
Росіяни мають мучитися.
Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами.
А потім хай помирають.
Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів.
Хай помирають.
Всі, разом.
Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… мені фіолетово.
Аби їх - потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих - не існувало на цій планеті.
Дай Всесвіт нам сил це витримати.
Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми.
Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір - лише наша смерть і смерть наших дітей.
Наша ненависть все ще недостатня.
Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна.
Багряно-повна.
Будьте сильними і пам‘ятайте, що найскладніший етап ще попереду.
Ще попереду.”
Фото Bohdan Kutiepov
💯215👍41💔28🔥2🙏2🥰1
Нещодавно мені поталанило підвозити Сергій Сергійович Saigon і якось органічно в розмові - між темами про "чим закінчиться війна" та "як підключить вебасто" - ми дійшли згоди, що Мартин Брест, з одного боку, абсолютно нестерпний.
Але з іншого боку... він нестерпний так само.
Проте, що більш ошелешуюче, саме це змушує любити Мартіна несамовито та відверто.
В цьому і полягає парадокс, що більш надійного і відповідального персонажа в цій занадто реалістичній грі із назвою "життя" - годі шукати.
І коли я озвучую аксіому, що жарти Мартин Брест - не смішні, а
сам Мартін Олегович заперечує, що він зі мною не жартував жодного разу, усвідомлюєш всю різкість картинки, що спостерігаєш власними очима.
Це інтерв'ю боляче слухати.
Аж до фізичного болю.
Про дрони та їх виробництво, про незрозумілу політику держави, яка місцями грається у війну, а не воює, про запити суспільства, повернення Донбасу і решту важливих речей.
Приємного перегляду.
Посилання осьо https://www.youtube.com/watch?v=wCL2LIate44
Юлія Бориско, дякую.
Майте тихий вечір.
P.S. Так, скрін я обрав випадковий.
Але з іншого боку... він нестерпний так само.
Проте, що більш ошелешуюче, саме це змушує любити Мартіна несамовито та відверто.
В цьому і полягає парадокс, що більш надійного і відповідального персонажа в цій занадто реалістичній грі із назвою "життя" - годі шукати.
І коли я озвучую аксіому, що жарти Мартин Брест - не смішні, а
сам Мартін Олегович заперечує, що він зі мною не жартував жодного разу, усвідомлюєш всю різкість картинки, що спостерігаєш власними очима.
Це інтерв'ю боляче слухати.
Аж до фізичного болю.
Про дрони та їх виробництво, про незрозумілу політику держави, яка місцями грається у війну, а не воює, про запити суспільства, повернення Донбасу і решту важливих речей.
Приємного перегляду.
Посилання осьо https://www.youtube.com/watch?v=wCL2LIate44
Юлія Бориско, дякую.
Майте тихий вечір.
P.S. Так, скрін я обрав випадковий.
👍91❤26🫡3
Я розумію, що наступна інформація точно буде цікава не усім, але у більшості з Вас напевне є діти-студенти/діти-студенти-друзів, які цікавляться квантовою фізикою, квантовими матеріалами і можливостями для стажування в провідних європейських наукових центрах.
Так от, завтра і післязавтра, тобто 11-12 липня 2024 року стартує Школа з Квантових Матеріалів - 2024 Quantum Materials Summer School (QMatS 2024) від Kyiv Academic University.
Суть не тільки в тому, що абсолютно відкрито та безкоштовно два дні можна буде послухати популярні лекції про квантові матеріали від фахівців КАУ та IFW Dresden, а й трошечки дізнатися про програму стажування магістрів “Центр передового дослідження квантових матеріалів / German-Ukrainian Research Center for Quantum Materials (GU-QuMat)” від Федерального міністерства освіти та наукових досліджень Німеччини (BMBF) “Cores of Excellence (CoE) in Ukraine“.
Я відвідував попердній варіант цієї програми, що називався UKRATOP, і кращого "бустера" для талановитих студентів-фізиків важко уявити.
Всі деталі - тут https://www.facebook.com/share/p/ERPCxq4vSvjPtb2R/
Покажіть тим, кому це буде корисним, будь ласка.
Якщо будуть питання - пишіть напряму Alexander Kordyuk.
Майте гарний день.
Так от, завтра і післязавтра, тобто 11-12 липня 2024 року стартує Школа з Квантових Матеріалів - 2024 Quantum Materials Summer School (QMatS 2024) від Kyiv Academic University.
Суть не тільки в тому, що абсолютно відкрито та безкоштовно два дні можна буде послухати популярні лекції про квантові матеріали від фахівців КАУ та IFW Dresden, а й трошечки дізнатися про програму стажування магістрів “Центр передового дослідження квантових матеріалів / German-Ukrainian Research Center for Quantum Materials (GU-QuMat)” від Федерального міністерства освіти та наукових досліджень Німеччини (BMBF) “Cores of Excellence (CoE) in Ukraine“.
Я відвідував попердній варіант цієї програми, що називався UKRATOP, і кращого "бустера" для талановитих студентів-фізиків важко уявити.
Всі деталі - тут https://www.facebook.com/share/p/ERPCxq4vSvjPtb2R/
Покажіть тим, кому це буде корисним, будь ласка.
Якщо будуть питання - пишіть напряму Alexander Kordyuk.
Майте гарний день.
👍70❤22
Імовірно, життя мене готувало до корчезнавства всю мою свідому дійсність.
Може тому я обожнював Парк автомобільного періоду, дивився всі сезони ТопГіра аж з тих серій, де ще не було остаточного складу легендарної трійці, само собою ГрандТур тощо.
І от сильно мені не вистачало гідного українського автоконтенту в цих наших ютьюбах.
Те, що я знаю, непогане, але ніяк не може вирости з гаражного рівня. В цьому є певний вайб, але хотілося чогось такого вдумливо-оглядового і цікавого.
О, карданні Боги.
Вчора ютьюб мені підсунув рекомендацію на україномовний ютьюб канал Транспортні історії.
Слухайте, це ж кришталева джерельна вода в пустелі.
Спершу я залип на відео «Lanos та інші непорозуміння Джуджаро».
Так, якщо Ви були не в курсі, оцей обмилок, в якого неясно, де перед, а де зад - деу ланос, він же сенс, він де шанс - його дизайн народила людина, що вигадала обриси кузова легендарного Делоріана.
Звісно, там в коментарях стоїть вогонь до неба, мовляв, як народного улюбленця, на якому починали всі таксісти і молоді родини їздили на море, можна було назвати непорозумінням??!!
Очевидно, людям невтямки, що потворне може бути коханим і неповторним.
Тим не менш, вийшло добре.
А там ще є відоси про порш 911, рейндж ровери, альфа ромео тощо.
Карочє, стиль, манера, підхід, перебивки - все в самісіньке серденько.
Звісно, не без недоліків, але… але хай квітне український ютьюб.
Посилання https://youtube.com/@transportniistorii
Майте тихий вечір.
Може тому я обожнював Парк автомобільного періоду, дивився всі сезони ТопГіра аж з тих серій, де ще не було остаточного складу легендарної трійці, само собою ГрандТур тощо.
І от сильно мені не вистачало гідного українського автоконтенту в цих наших ютьюбах.
Те, що я знаю, непогане, але ніяк не може вирости з гаражного рівня. В цьому є певний вайб, але хотілося чогось такого вдумливо-оглядового і цікавого.
О, карданні Боги.
Вчора ютьюб мені підсунув рекомендацію на україномовний ютьюб канал Транспортні історії.
Слухайте, це ж кришталева джерельна вода в пустелі.
Спершу я залип на відео «Lanos та інші непорозуміння Джуджаро».
Так, якщо Ви були не в курсі, оцей обмилок, в якого неясно, де перед, а де зад - деу ланос, він же сенс, він де шанс - його дизайн народила людина, що вигадала обриси кузова легендарного Делоріана.
Звісно, там в коментарях стоїть вогонь до неба, мовляв, як народного улюбленця, на якому починали всі таксісти і молоді родини їздили на море, можна було назвати непорозумінням??!!
Очевидно, людям невтямки, що потворне може бути коханим і неповторним.
Тим не менш, вийшло добре.
А там ще є відоси про порш 911, рейндж ровери, альфа ромео тощо.
Карочє, стиль, манера, підхід, перебивки - все в самісіньке серденько.
Звісно, не без недоліків, але… але хай квітне український ютьюб.
Посилання https://youtube.com/@transportniistorii
Майте тихий вечір.
👍100❤21