«Мені вистачило двох авіабомб на місто, щоб у голові щось заворушилось. Тоді різко переглянув свої погляди».

«Рідні були впевнені, що після школи я піду вчитися. Я навіть вступав по-справжньому, складав іспити, та в останній момент забрав документи. Потім чекав удома кілька місяців, доки виповниться 18, щоб нарешті підписати контракт.

Зараз я стрілець-снайпер, хоча посада для мене не головне — я в будь-якому випадку доєднався б до війська. На тренуваннях найбільше подобається з РПГ працювати: трасер красиво летить і вибухає.

Атмосфера теж особлива. Якось у нас була ціла церемонія «поховання» банана. Хтось викинув шкурку не там де треба, тож інструктори змусили влаштувати церемонію з прощальним залпом. Змайстрували хрест, поставили на нього картинку, обклали могилку камінцями. Це було і смішно, і повчально — швидко доходить, що десять таких похоронів на день — це трохи забагато, тому дисципліна понад усе.

Деякі мої друзі теж мобілізуються, хтось повертається з-за кордону. Є й ті, хто планує йти на небойові посади. Я завжди кажу чесно: тут об’єктивно не рай. Це війна, і люди мусять розуміти, куди вони йдуть.

Та друзі мій вибір підтримали найбільше. Мені неважливо, чи правильне це рішення в очах інших, я просто вірю в нього. Що далі? Після контракту піду вчитися військовій справі професійно або залишусь воювати. Буде це піхота, дрони чи щось інше — час покаже».

«У цивільному житті я займався різним: будівельними й садовими роботами, опаленням, фарбуванням, збирав меблі... Технічної чи електронної освіти не маю, усьому вчився сам.

До 72-ї бригади потрапив через військкомат на початку повномасштабної війни. Пішов сам. Ще у 2015 році належав до оперативного резерву першої черги, але тоді дістатися до своєї частини не вийшло — так і опинився тут. Спочатку служив у реактивному дивізіоні, працювали з "Градами". Згодом дивізіон розформували, а мене перевели до новоствореної роти ударних безпілотних комплексів. Я пройшов навчання на FPV, отримав сертифікат, але мене завжди більше цікавило "залізо": як воно працює і що робити, коли не працює. Молодші хлопці вправніше літають — це їхня робота, а моя — зробити так, щоб дрон полетів і виконав завдання.

Я починав як зброяр — споряджав вибухівку на коптери, а коли підрозділ розрісся, очолив технічне забезпечення. Зараз майже кожен дрон, який потрапляє в батальйон, проходить через нашу майстерню. Лише зрідка техніка працює ідеально "з коробки". Ми їх перепрошиваємо, налаштовуємо під наші частоти, іноді модифікуємо. Тільки після цього "пташка" їде на позицію. Роботи багато, я вже й забув, що таке вихідні.

Пілотування — це постійна практика. Малими дронами керувати складніше, але саме вони дають базову моторику. Можна тренуватися навіть у кімнаті. А вже потім, з відточеними рухами, переходити на більші коптери. І, звісно, симулятори. Це база.

Раніше я часто їздив на бойові виїзди, ремонтував техніку прямо на позиціях. Бувало, з двох-трьох розбитих коптерів збирав один, і ми ним одразу ж працювали. Зараз у нас є майстерня, є команда. Іноді бачу тямущого хлопця в навчальному центрі й забираю до себе.

Армія змінилася з часів моєї строкової служби: прийшли молоді розумні командири, і військо вийшло на якісно новий рівень. В колективі ми намагаємось підтримувати одне одного, бо робимо спільну справу.

Про майбутнє не загадую. Мрію, щоб закінчилась війна. А далі — як буде. Кажуть, дрони будуть актуальні й у мирний час, але, можливо, після перемоги я на них і дивитися не схочу. Побачимо. Головне — перемога».