з досвіду людини, чия мама 20 років займається безпритульними тваринами, скажу, що зараз дійсно велика проблема з фінансовою підтримкою притулків від фондів.
якщо комунальні притулки мають якісь кошти з бюджету (але там теж все дуже залежить від місцевої влади), то інші існують виключно за рахунок власних грошей волонтерів та допомоги небайдужих. так було ще до війни, і за 11 останніх років краще не стало.

тому закиньте грошей на корм для котиків, будь ласка.

Freida McFadden. The Crash

Хотілося тоді почитати щось позитивне, бо від «Бойфренда» були веселі враження, хоч книга і про маніяка. Але The Crash — це поки що найпохмуріша книга Макфадден, яку я читала.

У центрі сюжету — молода жінка Тіґен, вагітна від випадкової ночі з не дуже хорошим чоловіком, і на початку книги вона планує дещо відновити справедливість. І от тут стається головний плоттвіст, який мене здивував, але стосується він не те що подій, а швидше структури сюжету. Спойлер: цієї лінії далі майже не буде.

Але далі в цілому майже нічого несподіваного не було, бо авторка очевидно надихалася книгою «Мізері» та менш відомим фільмом «Ланцюг», тому плюс-мінус все розвивалося очевидно. І тут я зрозуміла, що мене лякає такий підвид камерного трилеру, де у головного героя чи героїні є певні обмеження в мобільності, бо щось легко уявити подібну ситуацію, на відміну від багатьох інших. Що сподобалось — героїня, незважаючи на деяку наївність, не була пасивною та намагалася боротися.

Дуже бісила інша персонажка, від імені якої велася розповідь в частині розділів. Її чоловік теж, але його там хоч було менше. Вважаю, що для цієї парочки все закінчилося неправильно, якого взагалі біса? Плоттвіст з сусідом я вгадала відразу, тому засмучена.

Але в цілому читалося нормально, хоча гумористичних моментів і не було. Бачила відгуки, де скаржилися на те, що героїня розмовляє зі своєю дитиною в животі та називає її Тунцем, але мені то було ок. От що дратує, так це явна симпатія авторки до Поллі та чергове схвалення незаконних методів. Але Макфадден я все одно читати буду, незважаючи на мінуси, і сподіваюсь, що вона не вирішила перейти до некомфортних книг і не буде надихатися чимось настільки відомим.

#прочитане2025 #freidamcfadden #thecrash

Друзі!

Вночі росіяни вщент зруйнували квартиру батьків нашої подруги і волонтера @Ama9a .
Це люди, яких ми особисто давно і добре знаємо.
Батьки і собака, на щастя, живі (були на дачі), але вони втратили взагалі ВСЕ майно, потрібно зараз все: від житла до базових речей, одягу, етс.

Від квартири лишилося велике чарівне НІХУЯ.

Батьки пенсіонери просто не зможуть самостійно впоратись з цим..

Амага дуже багато волонтерила і допомагала фронту, настав час нам допомогти її родині.
Дуже просимо долучитися!

Реквізити:

🔹Монобанка: ОТУТ

🔹Номер картки банки:
4441 1111 2694 8144

🔹 PayPal - itnafta@gmail.com

Також не завадить трохи одягу.

Мама - джинси 34 розмір, верх xl-xxl.
Батько штани 36-38, верх 2-3xl

Взяла першу закладинку, яка трапилася, подумала, що не в тему, але виявилося, що то знову книга про Ірландію ☘️

Думала, що це просто трилер-слешер, але незрозуміло навіщо вилізла містика, яка там зовсім зайва 😐 читаю вже з меншим ентузіазмом і сподіваюсь, що зрештою зʼявиться якесь немістичне пояснення.

Scarlett Dunmore. How to Survive a Horror Movie

Чарлі — новенька учениця у жіночій школі-пансіонаті на острові. Вона намагається якось потихеньку вчитися, трішки конфліктує з місцевим тріо багатих красунь-інтриганок The Elles (таку назву вони отримали, бо їх звуть Рошель, Аннабель та Ґабріель) та закохується у гарну рудоволосу Сірше. Найбільша пристрасть Чарлі (яку поділяє її сусідка та єдина подруга Олів) — це фільми жахів, і коли у школі починається серія загадкових смертей, Чарлі має застосувати всі знання, отримані з жахастиків, щоб дізнатися правду. На додачу до всього, її переслідують привиди, які не дають їй спокійно жити.

Спочатку паранормальний елемент мене засмутив, бо я хотіла почитати щось більш реалістичне, але зрештою я звикла. Чесно кажучи, початок трішки провисає і має небагато динаміки, незважаючи на вбивства, але після нього авторка розписалася, і вже було не відірватися. Дещо я вгадала за зворотньою логікою та через те, що теж дивилася слешери, хоч і не так багато, але зрештою там стався такий твіст, що я ніяк не очікувала (хоча, певно, для більших знавців горору здогадатися було б легше). І щодо саме горору: мене легко налякати, але, незважаючи на графічні описи, мені було не страшно, і привиди були радше комічними персонажами. Тому я спокійно читала перед сном і вже була готова порадити цю книгу як таку, після якої не страшно ходити вночі до туалету, але дійшла до останнього речення 😩 (спойлерити не буду, але це один з поворотів, що найбільше мене лякає).

Не скажу, що це прямо шедевр, який обовʼязково треба всім читати, але я приємно провела час. Слешери — це мій улюблений вид жахастиків у кіно (ну бо приємніше дивитися на вродливих підлітків 25+, ніж на величезну муху чи іншу монстрятину), до того ж, цей піджанр цікавить мене своєю яскравою християнською спрямованістю (але в принципі у багатьох горорах це є). У цій книзі згадується дуже багато найрізноманітніших жахастиків, від «Пʼятниці 13» до Stranger Things (до деяких фільмів є серйозні спойлери, але я зі своєю гарною памʼяттю вже їх забула), і використовується багато класичних тропів (ну, мій улюблений — це дівчачі еліти типу зайчиків, Гізер, злих дівчат і в такому дусі), щось деконструюється, щось ні. Якщо розглядати мотив гріхів та спокути — це теж є, і не пласко. У цьому році має вийти наступна книга, певно, почитаю колись.

Ще мені здалося, що у доробку авторки мають бути гарріпоттерівські фанфіки, бо Олів мені дуже нагадала Герміону, ну й в цілому вся ця небезпечна шкільна атмосфера)

Книга дуже кінематографічна, тому якщо будуть екранізувати, це буде нескладно зробити.

#прочитане2025 #howtosurviveahorrormovie #scarlettdunmore

Claire Keegan. Antarctica

Прочитала цю збірку за два дні, враження похмурі. В кожному оповіданні підіймається якась важка тема (зради, смерть, зґвалтування, вбивство, абʼюз), але всі вони повʼязані спільним мотивом — нелюбовʼю.

Неочікуваною була наявність оповідань, де події розгортаються в США (ірландський сетинґ мені більше до вподоби).

Звісно, як і у кожній збірці, не всі оповідання рівноцінні, але це гарний матеріал для аналізу та обговорення. Наприклад, цікаво, що тут досить чітко прописана мораль, що нетипово для сучасної літератури, і певні оповідання мають структуру не те що казки, а навіть cautionary tale: герої роблять щось, що призводить до поганих наслідків (але авторського засудження немає). Ймовірно, ірландська релігійність сильно впливає на світогляд. Ще тут легко читаються біблійні символи: яблука, змії.

Якщо говорити про літературне наслідування, то чітко видно вплив Карвера, Фіцджеральда, Ширлі Джексон. На обкладинці ще написано про Вільяма Тревора, але я його мало читала.

З оповідань мені найбільше сподобалось титульне, хоча в ньому найбільше видно схему і з перших же абзаців зрозуміло, до чого все призведе. Заміжня героїня вирішує переспати з іншим чоловіком, щоб дізнатися, як це воно, і впевнена, що розчарується (так і буде), і от вона їде у потязі, читає детектив і нудиться, бо вже здогадується, чим він закінчиться (і читач оповідання теж).

Також до серця припало Where the Water's Deepest, бо в ньому все ж більше щирої любові і турботи, ну а головний мотив нагадує "Ловця у житі".

Не сподобалось The Ginger Rogers Sermon, що це взагалі було 😡 Спойлер: оповідачка-тінейджерка "зваблює" дорослого чоловіка і він накладає на себе руки. A Scent of Winter теж щось meh, але трішки нагадує Фолкнера.

В цілому збірка нормальна, після прочитання враження кращі, ніж в процесі. Але дуже вже депресивно.

#clairekeegan #antarctica #прочитане2025

Чудове відео про снобізм 🔥
Tw: Вуді Аллен

https://youtube.com/shorts/rqkM9uvLkqE?si=1Ze8mwh6gq4Ct5sR

Тим часом повернулася до цієї книги. Вона гарна, але бісять всі герої звідти, окрім Стівена і Топаз (і тваринок).

Dodie Smith. I Capture the Castle

Напевно, найвідоміший твір Доді Сміт у масовій культурі — це «101 далматинець», але «Замок» теж має достатню популярність. Авторка написала його під час Другої світової війни, перебуваючи в США та ностальгуючи за довоєнною Англією.

Роман побудовано як щоденникові записи 17-річної Кассандри Мортмейн, яка живе в занедбаному замку разом з родиною (батьком, мачухою, сестрою та братом). Батько — письменник, автор однієї успішної книги, який переживає творчу кризу, тому нічого не робить, навіть не думає знайти хоч якусь роботу, щоб прогодувати родину та періодично агресує. Мачуха Топаз — ексцентрична молода богемна жінка, любителька нудизму та гри на лютні, яка майже одностайно тримає на собі все домогосподарство; найадекватніша в родині. Сестра Роуз мріє про заміжжя, щоб допомогти родині, та з відчаю навіть роздумує над тим, щоб піти продавати себе на вулиці (на щастя, у сільській місцевості немає підходящих вулиць); не найприємніша героїня, але все одно адекватніша за батька. Молодший брат Томас — школяр, тому до нього претензій немає. Коротше, родина голодує, страждає від нестачі грошей (при цьому за житло вони не сплачують), але ніхто нічого не робить, аби виправити ситуацію (окрім Топаз). І от найогидніше, що мене найбільше вибісило: з ними (звісно, у гіршій кімнаті) живе молодий хлопець Стівен, син служниці, який мало того що безкоштовно гарує на родину паразитів, так ще й віддає їм свій заробіток від сторонньої праці. Чи вдячні вони йому? Звісно, що ні, та ще й всіляко демонструють, що він ніхто у порівнянні з цими голодупими панами.

Потім з’являються американізовані багатії Коттони, і Роуз намагається піймати у свої тенета старшого брата, Саймона. На мій погляд, це неприємний та ніякий чолов’яга — молодший брат Ніл на його фоні виявився не таким гидким та з якимось характером, навіть незважаючи на той факт, що в екранізації його грав Марк Блукас (про що я забула, хоча фільм дивилася десь 2 роки тому) і це ідеальне потрапляння (я гейтерка). Від того, що відбувається далі, мені стало поганенько, хоча я знала, що там буде.

І от якби не сюжет та деяка затягнутість у другій половині, було б набагато краще. Кассандра — це все ж ненадійна оповідачка; іронічно, що передбаченням троянської Кассандри ніхто не вірив, а панна Мортмейн, незважаючи на свою спостережливість та прискіпливість до деталей, часто не бачить очевидного (такий літературний прийом мені не вперше трапляється, але найбільше він мені сподобався у Моллі Кін та Беріл Бейнбрідж), і емпатичнішими виявляються інші люди. Так, для неї несподіванкою стає те, що молодший брат виріс та непогано розбирається в серйозній літературі (і він робить доволі слушне передбачення). Чи от поки всі стрибають навколо генія-батька, який нічого не пише, саме вона є письменницею. Або те, що Кассандра документує все, що роблять для родини Топаз (яка фактично чужа для них людина) та Стівен (який їм взагалі не родич), і нічого там не клацає. Але Кассандра не одинока серед подібних героїнь інших творів, не надто приємних юних дівчат (моя фаворитка — бейнбріджевська Стелла), і досить цікавими є її роздуми про пошуки себе.

Щодо любовних ліній: з одного боку, наче й правильно показати, що не вся любов має бути взаємною, навіть якщо вона йде від прекрасної людини. З іншого — якого біса робити іншу, неправильну лінію? (Ну типа, таке теж може бути, але тьху). Щодо Леди — ну це вже зайве, але все одно не так бісить. В принципі, якщо подумати, то все справедливо, і кожен отримав те, що мав отримати. Але було б краще, якби всі персонажі були негативними, а ще хотілося б влаштувати там якусь революцію, бо це неможливо. От би хтось з сучасних письменниць написав ретелінґ.

Ще до обдумування: Доді Сміт в певний період життя була адепткою християнської науки (це треш типу антиваксерів), і в книзі є деяке протистояння християнства (але вікарій, ймовірно, атеїст) та язичництва. І ще: я думала, авторці було років 30, але насправді вона писала цю книгу, коли їй було вже за 50, тобто, вона була абсолютно дорослою людиною і ближчою за віком до старших персонажів.