#щоденник
19.VI (четвер)
Англія усім починає набридати. Барани на полях, які раніше були милі, раптом стали їбучими, а фраза «guys, 5 minute break» або «guys, perekur» звучить як образа…
Братик каже: «Єбать, якщо відняти всі перекури та перепочинки, то занять буде два тижні, а решта — їблування». «А якщо ще відняти, — додаю я, — безтолкові переходи з класу 17 у клас 9, то і тих не залишиться»…
Йобаний цирк🤡. З цією фразою мене свого часу познайомив Тьома, між нами вона водилась стосовно наших бзвп та кмб. Не думав, що скажу її в Британії… Сьогодні +26 C, вони не вгавають повторювати нам пити воду… Бачив би це мій батько, сплюнув би й додав: «Слабенькие, блядь». Це вам не радянська школа, де пити під час тренувань заборонялось.
На своїм шляху я стрівав ще одного такого «воспитанника» радянської школи, як мій батько. Разом служимо, віком як мій батько. Він пройшов радянську школу боксу десь на Донбасі. Скільки ми з ним не ходили під яскравим сонцем, він ніколи не пив води: «Так привчила мене дурна радянська школа — не хочеться». Запевно, дурна, але принаймні не було цього цирку: щопʼять хвилин «не забувайте пити воду».
Далі нарешті почалися заняття. Досить толкові, тож під кінець дня мій настрій покращав.
На одному з класів у лісі в нас викладав чоловʼяга досвідчених літ. Він мені сподобався: чіткий, строгий, структурований. А ще гарно говорить. Його постійно хилило на сленг і він щоразу виправляв себе, ніби собі ж роблячи зауваження. Він говорив про вартових на еспешках (СП — спостережний пункт) і замість звичайного sentry йому завше виринало армійське stag. Так і запамʼятав я нове слово: be on stag = be on sentry, be on guard duty або просто be on watch.
Ще він якось сказав, що чатувати на еспешці — це часто mundane work (себто марудна, рутинна робота), перекладачка ж переклала, ніби він сказав «Monday work» «це як робота понеділка»… Тут я згадав промову адмірала Мак Рейвена випускникам своєї Alma mater 2014 року, де він казав, що «making our bed was a simple task, mundane at best, but every morning we were requiered to make our bed to perfection». Колись я вчив її напамʼять. Як дивно інколи речі стають у пригоді… До речі, усім раджу послухати, можливо, ця промова змінить щось у вашому житті.
За останній тиждень я здружився з Жекою. Він із Кривого Рогу, трохи старший од мене. Хороший lad (так англійці називають хлопців): простий, скромний та добрий bloke («штрих»). Дорогою на базу в автобусі ми сіли разом. Він дивився у віконце на поля, оперезані лісом.
— Був би у мене шанс переїхати з жінкою сюди, я б навіть не задумувався… — промовив він.
Ми саме проїжджали старий камʼяний будиночок.
— Навіть сюди, да? — відказав я. — Жити тут, на природі, мати землі шматок і хазяйнувати собі.
— Да. Подивись, як тут усе доглянуто. А ще я замітив, як вони ставляться до природи, як бережуть її, не нищать. У нас такого нема. Навіть той самий мусор, подивись, усе викидається. За ці два тижні я не викинув жодної бумажки.
— І це ж так просто ніби: урни і людина, яка це сміття вивозить, — додаю я.
— Ні, я не кажу, що в нас погано. У нас все могло б бути заєбісь, але ж усім похуй. Просто похуй. Аби собі все забрать і забором обгородиться. Я дивився, тут жодного високого забору. Як ми їхали з полігону, не знаю, чи ти помітив, на стоянці стояли нові машини, якась техніка. Як огороджено? Маленьким дротиком і камерами. Да в нас би цей дріт перерізали в перший день, а камери б спиздили. Тут же ні. Напевно, їм змалку це прищеплюють.
— А ще, — додаю я, — у них закон діє, і вони знають, що як ступлять куди зась, за дві хвилин поліція приїде і схапає їх. Треба буде відповідати. Страх цього теж є.
— Да, 100 процентів.
Отак ми їхали і міркували. Це було свого роду одкровення. Простота висловлювань виявляла щирість. Заразом чулась нота обурення та злості. На нас, наших людей, наші порядки.
19.VI (четвер)
Англія усім починає набридати. Барани на полях, які раніше були милі, раптом стали їбучими, а фраза «guys, 5 minute break» або «guys, perekur» звучить як образа…
Братик каже: «Єбать, якщо відняти всі перекури та перепочинки, то занять буде два тижні, а решта — їблування». «А якщо ще відняти, — додаю я, — безтолкові переходи з класу 17 у клас 9, то і тих не залишиться»…
Йобаний цирк🤡. З цією фразою мене свого часу познайомив Тьома, між нами вона водилась стосовно наших бзвп та кмб. Не думав, що скажу її в Британії… Сьогодні +26 C, вони не вгавають повторювати нам пити воду… Бачив би це мій батько, сплюнув би й додав: «Слабенькие, блядь». Це вам не радянська школа, де пити під час тренувань заборонялось.
На своїм шляху я стрівав ще одного такого «воспитанника» радянської школи, як мій батько. Разом служимо, віком як мій батько. Він пройшов радянську школу боксу десь на Донбасі. Скільки ми з ним не ходили під яскравим сонцем, він ніколи не пив води: «Так привчила мене дурна радянська школа — не хочеться». Запевно, дурна, але принаймні не було цього цирку: щопʼять хвилин «не забувайте пити воду».
Далі нарешті почалися заняття. Досить толкові, тож під кінець дня мій настрій покращав.
На одному з класів у лісі в нас викладав чоловʼяга досвідчених літ. Він мені сподобався: чіткий, строгий, структурований. А ще гарно говорить. Його постійно хилило на сленг і він щоразу виправляв себе, ніби собі ж роблячи зауваження. Він говорив про вартових на еспешках (СП — спостережний пункт) і замість звичайного sentry йому завше виринало армійське stag. Так і запамʼятав я нове слово: be on stag = be on sentry, be on guard duty або просто be on watch.
Ще він якось сказав, що чатувати на еспешці — це часто mundane work (себто марудна, рутинна робота), перекладачка ж переклала, ніби він сказав «Monday work» «це як робота понеділка»… Тут я згадав промову адмірала Мак Рейвена випускникам своєї Alma mater 2014 року, де він казав, що «making our bed was a simple task, mundane at best, but every morning we were requiered to make our bed to perfection». Колись я вчив її напамʼять. Як дивно інколи речі стають у пригоді… До речі, усім раджу послухати, можливо, ця промова змінить щось у вашому житті.
За останній тиждень я здружився з Жекою. Він із Кривого Рогу, трохи старший од мене. Хороший lad (так англійці називають хлопців): простий, скромний та добрий bloke («штрих»). Дорогою на базу в автобусі ми сіли разом. Він дивився у віконце на поля, оперезані лісом.
— Був би у мене шанс переїхати з жінкою сюди, я б навіть не задумувався… — промовив він.
Ми саме проїжджали старий камʼяний будиночок.
— Навіть сюди, да? — відказав я. — Жити тут, на природі, мати землі шматок і хазяйнувати собі.
— Да. Подивись, як тут усе доглянуто. А ще я замітив, як вони ставляться до природи, як бережуть її, не нищать. У нас такого нема. Навіть той самий мусор, подивись, усе викидається. За ці два тижні я не викинув жодної бумажки.
— І це ж так просто ніби: урни і людина, яка це сміття вивозить, — додаю я.
— Ні, я не кажу, що в нас погано. У нас все могло б бути заєбісь, але ж усім похуй. Просто похуй. Аби собі все забрать і забором обгородиться. Я дивився, тут жодного високого забору. Як ми їхали з полігону, не знаю, чи ти помітив, на стоянці стояли нові машини, якась техніка. Як огороджено? Маленьким дротиком і камерами. Да в нас би цей дріт перерізали в перший день, а камери б спиздили. Тут же ні. Напевно, їм змалку це прищеплюють.
— А ще, — додаю я, — у них закон діє, і вони знають, що як ступлять куди зась, за дві хвилин поліція приїде і схапає їх. Треба буде відповідати. Страх цього теж є.
— Да, 100 процентів.
Отак ми їхали і міркували. Це було свого роду одкровення. Простота висловлювань виявляла щирість. Заразом чулась нота обурення та злості. На нас, наших людей, наші порядки.
❤10
Чому ми так не можемо? Чому Польща змогла і вже в першому селі від кордону нема парканів, і польові путівці рівненькі, а ми досі борсаємося в злигоднях, як свині в хліві? Чому там порядок, а в нас якийсь товстопузий підарас на Льохє (Лексусі) може побити дідуся, що посигналив йому, після того, як перший його підрізав? Увесь цей гнів лишився при ньому. Його лиш зраджував задумливий погляд на жовто-зелені прибрані поля при західному сонці та поодинокі зауваження-ремарки.
❤11😢1
#щоденник
28.VI (субота)
Тиждень не писав ні риски. Що було за тиждень, давай по порядку.
У неділю нас зібрали на плацу й сказали: «Треба обрати завтра 13 людей, які поїдуть у Лондон». — «На що, нащо?» — «Доведуть завтра на місці, ви ж знаєте: солдат нічого не знає.» Повертаюсь до хлопців зі свого відділення: «Не проти, — питаю, — якщо я поїду?» — «Канєшна, Тоха, їдь.» І я поїхав. Звісно, Аліна теж.
Наступного ранку ми сіли в автобус, і нас повезли в Льондон. По трасі їхали півтори години, ще стільки ж плуганились по Лондону. Не скажу, що затори, просто всюди вузенькі вулички і безнастанні семафори. Та, ніде правди діти, катма в Європі тих просторів, що у нас, на сході.
Коло опівдня приїхали до Букінгемського палацу. Я давно закінчив школу і вже забув англійські теми про визначні памʼятки Лондона, і про те, хто там мешкає. Наш автобус зупинили біля входу в Палац Св. Джеймса, де саме проходила зміна варти. Ми спішились і приєдналися до юрби цікавих позиральців, що скупчилися попереду за пересувними барʼєрами, щоб подивитися на це видовище. Із дальнього кінця з-за повороту маршем виходять три колони стражників з оркестром. Усі в червоних піджачках та лискучих туфельках, а супроводжують їх верхи на конях округлі жінки. Мені було смішно дивитися на все це. Хтось скаже: традиція, я кажу: анахронізм.
Варта помінялась, стражники з музиками зайшли в палац, коники пішли геть, лишивши по собі сліди перетравленого харчу, а одному так невтерпець стало, що він посеред плацу справивився по-маленькому. Наїзниці було ніяково… Ми погрузилися назад в автобус і продовжили путь: по Марльборо роуд праворуч на Мел і до памʼятника королеві Вікторії. Обігнули його ліворуч і за рогом стали в Веллінгтонських казармах. Був час обіду. Нас повели в їдальню, де ми смачно підживились і перепочили. Цікаво, на території їдальні був маленький Старбакс. Я вже зрадів, що вперше за три тижні випʼю фільтру (хоч і несмачного, бо в Старбаксі дорого і несмачно), та коли, пообідавши, я зайшов туди по каву, виявилось, що кави у них нема… Тоді — треба ж було щось узяти! — я взяв шоколадний кекс, а каву… каву випив розчинну з їдальні.
Далі була хвилинка культури. Нас вивели послухати живу музику у The Guards Museum. Військовий оркестр грав просто неба. Сонце заливало нас своїм промінням. Майже усі стільці були зайняті. Грали динамічні джазові твори 60–80-х років. Я мимоволі подумав, чому в нас військові оркестри або й просто оркестри неодмінно мають грати класику? Чому ніколи не чути чогось сучасного, живого, що провокує вас танцювати? Памʼятаю, як маненька дівчинка стала між оркестром та слухачами і миленько пританцьовувала в такт музики.
З пів години по тому ми зустрілися з українськими військовими, що відповідають за навчання в Британії: двома молодими майорами, жінкою та чоловіком. Дивно, як у нас так швидко стають майорами… «Чи ви знаєте, де ви сьогодні будете?» — питають вони нас. — «Ні.» Посміхаються. — «Зараз на Даунінґ стріт відбувається зустріч Премʼєр-міністра Стармера і Зеленського. Цього місяця річниця нашої програми, вже три роки як Британія навчає наших військових у себе вдома, з цієї нагоди Президент скаже два слова і трохи поспілкується з вами.» Я глянув на Аліну і посмієнувся: «Сьогодні ми побачимось із Президентом» пробігло у всіх на думці.
Тоді ж коротеньке слово сказав очільник програми. Він був із своїм перекладачем, вже літньою жінкою, поважної зовнішності. Перекладаючи його, вона говорила дуже тихо, але гарно, з акцентом. «Здається, вона з діаспори» подумав я. На тому ми здали усі свої електронні пристрої і попростували на Даунінґ стріт.
28.VI (субота)
Тиждень не писав ні риски. Що було за тиждень, давай по порядку.
У неділю нас зібрали на плацу й сказали: «Треба обрати завтра 13 людей, які поїдуть у Лондон». — «На що, нащо?» — «Доведуть завтра на місці, ви ж знаєте: солдат нічого не знає.» Повертаюсь до хлопців зі свого відділення: «Не проти, — питаю, — якщо я поїду?» — «Канєшна, Тоха, їдь.» І я поїхав. Звісно, Аліна теж.
Наступного ранку ми сіли в автобус, і нас повезли в Льондон. По трасі їхали півтори години, ще стільки ж плуганились по Лондону. Не скажу, що затори, просто всюди вузенькі вулички і безнастанні семафори. Та, ніде правди діти, катма в Європі тих просторів, що у нас, на сході.
Коло опівдня приїхали до Букінгемського палацу. Я давно закінчив школу і вже забув англійські теми про визначні памʼятки Лондона, і про те, хто там мешкає. Наш автобус зупинили біля входу в Палац Св. Джеймса, де саме проходила зміна варти. Ми спішились і приєдналися до юрби цікавих позиральців, що скупчилися попереду за пересувними барʼєрами, щоб подивитися на це видовище. Із дальнього кінця з-за повороту маршем виходять три колони стражників з оркестром. Усі в червоних піджачках та лискучих туфельках, а супроводжують їх верхи на конях округлі жінки. Мені було смішно дивитися на все це. Хтось скаже: традиція, я кажу: анахронізм.
Варта помінялась, стражники з музиками зайшли в палац, коники пішли геть, лишивши по собі сліди перетравленого харчу, а одному так невтерпець стало, що він посеред плацу справивився по-маленькому. Наїзниці було ніяково… Ми погрузилися назад в автобус і продовжили путь: по Марльборо роуд праворуч на Мел і до памʼятника королеві Вікторії. Обігнули його ліворуч і за рогом стали в Веллінгтонських казармах. Був час обіду. Нас повели в їдальню, де ми смачно підживились і перепочили. Цікаво, на території їдальні був маленький Старбакс. Я вже зрадів, що вперше за три тижні випʼю фільтру (хоч і несмачного, бо в Старбаксі дорого і несмачно), та коли, пообідавши, я зайшов туди по каву, виявилось, що кави у них нема… Тоді — треба ж було щось узяти! — я взяв шоколадний кекс, а каву… каву випив розчинну з їдальні.
Далі була хвилинка культури. Нас вивели послухати живу музику у The Guards Museum. Військовий оркестр грав просто неба. Сонце заливало нас своїм промінням. Майже усі стільці були зайняті. Грали динамічні джазові твори 60–80-х років. Я мимоволі подумав, чому в нас військові оркестри або й просто оркестри неодмінно мають грати класику? Чому ніколи не чути чогось сучасного, живого, що провокує вас танцювати? Памʼятаю, як маненька дівчинка стала між оркестром та слухачами і миленько пританцьовувала в такт музики.
З пів години по тому ми зустрілися з українськими військовими, що відповідають за навчання в Британії: двома молодими майорами, жінкою та чоловіком. Дивно, як у нас так швидко стають майорами… «Чи ви знаєте, де ви сьогодні будете?» — питають вони нас. — «Ні.» Посміхаються. — «Зараз на Даунінґ стріт відбувається зустріч Премʼєр-міністра Стармера і Зеленського. Цього місяця річниця нашої програми, вже три роки як Британія навчає наших військових у себе вдома, з цієї нагоди Президент скаже два слова і трохи поспілкується з вами.» Я глянув на Аліну і посмієнувся: «Сьогодні ми побачимось із Президентом» пробігло у всіх на думці.
Тоді ж коротеньке слово сказав очільник програми. Він був із своїм перекладачем, вже літньою жінкою, поважної зовнішності. Перекладаючи його, вона говорила дуже тихо, але гарно, з акцентом. «Здається, вона з діаспори» подумав я. На тому ми здали усі свої електронні пристрої і попростували на Даунінґ стріт.
👍9❤4🥰1
#щоденник
29.VI (неділя)
Продовження
Як я вже сказав, з мого курсу нас було тринадцятеро плюс ще троє з іншого, не рахуючи інструкторів, перекладачів тощо. Ми проходимо пункт пропуску на Даунінг стріт, ідемо бруківкою до будинку Премʼєр-міністра, ліворуч проти входу групка журналістів із камерами. Зайшли в будинок, нас привітали у передпокої і повели вервечкою в сад, саме в саду мала відбутися зустріч.
Сад, я вам скажу, як сад, нічим не примітний. Невеличкий, чепурненький, скромний. Забув сказати, ми всі були по формі, отож уявіть собі, група сливе з двадцяти військових ходить в українському пікселі по центру Лондона — так це й було.
В садку я взяв кави і підійшов до пані перекладачки. Вона привітала мене широкою усмішкою, що неначе відкрила двері для розмови. Я спитав, чи вона з України. «Ні, — відказала вона, — я нарадилася тут.» — «То ви з діаспорної сімʼї?» — якось ніби захоплено промовив я і дав їй розповідати. Її звати Дарка, саме так, не Дарина, а Дарка. Народилася вона в Англії, але її батько до того, як стати батьком Дарки і її братів-сестер, побував у німецькому концтаборі, у Франції, Канаді, знову в Польщі, де якимсь дивом віднайшов свою майбутню дружину, молодшу дівчинку з одного села, і нарешті Британія, де вони й окошилися. Вона була з тої родини і з того кола, де українське більше плекали за кордоном ніж у той час в самій Україні. Відповідно, її шокувала справжня Україна, коли вона в неї уперше приїхала, здається, ще в 90-х. А свій акцент вона описала геніально: «Коли я приїжджала кудись на схід, у Донецьк, наприклад, у виборчих справах абощо, мене питали: «А ви, певне, з Києва?»; у Києві ж казали: «Ви, певно, зі Львова»; а у Львові: «Ви, певно, з Польщі»… І так щоразу все західніше й західніше. (Сміється)»
Ми далі вели розмову, коли в садок зайшли журналісти: «Something’s cooking», — сказав я. Вона усміхнулась: «Гарна ідіома», — сказала. Нас пошикували. Незабаром вийшов Президент і Премʼєр-міністр. Не знаю, Зеленський видався мені дуже симпатичним. У сенсі, приємним. Обидва взяли коротке слово. Англієць сказав краще, наш як завжди (українцям, загалом, треба вчитися говорити — це моє глибоке переконання). Потім Зеленський підійшов до нас, потиснув руку, спитав, як навчання.
Нам ніхто не казав, що казати можна, а що ні. Навпаки, казали «кажіть, як є». Але, щоб казати правду, потрібно дві умови: щоб було що казати і щоб була сміливість сказати, що є. Я одразу знав, що скажу Президентові, якщо буде можливість. Що хотілося б кращого відбору тих, хто сюди їде навчатися. Не за принципом «аби-кого аби відправити», а обраних, кращих, і кому це доречно. Ну на ʼкий біс водію чи тиловику вчитися на комвідділення, коли вони ніколи ним командувати не будуть? А таких тут багато. Ще вік. «Хотілося б бачити більше молодих людей, бо мені 25 і я наймолодший у взводі.»
Майже все це я й сказав, почавши, звісно, з подяки. Президент був трохи спантеличений. Здається, це його навіть трохи знітило. Загалом він побалакав із нами кілька хвилин. Мені їх вистачило. Був іще Залужний, але весь час тримався осторонь. У мене навіть склалося воаження, що він там був зайвий, і сам не знав, зо робити. Аліна дуже хотіла сказати йому пару слів, не вдалося.
На тому й усе. Невдовзі нас попросили. Ми повернулися в казарми на вечерю, застрибнули в сувенірну крамничку і сіли в автобус назад. Дорогою хлопці-дівчата познаходили відео та фото нас із Даунінг стріт. Наступного ранку побратим з позиції прислав посилання, де нас видно, а знайома викладачка помітила мене на відео зі сторінки Зеленського.
Так пройшов мій перший візит до Лондона. Кажуть, з корабля на бал; у мене вийшло з автобуса на Даунінг стріт. Є чим і попишатися: побував там, куди далеко не кожен вхожий.
29.VI (неділя)
Продовження
Як я вже сказав, з мого курсу нас було тринадцятеро плюс ще троє з іншого, не рахуючи інструкторів, перекладачів тощо. Ми проходимо пункт пропуску на Даунінг стріт, ідемо бруківкою до будинку Премʼєр-міністра, ліворуч проти входу групка журналістів із камерами. Зайшли в будинок, нас привітали у передпокої і повели вервечкою в сад, саме в саду мала відбутися зустріч.
Сад, я вам скажу, як сад, нічим не примітний. Невеличкий, чепурненький, скромний. Забув сказати, ми всі були по формі, отож уявіть собі, група сливе з двадцяти військових ходить в українському пікселі по центру Лондона — так це й було.
В садку я взяв кави і підійшов до пані перекладачки. Вона привітала мене широкою усмішкою, що неначе відкрила двері для розмови. Я спитав, чи вона з України. «Ні, — відказала вона, — я нарадилася тут.» — «То ви з діаспорної сімʼї?» — якось ніби захоплено промовив я і дав їй розповідати. Її звати Дарка, саме так, не Дарина, а Дарка. Народилася вона в Англії, але її батько до того, як стати батьком Дарки і її братів-сестер, побував у німецькому концтаборі, у Франції, Канаді, знову в Польщі, де якимсь дивом віднайшов свою майбутню дружину, молодшу дівчинку з одного села, і нарешті Британія, де вони й окошилися. Вона була з тої родини і з того кола, де українське більше плекали за кордоном ніж у той час в самій Україні. Відповідно, її шокувала справжня Україна, коли вона в неї уперше приїхала, здається, ще в 90-х. А свій акцент вона описала геніально: «Коли я приїжджала кудись на схід, у Донецьк, наприклад, у виборчих справах абощо, мене питали: «А ви, певне, з Києва?»; у Києві ж казали: «Ви, певно, зі Львова»; а у Львові: «Ви, певно, з Польщі»… І так щоразу все західніше й західніше. (Сміється)»
Ми далі вели розмову, коли в садок зайшли журналісти: «Something’s cooking», — сказав я. Вона усміхнулась: «Гарна ідіома», — сказала. Нас пошикували. Незабаром вийшов Президент і Премʼєр-міністр. Не знаю, Зеленський видався мені дуже симпатичним. У сенсі, приємним. Обидва взяли коротке слово. Англієць сказав краще, наш як завжди (українцям, загалом, треба вчитися говорити — це моє глибоке переконання). Потім Зеленський підійшов до нас, потиснув руку, спитав, як навчання.
Нам ніхто не казав, що казати можна, а що ні. Навпаки, казали «кажіть, як є». Але, щоб казати правду, потрібно дві умови: щоб було що казати і щоб була сміливість сказати, що є. Я одразу знав, що скажу Президентові, якщо буде можливість. Що хотілося б кращого відбору тих, хто сюди їде навчатися. Не за принципом «аби-кого аби відправити», а обраних, кращих, і кому це доречно. Ну на ʼкий біс водію чи тиловику вчитися на комвідділення, коли вони ніколи ним командувати не будуть? А таких тут багато. Ще вік. «Хотілося б бачити більше молодих людей, бо мені 25 і я наймолодший у взводі.»
Майже все це я й сказав, почавши, звісно, з подяки. Президент був трохи спантеличений. Здається, це його навіть трохи знітило. Загалом він побалакав із нами кілька хвилин. Мені їх вистачило. Був іще Залужний, але весь час тримався осторонь. У мене навіть склалося воаження, що він там був зайвий, і сам не знав, зо робити. Аліна дуже хотіла сказати йому пару слів, не вдалося.
На тому й усе. Невдовзі нас попросили. Ми повернулися в казарми на вечерю, застрибнули в сувенірну крамничку і сіли в автобус назад. Дорогою хлопці-дівчата познаходили відео та фото нас із Даунінг стріт. Наступного ранку побратим з позиції прислав посилання, де нас видно, а знайома викладачка помітила мене на відео зі сторінки Зеленського.
Так пройшов мій перший візит до Лондона. Кажуть, з корабля на бал; у мене вийшло з автобуса на Даунінг стріт. Є чим і попишатися: побував там, куди далеко не кожен вхожий.
❤18👍4👎1
#щоденник
07.VII (потягом Львів-Харків)
Ми закінчили курс і повернулися в Україну. Летіли понад хмарами, наче горами зі взбитих білків. Здавалося, їх можна збирати ложкою. В літаку, як один з англофонів, я сидів коло стюардеси, Емми (власне, Емма було написано на бейджику, а себе вона називала Emmadon). Ми познайомились, виявилось, до того, як стати стюардесою, вона служила в армії, була на ротації в Афганістані. Тепер вона летіла на літаку з українськими військовими.
Нас гарно проводжали з бази. Увесь персонал вишикувався дорогою до виїзду і, поки автобуси помаленьку котилися, віддавали нам честь. Я зробив відео, відчувається повага і шана Загалом, з їхнього боку достатньо було до нас поваги, з нашого достатньо протилежного. Це прикро. Паскудство.
Еш (один з інструкторів) подарував мені книгу. Я просив у нього щось про військове лідерство, написану колишнім спецпризначинцем. Такого не знайшов (було обмаль часу), але купив мані про історію заснування британської спецслужби SOS. Читаю вже третій день — насолоджуюсь.
З організацією у нас в бригаді таки справді нелади. До останнього питали, чи можемо самі дібратися в Харків з кордону. Нас тримали підвішеними, доки, коли вже прилетіли, сказали, щоб їхали самі. Звісно, білетів катма. Купив квитки на автобус, на нього не встигли, зрештою зупинились на день у Львові. Гарний готель, вечірня прогулянка, кава, книжка — чого ще бажати?
Сьогодні вранці бігав по Стрийському парку. Забігаючи, минув дім-музей Франка. Хотів зайти. Не встиг. Наступного разу.
Думаю, далі мої дописи тут рідшатимуть. Багато чого я не можу/не хочу писати публічно, особливо з приватного життя та служби, а це найцікавіше тут.
Цей щоденник починався нотатником рекрута, а вже минуло девʼять місяців. Маю бути в Києві на днях, треба було б зібрати всі замітки докупи в один документ та перечитати — цікаво, скільки сторінок буде.
Дві замітки «дикуна з лісу, що побачив місто», навіяні прогулянками вечірнім і ранковим Львовом.
Замітка 1 (06.VI)
Незвично бачити довгоногих дівчат у коротких спідницях. Не скажу, що в мене це викликає плотські бажання.
Замітка 2 (наступного дня)
Незвично бачити дівчат у коротких спідницях, але приємно, коли ноги засмаглі.
07.VII (потягом Львів-Харків)
Ми закінчили курс і повернулися в Україну. Летіли понад хмарами, наче горами зі взбитих білків. Здавалося, їх можна збирати ложкою. В літаку, як один з англофонів, я сидів коло стюардеси, Емми (власне, Емма було написано на бейджику, а себе вона називала Emmadon). Ми познайомились, виявилось, до того, як стати стюардесою, вона служила в армії, була на ротації в Афганістані. Тепер вона летіла на літаку з українськими військовими.
Нас гарно проводжали з бази. Увесь персонал вишикувався дорогою до виїзду і, поки автобуси помаленьку котилися, віддавали нам честь. Я зробив відео, відчувається повага і шана Загалом, з їхнього боку достатньо було до нас поваги, з нашого достатньо протилежного. Це прикро. Паскудство.
Еш (один з інструкторів) подарував мені книгу. Я просив у нього щось про військове лідерство, написану колишнім спецпризначинцем. Такого не знайшов (було обмаль часу), але купив мані про історію заснування британської спецслужби SOS. Читаю вже третій день — насолоджуюсь.
З організацією у нас в бригаді таки справді нелади. До останнього питали, чи можемо самі дібратися в Харків з кордону. Нас тримали підвішеними, доки, коли вже прилетіли, сказали, щоб їхали самі. Звісно, білетів катма. Купив квитки на автобус, на нього не встигли, зрештою зупинились на день у Львові. Гарний готель, вечірня прогулянка, кава, книжка — чого ще бажати?
Сьогодні вранці бігав по Стрийському парку. Забігаючи, минув дім-музей Франка. Хотів зайти. Не встиг. Наступного разу.
Думаю, далі мої дописи тут рідшатимуть. Багато чого я не можу/не хочу писати публічно, особливо з приватного життя та служби, а це найцікавіше тут.
Цей щоденник починався нотатником рекрута, а вже минуло девʼять місяців. Маю бути в Києві на днях, треба було б зібрати всі замітки докупи в один документ та перечитати — цікаво, скільки сторінок буде.
Дві замітки «дикуна з лісу, що побачив місто», навіяні прогулянками вечірнім і ранковим Львовом.
Замітка 1 (06.VI)
Незвично бачити довгоногих дівчат у коротких спідницях. Не скажу, що в мене це викликає плотські бажання.
Замітка 2 (наступного дня)
Незвично бачити дівчат у коротких спідницях, але приємно, коли ноги засмаглі.
❤19👍1
#щоденник
26.VII (субота, Харків, “Авантюрист”)
Минуло 20 днів з останнього допису. Три тижні. За ці три тижні я повернувся з Британії, провів 3 чудові дні з коханою, отримав бойове хрещення мінометними обстрілами, зрештою, провів евакуацію пораненого, якого, на жаль, не вдалося спасти, та відчув, як пахне людина, що заживо розкладається. Про все це хочеться написати, та часу не так багато.
Почну з Бабака. Півтора тижні тому на Покровську загинув Бабак. Ким він мені був? Другом? Певно, так. На жаль, дуже коротко ми з ним зналися. Я згадував про нього в щоденнику під позивними Довбуш і, власне, Бабак. Можете пошукати. Він був моїм сержантом на хартійському КМБ після Старого у другій половині грудня 24 року. Нас привезли на нову базу о 3 ночі. Зустрів нас якийсь пацик у кросівках, лосинах та худі. Голову він ховав від морозу у груди і майже нічого не казав своїм західним акцентом. Провів нас у бліндаж і буркнув, що побачить нас завтра.
Ми особливо здружилися по закінченню КМБ, коли я на деякий час лишився з ним на базі. Я почав краще його пізнавати. Ось, що я написав про нього 4.І:
“Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 17 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.”
У нас сформувалася трійка друзяк: Я, Бабак і Рашид. Ми разом ходили в зал, разом їздили їсти, разом пили каву. Разом говорили про дівчат. Десь за місяць до нас прийшла дівчина, Тетяна, польського роду. Дико не любила, коли її називають Таня. Казала, з польської “таня” означає “дешева”. Тож я її став називати Танí, на французький штиб. Скоро, вони зблизились із Бабаком. Він спершу огинався відносинам, казав, що це все несерйозно. Перший час і я вагався. Цьому підтвердження нотатка за 11.ІІ:
“Бабачиха закохалась у Бабака. Сьогодні їздили з нею в місто, по дорозі спинились пообідати. Вона дійсно любить. А що таке дівчина, що любить? Це дівчина, що страждає, коли до неї немає уваги. Бабак у цьому плані криця, особливо на людях. Може не помічати її, може щось криве сказати. Вона ж — уся увага. Купила йому подарунок на 14 лютого, при мені обирала загортувальну “фолію”, як вона каже.
Як почула, що Бабак може скоро перевестись звідси, на ній лиця не стало. За обідом відкрилась мені. “Мене тут нічого не тримає, мені однаково, де бути, аби з Бабаком”. У мене ці слова викликаю сумну посмішку. Посмішку, бо мило, сумну, бо чи він почуває те саме?”
Бабак і дійсно на людях був крицею із нею. Та це й і ясно, відкритих відносин в армії не підтримують. Але в середині почував те саме. Наодинці з нею він був сама ніжність і піклування. Втім, про це, краще за Тетяни, ніхто не скаже. Вона знала його справжнього, його люблячого.
26.VII (субота, Харків, “Авантюрист”)
Минуло 20 днів з останнього допису. Три тижні. За ці три тижні я повернувся з Британії, провів 3 чудові дні з коханою, отримав бойове хрещення мінометними обстрілами, зрештою, провів евакуацію пораненого, якого, на жаль, не вдалося спасти, та відчув, як пахне людина, що заживо розкладається. Про все це хочеться написати, та часу не так багато.
Почну з Бабака. Півтора тижні тому на Покровську загинув Бабак. Ким він мені був? Другом? Певно, так. На жаль, дуже коротко ми з ним зналися. Я згадував про нього в щоденнику під позивними Довбуш і, власне, Бабак. Можете пошукати. Він був моїм сержантом на хартійському КМБ після Старого у другій половині грудня 24 року. Нас привезли на нову базу о 3 ночі. Зустрів нас якийсь пацик у кросівках, лосинах та худі. Голову він ховав від морозу у груди і майже нічого не казав своїм західним акцентом. Провів нас у бліндаж і буркнув, що побачить нас завтра.
Ми особливо здружилися по закінченню КМБ, коли я на деякий час лишився з ним на базі. Я почав краще його пізнавати. Ось, що я написав про нього 4.І:
“Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 17 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.”
У нас сформувалася трійка друзяк: Я, Бабак і Рашид. Ми разом ходили в зал, разом їздили їсти, разом пили каву. Разом говорили про дівчат. Десь за місяць до нас прийшла дівчина, Тетяна, польського роду. Дико не любила, коли її називають Таня. Казала, з польської “таня” означає “дешева”. Тож я її став називати Танí, на французький штиб. Скоро, вони зблизились із Бабаком. Він спершу огинався відносинам, казав, що це все несерйозно. Перший час і я вагався. Цьому підтвердження нотатка за 11.ІІ:
“Бабачиха закохалась у Бабака. Сьогодні їздили з нею в місто, по дорозі спинились пообідати. Вона дійсно любить. А що таке дівчина, що любить? Це дівчина, що страждає, коли до неї немає уваги. Бабак у цьому плані криця, особливо на людях. Може не помічати її, може щось криве сказати. Вона ж — уся увага. Купила йому подарунок на 14 лютого, при мені обирала загортувальну “фолію”, як вона каже.
Як почула, що Бабак може скоро перевестись звідси, на ній лиця не стало. За обідом відкрилась мені. “Мене тут нічого не тримає, мені однаково, де бути, аби з Бабаком”. У мене ці слова викликаю сумну посмішку. Посмішку, бо мило, сумну, бо чи він почуває те саме?”
Бабак і дійсно на людях був крицею із нею. Та це й і ясно, відкритих відносин в армії не підтримують. Але в середині почував те саме. Наодинці з нею він був сама ніжність і піклування. Втім, про це, краще за Тетяни, ніхто не скаже. Вона знала його справжнього, його люблячого.
❤10💔6
Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж хотів перевестися до нього. Він і в списки мене подав, на мене і телеграма прийшла, тільки я написав, уже в секторі будучи, відмову. Так склалися обставини. Він почав тренування в батальйоні. Йому подобалось, Тані приїжджала до нього, у них все, здається, було добре. Я набрав його в кінці квітня, перед своїм першим виходом. Він казав, що скоро мають вирушати. На початку червня я побачив його роботу — красень. Зачищали якусь посадку. Він робив те, що хотів. Його бісило бути в тилу, він хотів їбашитись з братіками. Їм було важко, роботи було багато, відпочинку між задачами мало. Так у нас виходить: ті, що їбашать, їбашать постійно, ті, що ні — ніколи.
Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою!
Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.
Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою!
Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.
❤19💔8
Освітарня
Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж…
Додаток
Ще дещо про Бабака. Він боявся швидкості й фотографій.
Коли я привіз на базу машину, ми часто виїздили втрьох у сусіднє містечко “на шавуху” (шаурму). За кермом був або я, або Рашид, і обидва ми полюбляли давати їй під зад. Бабак же, завжди сидів позаду, і як оберти перевалювали за 4000, а швидкість за сотню, він починав нас матюкати і просити, щоб ми спинились. Сам він їздити не вмів, хотів його навчити (і він був охочий), але так і не сталося.
Завжди уникав фотографій. Фотографуйтесь, друзі, якнайбільше, знімайте відео, надто з рідними, друзями, коханими — це буде спогадом, коли їх не буде поруч. Гортав ще раз свій альбом, знайшов відео, де я приміряю його каску. Кумедне, далебі! Ех, Бабачок, полюбляв я тебе, братику.
Ще дещо про Бабака. Він боявся швидкості й фотографій.
Коли я привіз на базу машину, ми часто виїздили втрьох у сусіднє містечко “на шавуху” (шаурму). За кермом був або я, або Рашид, і обидва ми полюбляли давати їй під зад. Бабак же, завжди сидів позаду, і як оберти перевалювали за 4000, а швидкість за сотню, він починав нас матюкати і просити, щоб ми спинились. Сам він їздити не вмів, хотів його навчити (і він був охочий), але так і не сталося.
Завжди уникав фотографій. Фотографуйтесь, друзі, якнайбільше, знімайте відео, надто з рідними, друзями, коханими — це буде спогадом, коли їх не буде поруч. Гортав ще раз свій альбом, знайшов відео, де я приміряю його каску. Кумедне, далебі! Ех, Бабачок, полюбляв я тебе, братику.
❤18💔1
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Друзі!
Відкриваємо збір на квадрік для мого підрозділу.
Ціль 🎯 170 000
🫙👇
https://send.monobank.ua/jar/2R1ZTeCyJr
Номер картки:
4441 1111 2751 0851
Відкриваємо збір на квадрік для мого підрозділу.
Ціль 🎯 170 000
🫙👇
https://send.monobank.ua/jar/2R1ZTeCyJr
Номер картки:
4441 1111 2751 0851
❤10
Звіт‼️
Учора ми закрили збір і вже придбали квадрік! Усім дякую за участь) 170 000 за три дні — це сильно💪.
Учора ми закрили збір і вже придбали квадрік! Усім дякую за участь) 170 000 за три дні — це сильно💪.
🔥16❤3👏1
#щоденник
21.VIII
«Шамрай загинув». Так написав мені ввечері Дімас. Секунду я намацував у памʼяті, хто ж то Шамрай, а тоді пригадав. «Невже загинув?! — сказав подумки. — Він же ж, наче, знайшов себе…»
Денис його звали. Ми познайомились на БЗВП минулої осені. Молодий хлопець, великої, але не тлустої статури, у рухах трохи вайлуватий, з щільною щетиною та довгим волоссям. Він носив окуляри і мав вигляд гуманітарія (в армії це рідкість). Закінчив історичний в Каразіна. Знав щось з історії Риму, тож його здивувало, коли я читав латиною Ціцерона.
Він був із Харкова, бусифікований. Завше тримався осторонь і складав враження неоковирного очкарика, який ніяк не міг збагнути, що він опинився в армії. Якщо є люди нестворені для війни, він був наочним прикладом такої. Зброя, армійський тон і жарт був йому чужий, тупий і безглуздий. Вираз «людина тонкої душевної організації», загалом, йому пасував, хоч я б не сказав, що він був інтелектуалом (знавцем історії, наприклад). Він радше знав багато фактів з різних галузей. Не знаючи добре англійської, міг «блеснуть» якимсь рідковживаним словом французького походження; не знав іспанської, але вмів рахувати до десяти і знав правила формування абревіатур. Не можу нічого сказати про його знання історії. Гадаю, вони були обширні, але досить поверхневі. Він знав імена, але хитався в тому, що за ними стояло. Втім, будь-яке вивчення починається саме з накопичення імен.
Ми познайомились із ним майже одразу, хоч і не були в одному взводі. Серед загальної маси простих роботяг, далеких від війни, але обʼєднаних нею, хлопець з університетською освітою все таки виділяється. Крім того його вирізняв якийсь неприродній спокій, схожий більше на приреченість і відчай. Складалося враження, що теперішнє становище зламало його. Він не проявляв ні ініціативи, ні ентузіазму, немов і досі не вірив, що армія та зброя — його нова дійсність.
На навчанні, будучи в різних взводах, ми пересікалися нечасто. Пізніше я дізнався, що він теж іде в Хартію. Це ані зблизило нас, ані віддалило. У мене було своє коло спілкування, у нього, вочевидь своє.
Я особливо не памʼятаю його на хартійському кмб, куди нас одразу повезли після бзвп. Памʼятаю лиш, як після розподілу, — як бусифікований, він попав у піхоту, — я з товаришем переглянувся і сказав, хоч би з ним усе було добре, бо такі, здається, йдуть першими.
Втім сталося не так. Навесні, вже в секторі, я зустрів його на Новій Пошті, типовому місці зустрічі військових. Він був такий же тихий у поведінці, але усміхався. Спитав, як він. «Добре, — відказав, — з позицій». — «У тебе все ок?» — «Так, усе чудово». Це було щиро. Від спільних знайомих теж чув, що в нього все ок: нормальні побратими, ходить на позиції, дорікань немає. Я вже почав думати, що хлопець знайшов себе, і був радий за нього. Коли пише Дімас: «Шамрай 200». По позиції прилетіло. І нема Денчика…
21.VIII
«Шамрай загинув». Так написав мені ввечері Дімас. Секунду я намацував у памʼяті, хто ж то Шамрай, а тоді пригадав. «Невже загинув?! — сказав подумки. — Він же ж, наче, знайшов себе…»
Денис його звали. Ми познайомились на БЗВП минулої осені. Молодий хлопець, великої, але не тлустої статури, у рухах трохи вайлуватий, з щільною щетиною та довгим волоссям. Він носив окуляри і мав вигляд гуманітарія (в армії це рідкість). Закінчив історичний в Каразіна. Знав щось з історії Риму, тож його здивувало, коли я читав латиною Ціцерона.
Він був із Харкова, бусифікований. Завше тримався осторонь і складав враження неоковирного очкарика, який ніяк не міг збагнути, що він опинився в армії. Якщо є люди нестворені для війни, він був наочним прикладом такої. Зброя, армійський тон і жарт був йому чужий, тупий і безглуздий. Вираз «людина тонкої душевної організації», загалом, йому пасував, хоч я б не сказав, що він був інтелектуалом (знавцем історії, наприклад). Він радше знав багато фактів з різних галузей. Не знаючи добре англійської, міг «блеснуть» якимсь рідковживаним словом французького походження; не знав іспанської, але вмів рахувати до десяти і знав правила формування абревіатур. Не можу нічого сказати про його знання історії. Гадаю, вони були обширні, але досить поверхневі. Він знав імена, але хитався в тому, що за ними стояло. Втім, будь-яке вивчення починається саме з накопичення імен.
Ми познайомились із ним майже одразу, хоч і не були в одному взводі. Серед загальної маси простих роботяг, далеких від війни, але обʼєднаних нею, хлопець з університетською освітою все таки виділяється. Крім того його вирізняв якийсь неприродній спокій, схожий більше на приреченість і відчай. Складалося враження, що теперішнє становище зламало його. Він не проявляв ні ініціативи, ні ентузіазму, немов і досі не вірив, що армія та зброя — його нова дійсність.
На навчанні, будучи в різних взводах, ми пересікалися нечасто. Пізніше я дізнався, що він теж іде в Хартію. Це ані зблизило нас, ані віддалило. У мене було своє коло спілкування, у нього, вочевидь своє.
Я особливо не памʼятаю його на хартійському кмб, куди нас одразу повезли після бзвп. Памʼятаю лиш, як після розподілу, — як бусифікований, він попав у піхоту, — я з товаришем переглянувся і сказав, хоч би з ним усе було добре, бо такі, здається, йдуть першими.
Втім сталося не так. Навесні, вже в секторі, я зустрів його на Новій Пошті, типовому місці зустрічі військових. Він був такий же тихий у поведінці, але усміхався. Спитав, як він. «Добре, — відказав, — з позицій». — «У тебе все ок?» — «Так, усе чудово». Це було щиро. Від спільних знайомих теж чув, що в нього все ок: нормальні побратими, ходить на позиції, дорікань немає. Я вже почав думати, що хлопець знайшов себе, і був радий за нього. Коли пише Дімас: «Шамрай 200». По позиції прилетіло. І нема Денчика…
😢20💔7❤2
Forwarded from Богдан Кротевич
Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.
Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.
Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.
Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.
Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.
Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.
“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко
Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.
Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.
Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.
Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.
Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.
“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко
❤19👍4