#інтернаціоналізм_чи_русифікація?

У здійсненні своєї плянової політики русифікації ра­дянські лідери користуються «таємними союзниками»; найвпливовіший серед них — численна російська меншість у не­російських республіках, або, як називає Дзюба, російське шовіністичне міщанство. Вони не визнають ще й досі, що їхні життєві інтереси тісно повʼязані з українським ґрунтом і долею України, але далі орієнтуються на Москву. Не менш важливий союзник Москви в її русифікаційній політиці — малороси: численні елементи українського населення, що воліють пристосуватися до вимог влади, аби вона їм лише за­безпечила соціяльно-економічні побутові потреби та задоволь­
нила етнографічні прагнення. «Малоросіянство» в найкращо­му вигляді це — безвільна, байдужа, пасивна маса; в найгіршому — активісти, що інколи перевищують своїх володарів-росіян у служінні великодержавницьким інтересам Москви і в плямуванні своїх патріотичних земляків як «буржуазних націоналістів».

https://youtu.be/FufOyfU9VrI?si=NvzIxljWAS0Cui9T

Привіт)
Новий подкаст про. “Марію” Уласа Самчука)

Гарного прослуховування)

https://youtube.com/shorts/tS0beSjbOIM?si=0jgaTZqP73R-ls7c

Чи робите цю помилку?🤔

До речі, у нас вийшло нове велике відео про слова з творів Квітки, позирайте на каналі)

Третій вже раз перечитаю Місто Підмогильного, і все ще цікаво, а в книжці малюю ще більше, як першого-другого разу..)

Що ближчав він до заповідного будинку (будинку критика — А. Б.), то більше прокидалось у ньому — не хвилювання, — неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати:

«Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його».
Ні, краще:
«Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашудцмку про оповідання, що я написав».

Чули ж цю помилку, правда?)
Дивіться більше на нашому ютубі👇
🔗 https://youtube.com/@osvitarnya?si=W-RWueTJFNjhe-Km

#спогади_про_неоклясиків

Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених «культурників». Памʼятаю, як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдот.

#спогади_про_неоклясиків
Ще про Миколу Костьовича (Зерова) від Освальда Бургардта:

Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Люкроза (про цю назву згодом відео запишу) наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент добре склав свій вступний іспит до уніаерситету, то його звичайно запитував професор, чи не є він вихованцем баришівської школи.

Зеров викладав там, крім літератури й історії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасований, викладання його було свого роду «контрреволюціним» актом.

*До речі, на фото Баришківська Успенська церква середини 18 ст., знищена більшовиками у сер. 30-х…

#спогади_про_неоклясиків
Одволікусь на мить до Драй-Хмари. Про нього детальніше поговоримо після Миколи Костьовича, зараз же лиш уривок про нього з Попелу імперій Юрія Клена:

Чотири останні листи Драй-Хмарині загинули. Вони були найжахливіші з усіх і малювали, як його життя поволі наближалося до кінця. Останній містив у собі такі рядки: "

Я не можу тобі писати... Якщо не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли...

"

У "Попелі імперій" Драй Хмарі присвячено цей уступ:

#спогади_про_неоклясиків

Десь за горами край землі -- Камчатка.
Ось Колима і приїск Ортукан.
О, тут блакитно квітне тільки згадка

про те, що є на світі рідний лан,
та згодом пориви приспить навіки
північний, вітром гойданий туман.

У натовпі, де майже всі каліки,
я мов когось знайомого уздрів,
що клав на тачку камені великі.

І я спитав: "Чи з дальніх ти країв?"
І він, на час важку урвавши працю,
здивований, на мене очі звів:

"У цьому стовпищі всіляких націй
плекаю в серці я простір Дніпра,
і степ, і млосні пахощі акацій...

О, хтось єдиним розчерком пера
все загасив. Скололи гострі глиці
мій мозок. Душу обросла кора.

Та памʼятаю гомін і грімниці,
якими гнало *відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці

летів, пройнятий облаком вогня.
Якби побачити мені хоч верби
у звечорілому промінні дня,

з якою радістю я завтра вмер би!
Один лиш вечір запашний страшні
всі спогади з душі моєї стер би.

В минулому, немов у тумані,
спливають камʼяний мішок і ґрати.
Там вірші я, голодний на стіні

вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов у сні,
і вже на *вороних мені не грати."

* алюзії на вірші Драй-Хмари, що ми прочитаємо завтра разом із продовженням уступу.

#спогади_про_неоклясиків

І я спитав: "За що марнуєш дні
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній?"
"Лише за те, -- він відказав мені, --

що покохав слова я *повнодзвонні,
слова пʼянкі, які глухі віки
пролежали у глибині бездонній.

Я був один із *лебедів, які
належали до ґрона пʼятірного
нездоланих співців. О, дні гіркі!

Коли мені служить не хочуть ноги,
мене підвішують на мотузках,
і працювати мушу до знемоги.

Тепер я замкнений у клітку птах."
Для мене ті хвилини є найгірші,
коли, приборкуючи в серці жах,

я, як поет, строчити мушу. вірші,
які вславляють мудрого вождя,
що розгорнув народам обрій ширший,

що нас нагодував, узув, одяг,
що світить нам, неначе з неба сонце,
що нам найвищий, праведний суддя.

Мордва, мовляв, карели та естонці
йому хвалу співають по лісах...
І я, в маленьке дивлячись віконце,

спогадую Вкраїну в килимах
зелено-жовтих. Простором Сибіру
далекий, страдницький пройшовши шлях.

#Зеров

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочéних нив.
А там морози знов і небо в сивій ризі,
І от риплять вози, копита бʼють по кризі,
Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.

Навіть людина, яка не знає біографії Овідія і ніколи не заглядала в Tristia та Ex Ponto цього давнього римського поета-вигнанця, не може не визнати, що в наведених рядках Зерова розгортається дуже колоритна і жива картина.д

#Зеров
Cor anxium
(тривожне серце)

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжка ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?..

19.06.31

Уривок з віршу під назвою Superstitio (забобон). Зеров протиставляє в ньому два начала: ясне і радісне («коли душа спокоєм перейнята»; «весною віє запашна кімната») і тривожне та темне («усьому настане край»; «то зліша нам розплата» тощо). Це останнє хтось міг би взяти за забобон (відси, гадаю, і назва), якби це не було його «передчуттям». А лиховісний час написання (31 рік), звісно, давав підстави до таких відчуттів.

#спогади_про_неоклясиків
Кілька алюзій на Драй-Хмарині твори:
Та памʼятаю гомін і грімниці,
якими гнало *відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці

У цій терцині прямий відсил на Драй-Хмарин вірш Шехерезада:

Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада,
А ти опалена в огні,
Ти вся любов і вічна зрада,
Летіла *охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання —
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитного коня.
1923

*охляп -- без сідла

#спогади_про_неоклясиків

В минулому, немов у тумані,
спливають камʼяний мішок і ґрати.
Там вірші я, голодний на стіні

вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов у сні,
і вже на *вороних мені не грати."

Це прямий відсил на вже тюремний ачи казематний вірш Драй-Хмари, написаний 24.5.1937 року:

І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь
і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.

– Вернітеся, – благаю, – хоч у гості!
– Не вернемось, – гукнуло з далині.
Я на калиновім заплакав мості…
І знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у вовчку…
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я в кам’янім, у кам’янім мішку.

Привіт)
Друга частина Життя Тараса вже на каналі, позирайте)

https://youtu.be/YNGcAw_7fAA?si=J5DBaZLfAnUHMTDY

https://vm.tiktok.com/ZMjcUVw3m

«Гроші на ЗСУ!» — з таким гаслом сьогодні під будинком Мерії зібрались сотній киян і не тільки! Про цю акцію дивіться мої думки в цьому відео👇

#прокляті_роки

О, златоглавий Київ! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плоти,
Та духа твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
Тепер ніким не пещених церков,
Що викохані мудрістю варяга,
І висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
Без дров, і без електрики, й без хліба,
Коли ввижались марева ясні,
Аніж тепер, коли душа в нас ніби
Тріпоче й бʼється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитра риба
На мотузку, протягнутім між зябр,
Танцює те, що зветься *danse macabre.

*danse macabre -- макабричний танець
Фото: Перехрестя вул. Городецького і Хрещатика 1942 рік.

Друзі привіт!
Ви, може, чули про великий збір для Азову: 77.7 млн на закупівлю 5 бронетранспортерів M113

Так от, знайомі дівчата, Індіра @paniIndi та Оля @shlko, збирають 1️⃣0️⃣0️⃣ тисяч на цей збір!

Вони також розігрують книжки: вже є чотири. Треба задонатити 100 грн (100 грн = 1 номер), щоб взяти участь. Зробити скрін і відправити їм. Що більше сотень задонатите, то більше шансів виграти 🥇
Банка: https://send.monobank.ua/jar/4i9RV4X3Jf?fbclid=PAAabnLKSC13-HTlHNiWCNkF1mPdSILotrgt48-96r58kl66ULpogpGlqDz7w_aem_Af-UupSIFoL9JbbeDmINOU0Qx1Iw4dt9P4DADdOHR1H6-7z89HfJcgakjynpwXqVJeQ

«Лотофаги» Теодор ван Тюльден 17 ст.

«Як не тікає Зеров від сучасності у світи далекого в просторі або часі, в уявні світи книжок і мрій, — сучасність звучить в його поезії.» Ю. Шерех

Лотос — рослина, що, як вважали в античності, позбавляє памʼяті й спогадів.
Лотофаги — («лотосоїди») племʼя, що жила в півн. Африці й гостинно прийняло Одіссея. Дехто з троянців, скуштувавши лотосу, не захотів вертатися додому і Одіссей мав чимало фрасунки затягти їх на кароблі. Цей епізод описано в Одіссеї Гомера.

Одіссея, IХ, 82-104

З-під Трої і кривавого туману,
Від чорних днів ненатлої війни
Цар Одіссей пригнав свої човни
На сонні плеса тихого лиману.

І там громадку нашу, горем гнану,
Зустріли лотофаги, з глибини
Землі своєї принесли вони
Поживу нам солодку і незнану.

І їли ми, і забували дім,
Сім’ю й родовище, в краю чужім
Ладні довіку жить на готовизні.

Та мудрий цар не дав лишитись нам
І силоміць нас повернув отчизні —
В науку іншим людям і вікам.

2.05.1926