#тиждень_штурмовика
27.ХІ
Забув дещо за вчора: до нас вернувся Андрюшка (читай за 23.ХІ). Ми.. ми не розуміємо, на ʼкий біс він це зробив. Його повернення розчаровує. Це був єдиний вчинок за весь цей час з його боку. Але перед тим, як іти, він не подумав, що робитиме щойно вийде за межі частини і опиниться «на волі». Вночі з понеділка на вівторок він прийшов на ядро (тобто в частину); до нас його привезли по обіді: весь цей час, як нам сказали, з ними «працювали психологи». Так плідно працювали, що коли я спитав його вчора ввечері, про що вони з ним балакали, він одказав: «та ніхто блять зі мною не балакав». Так зараз виглядає все, що трапилось: його брав нетерпець отримати посилку і піти в нірвану, тоді він пішов по неї сам (пʼятниця), забравши її, він накурився чи нажерся гівна і зловив кайф на кілька днів (пʼятниця – неділя) так, що навіть не памʼятав, що з ним коїлось, і повернувся (що йому було робити далі?). Абсолютно тупі дії цілком тупої людини.
Андрюшка це приклад людини, що дегенерує, що втрачає усі людські атрибути, вертаючись до виключно тваринних. Він не миється, спить в одязі й взутті, постійно щось має в роті, оброслому кострубатою стернею; він спить, їсть і сере. На все відповідає «та я їбав» або «пішло воно нахуй», до того ж він наркозалежний.
[…]
Зранку, не знаю як, зайшла мова за проституток. Проститутка слово, про мене, негарне, тоді як те, що воно позначає, завжди викликало в мене радше симпатію.
— Тоха, — каже Саня «Мʼясник», — будеш у Дніпрі, знімеш собі проститутку і нормально проведеш час!
— Насправді, — відповідаю, — я б такий, щоб не від того. Мені завжди було цікаво це спробувати.
Тут у розмову втручається другий Саня, мій сусіда знизу. Із міною знавця, що всюди був, все робив, всіх баб ****, він каже, що тільки нездари, що не можуть собі баби знайти, звертаються до шлюх (ще гірше слово!). На слова він ніколи не скупиться, тож наговорив іще багато. Сенсу це не змінило.
Тут до розмови доєднався дід Василь. Він став на наш із Мʼясником бік і сказав, що нічого поганого немає ані в цій професії, ані в користуванні нею.
— Якщо маʼш гроші, то можеш сам обрати, яку тобі подобається і як тобі подобається. Роби, Антон, — благословив він мене.
— Спасибі, Василю, але швидше за все це так і залишиться розмовою. Є щось всередині мене, що не дає мені цього зробити.
— Чому так? — питає.
— Я вважаю, що це аморально.
Правда, повії, я певен, мають і одну перевагу: вони мають бути чудові в ліжку. А це цікаво)
До обіду було ще одне класне заняття з Деном.
[…]
Воювати має молодь, сильна і дужа. Чоловіки за 30-40 у більшій масі для війни вже старі. Таким в армії не місце. А в нас таких якраз найбільше…
Зранку слухав подкаст іспанською мовою про африканське плем’я Гадза (Hadza). Досі вони живуть життя, як тисячі років тому, завдяки полюванню й збиранню. Та найбільше вразило мене не те, що в них немає писемності, не те, що вони нічого не вирощують, а що в них немає календаря. Тільки подумати, вони не знають, що таке дні тижня, що таке вихідні та будні. У них немає «завтра», якого вони чекають, бо це субота… У них немає «середа — це маленька пʼятниця» і т.д.
Ден приніс сьогодні свою пушку, AR-ку. Це теж про проституток. «Ми називаємо її проституткою, — каже він, — з нею можна роботи що завгодно, якщо готовий багато платити.» Коли ми спитали, у скільки йому обійшлася його гвинтівка: «160 тисяч», — сказав він. Сама гвинтівка коштувала тисяч 50-60, решта — модифікації.
27.ХІ
Забув дещо за вчора: до нас вернувся Андрюшка (читай за 23.ХІ). Ми.. ми не розуміємо, на ʼкий біс він це зробив. Його повернення розчаровує. Це був єдиний вчинок за весь цей час з його боку. Але перед тим, як іти, він не подумав, що робитиме щойно вийде за межі частини і опиниться «на волі». Вночі з понеділка на вівторок він прийшов на ядро (тобто в частину); до нас його привезли по обіді: весь цей час, як нам сказали, з ними «працювали психологи». Так плідно працювали, що коли я спитав його вчора ввечері, про що вони з ним балакали, він одказав: «та ніхто блять зі мною не балакав». Так зараз виглядає все, що трапилось: його брав нетерпець отримати посилку і піти в нірвану, тоді він пішов по неї сам (пʼятниця), забравши її, він накурився чи нажерся гівна і зловив кайф на кілька днів (пʼятниця – неділя) так, що навіть не памʼятав, що з ним коїлось, і повернувся (що йому було робити далі?). Абсолютно тупі дії цілком тупої людини.
Андрюшка це приклад людини, що дегенерує, що втрачає усі людські атрибути, вертаючись до виключно тваринних. Він не миється, спить в одязі й взутті, постійно щось має в роті, оброслому кострубатою стернею; він спить, їсть і сере. На все відповідає «та я їбав» або «пішло воно нахуй», до того ж він наркозалежний.
[…]
Зранку, не знаю як, зайшла мова за проституток. Проститутка слово, про мене, негарне, тоді як те, що воно позначає, завжди викликало в мене радше симпатію.
— Тоха, — каже Саня «Мʼясник», — будеш у Дніпрі, знімеш собі проститутку і нормально проведеш час!
— Насправді, — відповідаю, — я б такий, щоб не від того. Мені завжди було цікаво це спробувати.
Тут у розмову втручається другий Саня, мій сусіда знизу. Із міною знавця, що всюди був, все робив, всіх баб ****, він каже, що тільки нездари, що не можуть собі баби знайти, звертаються до шлюх (ще гірше слово!). На слова він ніколи не скупиться, тож наговорив іще багато. Сенсу це не змінило.
Тут до розмови доєднався дід Василь. Він став на наш із Мʼясником бік і сказав, що нічого поганого немає ані в цій професії, ані в користуванні нею.
— Якщо маʼш гроші, то можеш сам обрати, яку тобі подобається і як тобі подобається. Роби, Антон, — благословив він мене.
— Спасибі, Василю, але швидше за все це так і залишиться розмовою. Є щось всередині мене, що не дає мені цього зробити.
— Чому так? — питає.
— Я вважаю, що це аморально.
Правда, повії, я певен, мають і одну перевагу: вони мають бути чудові в ліжку. А це цікаво)
До обіду було ще одне класне заняття з Деном.
[…]
Воювати має молодь, сильна і дужа. Чоловіки за 30-40 у більшій масі для війни вже старі. Таким в армії не місце. А в нас таких якраз найбільше…
Зранку слухав подкаст іспанською мовою про африканське плем’я Гадза (Hadza). Досі вони живуть життя, як тисячі років тому, завдяки полюванню й збиранню. Та найбільше вразило мене не те, що в них немає писемності, не те, що вони нічого не вирощують, а що в них немає календаря. Тільки подумати, вони не знають, що таке дні тижня, що таке вихідні та будні. У них немає «завтра», якого вони чекають, бо це субота… У них немає «середа — це маленька пʼятниця» і т.д.
Ден приніс сьогодні свою пушку, AR-ку. Це теж про проституток. «Ми називаємо її проституткою, — каже він, — з нею можна роботи що завгодно, якщо готовий багато платити.» Коли ми спитали, у скільки йому обійшлася його гвинтівка: «160 тисяч», — сказав він. Сама гвинтівка коштувала тисяч 50-60, решта — модифікації.
👍8❤7✍2
Forwarded from Лабораторна миша
- Татку…
- Шо?
- А дев‘яносто - це дев‘ять сотень?
- Ні, це дев‘ять десятків.
- (задумливо) П‘ятдесят… шістдесят… сімдесят…
[На цьому моменті моє чоло покривається холодним потом]
- … вісімдесят… А чому не дев‘ятьдесят?
- Чому?… А й дійсно… Дев‘ятсот і дев‘яносто… Марк, просто запам‘ятай, що дев‘ятсот - це дев‘ять сотень, а дев‘яносто - воно якби натякає, що після дев‘яноста іде сто. Тобто п‘ятдесят, шістдесят, сімдесят і вісімдесят, але дев‘яносто - це виключення. Зрозумів?
- Угу… Татку!
- Шо?
- А шо таке виключення? Кого виключають?
- Ох…
І шо, і шо? (с)
Відкриваю я Вікі, а там…
Виявляється, є варіанти походження, що «дев‘ять до ста» і те, що «дев‘ятьдесят» дійсно існувало, але застаріло і нині використовується лиш в чеській, болгарській, сербській, словенській і македонській мовах.
Святі ж люди вигадали Вікіпедію.
І ютьюб.
Я не уявляю, як раніше батьки відповідали нам на наші запитання на ніч, бо тут я спокійно можу за 10 хвилин показати потік лави, перегони двох драгстерів, соляну шахту, як олень скидає роги, паракукумарію тріколор і чемпіонат з брейк-дансу.
Чому питання виникають саме в такій послідовності - це загадка.
Штош, час іти читати, чому Пер Гюнт ходив в печеру до гірського короля.
Майте тиху ніч.
- Шо?
- А дев‘яносто - це дев‘ять сотень?
- Ні, це дев‘ять десятків.
- (задумливо) П‘ятдесят… шістдесят… сімдесят…
[На цьому моменті моє чоло покривається холодним потом]
- … вісімдесят… А чому не дев‘ятьдесят?
- Чому?… А й дійсно… Дев‘ятсот і дев‘яносто… Марк, просто запам‘ятай, що дев‘ятсот - це дев‘ять сотень, а дев‘яносто - воно якби натякає, що після дев‘яноста іде сто. Тобто п‘ятдесят, шістдесят, сімдесят і вісімдесят, але дев‘яносто - це виключення. Зрозумів?
- Угу… Татку!
- Шо?
- А шо таке виключення? Кого виключають?
- Ох…
І шо, і шо? (с)
Відкриваю я Вікі, а там…
Виявляється, є варіанти походження, що «дев‘ять до ста» і те, що «дев‘ятьдесят» дійсно існувало, але застаріло і нині використовується лиш в чеській, болгарській, сербській, словенській і македонській мовах.
Святі ж люди вигадали Вікіпедію.
І ютьюб.
Я не уявляю, як раніше батьки відповідали нам на наші запитання на ніч, бо тут я спокійно можу за 10 хвилин показати потік лави, перегони двох драгстерів, соляну шахту, як олень скидає роги, паракукумарію тріколор і чемпіонат з брейк-дансу.
Чому питання виникають саме в такій послідовності - це загадка.
Штош, час іти читати, чому Пер Гюнт ходив в печеру до гірського короля.
Майте тиху ніч.
👍21❤1
#щоденник
28.XI
Новий сон. Ніби я з мамою у торговельному центрі вибираю собі кросівки. Вхід у центр через військовий магазин, де продавець-консультант зустрічає нас зі словами, що наразі діє знижка, яка поширюється на всі магазини центру. Ми вирішуємо піти по інших магазинах, а закінчити військовим. Памʼятаю, що це були стокові, і я ніяк не міг знайти чи-то свого розміру, чи-то бажаної моделі. Зрештою, спускаємось на перший поверх у військовий. Дивимось. Бачу пляшки з-під води різного розміру та форми, кольору оливи, написано «тактичні» — ціна відповідна. Вголос роблю ремарку: хочеш продати дорожче, підпиши «тактичне». З продавцем заходить мова за UAR-ку. Кажу за Денову в приклад того, як швидко росте цінник. На цьому, здається, ми виходиму з магазину. Кінець.
Учора ввечері я розмовляв з мамою, розповів її про Денову зброю, та скільки вона коштує. Також говорили з нею за деякі покупки. Усе це відбилось у сні.
[…]
З Василем жартуємо про уявні походеньки до жіночок у сусіднє село. Кажемо, це не СЗЧ, це до дівчат😂.
Відкрив для себе 3 в 1… «Сором, Антоне, біжи позичать у Сірка очі.» Ніколи не пив це доти. В одній з посилок мати кинула кілька пакетиків, заварив — смашно). Тепер щодня пʼю поруч із нормальною кавою, бруджу організм. Кажу собі, що це поки я тут, як закінчиться КМБ, не питиму більше.
28.XI
Новий сон. Ніби я з мамою у торговельному центрі вибираю собі кросівки. Вхід у центр через військовий магазин, де продавець-консультант зустрічає нас зі словами, що наразі діє знижка, яка поширюється на всі магазини центру. Ми вирішуємо піти по інших магазинах, а закінчити військовим. Памʼятаю, що це були стокові, і я ніяк не міг знайти чи-то свого розміру, чи-то бажаної моделі. Зрештою, спускаємось на перший поверх у військовий. Дивимось. Бачу пляшки з-під води різного розміру та форми, кольору оливи, написано «тактичні» — ціна відповідна. Вголос роблю ремарку: хочеш продати дорожче, підпиши «тактичне». З продавцем заходить мова за UAR-ку. Кажу за Денову в приклад того, як швидко росте цінник. На цьому, здається, ми виходиму з магазину. Кінець.
Учора ввечері я розмовляв з мамою, розповів її про Денову зброю, та скільки вона коштує. Також говорили з нею за деякі покупки. Усе це відбилось у сні.
[…]
З Василем жартуємо про уявні походеньки до жіночок у сусіднє село. Кажемо, це не СЗЧ, це до дівчат😂.
Відкрив для себе 3 в 1… «Сором, Антоне, біжи позичать у Сірка очі.» Ніколи не пив це доти. В одній з посилок мати кинула кілька пакетиків, заварив — смашно). Тепер щодня пʼю поруч із нормальною кавою, бруджу організм. Кажу собі, що це поки я тут, як закінчиться КМБ, не питиму більше.
👍16🔥1
#щоденник
29.ХІ
Ден не виходить мені з голови. Він викликає в мене захват. Найбільше захоплює його скромність, його дискретність. Взагалі, справжні професіонали зазвичай такі і є: скромні й непомітні. Вони не кричать, не вихваляться, не виставляють себе на показ, просто роблять свою роботу.
До слова сказати. Вчора слухав подкаст з іспанської про розмовне значення слова cuñado. Властиво, це швагер або шурин, себто брат дружини, але переносно — це людина, яка все знає і всім дає поради. А кажуть на них cuñado, бо часто саме шурини бувають такими. Є ще cuñado de bar, бо часто таких «знавців» в Іспанії подибуєш саме в барах, і то невеличких провінційних. Вони люблять футбол і, за кухлем пива, з них найкращі тренери; вони «експерти» в політиці і будуть завше тобі критикувати депутатів, премʼєрів і президентів. Їхня типова фраза: «от якби я був…». Таких типів ви точно зустрічали і серед своїх знайомих, цих диванних експертів. Вони не знають, що таке скромність, що таке промовчати, що таке лишитися без уваги.
Це повна протилежність до професіоналів. Вони непомітні, вони дискретні. Побачиш Дена на вулиці, подумаєш, звичайна людина. Побачиш його в дії, заткне всіх за пояс.
Здається, серед побратимів одна з асоціацій, повʼязаних зі мною, ітиме з виразом «до біса». Найчастіше я вживаю його для підсилення, наприклад: «ти до біса впертий», «це до біса нелогічно»; інколи як неґацію: «до біса все це!»; зрештою, як побажання закінчити з кимось розмову: «іди до біса!». Вживаю я не лише цього виразу, але й самого слова біс та його похідного бісів. Як от: що за біс? (=що за чортівня?), бісів син, бісове дитя тощо.
29.ХІ
Ден не виходить мені з голови. Він викликає в мене захват. Найбільше захоплює його скромність, його дискретність. Взагалі, справжні професіонали зазвичай такі і є: скромні й непомітні. Вони не кричать, не вихваляться, не виставляють себе на показ, просто роблять свою роботу.
До слова сказати. Вчора слухав подкаст з іспанської про розмовне значення слова cuñado. Властиво, це швагер або шурин, себто брат дружини, але переносно — це людина, яка все знає і всім дає поради. А кажуть на них cuñado, бо часто саме шурини бувають такими. Є ще cuñado de bar, бо часто таких «знавців» в Іспанії подибуєш саме в барах, і то невеличких провінційних. Вони люблять футбол і, за кухлем пива, з них найкращі тренери; вони «експерти» в політиці і будуть завше тобі критикувати депутатів, премʼєрів і президентів. Їхня типова фраза: «от якби я був…». Таких типів ви точно зустрічали і серед своїх знайомих, цих диванних експертів. Вони не знають, що таке скромність, що таке промовчати, що таке лишитися без уваги.
Це повна протилежність до професіоналів. Вони непомітні, вони дискретні. Побачиш Дена на вулиці, подумаєш, звичайна людина. Побачиш його в дії, заткне всіх за пояс.
Здається, серед побратимів одна з асоціацій, повʼязаних зі мною, ітиме з виразом «до біса». Найчастіше я вживаю його для підсилення, наприклад: «ти до біса впертий», «це до біса нелогічно»; інколи як неґацію: «до біса все це!»; зрештою, як побажання закінчити з кимось розмову: «іди до біса!». Вживаю я не лише цього виразу, але й самого слова біс та його похідного бісів. Як от: що за біс? (=що за чортівня?), бісів син, бісове дитя тощо.
👍11🔥2❤1
#щоденник
01.ХІІ
Більш як два місяці веду цей «солдатський щоденник». Почавши 27 вересня, вступаю зараз у грудень. Навчання, що мало закінчитися за 35 днів десь на початку листопада, тягнеться, як нерозривна товста гума. Та кінець скоро, за 6 днів (це не тиждень!) ми будемо, як тут кажуть, «дєбмеля». Пишатися тут нічим, але ця лямка нарешті обірветься, і почнеться щось нове, краще (сподіваюсь, не «нова, гірша»). Поки довкруги коїться деморалізуючий безлад, я біжу в своє звичне втечище, тиху гавань моїх думок та уваги — літературу.
Днями обертав у голові, яких наших письменників мені було б цікаво постудіювати. Зупинився на цих трьох як першочергових: проза Франка, твори Ольги Кобилянської та Володимира Винниченка. З останнього я читав лише дві речі: роман «Хочу» на межі 22 й 23 року, який мені сподобався, і повість «Чесність з собою» перед відправкою на КМБ, який мені видався затягнутим і… нудним. А, ще кілька років тому читав його спогади про українську революцію «Відродження нації», які мені видались дуже цікавими, втім, на відстані, досить емоційними, а відтак, певно, немало субʼєктивними. Я відчував, що з Винниченком в мене ще не вирішено, що треба до нього вернутися, почитати ще.
Що його творчість від 30-х рр. була під суворою забороною в Радянському Союзі, а сам він від 1919 року аж до 51 жив на еміграції, далеко не всі його твори досі опубліковані. Цікаво, чи повернутий його архів на Україну. Чи хтось займається його вивченням (низка творів останніх двадцяти років його життя так і не побачили світ, щось видала діаспора, але не все, а його спадщина — це за 50 томів!)? Чи є в планах академічне видання його творів?
Я знав про існування величезного обсягу його щоденника, що його він вів упродовж усього життя. Заглянув в інтернет: деякі томи опубліковані вже за нашого часу. Замовив мамі четвертий том, що покриває кінець двадцятих. Цікаво, що він там пише про початок репресій, про справу СВУ тощо.
Чекаючи на посилку, завантажив його останній твір «Слово за тобою, Сталіне», написаний 1950 року, за 8 місяців до його смерті. Це діаспорне видання 60-х рр. з чудовою передмовою Григорія Костюка. Вона лаконічно, але послідовно висвітлює головні віхи життєвого й письменницього шляху Володимира Винниченка. Оскільки ця постать маловідома загалу, поділюся тут цікавими фактами з цієї статті-передмови про Володимира Винниченка.
Шляб з Розалією
Не знаю, чи Винниченко мав багато романів (гадаю, так, як і будь-який активний чоловік), але точно він був однолюбом.
Роки революції
Це доба тріумфів і ще більших падінь. Спершу він, спільно з Грушевським, очолює Центральну раду, після перевороту Скоропадського покидає Київ і переховується, зрештою, в листопаді 18 року організовує повстання проти гетьмана, виганяє з України німців і утворює уряд Директорії.
І одночасно це вже був початок упадку В. Винниченка як політика.
Як я скучив за писанням…
Очевидно, що політична діяльність тих років полишала його часу й сил займатися літературою. Свідченням цього є щоденниковий запис, зроблений ще у вирі революційних подій 16.Х.1917 року:
Винниченко-маляр
Року 1922 за кордоном Винниченко знайомиться з тоді ще початкуючим художником Миколою Глузенком, який пізніше став відомим майстром «Паризької школи».
01.ХІІ
Більш як два місяці веду цей «солдатський щоденник». Почавши 27 вересня, вступаю зараз у грудень. Навчання, що мало закінчитися за 35 днів десь на початку листопада, тягнеться, як нерозривна товста гума. Та кінець скоро, за 6 днів (це не тиждень!) ми будемо, як тут кажуть, «дєбмеля». Пишатися тут нічим, але ця лямка нарешті обірветься, і почнеться щось нове, краще (сподіваюсь, не «нова, гірша»). Поки довкруги коїться деморалізуючий безлад, я біжу в своє звичне втечище, тиху гавань моїх думок та уваги — літературу.
Днями обертав у голові, яких наших письменників мені було б цікаво постудіювати. Зупинився на цих трьох як першочергових: проза Франка, твори Ольги Кобилянської та Володимира Винниченка. З останнього я читав лише дві речі: роман «Хочу» на межі 22 й 23 року, який мені сподобався, і повість «Чесність з собою» перед відправкою на КМБ, який мені видався затягнутим і… нудним. А, ще кілька років тому читав його спогади про українську революцію «Відродження нації», які мені видались дуже цікавими, втім, на відстані, досить емоційними, а відтак, певно, немало субʼєктивними. Я відчував, що з Винниченком в мене ще не вирішено, що треба до нього вернутися, почитати ще.
Що його творчість від 30-х рр. була під суворою забороною в Радянському Союзі, а сам він від 1919 року аж до 51 жив на еміграції, далеко не всі його твори досі опубліковані. Цікаво, чи повернутий його архів на Україну. Чи хтось займається його вивченням (низка творів останніх двадцяти років його життя так і не побачили світ, щось видала діаспора, але не все, а його спадщина — це за 50 томів!)? Чи є в планах академічне видання його творів?
Я знав про існування величезного обсягу його щоденника, що його він вів упродовж усього життя. Заглянув в інтернет: деякі томи опубліковані вже за нашого часу. Замовив мамі четвертий том, що покриває кінець двадцятих. Цікаво, що він там пише про початок репресій, про справу СВУ тощо.
Чекаючи на посилку, завантажив його останній твір «Слово за тобою, Сталіне», написаний 1950 року, за 8 місяців до його смерті. Це діаспорне видання 60-х рр. з чудовою передмовою Григорія Костюка. Вона лаконічно, але послідовно висвітлює головні віхи життєвого й письменницього шляху Володимира Винниченка. Оскільки ця постать маловідома загалу, поділюся тут цікавими фактами з цієї статті-передмови про Володимира Винниченка.
Шляб з Розалією
Не знаю, чи Винниченко мав багато романів (гадаю, так, як і будь-який активний чоловік), але точно він був однолюбом.
«На початку 1911 року, у Флоренції, на березі річки Арно, [він] зустрічає Розалію Ліфшиць, абсольвентку (=випускницю — А.Б.) паризької Сорбонни (факультут медицини) і 28 березня 1911 року одружується з нею. З того часу, на все довге життя (до березня 1951 року — А. Б.), Розалія Яківна стає вірноб товаришкою, однодумцем і дружиною.»
Роки революції
Це доба тріумфів і ще більших падінь. Спершу він, спільно з Грушевським, очолює Центральну раду, після перевороту Скоропадського покидає Київ і переховується, зрештою, в листопаді 18 року організовує повстання проти гетьмана, виганяє з України німців і утворює уряд Директорії.
«Я почуваю тільки, — записав він у «Щоденник» за 28.ХІ.18, — що повинен стояти на цій горі, бо так треба для добра чогось більшого за мене.»
І одночасно це вже був початок упадку В. Винниченка як політика.
Як я скучив за писанням…
Очевидно, що політична діяльність тих років полишала його часу й сил займатися літературою. Свідченням цього є щоденниковий запис, зроблений ще у вирі революційних подій 16.Х.1917 року:
«Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером, і парером».
Винниченко-маляр
Року 1922 за кордоном Винниченко знайомиться з тоді ще початкуючим художником Миколою Глузенком, який пізніше став відомим майстром «Паризької школи».
«В атмосфері М. Глущенка та його товариства у В. Винниченка прокидається давня його пристрасть до малювання. Ніби жартома, ніби для відпочинку від літературної праці, десь в середині 20-х рр. він береться за пензель.
👍1🥴1
З того часу до кінця життя він не переставав малювати.»
Святослав Гординський, великий як маляр, так і письменник скаже потім так:
«Серед досить великої групи українських митців паризької школи Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, — маляр далеко не аматорської міри. Майбутній історик мистецтва при розгляді цієї групи не зможе проминути малярських творів В. Винниченка»
Художня його спадщина налічує близько ста картин.
Mougins, конкордизм, переміна в житті
З 24 по 34 рік Винниченки жили в Парижі. Його твори друкувалися чималими накладами в Союзі, перекладалися іноземними мовами, його пʼєси не сходили з театрів Європи. Він отримував достатні гонорари, а відтак жив і плідно працював у столиці Франції.
Втім з 34 року намічається зміна. Вже кілька років у Союзі він став ворогом народу і його твори звідусіль вилучаються. Європа у багатьох країнах стає заручником фашистцьких режимів, і імʼя Винниченка стає небажаним як на сцені, так і на полицях нигарень. Його надходження марніють. На заощаджені гроші вони купують будинок з чималим горóдом у місті Мужен, що коло Канн. Свій будинок він назове «Закутком» (Zakoutok) і порине в землеробство. Почасти це обумовлено зміною його світогляду, почасти зміною його фінансового становища. Йому тоді за 50 років.
«З подивугідною силою волі, самодисципліни, що мужувала з самокатуванням аскета-фанатика, В. Винниченко спільно з дружиною запровадив вже з 1932 року новий режим життя. Відмовився від куріння тютюну, від вживання будь-яких спиртних напоїв, від усіх харчів, повʼязаних з убиванням живих істот і навіть здебільшого від вареної їжі. Гасло «повернення до матінки природи» стає основним керівним гаслом їх життя і побуту.»
Мій допис вже виходить за межі пристойного як для цього каналу та вашої до мене приязні. Залишу тут ще кілька цитат для найцікавіших.
13.ХІ.1940
«Трошки неспокійно: щодня ми обоє хочемо цілий день їсти. Наше годування бідніє все більше та більше, фруктів уже майже немає, горхів зовсім не їмо, молока півлітра на двох, пшеницю — економимо, а сама городина, очевидно, за всіх справитися не може. І нам ввесь час хочеться їсти, смокче і ниє всередині, шлунок ніяких економій, скрут і філософій не визнає».
18.Х.1941
«Мені треба: 1) ще раз проредагувати, попанити, виправити «Конкордизм»; 2) писати «Хмельниччину»; 3) писати «Хроніку українського відродження» з доби останніх 50 років; 4) другий разок «Намиста»; 5) третій разок «Намиста» … Скільки ж на це часу треба ? І скільки сил? Хіба ж я маю право витрачати їх на бешування, копання, длубання в гною?!»
———
«Дивись, яке прекрасне видиво природи!» І вони обоє задивились на ті неповторні фарби передвечірнього муженського краєвиду. Коли ж за мить Розалія Яківна оглянулась, то побачила, що Винниченко обернувся до дверей і сперся рукою оа одвірок. На питання, що з ним, не відповідав. Коли вона підбігла, то тіло його поволі почало опускатись на землю. … Володимир Винниченко перестав жити.
❤7💔1
#щоденник
7.ХІІ
Перший день поросячого життя: їмо і лежимо. Попереду таких ще кілька. Ми вже «дємбєля» і чекаємо, коли нас заберуть далі. Сьогодні здали зброю. Перший взвод дрочили на чистці. Перевіряли кожен калаш і, який не достатньо почищений, вертали назад. Таким робом перший взвод здавав 3 години. Тоді стало ясно, що з таким методом автомати здаватимуть ще й завтра. І метод змінили: у решти взводів автомати на чистку вже не перевіряли. Я був серед решти. Майно (броню, каску, лопатку тощо) — завтра (хоча ніхто не заважав усе здати сьогодні). Тут люблять «задоволення» розтягувати якнайдовше. Крім цього, двічі ходили їсти (скоро буде третій раз), решта часу сидима в казармі. Кажу собі: це твій день відпочинку, відпочинь повністю. Подивимось, наскільки з мене вистачить такого недвижного життя.
Погода сприкрилась. Весь день од самого ранку з короткими перервами мжичить. Як нам пощастило, що навчання закінчились учора!
Приїхав Даня, наш взводний, з навчань у Німеччині. На вигляд такий же пикатий, якщо не більший. Їх там учили чи випасали?.. Манерами такий же понтовитий. Особисто не вітались.
Роздали опитувальники. Написав щиро — ачей потрапить у руки когось за межами цього кодла. Спитав у хлопців, дехто теж написав по правді. Підібʼю підсумки тут за кілька днів, як буду вже поза стінами. Галовна проблема: цей КМБ замість надихати солдатів воювати за Україну, викликає відразу до війська як інституції і позбавляє бажання воювати за цю державу. А це, як ви можете подумати, досить печально…
По обіді забрав посилку. Прийшла кава (багато), цукерки (шоколадні), ліки та… книжка: томик Винниченкового Щоденника за 29-31 рр. Отримавши посилку, зрадів як малий — 10 днів пролежала у відділенні. Лимони просять, щоб їх зʼїли.
Почав читати Щоденника. У передмові отримав відповіді на запитання, чи повернувся архів Винниченка в Україну (запис за 1.ХІІ). Відповідно до передмови (це видання 2012 р.) — ні. Повернулась більша частина його художніх творів (про Винниченка-художника згадував у тому ж дописі), а от щодо літературних вочевидь він і досі у Штатах. Натомість архів і бібліотека Костюка перевезені повністю року 2000.
На друге питання, чи хтось займається повним виданням творів Винниченка, відповідь, гадаю, я теж маю. До видання цього тому Щоденника долучився Інститут літератури НАН України. В його стінах і слід шукати дослідників творчості письменника, але, знаючи рівень фінансування у нас таких інституцій, шансів на скорі видання нових томів дуже маленькі. Тим менші у час війни. Хоча яка це мізерна річ, книговидання, проти витрат на війну!
Є питання до передмови. Я звик, що в сучасних виданнях передмова — це огрядна стаття, що дає контекст, відомості про автора, історію написання твору, історію його публікації тощо. Тут же це куценька статейка на непристойних сім сторінок, з яких на більше як половині автор розводиться про історію шельмування Винниченка-письменника в СРСР з 1930 року, а тоді на двох сторінках швидко пробігається долею архіву Винниченка, творами, що повернулись, внеском Гр. Костюка у його збереженні та опрацюванні. А де історія написання Щоденника, де ширший контекст про життя автора у Франції в період, що його охоплює цей том (1929-31 рр.), де про історію архіву, де про твори, що були опубліковані в діаспорі, де про ті, що досі не побачили світ? Де, зрештою, про Комісію для вивчення спадщини В. Винниченка і її роботу? Де про історію повернення архіву вже за незалежної України? І таких «де» у цій передмові дуже багато.
Треба вертатися до запису на папері — скучив за ручкою і шурхотом білих аркушів.
7.ХІІ
Перший день поросячого життя: їмо і лежимо. Попереду таких ще кілька. Ми вже «дємбєля» і чекаємо, коли нас заберуть далі. Сьогодні здали зброю. Перший взвод дрочили на чистці. Перевіряли кожен калаш і, який не достатньо почищений, вертали назад. Таким робом перший взвод здавав 3 години. Тоді стало ясно, що з таким методом автомати здаватимуть ще й завтра. І метод змінили: у решти взводів автомати на чистку вже не перевіряли. Я був серед решти. Майно (броню, каску, лопатку тощо) — завтра (хоча ніхто не заважав усе здати сьогодні). Тут люблять «задоволення» розтягувати якнайдовше. Крім цього, двічі ходили їсти (скоро буде третій раз), решта часу сидима в казармі. Кажу собі: це твій день відпочинку, відпочинь повністю. Подивимось, наскільки з мене вистачить такого недвижного життя.
Погода сприкрилась. Весь день од самого ранку з короткими перервами мжичить. Як нам пощастило, що навчання закінчились учора!
Приїхав Даня, наш взводний, з навчань у Німеччині. На вигляд такий же пикатий, якщо не більший. Їх там учили чи випасали?.. Манерами такий же понтовитий. Особисто не вітались.
Роздали опитувальники. Написав щиро — ачей потрапить у руки когось за межами цього кодла. Спитав у хлопців, дехто теж написав по правді. Підібʼю підсумки тут за кілька днів, як буду вже поза стінами. Галовна проблема: цей КМБ замість надихати солдатів воювати за Україну, викликає відразу до війська як інституції і позбавляє бажання воювати за цю державу. А це, як ви можете подумати, досить печально…
По обіді забрав посилку. Прийшла кава (багато), цукерки (шоколадні), ліки та… книжка: томик Винниченкового Щоденника за 29-31 рр. Отримавши посилку, зрадів як малий — 10 днів пролежала у відділенні. Лимони просять, щоб їх зʼїли.
Почав читати Щоденника. У передмові отримав відповіді на запитання, чи повернувся архів Винниченка в Україну (запис за 1.ХІІ). Відповідно до передмови (це видання 2012 р.) — ні. Повернулась більша частина його художніх творів (про Винниченка-художника згадував у тому ж дописі), а от щодо літературних вочевидь він і досі у Штатах. Натомість архів і бібліотека Костюка перевезені повністю року 2000.
На друге питання, чи хтось займається повним виданням творів Винниченка, відповідь, гадаю, я теж маю. До видання цього тому Щоденника долучився Інститут літератури НАН України. В його стінах і слід шукати дослідників творчості письменника, але, знаючи рівень фінансування у нас таких інституцій, шансів на скорі видання нових томів дуже маленькі. Тим менші у час війни. Хоча яка це мізерна річ, книговидання, проти витрат на війну!
Є питання до передмови. Я звик, що в сучасних виданнях передмова — це огрядна стаття, що дає контекст, відомості про автора, історію написання твору, історію його публікації тощо. Тут же це куценька статейка на непристойних сім сторінок, з яких на більше як половині автор розводиться про історію шельмування Винниченка-письменника в СРСР з 1930 року, а тоді на двох сторінках швидко пробігається долею архіву Винниченка, творами, що повернулись, внеском Гр. Костюка у його збереженні та опрацюванні. А де історія написання Щоденника, де ширший контекст про життя автора у Франції в період, що його охоплює цей том (1929-31 рр.), де про історію архіву, де про твори, що були опубліковані в діаспорі, де про ті, що досі не побачили світ? Де, зрештою, про Комісію для вивчення спадщини В. Винниченка і її роботу? Де про історію повернення архіву вже за незалежної України? І таких «де» у цій передмові дуже багато.
Треба вертатися до запису на папері — скучив за ручкою і шурхотом білих аркушів.
👍11❤6✍1
#щоденник
9.ХІІ
Казарма спустіла наполовину. Мене сьогодні не забрали. Чекаю завтра. Певності немає — це ж армія…
Свинячого лежання вистачило на день. Учора зранку бігав, сьогодні зранку бігав. Бігав би ще, 6 кілометрів не вистачає, але не ті обставини.
Закінчив «Слово за тобою, Сталіне» Винниченка. Динамічний, захватний кількаплановий сюжет, гарне змалювання обстановки суцільного донощицтва і сексотства у повоєнні роки в Союзі; ідея колектократії як режиму, що поборе війну наївний.
Продовжую його Щоденник. Його записи мають свою систему. Спершу — про погоду, далі — з біжучого життя (зустрічі, листи, політичне життя), зрештою, якийсь короткий роздум:
Уперше за кілька кілька місяців читав французькою, Руссо «Les Rêveries du promeneur solitaire». Читав собі під ніс уголос, отримав задоволення. Він у цьому (останньому) творі страх який скиглій! Перша промнада (прохідка/прогулянка) зносна, другу недочитав іще.
Писав сьогодні у щоденнику. Відучився трохи. Та й для справжнього письма треба стіл, а не колінця. А, може, дійсно відучився писати, а не тицяти по екрану? Продовжуватиму далі. А взагалі, не знаю, як розділяти їх. Писати все туди, а потім переписувати — завелекий труд. Вести окремі — який сенс? Щоденник має бути один. Схиляюсь до того, що треба припиняти публікувати його тут і просто писати в зошит. Чи ви сильно засмутитесь?
Кажуть, завтра вже будемо їсти в їдальні, що біля казарми. Повернення цивілізації: стіл, тарілка, прибори — любо уявити. Тільки от туалетів досі немає. Ліс, що довкало, вже загадили «порядно»… Ех, а кажуть: Міжнародний навчальний центр…
9.ХІІ
Казарма спустіла наполовину. Мене сьогодні не забрали. Чекаю завтра. Певності немає — це ж армія…
Свинячого лежання вистачило на день. Учора зранку бігав, сьогодні зранку бігав. Бігав би ще, 6 кілометрів не вистачає, але не ті обставини.
Закінчив «Слово за тобою, Сталіне» Винниченка. Динамічний, захватний кількаплановий сюжет, гарне змалювання обстановки суцільного донощицтва і сексотства у повоєнні роки в Союзі; ідея колектократії як режиму, що поборе війну наївний.
Продовжую його Щоденник. Його записи мають свою систему. Спершу — про погоду, далі — з біжучого життя (зустрічі, листи, політичне життя), зрештою, якийсь короткий роздум:
24.І.29
Часто здобуття чеснóти визначає тільки позбавлення сили.
Вгамування пристрастей приходить тільки на старість. Тоді людина стає мудрою. Чи є така мудрість бажана? Чи не воліли б люди боротися якомога довше з своїми пристрастями і не досягати цієї мудрости? Бо дивно, що вона приходить боронити нас тоді, коли нас кидають наші «вороги».
Уперше за кілька кілька місяців читав французькою, Руссо «Les Rêveries du promeneur solitaire». Читав собі під ніс уголос, отримав задоволення. Він у цьому (останньому) творі страх який скиглій! Перша промнада (прохідка/прогулянка) зносна, другу недочитав іще.
Писав сьогодні у щоденнику. Відучився трохи. Та й для справжнього письма треба стіл, а не колінця. А, може, дійсно відучився писати, а не тицяти по екрану? Продовжуватиму далі. А взагалі, не знаю, як розділяти їх. Писати все туди, а потім переписувати — завелекий труд. Вести окремі — який сенс? Щоденник має бути один. Схиляюсь до того, що треба припиняти публікувати його тут і просто писати в зошит. Чи ви сильно засмутитесь?
Кажуть, завтра вже будемо їсти в їдальні, що біля казарми. Повернення цивілізації: стіл, тарілка, прибори — любо уявити. Тільки от туалетів досі немає. Ліс, що довкало, вже загадили «порядно»… Ех, а кажуть: Міжнародний навчальний центр…
❤7👍4✍1
#щоденник
9.ХІІ
21:53
Читаю Одіссею. День третій, кайфую. Надзвичайно гарні описи: природи, почуттів, переживань. Тільки вдумайтесь, тексту більше, як дві з половиною тисячі років! Це перша велика літературна памʼятка Європи, наша з вами памʼятка, бо ми Європа, і одразу якого рівня! Згадую перший курс у жовтому. У нас були лекції з всесвітньої літератури. Перші кілька місяців була начитка для всього потоку (коло ста студентів). Курс ішов хронологічно, зачинали з Гомера, тоді грецький театр, а там… не памʼятаю, чи не Боккаччів Декамерон одразу… Памʼятаю, дуже гарна жіночка читала нам цей курс. Невисока, струнка з чорнявим волоссям, в окулярах (окуляри на вродливих викладачках часом збуджують похітливих студентів). Вона розповідала нам, першачкам, про сюжет Іліади та Одіссеї. Про каверзи греків і взяття Трої, про поневіряння Одіссеєві дорогою назад, про залицяльників Пенелопи. А я, дурень, слухав і не тямив, про що вона: це ж якісь міфи, це ж, пак, дітям таке читати!
Сама викладачка, здається, вчилась у Франції чи навіть їздила туди періодично викладати. Вона гарно вела пари, але було в ній було щось нервового. Часом, їй було складно тримати в руках авдиторію. Її темп був неквапний і одноманітний, сприятливий викликати дрімоту; вона спиралася очима на конспект, тілом на пюпітр. А коли втрачала увагу студентів, вдавалась до примітивних трохи істеричних прийомів. Втім враження про неї у мене залишилось добре, от тільки не знаю від чого більше: як від жінки чи викладачки..)
Вона була в нас всього перший семестр, далі, здається, пішла в декрет. Більше я її не бачив. Це перший спогад з Гомером.
Другий теж повʼязаний з викладачем і теж з жовтим університетом. На першому курсі у нас викладав англійську старенький професор Олександр Панасьєв. Він чимось був схожий на Джо Байдена. З першого заняття я полюбив його, а він помітив мене. Після закінчення першого курсу я домовився інколи ходити до нього на уроки. Він жив у маленькій хрущовці на вулиці Єреванській, на Соломʼянці. Його квартира була всуціль заставлена книжками: починаючи від вхідних дверей, вузеньким коридорчиком, і далі в кімнату-кабінет, де, ліворуч проти вікна, стояв на столі комп’ютер і сидів він, а коло столу було крісельце, куди падав я. За моєю спиною було ліжко-диван, на якому теж лежали книжки, а просто мене і за його спиною — великий стелаж з книгами. Переважно, це була література англійською мовою.
Якось я побачив у нього Одіссею англійською. Спитав, чи він читав її. «Звісно», — одповів він. А далі продовжив: «Я пробував її в українському перекладі Тена, але не зміг. Не зайшла. А англійською — прекрасна річ.» Варто згадати, що Панасьєв узагалі любив античну культуру, особливо античний Рим. Позаду нього на поличці стояв портрет святого Єроніма Єроніма Босха. Він же познайомив мене з Ґіббоном, англійським автором прекрасної за стилем ґрунтовної за змістом праці з історії Ртмської імперії “The Decline and Fall of the Roman Empire”. Раз він підготував для мене пасаж про різносторонні вподобання імператора Гордіана (половина ІІІ ст.), який жіночі форми любив не менше, ніж книжний зміст:
От римляни! Війна, студії, жінки — усе, що треба для чоловіка. Війна — для слави, студії для духовної гармонії та відрізнення нас від інших тварин, жінки — для задоволення фізичного. А, ще одне: застільні бесіди за кубками фалерського.
Світла памʼять Панасьєву. Якби ж тоді я цікавився Еразмом, Єронімом і римською літературою, як зараз, наскільки змістовнішими були б наші conversationes!
9.ХІІ
21:53
Читаю Одіссею. День третій, кайфую. Надзвичайно гарні описи: природи, почуттів, переживань. Тільки вдумайтесь, тексту більше, як дві з половиною тисячі років! Це перша велика літературна памʼятка Європи, наша з вами памʼятка, бо ми Європа, і одразу якого рівня! Згадую перший курс у жовтому. У нас були лекції з всесвітньої літератури. Перші кілька місяців була начитка для всього потоку (коло ста студентів). Курс ішов хронологічно, зачинали з Гомера, тоді грецький театр, а там… не памʼятаю, чи не Боккаччів Декамерон одразу… Памʼятаю, дуже гарна жіночка читала нам цей курс. Невисока, струнка з чорнявим волоссям, в окулярах (окуляри на вродливих викладачках часом збуджують похітливих студентів). Вона розповідала нам, першачкам, про сюжет Іліади та Одіссеї. Про каверзи греків і взяття Трої, про поневіряння Одіссеєві дорогою назад, про залицяльників Пенелопи. А я, дурень, слухав і не тямив, про що вона: це ж якісь міфи, це ж, пак, дітям таке читати!
Сама викладачка, здається, вчилась у Франції чи навіть їздила туди періодично викладати. Вона гарно вела пари, але було в ній було щось нервового. Часом, їй було складно тримати в руках авдиторію. Її темп був неквапний і одноманітний, сприятливий викликати дрімоту; вона спиралася очима на конспект, тілом на пюпітр. А коли втрачала увагу студентів, вдавалась до примітивних трохи істеричних прийомів. Втім враження про неї у мене залишилось добре, от тільки не знаю від чого більше: як від жінки чи викладачки..)
Вона була в нас всього перший семестр, далі, здається, пішла в декрет. Більше я її не бачив. Це перший спогад з Гомером.
Другий теж повʼязаний з викладачем і теж з жовтим університетом. На першому курсі у нас викладав англійську старенький професор Олександр Панасьєв. Він чимось був схожий на Джо Байдена. З першого заняття я полюбив його, а він помітив мене. Після закінчення першого курсу я домовився інколи ходити до нього на уроки. Він жив у маленькій хрущовці на вулиці Єреванській, на Соломʼянці. Його квартира була всуціль заставлена книжками: починаючи від вхідних дверей, вузеньким коридорчиком, і далі в кімнату-кабінет, де, ліворуч проти вікна, стояв на столі комп’ютер і сидів він, а коло столу було крісельце, куди падав я. За моєю спиною було ліжко-диван, на якому теж лежали книжки, а просто мене і за його спиною — великий стелаж з книгами. Переважно, це була література англійською мовою.
Якось я побачив у нього Одіссею англійською. Спитав, чи він читав її. «Звісно», — одповів він. А далі продовжив: «Я пробував її в українському перекладі Тена, але не зміг. Не зайшла. А англійською — прекрасна річ.» Варто згадати, що Панасьєв узагалі любив античну культуру, особливо античний Рим. Позаду нього на поличці стояв портрет святого Єроніма Єроніма Босха. Він же познайомив мене з Ґіббоном, англійським автором прекрасної за стилем ґрунтовної за змістом праці з історії Ртмської імперії “The Decline and Fall of the Roman Empire”. Раз він підготував для мене пасаж про різносторонні вподобання імператора Гордіана (половина ІІІ ст.), який жіночі форми любив не менше, ніж книжний зміст:
Twenty-two acknowledged concubines and a library of sixty-two thousand volumes attested the variety of [Gordian's] inclinations; and from the productions which he left behind him, it appears that the former as well as the latter were designed for use rather than for ostentation.
Двадцять дві визнані наложниці і бібліотека з шістдесяти двох тисяч томів свідчили про розмаїтість Гордіанових потягів (нахилів); а з творінь, які він лишив по собі, виглядає, що перші, як і другі, були йому більше для вжитку, ніж показу (я б і лишив слово «остентації»).
От римляни! Війна, студії, жінки — усе, що треба для чоловіка. Війна — для слави, студії для духовної гармонії та відрізнення нас від інших тварин, жінки — для задоволення фізичного. А, ще одне: застільні бесіди за кубками фалерського.
Світла памʼять Панасьєву. Якби ж тоді я цікавився Еразмом, Єронімом і римською літературою, як зараз, наскільки змістовнішими були б наші conversationes!
❤11👍4
#щоденник
10.ХІІ
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Нотатка
Колись (яких 6 місяців тому) із журналістами, дорогою на схід, ми звертали увагу на військові вантажівки MAN кольору оливи для перевезення, раніше б сказав військових, зараз особового складу. Зараз у такій їду я.
Ми прождали 5 годин в автобусі на ядрі, поки нашому представникові з Хартії видали документи (вони мали бути готові ще на вчора!). У цьому проклятому НЦ (навчальний центр) усе через жопу! Виїжджали з ядра під крики радості та емоційні вигуки: «Нарешті уїхали з цього їбливого місця!», «Два месяца ада!», «Не ада, а долбоебизма!».
Перед нами путь на Дніпро. А поки вчу іспанську, слухаю музику, читаю Горація та Гімн українських націоналістів.
До Пірри (Оди, І, 5)
Який ставний юнак серед троянд, в альтані,
О Пірро, обійма тебе на самоті?
Для кого ти, ясна, і в світлому убранні,
По плечах кучері пустила золоті?
Ох, скільки, скільки раз заведені надії —
Незвиклий, молодий — оплаче гірко він,
Побачивши нараз, як море почорніє
Під подихом вітрів і переплеском пін.
Хто звірився тобі, ласкавій і прозорій,
Хто сподівається на щедрі й теплі дні, —
О, той не знає ще, яке облудне море,
Яка в твоїх очах погибель спить на дні.
Та я, я знаю все. Таблиця і присвята
На храмовій стіні показує моя,
Що я терпів не раз, і потопельні шати
Морському богові віддав на жертву я.
Пірра — імʼя повії, що полонила своєю красою зеленого юнака, а її оманлива любов красиво порівнюється з облудним морем. У давнину ті, хто врятувався з кораблетрощі, чіпляли подячну табличку з описом пригоди та вцілілими речами (одягом) в храмі Нептуна.
Гімн українських націоналістів (подивіться!)
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
І ми йдемо у бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплата нам – це радість в боротьбі,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
Вітчизні ти будь вірний до загину!
Нам Україна вища понад все!
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий – то наказ:
Соборна Українськая держава
Вільна й міцна від Сяну по Кавказ.
10.ХІІ
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Нотатка
Колись (яких 6 місяців тому) із журналістами, дорогою на схід, ми звертали увагу на військові вантажівки MAN кольору оливи для перевезення, раніше б сказав військових, зараз особового складу. Зараз у такій їду я.
Ми прождали 5 годин в автобусі на ядрі, поки нашому представникові з Хартії видали документи (вони мали бути готові ще на вчора!). У цьому проклятому НЦ (навчальний центр) усе через жопу! Виїжджали з ядра під крики радості та емоційні вигуки: «Нарешті уїхали з цього їбливого місця!», «Два месяца ада!», «Не ада, а долбоебизма!».
Перед нами путь на Дніпро. А поки вчу іспанську, слухаю музику, читаю Горація та Гімн українських націоналістів.
До Пірри (Оди, І, 5)
Який ставний юнак серед троянд, в альтані,
О Пірро, обійма тебе на самоті?
Для кого ти, ясна, і в світлому убранні,
По плечах кучері пустила золоті?
Ох, скільки, скільки раз заведені надії —
Незвиклий, молодий — оплаче гірко він,
Побачивши нараз, як море почорніє
Під подихом вітрів і переплеском пін.
Хто звірився тобі, ласкавій і прозорій,
Хто сподівається на щедрі й теплі дні, —
О, той не знає ще, яке облудне море,
Яка в твоїх очах погибель спить на дні.
Та я, я знаю все. Таблиця і присвята
На храмовій стіні показує моя,
Що я терпів не раз, і потопельні шати
Морському богові віддав на жертву я.
Пірра — імʼя повії, що полонила своєю красою зеленого юнака, а її оманлива любов красиво порівнюється з облудним морем. У давнину ті, хто врятувався з кораблетрощі, чіпляли подячну табличку з описом пригоди та вцілілими речами (одягом) в храмі Нептуна.
Гімн українських націоналістів (подивіться!)
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
І ми йдемо у бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплата нам – це радість в боротьбі,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
Вітчизні ти будь вірний до загину!
Нам Україна вища понад все!
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий – то наказ:
Соборна Українськая держава
Вільна й міцна від Сяну по Кавказ.
YouTube
Марш Нової Армії
До Дня Збройних Сил України! "Марш Нової Армії". Слова Маршу - це видозмінений твір (Зродились ми великої години...) Олеся Бабія. Присвячується усім героїчним хлопцям та дівчатам, які зараз здобувають на фронті нашу перемогу! Слава Україні! Героям Слава!…
❤7
#щоденник
12.ХІІ (четвер)
Перше заняття і я кайфанув. Був такмед, було круто. Відпрацювали турнікети, накладали собі, докручували побратимам, двічі крутились навколо себе і по команді падали.
Смачний обід. Суп, м…, не знаю який, але зі спеціями, галушками та іншими добрячками. На друге булгур та куряче стегно. Булгур не сухий, як на бзвп, а з підливою. На напій те,що мені спершу видалось кавою, а хлопці далі поставили під сумнів: «це цикорій, Антон, а не кава». Не важливо. Для мене — це приємний вихід за рамки. Обідні рамки досі обмежувались чаєм чи узваром. Чорний напій здивував очі і змусив уяву грати. Смак був приємний. Узагалі, годують тут цікавіше. Більше спецій, окремо дають салати. На сніданок необмежено ковбаси, сиру та масла.
По обіді була тактика. Знайомство з інструкторами і нагадування про базові правила безпеки поводження зі зброєю. Їх чотири, і вони ще відомі як кодекс стрільця. Чудове відео про ці правила зробив Азов у їхньому навчальному курсі
Школа війни. Усім раджу глянути.
Дедалі більше думаю про мілітаризацію нашого суспільства. Себто, щоб кожна людина, чоловік і жінка, вміли поводитися зі зброєю та мали базові тактичні та медичні знання та навички. Останні два слова не є синонімами: перше передбачає теоретичне засвоєння, друге — практичне, що досягається регулярним повторенням і доведенням до автоматизму. Як висловився Бєлєсков у нещодавньому інтерв’ю Ukrainer-у: українці майбутнього у будні працюють, а по вихідних ходять на вишколи Резервіста». Можливостей ініціюватися у військову справу якщо не купа, то достатньо: майже щотижневі вишколи від Азову (дуже якісні і часто за символічний донат), вже згадані від Резервіста, а по такмеду курсів цілий рій. Поки на державному рівні таких ініціятив немає, наші активні громадяни закривають ці діри.
Думка, що все суспільство (не лише військові) має вміти поводитися зі зброєю, стоїть в основі таких бригад як Азов і третя штурмова. Ще пів року тому вона здавалась мені дикою і ненормальною. Зараз вона видається мені і бажаною, і необхідною. Головним аргументом чому є той факт, що на кону існування нашої держави, та велика ймовірність того, що рано чи пізно воюватимуть усі, і жінки, певно, теж. Але це не те, що мені одразу приходить у голову. Мені одразу спадає таке: це цікаво і це не так складно, як може здаватись. Зброя — це цікаво, а вміти працювати з нею — ще цікавіше. Навчитися цього не так складно, було б бажання. Низка відео на ютубі, вишколи, далі ти потрапляєш у цей двіж і там варіантів купа. І цей двіж, мілітарний, він дуже привабливий. Говорив про це з моїм другом Тьомою.
— Так, — відповів він, — я сам за мілітаризоване суспільство. У нас вибору немає.
— Але чи не думаєш ти, що це призведе до масової агресії, до ексцесів? — питаю я.
— Ні, не думаю.
— Ну добре, а з якого віку починати? Невже зі школи? З 10-11 класу?
— Так, я б починав зі школи. 11 клас це підлітки, яким по 16 років, вони вже достатньо дорослі, — каже він.
— І що, ти давав би їм калашмат без бійка?
— Так. На стрільбища інколи можна було б возити.
Не суть, наскільки це реально. На стрільбища возити малоймовірно. Але вчитися користуватися АК дуже реально. Вийми з нього бойок, і він уже навіть з кулею не стрельне. Уявіть, якщо раз чи два на тиждень з дітьми займатимуться колишні бійці, які навички за рік-два вони матимуть. І їм буде лише 17 років! А багатьом дівчатам і хлопцям це ще й сподобається, і вони розвиватимуться в цьому далі. Але усі вже володітимуть базою.
Раніше (ще як тиждень штурмовика в кінці червня проходив), для мене це було дуже радикально. Зараз, це для мене логічно і бажано.
Є щось наркофільного в мені. Памʼятаю відчуття, коли, перед операцією, мені вкололи наркоз, і я відходив у сон. Блаженні миті. Сьогодні на такмеді ми крутились дивлячись вгору на кінець ствола і по команді «ліва рука» чи «права нога», мали швидко накласти собі турнікет. Важливим тут є дивитися не просто вгору, а саме на ствол. Вочевидь, концентрація на одній точці більше закручує голову. От ми крутимось. Минає секунд двадцять, периферійним зором бачу, дехто впав, я кручусь далі.
12.ХІІ (четвер)
Перше заняття і я кайфанув. Був такмед, було круто. Відпрацювали турнікети, накладали собі, докручували побратимам, двічі крутились навколо себе і по команді падали.
Смачний обід. Суп, м…, не знаю який, але зі спеціями, галушками та іншими добрячками. На друге булгур та куряче стегно. Булгур не сухий, як на бзвп, а з підливою. На напій те,що мені спершу видалось кавою, а хлопці далі поставили під сумнів: «це цикорій, Антон, а не кава». Не важливо. Для мене — це приємний вихід за рамки. Обідні рамки досі обмежувались чаєм чи узваром. Чорний напій здивував очі і змусив уяву грати. Смак був приємний. Узагалі, годують тут цікавіше. Більше спецій, окремо дають салати. На сніданок необмежено ковбаси, сиру та масла.
По обіді була тактика. Знайомство з інструкторами і нагадування про базові правила безпеки поводження зі зброєю. Їх чотири, і вони ще відомі як кодекс стрільця. Чудове відео про ці правила зробив Азов у їхньому навчальному курсі
Школа війни. Усім раджу глянути.
Дедалі більше думаю про мілітаризацію нашого суспільства. Себто, щоб кожна людина, чоловік і жінка, вміли поводитися зі зброєю та мали базові тактичні та медичні знання та навички. Останні два слова не є синонімами: перше передбачає теоретичне засвоєння, друге — практичне, що досягається регулярним повторенням і доведенням до автоматизму. Як висловився Бєлєсков у нещодавньому інтерв’ю Ukrainer-у: українці майбутнього у будні працюють, а по вихідних ходять на вишколи Резервіста». Можливостей ініціюватися у військову справу якщо не купа, то достатньо: майже щотижневі вишколи від Азову (дуже якісні і часто за символічний донат), вже згадані від Резервіста, а по такмеду курсів цілий рій. Поки на державному рівні таких ініціятив немає, наші активні громадяни закривають ці діри.
Думка, що все суспільство (не лише військові) має вміти поводитися зі зброєю, стоїть в основі таких бригад як Азов і третя штурмова. Ще пів року тому вона здавалась мені дикою і ненормальною. Зараз вона видається мені і бажаною, і необхідною. Головним аргументом чому є той факт, що на кону існування нашої держави, та велика ймовірність того, що рано чи пізно воюватимуть усі, і жінки, певно, теж. Але це не те, що мені одразу приходить у голову. Мені одразу спадає таке: це цікаво і це не так складно, як може здаватись. Зброя — це цікаво, а вміти працювати з нею — ще цікавіше. Навчитися цього не так складно, було б бажання. Низка відео на ютубі, вишколи, далі ти потрапляєш у цей двіж і там варіантів купа. І цей двіж, мілітарний, він дуже привабливий. Говорив про це з моїм другом Тьомою.
— Так, — відповів він, — я сам за мілітаризоване суспільство. У нас вибору немає.
— Але чи не думаєш ти, що це призведе до масової агресії, до ексцесів? — питаю я.
— Ні, не думаю.
— Ну добре, а з якого віку починати? Невже зі школи? З 10-11 класу?
— Так, я б починав зі школи. 11 клас це підлітки, яким по 16 років, вони вже достатньо дорослі, — каже він.
— І що, ти давав би їм калашмат без бійка?
— Так. На стрільбища інколи можна було б возити.
Не суть, наскільки це реально. На стрільбища возити малоймовірно. Але вчитися користуватися АК дуже реально. Вийми з нього бойок, і він уже навіть з кулею не стрельне. Уявіть, якщо раз чи два на тиждень з дітьми займатимуться колишні бійці, які навички за рік-два вони матимуть. І їм буде лише 17 років! А багатьом дівчатам і хлопцям це ще й сподобається, і вони розвиватимуться в цьому далі. Але усі вже володітимуть базою.
Раніше (ще як тиждень штурмовика в кінці червня проходив), для мене це було дуже радикально. Зараз, це для мене логічно і бажано.
Є щось наркофільного в мені. Памʼятаю відчуття, коли, перед операцією, мені вкололи наркоз, і я відходив у сон. Блаженні миті. Сьогодні на такмеді ми крутились дивлячись вгору на кінець ствола і по команді «ліва рука» чи «права нога», мали швидко накласти собі турнікет. Важливим тут є дивитися не просто вгору, а саме на ствол. Вочевидь, концентрація на одній точці більше закручує голову. От ми крутимось. Минає секунд двадцять, периферійним зором бачу, дехто впав, я кручусь далі.
YouTube
Найпоширеніша зброя на полі бою. Все, що треба знати про АК-74 | ШКОЛА ВІЙНИ #1
Анкета для вступу до 12-ої бригади «Азов»: https://bit.ly/3Ypxf35
Номер рекрутингового центру +38 073 033 4308
Зустрічаємо зі «Спартаком» суботу!
Це – перший випуск проекту «Школи війни», що стане вашим компасом в мілітарі світі, світі зброї, технологій…
Номер рекрутингового центру +38 073 033 4308
Зустрічаємо зі «Спартаком» суботу!
Це – перший випуск проекту «Школи війни», що стане вашим компасом в мілітарі світі, світі зброї, технологій…
👍5❤1
Ще десять секунд пробігло, люди вже валяться один за одним, наче зрубані стовбури. Ще кручуся. Врешті, чую команду: «ліва рука!», і в ту ж мить, коли чую, мене відкидує назад, і я лечу спиною вниз на землю, автомат, найцінніше, що на мені, в руці. У цю коротку мить падіння відчуваю стан напіввідключення, схожий на той, що під час наркозу.
YouTube
Найпоширеніша зброя на полі бою. Все, що треба знати про АК-74 | ШКОЛА ВІЙНИ #1
Анкета для вступу до 12-ої бригади «Азов»: https://bit.ly/3Ypxf35
Номер рекрутингового центру +38 073 033 4308
Зустрічаємо зі «Спартаком» суботу!
Це – перший випуск проекту «Школи війни», що стане вашим компасом в мілітарі світі, світі зброї, технологій…
Номер рекрутингового центру +38 073 033 4308
Зустрічаємо зі «Спартаком» суботу!
Це – перший випуск проекту «Школи війни», що стане вашим компасом в мілітарі світі, світі зброї, технологій…
❤9
#щоденник
15.ХІІ
Тьома: — Що таке просторікувáння?
Я: — Проторíкування? — перепитав я і на мить задумався, ніби копирсаючись у словникових чарунках памʼяті. Віднайшовши потрібну комірку, сказав: — Просторíкувати — це широко й довго розводитися про щось.
Тут Тьома переклав на мову «предельной ясности»: — А, піздунца ганять?
Ми вибухнули сміхом.
22:21
На вихідних відпускали зʼїздити в Самар (по-старому Новомосковськ). Маленьке містечко, до радянської його забудови 60-х рр., певно, було селом, сліди видно досі. Містом зміїться річка Самар, через яку дугастий місток дає вихід на острів, маленьку подобу Труханового у Києві. В місті є гарний з виду собор. Хотів зайти у суботу, але не випускала Темна конячка або ж Dark horse, кавʼярня. Приклад того, як ті самі назви англійською звучать дико по-нашому. Зайшов у собор в неділю. Бодай не заходив, руським дузом тхне — це раз, а що всередині він убогий — це два. Розглядав ікони: поряд із св. Варварою, святий Александр Невский… Читати книжку за чашкою фільтру і ходити понад річкою мені сподобалось куди більше.
Учора купив деякі речі в мілітаристі: курточку, шапку, наколінники — тисячі набираються швидко.
У сумі за два дні у нас мінус чотири людини. Це суттєво ускладнить наступні виїзди. Не факт, що нас узагалі відпускатимуть.
Дімас учора передав мені Сліди на дорозі Валерія Маркуса. Сподобалась одразу, вже читнув третину.
Завтра понеділок і день буде зайнятий. На вечір у нас стоїть пара з історії — цікаво.
15.ХІІ
Тьома: — Що таке просторікувáння?
Я: — Проторíкування? — перепитав я і на мить задумався, ніби копирсаючись у словникових чарунках памʼяті. Віднайшовши потрібну комірку, сказав: — Просторíкувати — це широко й довго розводитися про щось.
Тут Тьома переклав на мову «предельной ясности»: — А, піздунца ганять?
Ми вибухнули сміхом.
22:21
На вихідних відпускали зʼїздити в Самар (по-старому Новомосковськ). Маленьке містечко, до радянської його забудови 60-х рр., певно, було селом, сліди видно досі. Містом зміїться річка Самар, через яку дугастий місток дає вихід на острів, маленьку подобу Труханового у Києві. В місті є гарний з виду собор. Хотів зайти у суботу, але не випускала Темна конячка або ж Dark horse, кавʼярня. Приклад того, як ті самі назви англійською звучать дико по-нашому. Зайшов у собор в неділю. Бодай не заходив, руським дузом тхне — це раз, а що всередині він убогий — це два. Розглядав ікони: поряд із св. Варварою, святий Александр Невский… Читати книжку за чашкою фільтру і ходити понад річкою мені сподобалось куди більше.
Учора купив деякі речі в мілітаристі: курточку, шапку, наколінники — тисячі набираються швидко.
У сумі за два дні у нас мінус чотири людини. Це суттєво ускладнить наступні виїзди. Не факт, що нас узагалі відпускатимуть.
Дімас учора передав мені Сліди на дорозі Валерія Маркуса. Сподобалась одразу, вже читнув третину.
Завтра понеділок і день буде зайнятий. На вечір у нас стоїть пара з історії — цікаво.
❤17👍1
#щоденник
16.ХІІ (понеділок)
Армійський гумор пошлий, грубий і мусить мати алюзію на секс. Утім, часто він і досить дотепний.
Зайшовши ввечері в бліндаж, почув, як хтось говорить про Жозефіну Джексон.
— Хто це? — спитав один.
— Українська порноактриса, — відповів Скала, — яка допомагає нашим військовим.
— Я бачив її, — всунувся я, але не закінчив фрази.
— Антон! — з показовим подивом каже Скала, — ти що дивишся порнуху?!
— Він дивився, як вона фотографувалась з пораненими військовими, — виручає мене Тьома.
— Та, як плавала з ними, — всмішки додаю.
— Хай сюди приїде, — каже Скала, — ми тут з нею такий фільм влаштуємо!
— Ага, — додає третій, — ще й дамо пиздатий донат…
Моя рука досі відновлюється. Сьогодні зранку було холостіння, відчував себе інвалідом! Не можу правою рукою на гачок натиснути, автомат тримати не зручно: стиснути руківʼя не можу, зняти запобіжника правою рукою теж не можу. Все ж якось відмучився. Відчуття вертаються, думаю, ще два дні треба. Довго.
Ввечері була прекрасна лекція з історії. Читав історик і воїн Володимир Бірчак. Залишу тут перелік імен та подій, що ми згадали за дві години: Микола Міхновський, Юліян Бачинський, Дмитро Донцов, Українська революція 17-21, Володимир Винниченко, Семен Петлюра, Євген Коновалець, Січові Стрільці 4 універсали, Брест-Литовська конференція, бій під Крутами.
У суботу ввечері кілька хлопців напилися і прийшли з найближчого смт пʼяні. Хтось сказав, що їх «попаяло». Не розумію цього. Зрозумів би, якби вони були на нулі щойно з позицій або перед тим, як на них вийти, але тут, в учєбці — come on! Їм тут ніщо не загрожує, а вони вже себе накручують, і цей страх стає їм за виправдання, щоб напитися і розслабитися. А найгірше, ці люди ніяк не готують себе до сектору (так військові називають зону бойових дій). Вони кажуть «це і так там не допоможе» або «як це врятує від дрона?», або «що це зробить проти арти?» Позор.
Спальник — це наша гавань, куди ми неодмінно причалюємо щовечора. Що б ми не робили протягом дня, якими б брудними, як от сьогодні, не повернулися з занять, увечері ми розвернемо спальник і залізимо в нього, як у затишну шкаралупу, застібнемо над собою, і нам буде тепло й затишно. Учора я вперше за довгий час зняв верхню термушку і спав у футболці та підштаниках — майже як удома.
16.ХІІ (понеділок)
Армійський гумор пошлий, грубий і мусить мати алюзію на секс. Утім, часто він і досить дотепний.
Зайшовши ввечері в бліндаж, почув, як хтось говорить про Жозефіну Джексон.
— Хто це? — спитав один.
— Українська порноактриса, — відповів Скала, — яка допомагає нашим військовим.
— Я бачив її, — всунувся я, але не закінчив фрази.
— Антон! — з показовим подивом каже Скала, — ти що дивишся порнуху?!
— Він дивився, як вона фотографувалась з пораненими військовими, — виручає мене Тьома.
— Та, як плавала з ними, — всмішки додаю.
— Хай сюди приїде, — каже Скала, — ми тут з нею такий фільм влаштуємо!
— Ага, — додає третій, — ще й дамо пиздатий донат…
Моя рука досі відновлюється. Сьогодні зранку було холостіння, відчував себе інвалідом! Не можу правою рукою на гачок натиснути, автомат тримати не зручно: стиснути руківʼя не можу, зняти запобіжника правою рукою теж не можу. Все ж якось відмучився. Відчуття вертаються, думаю, ще два дні треба. Довго.
Ввечері була прекрасна лекція з історії. Читав історик і воїн Володимир Бірчак. Залишу тут перелік імен та подій, що ми згадали за дві години: Микола Міхновський, Юліян Бачинський, Дмитро Донцов, Українська революція 17-21, Володимир Винниченко, Семен Петлюра, Євген Коновалець, Січові Стрільці 4 універсали, Брест-Литовська конференція, бій під Крутами.
У суботу ввечері кілька хлопців напилися і прийшли з найближчого смт пʼяні. Хтось сказав, що їх «попаяло». Не розумію цього. Зрозумів би, якби вони були на нулі щойно з позицій або перед тим, як на них вийти, але тут, в учєбці — come on! Їм тут ніщо не загрожує, а вони вже себе накручують, і цей страх стає їм за виправдання, щоб напитися і розслабитися. А найгірше, ці люди ніяк не готують себе до сектору (так військові називають зону бойових дій). Вони кажуть «це і так там не допоможе» або «як це врятує від дрона?», або «що це зробить проти арти?» Позор.
Спальник — це наша гавань, куди ми неодмінно причалюємо щовечора. Що б ми не робили протягом дня, якими б брудними, як от сьогодні, не повернулися з занять, увечері ми розвернемо спальник і залізимо в нього, як у затишну шкаралупу, застібнемо над собою, і нам буде тепло й затишно. Учора я вперше за довгий час зняв верхню термушку і спав у футболці та підштаниках — майже як удома.
❤17👍3
#щоденник
17.ХІІ (вівторок)
Хлопці тут не люблять дисципліну. А все, що на неї схоже, називають «затягами». Приходити вчасно, колективно відповідати за чиїсь провтики, мати щільний графік — усе це для них затяги. Для них добре — це нічого не робити, а що часу до відправки в сектор все менше й менше, а підготовка їхня, мʼяко кажучи, недостатня, їм про це байдуже. Два місяці проїблували в учєбці, люди звикли до цього, вони хочуть, щоб і тут так було. Вставати і пити каву до сьомої, а не іди на зарядку; на заняттях не відпрацьовувати, а піздунця ганяти й курити; потім похавати і лідечко обіймати. А тут не так. Тут заняття до 20:00, а часом і 21:00. Вонр не страшні ці заняття, але вони є. Люди цього не сприймають.
Сьогодні була спортмасова. Вона в нас по вівторках і четвергах. Сьогодні ми вже пробігли близько двох кілометрів. Першого разу це було метрів 500. Помаленьку прогресуємо і люди справляються. Це лише підтверджує моє старе переконання, що в усьому головне — це системність і постійність, і фізо не виїмок. Неважливо, скільки років і в якому стані люди, давай їм навантаження поступово, але регулярно і буде результат. Кожен у змозі худо-бідно пробігти 400 метрів, за два дні це вже буде 600, за тиждень — кілометр, а за два місяці можна дійти до пʼяти. Уявіть, якби така програма була в навчальному центрі, де ми протовклися два місяці, усі б вийшли звідти в іншій фізичній, з іншим рівнем тактичної підготовки і з іншою впевненістю в собі! Відповідно, тут можна було б давати справді важкі тренування, а не починати з 400 метрів і на силовій робити 3 по 15 присідань і відтискань… У навчальному ж центрі мені сказали: «ти бачив дядьків, які з тобою у палатці? Дай їм фізо, у них полетить і спина і коліна». Дешеве виправдання. Якщо все робити поступово, то мʼязи сорокалітніх будуть пристосовуватися. Більшість тут піде в піхоту. Без банальної фізо вони sunt morituri.
Разом з нами на базі тренуються колумбійці (їх тут називають колумбосами). Пробую щось промовити до них. Але як же вони швидко балакають! З одним познайомився на днях у душі. Аполлонівської фігури: білий, високий, статурний. Спитав, звідки він. Щось бовкнув, сказав назву міста, але хіба я знаю якесь місто в Колумбії, крім Боґоти? Принагідно, згадав сестру, у якої був хлопець із Боґоти (так було в моїй версії, а чи він справді був з того міста, я вже не тямлю). Обмінялися телефонами, його позивний Vikingo. На вихідних думали вийти в місто, але не вийшло.
У суботу зайшов у військторг в Самарі. Іноземця, що англійською питає у продавчині: «скільки коштує цей шеврон?». А вона, бідненька в паніці, береться за Google translate в телефоні, щоб відповісти йому. На мить погляд обох зводиться на мене і я… перекладаю. Для обидвох я був наче ангел з неба. Далі продовжую вже з іноземцями (він був з другом). Сам я був у бушлаті з шефроном Нацгвардії на лівому плечі. Він це одразу постеріг, а сказав напівукраїнською, напіванглійською: «Національна Ґвардіа»! «З якої бригади?» — питає. «З Хартії», — відповідаю. Тоді він показує мені свій шеврон, на якому написано «Хартія». Я був приємно здивований! Питаю, звідки він. «Portuguese-American”. Питаю в його друга, а він, виявляється, француз. Єдиний француз у бригаді. Переходжу з ним на французьку. Питаю, як їм у бригаді. Різне розповіли.
Був радий поспілкуватися обидвома мовами в одному місці. Хто б міг подумати, що я зустріну француза та португальця зі своєї ж бригади у маленькій Самарі?!
Ще одна лекція з історії. Клап — неймовірний. Манерою тримати себе під час того, як говорить, чимось нагадує мого батька і… мене самого. Дізналися про значення знаку бригади Хартія. Знак — це обробка герба Харківського слобідського козацького полку середини 18 ст., і репрезентує він натягнутий лук — завжди готові (завтра висталю фото). Ще там видиться літера «х», що являє собою як Харків, так і Хартію. Саме ж слово «хартія» означає угоду або договір між військослужбовцями бригади і самою бригадою. Мовляв, ходіть до нас: ми вас навчимо і забезпечим, а ви служіть бригаді й українському народові.
Після лекції залишився побалакати з ним.
17.ХІІ (вівторок)
Хлопці тут не люблять дисципліну. А все, що на неї схоже, називають «затягами». Приходити вчасно, колективно відповідати за чиїсь провтики, мати щільний графік — усе це для них затяги. Для них добре — це нічого не робити, а що часу до відправки в сектор все менше й менше, а підготовка їхня, мʼяко кажучи, недостатня, їм про це байдуже. Два місяці проїблували в учєбці, люди звикли до цього, вони хочуть, щоб і тут так було. Вставати і пити каву до сьомої, а не іди на зарядку; на заняттях не відпрацьовувати, а піздунця ганяти й курити; потім похавати і лідечко обіймати. А тут не так. Тут заняття до 20:00, а часом і 21:00. Вонр не страшні ці заняття, але вони є. Люди цього не сприймають.
Сьогодні була спортмасова. Вона в нас по вівторках і четвергах. Сьогодні ми вже пробігли близько двох кілометрів. Першого разу це було метрів 500. Помаленьку прогресуємо і люди справляються. Це лише підтверджує моє старе переконання, що в усьому головне — це системність і постійність, і фізо не виїмок. Неважливо, скільки років і в якому стані люди, давай їм навантаження поступово, але регулярно і буде результат. Кожен у змозі худо-бідно пробігти 400 метрів, за два дні це вже буде 600, за тиждень — кілометр, а за два місяці можна дійти до пʼяти. Уявіть, якби така програма була в навчальному центрі, де ми протовклися два місяці, усі б вийшли звідти в іншій фізичній, з іншим рівнем тактичної підготовки і з іншою впевненістю в собі! Відповідно, тут можна було б давати справді важкі тренування, а не починати з 400 метрів і на силовій робити 3 по 15 присідань і відтискань… У навчальному ж центрі мені сказали: «ти бачив дядьків, які з тобою у палатці? Дай їм фізо, у них полетить і спина і коліна». Дешеве виправдання. Якщо все робити поступово, то мʼязи сорокалітніх будуть пристосовуватися. Більшість тут піде в піхоту. Без банальної фізо вони sunt morituri.
Разом з нами на базі тренуються колумбійці (їх тут називають колумбосами). Пробую щось промовити до них. Але як же вони швидко балакають! З одним познайомився на днях у душі. Аполлонівської фігури: білий, високий, статурний. Спитав, звідки він. Щось бовкнув, сказав назву міста, але хіба я знаю якесь місто в Колумбії, крім Боґоти? Принагідно, згадав сестру, у якої був хлопець із Боґоти (так було в моїй версії, а чи він справді був з того міста, я вже не тямлю). Обмінялися телефонами, його позивний Vikingo. На вихідних думали вийти в місто, але не вийшло.
У суботу зайшов у військторг в Самарі. Іноземця, що англійською питає у продавчині: «скільки коштує цей шеврон?». А вона, бідненька в паніці, береться за Google translate в телефоні, щоб відповісти йому. На мить погляд обох зводиться на мене і я… перекладаю. Для обидвох я був наче ангел з неба. Далі продовжую вже з іноземцями (він був з другом). Сам я був у бушлаті з шефроном Нацгвардії на лівому плечі. Він це одразу постеріг, а сказав напівукраїнською, напіванглійською: «Національна Ґвардіа»! «З якої бригади?» — питає. «З Хартії», — відповідаю. Тоді він показує мені свій шеврон, на якому написано «Хартія». Я був приємно здивований! Питаю, звідки він. «Portuguese-American”. Питаю в його друга, а він, виявляється, француз. Єдиний француз у бригаді. Переходжу з ним на французьку. Питаю, як їм у бригаді. Різне розповіли.
Був радий поспілкуватися обидвома мовами в одному місці. Хто б міг подумати, що я зустріну француза та португальця зі своєї ж бригади у маленькій Самарі?!
Ще одна лекція з історії. Клап — неймовірний. Манерою тримати себе під час того, як говорить, чимось нагадує мого батька і… мене самого. Дізналися про значення знаку бригади Хартія. Знак — це обробка герба Харківського слобідського козацького полку середини 18 ст., і репрезентує він натягнутий лук — завжди готові (завтра висталю фото). Ще там видиться літера «х», що являє собою як Харків, так і Хартію. Саме ж слово «хартія» означає угоду або договір між військослужбовцями бригади і самою бригадою. Мовляв, ходіть до нас: ми вас навчимо і забезпечим, а ви служіть бригаді й українському народові.
Після лекції залишився побалакати з ним.
❤14🔥1
Простягнув руку: «Володя», — каже. «Антон», — відповідаю. Виявилось, маємо спільних друзів: Едуарда (Еда) Андрющенка, його учня. Розповів йому, як ми з Пʼєром шукали архівні матеріали ДПУ про візит України Ерріо у серпні 33-го. «Ааа, — каже Клап, — так ось чому Ед просив мене матеріали про Ерріо!». Кумедно вийшло.
👍12🤔1
#щоденник
25.XII
Сьогодні Різдво, нам дали вихідний, ми з камарадом змогли вирватись у Дніпро — прекрасний вступ: коротко, ємко. Побратим залишив нас з Тьомою біля торговельного центру Мост City, домовшись, що забере коло 18 години. Було за 12-ту, і ми були не від того, щоб закинути щось в копи. Заходимо в центр, і, підіймаючись екскалатором та озираючись навкруги, кожен з нас здає собі справу, що ми вперше за три місяці бачимо цивілізацію. Виявляється, вона теж має ступені. На бзвп це було «ядро» з інтернетом, душем та чіпком з багатогодинною чергою; на кмб — місто Самар з хорошою кавʼярнею і вбиральнею з унітазом. Але сьогодні новий рівень, більший за всі попередні — велике місто з його атрибутами, принадами і…моїми спогадами. За останні два роки я декілька разів був у Дніпрі з журналістами, особливо памʼятним був останній, цього літа. Хотілось оживити спогади, пройти тими вулицями, попити кави, що пив тоді, віднайти час.
— А, може, в KFC? — питає Тьома.
— Давай.
Ми заморили червʼячка, і я ще раз переконався, що бургери у фастфудах шляпа. Час кави. Тьома вчора програв мені спір, а я, ніби передчуваючи сьогоднішній день, загадав йому каву. А тут ще й на тому ж поверся порядна кавʼярня, яку я випадково надибав холодного вечора на початку березня 23 року. Ми верталися тоді з Крістель та Філіпом із Донбасу і шлях тримали на Київ (вже наступного дня він змінився на Львів), а в Дніпрі зупинилися лиш переночувати. Памʼятаю, як сьогодні, я пішов гуляти вечірнім центром Дніпра у пошуку пристойної кави. Трохи мрячило. Я зайшов у мол, на другому поверсі побачив симпатичну кав’ярню, сів за крайній столик, замовив фільтр і чізкейк. Минуло майже два роки, я знов беру фільтр у цій кав’ярні, цього разу з собою, і ми простуємо далі.
Вийшли на набережну і потопали в бік парку Шевченка. Мій компаньйон прочитав, що там відкрили різдвяний ярмарок, а мені конче хотілося побачити ялинку та випити глінтвейну. Я подивився на карті, де той парк: напроти острова — я згадав останню зупинку в Дніпрі, у липні цього року. З Шарлін і Камілою, ми зупинились тоді в незвичному для них готелі. Звичним для Шарлін був Bon Hotel, найрозкішнійший в місті. Мене ж завше тягнуло до чогось менш помпезного. Того разу Bon був зайнятий, і я мав свободу обрати на свій розсуд. Я вибрав Park Hotel, неподалік від парку. Заселившись, у мене було вільне пообіддя, і я рішив пробігтися. Побачивши на карті парк, а за ним і острів, я побіг. Стояв жаркий липневий день, я біг, слухаючи Емінема, а перебігши на острові зняв футболку і виставив сонцю груди.
Ми зайшли в парк, ні ялинки, ні ярмарку ми там не знайшли. Він був сірий, голий і пустий. «Не те вже Різдво», — подумав я. Тьома взяв кави. Ми присіли на лавку.
— А ти не спілкуєшся з батьком, да? — спитав він.
— Взагалі.
— Сваритесь через щось?
— Через усе.
— У мене був друг, — повів він далі, — який теж не спілкувався з батьком. Це якось відбивається на чоловіках. Видно тих, хто ріс без батька. Вони менш впевнені в собі чи що. Не скажу, що ти невпевнений у собі, але от вчора після тої новини, ти перемінився. Був би батько, ти міг би порадитися з ним, спитати його думки.
— Та, — задумливо протягнув я, — це добре, коли є батько, з яким ти можеш бути щирим і думка якого викликає в тебе… респект
або…повагу.
— Чия думка авторитетна для тебе.
— Та.
Я замислився, Тьома допив каву і ми рушили.
— Я досить щирий із мамою, — продовжив я. — Але будь-яка мама має один недолік… — це мама.
Ми посміхнулись і, гадаю, зрозуміли один одного.
Вів я. Ми вийшли на вулицю Сергія Єфремова, пройшли повз гарний зеленого кольору житловий будинок, а навпроти — Park Hotel. Я згадав Шарлін і ту подорож, як ми вернулися зі зйомок «Цезаря». Того дня ми виїхали о третій ранку, повернувшись о пів на дванадцяту дня, дівчата пішли до себе, а я — пити каву з круасаном у кавʼярню в тому гарному зеленого кольору будинку навпроти.
Ідемо далі, я шукаю різдвяний настрій. «Не там ти його шукаєш, братику, — каже Тьома, — у середу о першій дня…» Спускаючись по бульвару, беремо ліворуч у quartier branché, де бутіки з великими скляними вітринами.
25.XII
Сьогодні Різдво, нам дали вихідний, ми з камарадом змогли вирватись у Дніпро — прекрасний вступ: коротко, ємко. Побратим залишив нас з Тьомою біля торговельного центру Мост City, домовшись, що забере коло 18 години. Було за 12-ту, і ми були не від того, щоб закинути щось в копи. Заходимо в центр, і, підіймаючись екскалатором та озираючись навкруги, кожен з нас здає собі справу, що ми вперше за три місяці бачимо цивілізацію. Виявляється, вона теж має ступені. На бзвп це було «ядро» з інтернетом, душем та чіпком з багатогодинною чергою; на кмб — місто Самар з хорошою кавʼярнею і вбиральнею з унітазом. Але сьогодні новий рівень, більший за всі попередні — велике місто з його атрибутами, принадами і…моїми спогадами. За останні два роки я декілька разів був у Дніпрі з журналістами, особливо памʼятним був останній, цього літа. Хотілось оживити спогади, пройти тими вулицями, попити кави, що пив тоді, віднайти час.
— А, може, в KFC? — питає Тьома.
— Давай.
Ми заморили червʼячка, і я ще раз переконався, що бургери у фастфудах шляпа. Час кави. Тьома вчора програв мені спір, а я, ніби передчуваючи сьогоднішній день, загадав йому каву. А тут ще й на тому ж поверся порядна кавʼярня, яку я випадково надибав холодного вечора на початку березня 23 року. Ми верталися тоді з Крістель та Філіпом із Донбасу і шлях тримали на Київ (вже наступного дня він змінився на Львів), а в Дніпрі зупинилися лиш переночувати. Памʼятаю, як сьогодні, я пішов гуляти вечірнім центром Дніпра у пошуку пристойної кави. Трохи мрячило. Я зайшов у мол, на другому поверсі побачив симпатичну кав’ярню, сів за крайній столик, замовив фільтр і чізкейк. Минуло майже два роки, я знов беру фільтр у цій кав’ярні, цього разу з собою, і ми простуємо далі.
Вийшли на набережну і потопали в бік парку Шевченка. Мій компаньйон прочитав, що там відкрили різдвяний ярмарок, а мені конче хотілося побачити ялинку та випити глінтвейну. Я подивився на карті, де той парк: напроти острова — я згадав останню зупинку в Дніпрі, у липні цього року. З Шарлін і Камілою, ми зупинились тоді в незвичному для них готелі. Звичним для Шарлін був Bon Hotel, найрозкішнійший в місті. Мене ж завше тягнуло до чогось менш помпезного. Того разу Bon був зайнятий, і я мав свободу обрати на свій розсуд. Я вибрав Park Hotel, неподалік від парку. Заселившись, у мене було вільне пообіддя, і я рішив пробігтися. Побачивши на карті парк, а за ним і острів, я побіг. Стояв жаркий липневий день, я біг, слухаючи Емінема, а перебігши на острові зняв футболку і виставив сонцю груди.
Ми зайшли в парк, ні ялинки, ні ярмарку ми там не знайшли. Він був сірий, голий і пустий. «Не те вже Різдво», — подумав я. Тьома взяв кави. Ми присіли на лавку.
— А ти не спілкуєшся з батьком, да? — спитав він.
— Взагалі.
— Сваритесь через щось?
— Через усе.
— У мене був друг, — повів він далі, — який теж не спілкувався з батьком. Це якось відбивається на чоловіках. Видно тих, хто ріс без батька. Вони менш впевнені в собі чи що. Не скажу, що ти невпевнений у собі, але от вчора після тої новини, ти перемінився. Був би батько, ти міг би порадитися з ним, спитати його думки.
— Та, — задумливо протягнув я, — це добре, коли є батько, з яким ти можеш бути щирим і думка якого викликає в тебе… респект
або…повагу.
— Чия думка авторитетна для тебе.
— Та.
Я замислився, Тьома допив каву і ми рушили.
— Я досить щирий із мамою, — продовжив я. — Але будь-яка мама має один недолік… — це мама.
Ми посміхнулись і, гадаю, зрозуміли один одного.
Вів я. Ми вийшли на вулицю Сергія Єфремова, пройшли повз гарний зеленого кольору житловий будинок, а навпроти — Park Hotel. Я згадав Шарлін і ту подорож, як ми вернулися зі зйомок «Цезаря». Того дня ми виїхали о третій ранку, повернувшись о пів на дванадцяту дня, дівчата пішли до себе, а я — пити каву з круасаном у кавʼярню в тому гарному зеленого кольору будинку навпроти.
Ідемо далі, я шукаю різдвяний настрій. «Не там ти його шукаєш, братику, — каже Тьома, — у середу о першій дня…» Спускаючись по бульвару, беремо ліворуч у quartier branché, де бутіки з великими скляними вітринами.
👍5❤1💔1
Далі праворуч, на Троїцьку і в собор, один із небагатьох, що пережили радянську окупацію.
Заходжу. Гарний всередині, але чужий, і це прикро. Досі не можемо вернути собі своє. А люди не знають, а люди засліплені. «Православие одно», кажуть вони, «киевская церковь раскольническая».
Час біжить до другої. Ми находились, пора пити каву. Проходимо Франик, крізь вікно бачу вітрину з солодким. «Мусимо зайти», — кажу Тьомі. Всередині дуже схоже на Завертайло в Києві. Місця небагато, столики розставлені щільно. Сідаємо проти вікна. Обертаюся назад — одні дівчата, деякі симпатичні. «Де ж хлопці?» — кажу про себе. Пʼємо каву, їмо солодке. Тут повідомка від сержанта: «Шикування о 16:30». Oh, putain… «Навіть на шість годин не можуть нас лишити в спокої!» — кажу камараду. А відповідь проста: це армія. Він по-стоїчному: «Сьогодні зранку ми навіть не думали про поїздку в Дніпро».
Має рацію Тьома, але дивлячись на десерт, його хочеться зʼїсти повністю, а не відкусити. Свій кожен з нас то доїв, а от день не догуляли. Час іти. Селфі про згадку. «Усе було смачно. Бувайте здорові!»
Хай там як, а гарний день вийшов. От тільки шкода, що глінтвейну не випив і ялинки не побачив та й настрою різдвяного не відчув.
Сподіваюсь, відчули ви, і це відчуття пронесете до Нового року. Усіх із Різдвом! Завтра повернуся з щоденником. Дякую, що читаєте, бувайте.
Заходжу. Гарний всередині, але чужий, і це прикро. Досі не можемо вернути собі своє. А люди не знають, а люди засліплені. «Православие одно», кажуть вони, «киевская церковь раскольническая».
Час біжить до другої. Ми находились, пора пити каву. Проходимо Франик, крізь вікно бачу вітрину з солодким. «Мусимо зайти», — кажу Тьомі. Всередині дуже схоже на Завертайло в Києві. Місця небагато, столики розставлені щільно. Сідаємо проти вікна. Обертаюся назад — одні дівчата, деякі симпатичні. «Де ж хлопці?» — кажу про себе. Пʼємо каву, їмо солодке. Тут повідомка від сержанта: «Шикування о 16:30». Oh, putain… «Навіть на шість годин не можуть нас лишити в спокої!» — кажу камараду. А відповідь проста: це армія. Він по-стоїчному: «Сьогодні зранку ми навіть не думали про поїздку в Дніпро».
Має рацію Тьома, але дивлячись на десерт, його хочеться зʼїсти повністю, а не відкусити. Свій кожен з нас то доїв, а от день не догуляли. Час іти. Селфі про згадку. «Усе було смачно. Бувайте здорові!»
Хай там як, а гарний день вийшов. От тільки шкода, що глінтвейну не випив і ялинки не побачив та й настрою різдвяного не відчув.
Сподіваюсь, відчули ви, і це відчуття пронесете до Нового року. Усіх із Різдвом! Завтра повернуся з щоденником. Дякую, що читаєте, бувайте.
❤27