Воно ж як складається...

Після сьогоднішнього спековиснажливого робочого дня ці звичайні люди - Валентин і Наталія - сіли у машину і проїхали з Рівного до заправки в Києві, щоб віддати мені гроші - майже половину суми - за тачку 52/42.
Яку - а це, на секундочку, Mitsubishi Pajero Sport для артилеристів з 48 бригади - ми з Мартин Брест вчора придбали.

Ну, як придбали.
Грошей же у нас не було, бо їх підвезли сьогодні, але продавець Сергій ще вчора віддав нам ключі, техпаспорт і сказав: готуйте машину на фронт, оформимося пізніше.
Бо він знає нас, знає наш проєкт і знає, як нам потрібні хороші машини.

Воно ж і продавець міг попастися інший ("я не буду приїжджати на огляд на СТО, це ж Вам треба машина, приїжджайте і дивіться" (с)), або Наталія і Валентин не змогли б гайнути сотні кілометрів в Київ, а я зараз би точно не знайшов би часу на таку дорогу в робочий день.
Але ж склалося.

А воно як складається...
Притягають сьогодні бійці 103 бригади на ремонт Ленд Ровер Діскавері в проєкт реабіліТАЧКИ.
Зробіть те та се, поможіть, он-де в інший Діскавері на другому виїзді прилетіло, ось фото, все згоріло.

А я шо - стою, і голова болить, бо у тачки 50/42 для 120 бригади гуділа друга і третя передача.
Скинули коробку, розібрали, а там мало того, що підшипники всьо, та ще й вторинний вал на фініші. 55 тисяч за нові запчастини, з них 31 тисяча тільки за вторинний вал.
Термін поставки запчастини - місяць. Дзвоню в бригаду, там в пєчалі, стволи опускаються, цетанове число в солярці падає.
Який ще тут Діскавері.

А бійці 103-ї те слухали-слухали і кажуть: у нас точно така коробка з рейнджера є. Треба номер агрегата? Ось. Підходить? Завтра відправимо.
Склалося.

А воно ж як складається.
Сергій Мельничук пише: відправив тобі гроші, а вони вернулись. Шо з картою?
Я кажу - ту зламали, нову завів.
А він бере і перераховує всі гроші, що Ви донатили на його новий проєкт Explainer - нам.
Тобто він пиляє проєкт, записує відео в кепці на цікаві теми, а всі гроші нам пересилає.
Не знаю, чи це він вже доремонтував свій БНВ чи вже просто покинув то робити, але ось.
Приват мені "дзінь-дзінь".
І воно знову склалося.
Дяка, Сергію.

Якось все складається.
Ні, в моменті - не все і не завжди, але на довгій дистанції все і як треба.
Бо за 1 рік і 3 місяці проєкту 42 тачки на ЗСУ ми передали Силам оборони 47 автівок.
Так, 3 авто - знищено (1 - в аварії), але 44 служать.
Ще 3 штуки в ремонті і скоро теж поїдуть у війська.

За 7 (чи 6. Все ніяк не можу понять) місяців проєкту реабіліТАЧКИ ми поставили на колеса 16 машин.
А прямо зараз ще 4 машини стоять в ремонті.

І тут важливо сказати, що це все тому, що у нас із Вами якось складається.
19,1 млн. грн на наші з Мартіном рахунки, 75 тищ умовних одиниць в готівці, 95 тисяч на пейпалі.
Дякую Вам.

І далі я зазвичай роблю величезний список подяк купі людей, які так чи інакше чисто на морально-вольових долучаються до проєкту, підтримують його і штовхають.
Але дозвольте сьогодні я зроблю один раз виключення.

Розумієте, поки Марка і дружини не було вдома, весь свій вільний час я віддавав роботі в Інституті та волонтерству.
Весь - кожен вечір і кожен вихідний.

Водночас, після повернення родини додому, мій вільний час стрімко пішов у "від'ємну площину".
Я почав практично заново вчитися бути лагідним, але суворим татком (чи суворим, але лагідним. Порядок теж має значення), а також уважним та кохаючим чоловіком.

Я навіть взяв два тижні відпустки і чесно не з'являвся на СТО, спілкувався в телефонному режимі, довіряв обкатувати машини іншим людям та передавав тачки в дистанційному режимі.

Мабуть, дружина бачила, як мене сіпає і тіліпає...

То нині я маю дякувати Inna Korol за те, що розуміє, підтримує та відправляє мене до підйомників.
Коли з Марком, коли самого.
Бо бачить, що я не можу без живого спілкування з бійцями та іншими волонтерами.
Я не можу без особистої перевірки справності машин і контролю процесів.
І я не можу без того, щоб поїхати на інший кінець міста, щоб зустрітися з Валентином та Наталією, які примчали з Рівного, щоб віддати гроші для продавця Сергія, який віддав машину для 48 бригади під чесне слово.

Знаєте, підтримка родини - це крила.

А всім Вам - традиційне спасибі.
Ви круті.
Ми лупаємо далі.

Дякуємо, що рухаєте світ. Якщо хочете підтримати проєкт, реквізити тут:
Приват - 4149499086676739 (Антон Сененко) Увага! Відбулася зміна реквізитів!
PayPal - senenkoanton@gmail.com
Криптовалюта USDT - 0xdf89978Ca0F80a30DB5D140b2042e99441ec43A4 (Ethereum (ERC20))

Детальні реквізити:
Установа банку - ПриватБанк
МФО банку - 305299
Отримувач платежу - СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ
IBAN - UA953052990000026201691360906
Рахунок отримувача - 26201691360906
Валюта картки - UAH
РНОКПП отримувача - 3136215494
Призначення платежу -
Поповнення рахунку СЕНЕНКО АНТОН ІГОРОВИЧ, безповоротна фінансова/благодійна допомога ЗСУ)

Принагідно лишаю реквізити Мартін Брест, з яким ми разом реалізуємо проєкт:
Моно: 4441114443028624
PayPal: Oleg.boldyriev@gmail.com
Приват: 4149499371016518

Майте тиху ніч.

Завжди актуальне з травня 2022 року:

“Я не хочу, щоб росіяни помирали.

Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги.
Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей - з кавою і морозивом.
Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих - хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу.

І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля.
Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі.
Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.

Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.

Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху.
Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.

Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати.
Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку.
Багато горілки.
І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній.

Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім - в очікуванні бомбардувань.
Хаотичних, та невідворотних.
Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні.
І от ррррраз - і немає сусіднього будинку чи кварталу.

Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний.
Чи їхній подих не останній.
Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.
А, ні, брешу.
Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами.

Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться.
Чи це середина.
Чи лише початок.
Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.

Я хочу, щоб вони страждали.
За всі наші зруйновані маленькі світи - багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет.

За всі знищені назавжди всесвіти.
За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне.
За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.

Росіяни мають мучитися.
Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами.

А потім хай помирають.
Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів.

Хай помирають.
Всі, разом.
Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… мені фіолетово.
Аби їх - потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих - не існувало на цій планеті.

Дай Всесвіт нам сил це витримати.
Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми.
Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір - лише наша смерть і смерть наших дітей.

Наша ненависть все ще недостатня.
Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна.
Багряно-повна.

Будьте сильними і пам‘ятайте, що найскладніший етап ще попереду.
Ще попереду.”

Фото Bohdan Kutiepov

Нещодавно мені поталанило підвозити Сергій Сергійович Saigon і якось органічно в розмові - між темами про "чим закінчиться війна" та "як підключить вебасто" - ми дійшли згоди, що Мартин Брест, з одного боку, абсолютно нестерпний.
Але з іншого боку... він нестерпний так само.
Проте, що більш ошелешуюче, саме це змушує любити Мартіна несамовито та відверто.

В цьому і полягає парадокс, що більш надійного і відповідального персонажа в цій занадто реалістичній грі із назвою "життя" - годі шукати.

І коли я озвучую аксіому, що жарти Мартин Брест - не смішні, а
сам Мартін Олегович заперечує, що він зі мною не жартував жодного разу, усвідомлюєш всю різкість картинки, що спостерігаєш власними очима.

Це інтерв'ю боляче слухати.
Аж до фізичного болю.
Про дрони та їх виробництво, про незрозумілу політику держави, яка місцями грається у війну, а не воює, про запити суспільства, повернення Донбасу і решту важливих речей.

Приємного перегляду.
Посилання осьо https://www.youtube.com/watch?v=wCL2LIate44
Юлія Бориско, дякую.

Майте тихий вечір.

P.S. Так, скрін я обрав випадковий.

Я розумію, що наступна інформація точно буде цікава не усім, але у більшості з Вас напевне є діти-студенти/діти-студенти-друзів, які цікавляться квантовою фізикою, квантовими матеріалами і можливостями для стажування в провідних європейських наукових центрах.

Так от, завтра і післязавтра, тобто 11-12 липня 2024 року стартує Школа з Квантових Матеріалів - 2024 Quantum Materials Summer School (QMatS 2024) від Kyiv Academic University.

Суть не тільки в тому, що абсолютно відкрито та безкоштовно два дні можна буде послухати популярні лекції про квантові матеріали від фахівців КАУ та IFW Dresden, а й трошечки дізнатися про програму стажування магістрів “Центр передового дослідження квантових матеріалів / German-Ukrainian Research Center for Quantum Materials (GU-QuMat)” від Федерального міністерства освіти та наукових досліджень Німеччини (BMBF) “Cores of Excellence (CoE) in Ukraine“.

Я відвідував попердній варіант цієї програми, що називався UKRATOP, і кращого "бустера" для талановитих студентів-фізиків важко уявити.

Всі деталі - тут https://www.facebook.com/share/p/ERPCxq4vSvjPtb2R/

Покажіть тим, кому це буде корисним, будь ласка.

Якщо будуть питання - пишіть напряму Alexander Kordyuk.

Майте гарний день.

Імовірно, життя мене готувало до корчезнавства всю мою свідому дійсність.
Може тому я обожнював Парк автомобільного періоду, дивився всі сезони ТопГіра аж з тих серій, де ще не було остаточного складу легендарної трійці, само собою ГрандТур тощо.

І от сильно мені не вистачало гідного українського автоконтенту в цих наших ютьюбах.
Те, що я знаю, непогане, але ніяк не може вирости з гаражного рівня. В цьому є певний вайб, але хотілося чогось такого вдумливо-оглядового і цікавого.

О, карданні Боги.
Вчора ютьюб мені підсунув рекомендацію на україномовний ютьюб канал Транспортні історії.
Слухайте, це ж кришталева джерельна вода в пустелі.

Спершу я залип на відео «Lanos та інші непорозуміння Джуджаро».
Так, якщо Ви були не в курсі, оцей обмилок, в якого неясно, де перед, а де зад - деу ланос, він же сенс, він де шанс - його дизайн народила людина, що вигадала обриси кузова легендарного Делоріана.

Звісно, там в коментарях стоїть вогонь до неба, мовляв, як народного улюбленця, на якому починали всі таксісти і молоді родини їздили на море, можна було назвати непорозумінням??!!
Очевидно, людям невтямки, що потворне може бути коханим і неповторним.

Тим не менш, вийшло добре.
А там ще є відоси про порш 911, рейндж ровери, альфа ромео тощо.

Карочє, стиль, манера, підхід, перебивки - все в самісіньке серденько.
Звісно, не без недоліків, але… але хай квітне український ютьюб.

Посилання https://youtube.com/@transportniistorii

Майте тихий вечір.

Розбійник вирвався на велику дорогу і почав слухняно намотувати гарячий асфальт на зубаті шини.
Коробка швидко відклацала 6-ту передачу, аж мені довелося скинути оберти, щоб вписатися в всюдисуші педеер.

Давно я особисто не відвозив машини в бік лінії фронту.
Вже стало таким звичним «алло, Ваша машинка готова, приїздіть» і бійці відпрошувалися у командування на пару днів на «велику землю», щоб і тачку забрати, і рідних побачити, і спорядження докупити.
Win-win як він є.

Але не цього разу.
Куп‘янський напрям, важкі бої, 14 окрема механізована бригада.
Всі при ділі, людей [завжди] не вистачає.
Який Київ? Які поїздки?
Приженіть, будь ласка, бо самі ніяк.

Слухаю голосові від бійця.

Позивний Оскар, приємний голос, лаконічні повідомлення, на відміну від купи людей, які вважають, що одним голосовим вони заміняють десять слів у реченні з двох рядків. Ні.

Узгоджуємо точку, час, але, виявляється, Оскар - той, хто стояв у черзі багато місяців за цією Наварою - сам не приїде.
Будуть інші бійці.

«Чому?» - радше для ввічливості запитую я, очікуючи відповідь про виїзд, зайнятість тощо.

«… бо та машина мала іти мені в батальйон.
Але комбриг вирішив передати на інший бат, бо там пацанам всі машини порозбивало… Будемо прориватись своїми силами, а там хлопцям треба помогти. Хлопці воюють… тяжкий нарямок. Та у нас у всіх зараз тяжкий напрямок. Віддамо їм. Хай мають. Пацани нормально воюють. Хай. Хай мають».

А міг же і прутнями комбрига обкласти, як це зазвичай заведено. Комбриг віджав і далі по тексту (чули ж такі історії?).

Але теж ні.
Відчувається в голосі повага і до рішення комбрига, і до пацанів, яким нужніше.

Абсолютна більшість автівок 42 тачок на ЗСУ передається у війська саме на військові частини. Не на бійця. А акт, печатка, чорні номери, забезпечення, головняки зі штаткою і оце усе.

- Мартіне… але ж якщо комбат чи комбриг правда відіжме тачку і її віддадуть іншим бійцям? От як убезпечитися?

Мартин Брест задумливо видихає синій дим, кидає недопалок собі під ноги, традиційно бурмочучи «приберемо після перемоги» і тихо говорить:

- А ніяк. Так. Бувають командири мразоти. Віджимають собі машини під дупи. Але більше однієї машини під одну дупу не відіжмеш. А тепер дивися. Я командир. Мені потрібно, щоб мої підрозділи були всі забезпечені і були рівні у можливостях. Ось я бачу, що якийсь бат нарішав собі через волонтерів багато машин. А інший - ні. Невже я лишу один бат без коліс зовсім, коли інший весь на колесах? Так, ті молодці, що нарішали, але ж мені потрібно, щоб колеса були у всіх.

Карочє, це не єдина причина, чому ми тачки передаємо на вч, а не на бійців, але, як не дивно, з боку (хороших)командирів та зампотехів я чув з цього приводу лише схвальні відгуки.

Машину у Харкові зустрічає два рекси.
Та по всьому видно, шо вони такі породисті, дворічної селекції.
Швидко оглядають тачку, уважно слухають настанови і їдуть в бік обрію.

Розбійник 46/42 приступив до виконання задач.
Це остання Навара в нашому проєкті і більше Навар ми брати не будемо.
Найслабші машини за експлуатаційними якостями зі святої трійці л200-рейнджер-навара, дорогі в ремонті і мають фантастично гниючі рами.

Ця не стала виключенням. Маючи підтверджений пробіг усього в 130 тисяч кілометрів, навара наробила собі численні малі тріщини в своєму хребті.
Не критично для міста, але незворотно фатально при підвезенні БеКа по бездоріжжю.
Ми все переварили.
Бійці дякували, побіжно згадуючи про ще одну Навару в баті, яка просто склалася навпіл від тріснувшої рами.

Кстаті, на цій тачці стикнулися з цікавою несправністю, яку бачили тільки на Наварах в кузові д22.
Алексей Макаренко, тут тобі точно буде цікаво.

На наварах д22 є давно відома історія - машина повністю справна по двигуну, коробці, ходовій, набирає швидкість і нормально пре, але при увімкненні 3-ї передачі авто втрачає потужність. Причиною є зламаний датчик нейтральної передачі. Є там такий. Має вмикатися на нейтралі, а врубається на третій і душить двигун.

Ми думали, що на Наварах в кузові д40 такого не буде. Перевірені рішення, усунення болячок, досвід експлуатації, праця інженерів і оце усе.