Думала, що це просто трилер-слешер, але незрозуміло навіщо вилізла містика, яка там зовсім зайва 😐 читаю вже з меншим ентузіазмом і сподіваюсь, що зрештою зʼявиться якесь немістичне пояснення.

Scarlett Dunmore. How to Survive a Horror Movie

Чарлі — новенька учениця у жіночій школі-пансіонаті на острові. Вона намагається якось потихеньку вчитися, трішки конфліктує з місцевим тріо багатих красунь-інтриганок The Elles (таку назву вони отримали, бо їх звуть Рошель, Аннабель та Ґабріель) та закохується у гарну рудоволосу Сірше. Найбільша пристрасть Чарлі (яку поділяє її сусідка та єдина подруга Олів) — це фільми жахів, і коли у школі починається серія загадкових смертей, Чарлі має застосувати всі знання, отримані з жахастиків, щоб дізнатися правду. На додачу до всього, її переслідують привиди, які не дають їй спокійно жити.

Спочатку паранормальний елемент мене засмутив, бо я хотіла почитати щось більш реалістичне, але зрештою я звикла. Чесно кажучи, початок трішки провисає і має небагато динаміки, незважаючи на вбивства, але після нього авторка розписалася, і вже було не відірватися. Дещо я вгадала за зворотньою логікою та через те, що теж дивилася слешери, хоч і не так багато, але зрештою там стався такий твіст, що я ніяк не очікувала (хоча, певно, для більших знавців горору здогадатися було б легше). І щодо саме горору: мене легко налякати, але, незважаючи на графічні описи, мені було не страшно, і привиди були радше комічними персонажами. Тому я спокійно читала перед сном і вже була готова порадити цю книгу як таку, після якої не страшно ходити вночі до туалету, але дійшла до останнього речення 😩 (спойлерити не буду, але це один з поворотів, що найбільше мене лякає).

Не скажу, що це прямо шедевр, який обовʼязково треба всім читати, але я приємно провела час. Слешери — це мій улюблений вид жахастиків у кіно (ну бо приємніше дивитися на вродливих підлітків 25+, ніж на величезну муху чи іншу монстрятину), до того ж, цей піджанр цікавить мене своєю яскравою християнською спрямованістю (але в принципі у багатьох горорах це є). У цій книзі згадується дуже багато найрізноманітніших жахастиків, від «Пʼятниці 13» до Stranger Things (до деяких фільмів є серйозні спойлери, але я зі своєю гарною памʼяттю вже їх забула), і використовується багато класичних тропів (ну, мій улюблений — це дівчачі еліти типу зайчиків, Гізер, злих дівчат і в такому дусі), щось деконструюється, щось ні. Якщо розглядати мотив гріхів та спокути — це теж є, і не пласко. У цьому році має вийти наступна книга, певно, почитаю колись.

Ще мені здалося, що у доробку авторки мають бути гарріпоттерівські фанфіки, бо Олів мені дуже нагадала Герміону, ну й в цілому вся ця небезпечна шкільна атмосфера)

Книга дуже кінематографічна, тому якщо будуть екранізувати, це буде нескладно зробити.

#прочитане2025 #howtosurviveahorrormovie #scarlettdunmore

Claire Keegan. Antarctica

Прочитала цю збірку за два дні, враження похмурі. В кожному оповіданні підіймається якась важка тема (зради, смерть, зґвалтування, вбивство, абʼюз), але всі вони повʼязані спільним мотивом — нелюбовʼю.

Неочікуваною була наявність оповідань, де події розгортаються в США (ірландський сетинґ мені більше до вподоби).

Звісно, як і у кожній збірці, не всі оповідання рівноцінні, але це гарний матеріал для аналізу та обговорення. Наприклад, цікаво, що тут досить чітко прописана мораль, що нетипово для сучасної літератури, і певні оповідання мають структуру не те що казки, а навіть cautionary tale: герої роблять щось, що призводить до поганих наслідків (але авторського засудження немає). Ймовірно, ірландська релігійність сильно впливає на світогляд. Ще тут легко читаються біблійні символи: яблука, змії.

Якщо говорити про літературне наслідування, то чітко видно вплив Карвера, Фіцджеральда, Ширлі Джексон. На обкладинці ще написано про Вільяма Тревора, але я його мало читала.

З оповідань мені найбільше сподобалось титульне, хоча в ньому найбільше видно схему і з перших же абзаців зрозуміло, до чого все призведе. Заміжня героїня вирішує переспати з іншим чоловіком, щоб дізнатися, як це воно, і впевнена, що розчарується (так і буде), і от вона їде у потязі, читає детектив і нудиться, бо вже здогадується, чим він закінчиться (і читач оповідання теж).

Також до серця припало Where the Water's Deepest, бо в ньому все ж більше щирої любові і турботи, ну а головний мотив нагадує "Ловця у житі".

Не сподобалось The Ginger Rogers Sermon, що це взагалі було 😡 Спойлер: оповідачка-тінейджерка "зваблює" дорослого чоловіка і він накладає на себе руки. A Scent of Winter теж щось meh, але трішки нагадує Фолкнера.

В цілому збірка нормальна, після прочитання враження кращі, ніж в процесі. Але дуже вже депресивно.

#clairekeegan #antarctica #прочитане2025

Чудове відео про снобізм 🔥
Tw: Вуді Аллен

https://youtube.com/shorts/rqkM9uvLkqE?si=1Ze8mwh6gq4Ct5sR

Тим часом повернулася до цієї книги. Вона гарна, але бісять всі герої звідти, окрім Стівена і Топаз (і тваринок).

Dodie Smith. I Capture the Castle

Напевно, найвідоміший твір Доді Сміт у масовій культурі — це «101 далматинець», але «Замок» теж має достатню популярність. Авторка написала його під час Другої світової війни, перебуваючи в США та ностальгуючи за довоєнною Англією.

Роман побудовано як щоденникові записи 17-річної Кассандри Мортмейн, яка живе в занедбаному замку разом з родиною (батьком, мачухою, сестрою та братом). Батько — письменник, автор однієї успішної книги, який переживає творчу кризу, тому нічого не робить, навіть не думає знайти хоч якусь роботу, щоб прогодувати родину та періодично агресує. Мачуха Топаз — ексцентрична молода богемна жінка, любителька нудизму та гри на лютні, яка майже одностайно тримає на собі все домогосподарство; найадекватніша в родині. Сестра Роуз мріє про заміжжя, щоб допомогти родині, та з відчаю навіть роздумує над тим, щоб піти продавати себе на вулиці (на щастя, у сільській місцевості немає підходящих вулиць); не найприємніша героїня, але все одно адекватніша за батька. Молодший брат Томас — школяр, тому до нього претензій немає. Коротше, родина голодує, страждає від нестачі грошей (при цьому за житло вони не сплачують), але ніхто нічого не робить, аби виправити ситуацію (окрім Топаз). І от найогидніше, що мене найбільше вибісило: з ними (звісно, у гіршій кімнаті) живе молодий хлопець Стівен, син служниці, який мало того що безкоштовно гарує на родину паразитів, так ще й віддає їм свій заробіток від сторонньої праці. Чи вдячні вони йому? Звісно, що ні, та ще й всіляко демонструють, що він ніхто у порівнянні з цими голодупими панами.

Потім з’являються американізовані багатії Коттони, і Роуз намагається піймати у свої тенета старшого брата, Саймона. На мій погляд, це неприємний та ніякий чолов’яга — молодший брат Ніл на його фоні виявився не таким гидким та з якимось характером, навіть незважаючи на той факт, що в екранізації його грав Марк Блукас (про що я забула, хоча фільм дивилася десь 2 роки тому) і це ідеальне потрапляння (я гейтерка). Від того, що відбувається далі, мені стало поганенько, хоча я знала, що там буде.

І от якби не сюжет та деяка затягнутість у другій половині, було б набагато краще. Кассандра — це все ж ненадійна оповідачка; іронічно, що передбаченням троянської Кассандри ніхто не вірив, а панна Мортмейн, незважаючи на свою спостережливість та прискіпливість до деталей, часто не бачить очевидного (такий літературний прийом мені не вперше трапляється, але найбільше він мені сподобався у Моллі Кін та Беріл Бейнбрідж), і емпатичнішими виявляються інші люди. Так, для неї несподіванкою стає те, що молодший брат виріс та непогано розбирається в серйозній літературі (і він робить доволі слушне передбачення). Чи от поки всі стрибають навколо генія-батька, який нічого не пише, саме вона є письменницею. Або те, що Кассандра документує все, що роблять для родини Топаз (яка фактично чужа для них людина) та Стівен (який їм взагалі не родич), і нічого там не клацає. Але Кассандра не одинока серед подібних героїнь інших творів, не надто приємних юних дівчат (моя фаворитка — бейнбріджевська Стелла), і досить цікавими є її роздуми про пошуки себе.

Щодо любовних ліній: з одного боку, наче й правильно показати, що не вся любов має бути взаємною, навіть якщо вона йде від прекрасної людини. З іншого — якого біса робити іншу, неправильну лінію? (Ну типа, таке теж може бути, але тьху). Щодо Леди — ну це вже зайве, але все одно не так бісить. В принципі, якщо подумати, то все справедливо, і кожен отримав те, що мав отримати. Але було б краще, якби всі персонажі були негативними, а ще хотілося б влаштувати там якусь революцію, бо це неможливо. От би хтось з сучасних письменниць написав ретелінґ.

Ще до обдумування: Доді Сміт в певний період життя була адепткою християнської науки (це треш типу антиваксерів), і в книзі є деяке протистояння християнства (але вікарій, ймовірно, атеїст) та язичництва. І ще: я думала, авторці було років 30, але насправді вона писала цю книгу, коли їй було вже за 50, тобто, вона була абсолютно дорослою людиною і ближчою за віком до старших персонажів.

Можливо, через це ставлення до пана Мортмейна занадто поблажливе, але він жахливий та інфантильний.

Паралелі з «Гордістю та упередженням» — то окреме питання. Але Роуз та Кассандра — то швидше хтось з молодших сестер, а не Джейн та Елізабет, а Саймон — хтось типу Коллінза.

Ще моторошний момент: згадуються фальшиві медсестри, які заманювали дівчат у рабство. Сподіваюсь, це більше щось з міських легенд.

Взагалі я люблю літературу плюс-мінус того періоду, але не без нюансів. Щось і досі актуальне, щось, на щастя, вже ні. Екранізація «Замку» гарна.

#прочитане2025 #dodiesmith #icapturethecastle

Мало не забула: у книзі є кіт та собака, яких звуть Абеляр та Елоїз 🌚

Ще з цікавого про Доді Сміт:

Вона дуже любила театр, навчалася в театральній академії та грала на сцені. В 10 років Доді написала свою першу пʼєсу.

З роботою їй було важко, але вдалося влаштуватися до меблевого магазину. Характер, очевидно, в Доді був складний: якось вона влаштувала бійку з колегою та жбурнула її у відділ з порцеляною. А ще в магазині був талісман — бронзова статуя кота, яку не можна було продавати, але вона її продала. Начальнику (і коханцю) Доді довелося писати покупцеві, щоб повернути кота.

У ті ж часи Доді Сміт під нейтральним псевдонімом видала успішну пʼєсу «Осінній крокус», і після розкриття її авторства зʼявилася стаття «Продавчиня пише пʼєсу».

У Сміт та її чоловіка справді були далматинці, і на створення найвідомішого твору її надихнула репліка подруги, що з цих собак вийшла би гарна шуба. Сподіваюсь, подруга стала колишньою.

Серед друзів письменниці були Ішервуд та Кронін, а виконавцем заповіту вона призначила Джуліана Барнза. Завдяки йому вдалося повернути кіноправа на “I Capture the Castle”, які довгий час належали Діснею. Барнза не люблю, але цей вчинок йому в плюс.