Окремої згадки заслужили другорядні персонажі, такі, як Мері Макдональд та Марлін Маккіннон, яких у "Гаррі Поттерів" згадували лише на ім'я. Я їх полюбила так само, як і мародерів, і вони однозначно заслуговують окремої історії. Про Пітера Петігру особливо не хочеться згадувати, але він вийшов таким, як ми і очікували б його побачити - в тіні більш популярних друзів, невпевнений, обмежено здібний. Хоча часом і забувалось, що він - той самий зрадник, співчуття йому як персонажу все одно майже не виникало.

Також важливий дисклеймер це те, що у книзі описані стосунки між Ремусом та Сіріусом. Це може підійти не всім, тому варто читати на свій розсуд, але я не те що лише прийняла це - їх історія мене знищила і водночас оживила. Варто сказати, що я не шипперю Сіріуса та Ремуса в оригінальній історії про Гаррі - я не бачу там підстав для цього, бо, власне, їх і нема. Але в ATYD їх кохання не лише чудово прописане, а й проросло з міцної та близької дружби, і тому почуття відчуваються особливо сильно. В мене тут є особливий критерій - якщо після прочитання книги я підставляю слова пісень під історії персонажів, то це мене точно зачепило. Тепер в мене багато пісень написані про Сіріуса та Ремуса, що не сприяє моєму ментальному благополуччю.

Із мінусів книги можу сказати хоча б те, що ключовим моментам, які були прописані в Гаррі Поттері, не надається так багато уваги. Авторка свідомо вирішила не переписувати сцени з книг про Гаррі, і я поважаю її бажання, але мені було б цікаво перечитати вже відомі мені події з точки зору персонажів, яких я пізнала в ATYD. Що точно стало мінусом для мене, то це те, що коли Ремус дізнається про смерть Лілі і Джеймса та "зраду" Сіріуса, він не заперечує цього. Ми не бачимо його думок саме в той момент, ми бачимо лише ті події, що стались після, і складається враження, що він повірив у зраду Сіріуса майже без сумнівів. Оскільки історія не завжди детально фокусується на подіях, описаних в книгах про Гаррі, ми не бачимо точки зору персонажів, і іноді важче зрозуміти їх почуття.

Незважаючи на це, книга посіла особливе місце в моєму серці. Але водночас вона трошки мене знищила, і я впевнена, що третю частину я перечитувати не буду. В книгах та фільмах я найбільше ненавиджу моменти, коли у персонажів постійно відбувається щось погане, і коли навколо наче одні страждання. Третю книгу ATYD треба проковтнути як ліки і запити чимось міцним, особливо коли ти знаєш, що ті, хто ще залишись живими, скоро помруть. Тому я взагалі не думаю, що буду її перечитувати і проходити через це все ще раз. Але перші дві книги максимально комфортні, і мені потрібен окремий серіал по них (можна замість того рімейку від HBO, будь ласка).

Тому, якщо у вас міцне ментальне здоров'я, ви не проти слешу і цікавились історією мародерів - нагально рекомендую прочитати. Але я не відповідаю за розбиті серця та пролиті сльози.

#omc_reviews #omc_favs #omc_hp

Е. Генрі "Пляжне чтиво"

⭐️ 3.5/5
🛏 2/5
❤️ 3/5
🌶 2/5

Дженьюері пише любовні романи із хепі-ендами, але її життя останнім часом нагадує зовсім протилежну історію. Оґастус пише книги про культи та смерті, але спроби зануритись в людську природу та травми не завжди допомагають зрозуміти власне життя. Опинившись по сусідству, вони вирішують влаштувати експеримент, де їм потрібно написати книгу в жанрі один одного, і допомогти один одному подолати творчу кризу. До цього додаємо атмосферу маленького містечка, затишних книгарень та будиночків біля озера, і отримуємо "Пляжне чтиво". Чи все-таки не пляжне?

Насправді Емілі Генрі (чи її маркетолог) класно знають потреби аудиторії. Пляж у назві, яскрава обкладинка, дата випуску якраз перед літом, і твоя книга точно стане супутником людей на період літа і відпусток...однак самого пляжу в книзі немає. Гаразд, там є озеро, і вони в ньому наче раз навіть купаються (незважаючи на холоднючу воду), але ось цей вайб літа та пляжу не проглядається. Книгу краще було б назвати "Озерне чтиво" чи "Чтиво в будиночку біля озера". Так, може, я придираюсь, але все ж таки багато хто з нас клюнув саме на пляж.

Тим не менше, атмосфера книги мені сподобалась, адже мені було дуже цікаво читати про творчий процес написання книг. Помітно тут і автобіографічні моменти, адже через Дженьюері Емілі Генрі розповідає про упередження до "жіночої літератури" та любовних романів у письменницькій сфері, і ця невелика деталь проглядається через всю книгу, коли Дженьюері розповідає про свій досвід. Не дивлячись на загалом хороший опис буднів письменника, мені хотілось більше опису написання книги з боку Оґастуса та більше уроків від Дженьюері саме про те, як писати любовні романи. Щосуботи вона влаштовувала для нього експрес-курс у світ ромкомів за допомогою типових «побачень» типу вечору танців у барі чи автокінотеатру, але не було пояснення самого процесу опису почуттів героїв у романі чи етапів розвитку їх стосунків. А це було б дуже цікаво почитати від авторки романів.

Невеликий дисклеймер для тих, хто візьме цю книгу до рук, думаючи, що це ромком. "Ром" тут присутній, але от "ком", тобто весела та комічна частина - не дуже. Книга розповідає про проблеми в сім'ї та смерть, і це не завжди було дуже легко читати. Але Генрі майстерно прописує своїх персонажів та їх біль, і вони виходять живими, не шаблонними, із суперечливими почуттями та сумнівами.

Попри те, що книга мені загалом сподобалась, вона не витягнула на четвірку. Я дуже хотіла поставити 4/5, але чогось мені не вистачило. Персонажі та їх любовна лінія мені сподобались, але не зачепили. Мені не вистачило напруги між ними, зітхання один за одним, і, перш за все, відповіді на запитання "чому вони закохались один в одного?"
Хоча всі романтичні моменти були прописані дуже добре, в ній не було тієї нотки, яка змушує тебе ледве не кидати книгу в стіну від захвату при їх першому поцілунку. Проте, можливо, цей відносний спокій їх стосунків відображає саме реальне життя, яке зазвичай відрізняється від любовних романів - в ньому все не так драматично і насичено. Певне, на той час я просто шукала для себе саме ту клішейну та ромкомну історію.

Невеличкий спойлер як продовження цієї думки:

Я не дуже люблю романи, в яких персонажі мало взаємодіяли до основних подій, але потім виявляється, що один з них був увесь час закоханий в іншого (привіт, Алі Хейзелвуд). Мене трохи роздратувало те, що Ґас кохав Дженьюері вже давно, бо це забрало ту деталь, яку я найбільше люблю в романах - ми не знаємо, чому він в неї закохався. Ми не бачимо того моменту, де просто знайомство переходить в симпатію, де починають проявлятись почуття, де він намагався дізнатись про неї якомога більше, бути біля неї чи справити на неї враження. Ми вже переходимо до факту, а я люблю, коли ми бачимо рух обох персонажів до розкриття їх почуттів. Я сподіваюсь, що хоча в б "Book Lovers" вона відійде від цього прийому, бо я на таке безпричинно злюсь.

#omc_reviews #omc_summer #omc_romance

Для того, щоб знайти тікток з справжньою естетикою цієї книги, мені треба було перелопатити купу відео із справжніми пляжами (не озерними!) та героями, яким на вид 16-17 років. Ось так мене зазвичай букток і обводить навколо пальця.

#omc_aesthetics

В мене поки настрій на такий собі марафон по Алі Гейзелвуд.
Я перечитала The Love Hypothesis, зараз перечитую Love on the Brain, на черзі ще перечитати Loathe to Love You (якщо буде настрій) і прочитати її нову книгу Love Theoretically. Цікаво, в неї колись закінчаться ідеї щодо використання слова Love в книжках (бажано з якоюсь прив’язкою до науки?)

Взагалі популярність її книг мені зрозуміла, хоча рейтинг у них доволі високий не завжди заслужено. Багато хто з книжкових ютуберів, які робили щось по типу Booktok romance challenge, в них розчарувались, і я погоджуюсь з тим, що іноді сюжет несерйозний та безглуздий. Але видно, що авторка сама не сприймає свої книги занадто всерйоз. І варто сказати, що «Гіпотеза кохання» витягнула мене з нечитуна після початку повномасштабного вторгнення, коли мій мозок не сприймав ніяких серйозних книг або будь-чого, де треба думати.

Поки що доволі весело збирати чекліст обов’язкових речей в книгах Алі Гейзелвуд:

✔️ високий, широкий, накачаний головний герой, який очевидно і неприховано списаний з Адама Драйвера;

✔️ згадка про його ріст чи статуру в кожному розділі, якщо не на кожній сторінці;

✔️ women in STEM, але проти цього я нічого не маю;

✔️ трішки спойлер: головний герой кохав героїню ще задовго до того як вони зійшлись, хоча вони майже не взаємодіяли;

✔️ друг/колега головного героя, який здається максимально приємним та хорошим, але в кінці виявляється негідником;

✔️ головна героїня, яка не хоче стосунків і не була в них вже довго, але сидить на протизаплідних, бо це зручно для сюжету.

Варто сказати, що короткі історії із Loathe to Love You трохи відходять від стандартного сюжету її книг, але вони і не рахуються окремими книгами. Тому мені буде цікаво подивитись, чи Love Theoretically повторить все те саме.
Тим не менше, I eat this shit up щоразу, і мені досі заходить її стиль написання незважаючи ні на що.

А як вам Алі Гейзелвуд?

Ну щось таке за червень. “Honey and Spice” я закинула, бо щось не дуже зайшло, тому мати хоч якусь кількість книжок мені допоміг мій раптовий марафон по книгах Хейзелвуд (він успішно триває).

А, ну і ще черговий фанфік по вульфстарах ✨🖤

#omc_rork

Хто вже бачив трейлер до Red, White & Royal Blue?
Здається, пора перечитати і нарешті закінчити книгу, бо я чомусь її закинула минулого року.

Коротко про мої читацькі звички: цього року я прочитала 13 нових книг, а перечитала 14 💀

Те, що рятує мене протягом ~9 годин дороги 💙

Сиджу і думаю, яку книжку я хочу прочитати під час поїздки на базу відпочинку. Потрібно щось із літнім вайбом, але мені треба перерва від ромкомів чи легких книжок. Горор звучить класно, але треба щось літнє.

І тут мене осяяло. Рішення прийшло саме, і тепер я просиджу годину в тіктоці, шукаючи summer camp horror books, або жахи про літні табори.

Я зрозуміла, що цим можна описати мій улюблений жанр або підвид горору. Це не обов’язково має бути табір, може бути щось більш класичне типу «компанія друзів приїхали відпочивати в будиночок в лісі». Бонусні бали за містичні та паранормальні елементи, а не просто за маніяків.

Мені потрібне щось з вайбом гри The Quarry, бо вона стала для мене просто дефініцією літнього горору. Різниця лише в тому, що я не дуже люблю жахи про якихось монстрів. Якщо там є привиди або якісь прокляття - дайте два.

Тому побажайте мені удачі в пошуку ідеальної літньої книги на відпустку - щось таке, від чого я боятимусь спати в номері, бо думатиму, що за вікном маніяк. Ідеально ☀️

Ви не просили дослідження жанру літнього горору, але, тим не менш, воно буде. Трішки порившись на тіктоці та на ґудрідс, я зрозуміла, що цей жанр не просто існує - він ще й доволі популярний, і мої смаки в таких книгах поділяють багато людей.

Всі книги цього жанру так чи інакше походять лише від двох речей: в нас є один жанр фільмів та одна книга, якими всі надихаються при пошуку того самого горору. Горору, який може не лише нажахати, а і викличе ностальгію за дитячими страшилками, які розповідались після відбою у літньому таборі. За фільмами, які ти дивишся вночі на літніх канікулах, поки батьки сплять, і потім сам не можеш від них заснути. За місцевими байками та легендами, якими діляться сусіди в бабусиному селі, і от ти вже боїшся йти додому, коли стемніє, бо здається, що зараз щось вискочить із кущів та побіжить за тобою. Здогадаєтесь, що це за дві речі?

Слешери 80-х років - це перша основа літнього горору, і, напевне, найголовніша. Ідеальна формула для літнього відпочинку: будиночок в лісі (бонусні бали за озеро поруч), група друзів або сім'я на відпочинку, і, звісно ж, серійний вбивця, який полює за ними один за одним. Звучить як незабутня відпустка, правда ж?

Тут особливо важливі вайби 80-х років, адже саме тоді найпопулярніші слешери вийшли у світ: "П'ятниця, 13-те"; "Геловін", "Кошмар на вулиці В'язів". Сюди також можна приписати "Техаську різню бензопилою", адже хоча перший фільм вийшов ще в 70-х, сама франшиза продовжилась на 80-ті та 90-ті. І, звісно ж, куди без класики слешерів, "Крику", що вийшов у 1996-му?

Друга основа - це "Воно" Стівена Кінга.

Можливо, це суб'єктивна думка, але вплив "Воно" проглядується у всіх горорах, де головними героями є діти. Перший вид таких історій - це коли діти на літніх канікулах розслідують всякі моторошні історії та легенди (або події "Воно", що розгортаються в 50-х роках). Другий вид - це коли головний герой або герої пережили щось страшне в дитинстві, і в дорослому віці вони повертаються до того місця, щоб зрозуміти, що відбулось насправді (події "Воно" у 80-х роках).

Часто книги другого виду переходять в жанр трилеру та трохи перегукуються із слешерами - наприклад, коли хтось один вижив під час сутички із серійним вбивцею, і повертається до міста, в якому все це колись відбулось, бо схожі вбивства почались знову.

Я обов’язково поділюсь всіма своїми знахідками книг, коли нарешті складу список. А поки що я зібрала кілька особистих рекомендацій, які для мене визначають літній горор, і також чекатиму ваші 🖤

Книги

Стівен Кінг: «Воно», «Джойленд»

Райлі Сайґер: автор, який для мене є уособленням літніх трилерів.

«Останні дівчата»
«Востаннє, коли я збрехала»
«Home Before Dark»
«The House Across the Lake» (ці дві книги наче ще не переклали на українську).

Ренсом Ріґз: серія «Дім дивних дітей» (це не зовсім горор, але зате яка атмосфера!)

Серіали

Stranger Things
American Horror Story, 9 сезон
Supernatural, 1 сезон, 3 серія (так, саме ця одна серія, хоча весь серіал також ідеально підійде на літо)

Фільми

П‘ятниця, 13-те
Кошмар на вулиці В‘язів
Техаська різня бензопилою
Крик
Смертельний потяг
Мідзоммар
Воно (в оригіналі It Follows, не «Воно» Кінга!)
Я знаю, що ви скоїли минулого літа
Телефон містера Герріґена

Ігри

The Quarry
What Remains of Edith Finch
Friday 13th

#omc_recs #omc_summer #omc_horror

Тікток прошарив і тепер підкидає мені таку естетику.
Мені необхідні такі канікули, або хоча б книги з таким вайбом.

Я нарешті склала невеликий список книг, які я знайшла на тіктоці, і які підходять під вайби літнього горору. Особисто я почну з другої книги, але сподіваюсь прочитати решту протягом літа.
На жаль, вони ще не перекладені українською, але як мінімум інші книги Сейґера вже можна знайти в нашому перекладі, і я їх раджу.

1. Craig Davidson "The Saturday Night Ghost Club"
Спочатку я додала цю книжку в свій список, а потім побачила, що її автор пише також під псевдонімом Ніка Каттера, і його книга The Troop мені не зайшла 💀

Судячи з відгуків, це не зовсім горор, але атмосфера в книзі саме та, що мені треба.
Тут є літо, група дітей, що сформували клуб мисливців за привидами та розслідують моторошні історії, і маленьке містечко. Побачимо, чи стиль написання відрізнятиметься від The Troop.

2. Riley Sager "Home Before Dark"
Ця книга в моєму списку вже давно. Жінка повертається до дому дитинства, про який написав книгу її батько, і де колись відбувались страшні події. За її повернення все почалось знову, і вона намагається дослідити, що відбувається насправді.

3. Adam Cesare "Clown in a Cornfield"
Клоун-вбивця полює на дітей в кукурудзяному полі? Звучить як справжнє літнє чтиво.

4. Grady Hendrix "My Best Friend's Exorcism"
80-ті, тінейджери, школа, екзорцизм. За описом нагадало мені мікс фільмів "Екзорцист", "Тіло Дженніфер" та "Смертельний потяг".

5. Maureen Kilmer "Suburban Hell"
Чотири мами-подруги випадково звільняють демона, який поселяється в будинку однієї з них. Тепер їм потрібно швидко виправити ситуацію та врятувати їх район та містечко.

6. Rektok Ross "Summer Rental"
Для опису цієї книги вистачить одного речення - "Mean Girls" зустрічається із "Криком". Я люблю і те, і те, тому цікаво, чи цей слешер мені зайде.

#omc_horror #omc_recs #omc_summer

Два моїх муди

Поки що політ ну дуже нормальний. Все, як я люблю: будинок з привидами, дивні звуки вночі, «тато, щось сидить у мене під ліжком»…
От тільки знаючи Сейґера, це буде не паранормальний горор, а трилер, і в мене відчуття, що я вже розгадала головну таємницю в книзі. Дуже сподіваюсь, що це не так, адже поки я навіть дала б книзі 5/5.

Р. Сейґер "Home Before Dark"

⭐️ 5/5
🛏️ 5/5
👻 4/5

"Як воно було - жити в цьому будинку?"
Меґґі Холт вже звикла до цього запитання. Двадцять п'ять років тому, вона з батьками поспішно втекла з Бейнберрі-Голлу - будинку, в якому вони прожили всього три тижні. Батько Меґґі пізніше описав всі паранормальні події, що з ними тоді стались, в своїй книзі "Будинок жахіть".
Доросла Меґґі не пам'ятає нічого, і вона не вірить в привидів та у все, що написав її батько. Однак коли вона повертається до Бейнберрі-Голлу, щоб продати його, вона починає розуміти, що у будинку справді відбуваються дивні речі. Можливо, її батько не брехав, і чим далі Меґґі заглиблюється в моторошну історію маєтку, тим більше вона починає сумніватись - а що, коли привиди справді існують?

Я обожнюю історії про будинки з привидами. Всі оці клішейні безтілесні кроки, нічні звуки, світло, яке вмикається саме по собі, "уявні друзі" дитини, яких потім вона показує на фотографії з мертвими попередніми власниками...Never gets old.
В цій книзі безліч давно відомих нам моторошних прийомів, але Сейґер зумів майстерно їх використати. Якщо ви вразливі та читаєте цю книгу самі дома і уночі - краще відкладіть її до ранку.

Атмосфера нагадала мені "Привиди будинку на пагорбі" (як і книгу, так і серіал), а також "Надприродне" - я все чекала, щоб до будинку нарешті завітали Сем і Дін та порішали там усе. Стиль написання Сейґера також легко читається, і хоча він не робить акцент на характері персонажів, він добре прописує їх емоції та реакції.

Що мені також сподобалось, то це книга у книзі. Розділи від POV Меґґі поєднуються із розділами з книги її батька, і ми можемо проводити паралелі між тим, що відбувалось 25 років тому, та тим, що відбувається в будинку зараз. Це також зробило беззаперечно класний досвід для читача, адже з найпершого розділу ми дізнаємось, що Меґґі анітрохи не вірить книзі батька та вважає, що батьки брехали їй всі роки. Ми маємо змогу аналізувати все, що відбувається, та висувати власні теорії щодо того, чому вони покинули Бейнберрі-Голл та чи віримо ми батькові Меґґі. Чим далі, тим більше деталей нам розкривається, і ми починаємо забувати про інтриги на початку книги, бо перед нами з'являється нова загадка. Разом з Меґґі ми сумніваємось у всьому - в правдивості слів її батьків, в справжній натурі людей та навіть в існуванні потойбічного світу. В мене особисто було кілька теорій, і лише одна з них підтвердилась.

Хоча я ставлю книзі найвищу оцінку, це не означає, що вона ідеальна. Так, в плані сюжету трішки є до чого придратись, але чи має книга бути бездоганною, щоб заслужити 5/5? На мою думку, ні. Мені була важлива захоплююча історія, моторошна атмосфера та класні сюжетні повороти, і я їх отримала. Це не означає, що там є серйозні дірки в сюжеті, але є моменти під невеличким питанням.

Єдиний мінус - якщо ви вже читали Сейґера, ви можете передбачити деякі мотиви або природу фіналу. Він не напряму повторює попередні сюжети, але є елементи, які збігаються, і знаючи його манеру, можна отримати не те що спойлер, але звузити коло можливих напрямків подій. Тим не менше, він досі лишається для мене в топі авторів трилерів, і я однозначно рекомендую його книги.

#omc_horror #omc_reviews