Цікаві роздуми польського кореспондента і майстра документального репортажу Ришарда Капустінського про те, чим відрізняються польові дослідження у Європі та "Чорній Африці" (підійде і до інших регіонів Орієнту і не тільки):
"...Добре тим, хто пише про Європу. Наприклад, письменник може зупинитись у Флоренції. І все: решту за нього зробить історія. Безмежжям тем його забезпечать творіння давніх архітекторів, які збудували флорентійські храми, скульпоторів - авторів незвичайних статуй, багатих міщан, які могли собі дозволити вишукані ренесансні кам'яниці. Все це можна описати, не зрушивши з місця, або здійснити коротку прогулянку по місу. "Я стояв на Пьяцца дель Думо", - пише автор, який опинився у Флоренції. А далі може йти багатосторінковий опис багатства об'єктів, творів, чудес мистецтва, творінь людського генія і смаку... "А тепер я проходжу через Іль Корсо і Борго деллі Альбіцці в бік Музею Мікеланджело...". Як же йому добре! Досить іти й дивитися. Світ сам лягає йому на сторінку. Сторінки за сторінками тягнуться списки, переліки, каталоги речей і предметів, виготовлених кращими майстрами Європи."
І дійсно, за словами Капустінського, Африка ставить прибулого в абсолютно іншу ситуацію. Ідентичні на вигляд будинки, обшарпані й запущені, тягнуться кілометрами, а вуліці переходять одна в одну непомітно. Тут відчувається лише втома від складного клімату. Інтерєри будинків також - убогі і одноманітні. Будинки з гофрованої бляхи, заслонки замість дверей, отвори замість вікон. Із кухонного начиння лише великий горщик, в якому варять рис. А ще, трохи менший горщик - для соусу. Пластикова мідниця для миття в разі втечі від негоди чи війни стає ще й валізою, в яку жінки складають речі та переносять їх на голові...
/Ришард Капустінський. Гебан/

Про глибокі травми колоніального минулого та психологію:
Майже 200 років тому у Сполучених Штатах вирішили, що нащадкам чорношкірих рабів, які отримали свободу, місце лише на їх історичній батьківщині - в Африці. Що з цього вийшло? Одна з найперших незалежних держав континенту – Ліберія.
У 1821 р. від імені Американської колонізаційної спілки до Західної Африки прибув агент Роберт Стоктон. Він змушує місцевого короля обміняти 13 тис. квадратних кілометрів землі на 6 рушниць і ящик бісеру (ціною у 50$). Саме сюди кампанія розпочинає систематично завозити тих нащадків чорношкірих рабів Америки, які отримували свободу.
Навіть через 30 років їхня громада нараховувала лише кілька десятків тисяч осіб, що було менше 1% населення цих теренів. Це не завадило їм зайняти майже всю берегову смугу колонії Ліберія (майже 500 км.) та проголосити тут у 1847 році незалежну Республіку Ліберія.
Яку країну будуть будувати колишні раби, що нарешті отримали свободу? Лише ту, яку знають на власному досвіді - рабовласницьку.
За основу своєї незалежної держави новоприбулі американо-ліберійці взяли рабовласницький лад півдня США, який суттєво удосконалили апартеїдом. Вважаючи себе єдиними громадянами країни, вони оголосили місцеві племена безправними дикунами-язичниками. Подібно до «білих плантаторів», вони зводять собі панські маєтки, регулярно відвідують церкву, підкреслено вдягаючи жаркі фраки, креноліни й рукавички.
Щоб бути ще подібнішими до справжніх плантаторів, задовго до (африканерів Південної Африки) вони впроваджують систему апартеїду, забороняючи близькі контакти, ведення справ та шлюби з місцевим населенням. Вже дуже скоро вони створюють власні плантації рабською працею та активно продають місцевих аборигенів до сусідніх країв.
Така, в чомусь навіть карикатурна система, проіснувала майже до 80-х років ХХ ст. Закінчилась вона очікувано – військовим переворотом та кривавою війною за владу пригніченої і сегрегованої більшість у Ліберії.

Американо-ліберійці на фото кінця ХІХ - початку ХХ ст.

У продовження попереднього поста про трофейне османське похідне шатро Яна ІІІ Собеського. На цей раз зображення ХІХ ст.

Османське похідне шатро з Королівського палацу у Вавелі. Було захоплено королем Яном ІІІ Собеським після битви з османами під Віднем у 1683 році. Вивезено в Дрезден королем Августом ІІ в 1729 році. Повернено колекціонерами до Польщі 1933 року.