Мені здається прям ідеальна ілюстрація до male and female gaze. Просто вгадайте що з цього малювала жінка.

Про Флоренцію

Мріяла в ній побувати десь з підліткового віку, звісно ж через другий assassin's creed. І я кожен раз пишу що я не фанатка особливо туристичних місць та старезних штук, але саме через них в мене напевно були якісь очікування. Я рада що була там, але з шости італійських міст які я бічила, Флоренція сподобалася мені найменьше.

Історичний центр міста чудовий звісно, жодних питань. Це все таки колиска Ренесансу, а також грошей, сучасної італійської і майже всіх італійців зі шкільного підручника. Біля Санта-Марія-дель-Фіоре неможливо стояти, воно таке велитенське і камʼяне, що відчуваються ніби тебе придавило гранітом. В Римі на кожному кроці були імперські колони - тут на кожному кроці мармурові статуї. Найкраще - трошки відійти від найвідоміших мість і просто ходити по маленьким вулочкам розглядаючі місцеві магазини, працюючих в них людей та старі фасади. Моя перша асоціація з містом це чогось пісок і той самий мармур, напевно саме через колір будівель.

Навідміну від Венеції, це не закритий Діснейленд, місто просто кипить життям. Воно пахне шкіряними виробами, звучить мопедами та кидається в очі пилом. Відділити шматки реальності від розваг для туристів це та ще задачка, не центральні райони дуже схожі на Рим. Не центр виглядає пустим через відсутність дерев і мені там було прям дивно, але я бачила далеко не все. Буде цікаво поспілкуватися з людьми які там живуть, правда точно не в найближчий час.

Я вирішила що не зовсім безкультурна і сходила в Уфіци, хоча це не моя трава. Думаю вартує побачити, хоча б заради виду з вікна на Арно, флорентійські мости та недомальовані картини да Вінчі. В якийсь момент сіла прям там читати книгу, було чудово, бо один з головних експонатів це сама будівля. Статуї відомих жителей міста, сонце з панорамних вікон та величезна галерея. На мій смак серед картин забагато маленьких Іісусів, але звісно теми для творчості в ті роки були трохи обмежені.

Їжа смачна, я навіть примудрилася зʼїсти бутерброд з потрохами (смачно, але текстура незвична). Кава прекрасна, правда не дай боже ви замовите капуч після 12 в старій кавʼярні. Сади нейморівні, але за дерева в центрі міста треба платити гроші. Панорама з площі Мікеланджело вартує того щоб підійматися по сходах, хоча приходити туди треба рано вранці. Дуже знайомий з Риму сплав історичного музею та сучасносної Італії, який намагається продати тобі новеньку кожану сумку, магніт жопи Давіда та еспресо на морозиві за 6 євро. Не зрозумійте мене неправильно, мені сподобалося. Просто все інше мені сподобалося більше.

Якщо що, нічого поганого в туристах, я сама туристка, людей так багато тому що є на що подивитися. Просто я не люблю товпи. Доречі, наступного року буде християнський ювілей, тобто Рим, Флоренція та Венеція будуть просто тріщати по швах.

Лігурія, Ла Спеція, Генуя та національний парк Чінкве-Терре

Лігурія це область на північно-західному узбережжі Італії зі столицею в місті Генуя. Вибачте за справку з Вікіпедії, але раптом ви як я і теж про це нічого не знали. Як виявилося, регіон відомий своїми мальовничими краєвидами, різнокольоровими будинками та найсмачнішим песто в Італії. Про песто мені Італійці з інших регіонів розповіли і якщо честно, я зазвичай не фанат, але конкретно це готова хоч кожен день жерти. Поїхала туди бо хотілося подивитися на національний парк та побути подалі від цивілізації. Чінкве-Терре це взагалі одне з найтуристичніших міст Італії, але листопад це не сезон, як не дивно. Я дійсно не розумію, хто хоче хайкати в +40.

Корочє, з Флоренції я поїхала у Ла Спецію і це виявилося справжнім ковтком свіжого повітря. З пильного туристичного центру до маленького індустріального містечка на узбережжі. Ну як маленького, це один з найбільших портів в Італії та головний центр віськової промисловості. Як мені розповіли, ще років 30 тому все життя міста оберталося навкруги військової бази. Сама по собі Ла Спеція не дуже туристична, але вона є стартовою точкою на шляху до рівʼєри куди як раз всі хочуть потрапити. В будь-якому випадку, мені дуже сподобалося - не старий центр, красива гавань, апельсини на кожній вулиці. Дуже затишна атмосфера.

Мій хостел знаходився в невеличкому селі на холмі біля міста, 460 жителів, два кафе що відкриваються три рази на тиждень, три маленких магазини, автобус до міста раз на дві години. Це чудова стартова точка для хайкінгу по Чінкве-Терре, тому в сезон воно просто трещить від туристів. Але я потрапила туди як раз перед закриттям на зиму і в останній день у селищи був середньовічний фестиваль на честь заснування поселення десь тисячу років тому. Не жарт. Всі жителі були в костюмах чи обладунках, влаштовували танці зі стягами та грали на старих інструментах. Я була в абсолютному шоці з рівня підготовки. Подивилася на урожай з ківі, спробувала найжирніший пиріг в моєму житті (deep-fried тісто з сиром та салом), млинці з каштанів та полєнту з чимось. Це зовсім не туристичний івент, в гості приїхали виключно італійці з сусідніх міст. Раптово дуже теплим спогадом виявилася маленька церква в яку явно всі жителі вклали щось своє.

Навкого ліс та чудовий вид на море. В один з днів я примудрилася пройти 10км і мало не всратися від жаху на сходах біля обриву. Не боюся висоти, боюся ходити в конверсах по слизькому камінню. Не питайте, я вже купила собі нормальне взуття на майбутнє. Сам по собі національний парк це пʼять рибатських селищ заснованих ще в середньовіччі. За легендою, традиція фарбувати будівлі в різні кольори зʼявилася щоб рибакам було простіше знайти дорогу додому, але зараз всі прибрежні містачка від Генуї до Ла Спеції виглядають схожим чином. Ці пʼять селищ просто невимовно красиві, там майже немає машин, а ще, місцеві самі роблять морозиво, з базиліку, лимонів та меду. Звісно вони дуже налаштовані на туризм, але це вартує побачити.

По самій Генуї вдалося погуляти всього декілька годин, але мені сподобалося, хочу туди ще повернутися. Мені подобаються великі міста, міста в яких є дерева на вулицях, будівлі не тільки жовтого кольору та красиві набережні, думаю причина в цьому. Ще якимсь чином примудрилася там знайти найсмачніший сендвіч з усіх що пробувала в Італії, це вже щось. Доречі, виявилося що вона італійською Дженова.

На цьому етапі шляху я зустріла купу людей. З двома з них ми навіть тусили декілька днів, це була молода еко-активістка з Гамбургу та дуже позитивна жителька Нью-Йорку. Ми навіть примудрилися напиздити разом лимонів у Корніглії. Ще була дуже мила італійка, вона розповіла мені про озеро Комо та цю історію з найвідомішим песто. Італієць в якого прийомний син з України, говорили з ним про політику. Дуже веселий чувак з Гондурасу, розповідав мені історію своєї країни поки ми грали в дженгу.

Дуже рекомендую короче. Тільки не влітку, якщо ви не любите підсмажуватися на сонці до хрусткої скоринки.