Чудове відео про снобізм 🔥
Tw: Вуді Аллен

https://youtube.com/shorts/rqkM9uvLkqE?si=1Ze8mwh6gq4Ct5sR

Тим часом повернулася до цієї книги. Вона гарна, але бісять всі герої звідти, окрім Стівена і Топаз (і тваринок).

Dodie Smith. I Capture the Castle

Напевно, найвідоміший твір Доді Сміт у масовій культурі — це «101 далматинець», але «Замок» теж має достатню популярність. Авторка написала його під час Другої світової війни, перебуваючи в США та ностальгуючи за довоєнною Англією.

Роман побудовано як щоденникові записи 17-річної Кассандри Мортмейн, яка живе в занедбаному замку разом з родиною (батьком, мачухою, сестрою та братом). Батько — письменник, автор однієї успішної книги, який переживає творчу кризу, тому нічого не робить, навіть не думає знайти хоч якусь роботу, щоб прогодувати родину та періодично агресує. Мачуха Топаз — ексцентрична молода богемна жінка, любителька нудизму та гри на лютні, яка майже одностайно тримає на собі все домогосподарство; найадекватніша в родині. Сестра Роуз мріє про заміжжя, щоб допомогти родині, та з відчаю навіть роздумує над тим, щоб піти продавати себе на вулиці (на щастя, у сільській місцевості немає підходящих вулиць); не найприємніша героїня, але все одно адекватніша за батька. Молодший брат Томас — школяр, тому до нього претензій немає. Коротше, родина голодує, страждає від нестачі грошей (при цьому за житло вони не сплачують), але ніхто нічого не робить, аби виправити ситуацію (окрім Топаз). І от найогидніше, що мене найбільше вибісило: з ними (звісно, у гіршій кімнаті) живе молодий хлопець Стівен, син служниці, який мало того що безкоштовно гарує на родину паразитів, так ще й віддає їм свій заробіток від сторонньої праці. Чи вдячні вони йому? Звісно, що ні, та ще й всіляко демонструють, що він ніхто у порівнянні з цими голодупими панами.

Потім з’являються американізовані багатії Коттони, і Роуз намагається піймати у свої тенета старшого брата, Саймона. На мій погляд, це неприємний та ніякий чолов’яга — молодший брат Ніл на його фоні виявився не таким гидким та з якимось характером, навіть незважаючи на той факт, що в екранізації його грав Марк Блукас (про що я забула, хоча фільм дивилася десь 2 роки тому) і це ідеальне потрапляння (я гейтерка). Від того, що відбувається далі, мені стало поганенько, хоча я знала, що там буде.

І от якби не сюжет та деяка затягнутість у другій половині, було б набагато краще. Кассандра — це все ж ненадійна оповідачка; іронічно, що передбаченням троянської Кассандри ніхто не вірив, а панна Мортмейн, незважаючи на свою спостережливість та прискіпливість до деталей, часто не бачить очевидного (такий літературний прийом мені не вперше трапляється, але найбільше він мені сподобався у Моллі Кін та Беріл Бейнбрідж), і емпатичнішими виявляються інші люди. Так, для неї несподіванкою стає те, що молодший брат виріс та непогано розбирається в серйозній літературі (і він робить доволі слушне передбачення). Чи от поки всі стрибають навколо генія-батька, який нічого не пише, саме вона є письменницею. Або те, що Кассандра документує все, що роблять для родини Топаз (яка фактично чужа для них людина) та Стівен (який їм взагалі не родич), і нічого там не клацає. Але Кассандра не одинока серед подібних героїнь інших творів, не надто приємних юних дівчат (моя фаворитка — бейнбріджевська Стелла), і досить цікавими є її роздуми про пошуки себе.

Щодо любовних ліній: з одного боку, наче й правильно показати, що не вся любов має бути взаємною, навіть якщо вона йде від прекрасної людини. З іншого — якого біса робити іншу, неправильну лінію? (Ну типа, таке теж може бути, але тьху). Щодо Леди — ну це вже зайве, але все одно не так бісить. В принципі, якщо подумати, то все справедливо, і кожен отримав те, що мав отримати. Але було б краще, якби всі персонажі були негативними, а ще хотілося б влаштувати там якусь революцію, бо це неможливо. От би хтось з сучасних письменниць написав ретелінґ.

Ще до обдумування: Доді Сміт в певний період життя була адепткою християнської науки (це треш типу антиваксерів), і в книзі є деяке протистояння християнства (але вікарій, ймовірно, атеїст) та язичництва. І ще: я думала, авторці було років 30, але насправді вона писала цю книгу, коли їй було вже за 50, тобто, вона була абсолютно дорослою людиною і ближчою за віком до старших персонажів.

Можливо, через це ставлення до пана Мортмейна занадто поблажливе, але він жахливий та інфантильний.

Паралелі з «Гордістю та упередженням» — то окреме питання. Але Роуз та Кассандра — то швидше хтось з молодших сестер, а не Джейн та Елізабет, а Саймон — хтось типу Коллінза.

Ще моторошний момент: згадуються фальшиві медсестри, які заманювали дівчат у рабство. Сподіваюсь, це більше щось з міських легенд.

Взагалі я люблю літературу плюс-мінус того періоду, але не без нюансів. Щось і досі актуальне, щось, на щастя, вже ні. Екранізація «Замку» гарна.

#прочитане2025 #dodiesmith #icapturethecastle

Мало не забула: у книзі є кіт та собака, яких звуть Абеляр та Елоїз 🌚

Ще з цікавого про Доді Сміт:

Вона дуже любила театр, навчалася в театральній академії та грала на сцені. В 10 років Доді написала свою першу пʼєсу.

З роботою їй було важко, але вдалося влаштуватися до меблевого магазину. Характер, очевидно, в Доді був складний: якось вона влаштувала бійку з колегою та жбурнула її у відділ з порцеляною. А ще в магазині був талісман — бронзова статуя кота, яку не можна було продавати, але вона її продала. Начальнику (і коханцю) Доді довелося писати покупцеві, щоб повернути кота.

У ті ж часи Доді Сміт під нейтральним псевдонімом видала успішну пʼєсу «Осінній крокус», і після розкриття її авторства зʼявилася стаття «Продавчиня пише пʼєсу».

У Сміт та її чоловіка справді були далматинці, і на створення найвідомішого твору її надихнула репліка подруги, що з цих собак вийшла би гарна шуба. Сподіваюсь, подруга стала колишньою.

Серед друзів письменниці були Ішервуд та Кронін, а виконавцем заповіту вона призначила Джуліана Барнза. Завдяки йому вдалося повернути кіноправа на “I Capture the Castle”, які довгий час належали Діснею. Барнза не люблю, але цей вчинок йому в плюс.

Гарна новина 🔥
Історія про богиню кукурудзи навіки в моїй памʼяті 🌚

Ідеально.

Почала читати оцю книгу, щось здивувалася, що це про школу. Хоча де ще мають відбуватися горори 😀

Побачила новину, що Вуді Аллен планує відвідати якийсь кінофестиваль в рашці. Я цього старого збоченця давно для себе закенселила, але знаю, що його книжки видавали, (а може, і видають) українською(

Дочитала 💔 тепер треба колись написати 5 відгуків.

Отаке знайшла випадково, може, вже відома інформація, але бачу вперше.
Ґумки!!!
(Інше поки не читала)

Отже, що за «Ґумки» такі. Роб-Ґріє — одна з ключових фігур «нового роману» у Франції, експериментатор, який намагався створити щось на противагу традиційній літературі (ну, в принципі, серед французів новаторів багато, і ця частина їхньої літератури мені набагато цікавіша за звичайну). Для нового роману характерні безсюжетність, безгеройність та акцент на обʼєктах.

«Ґумки», написані у 1953 році — це пародія на класичний детективний роман, а також його деконструкція. Тут є детектив, який розслідує певний злочин і водночас шукає ідеальну ґумку, і атмосфера нагадує традиційний нуар, але відбувається там щось зовсім не те. Також тут є деякі алюзії на античність, і з одного боку парадоксально, що в будь-якій точці література знов і знов приходить до цього, а з іншого все логічно, бо античні митці були новаторами більше, ніж наступні покоління. Ну й на що найбільше схоже асоціативно — на кіно французької нової хвилі, що теж логічно, бо Роб-Ґріє і кінематографом займався.

Ще додам, що в мене ставлення до так званої «високої полиці» жорсткіше, ніж у гейтерів жанрової літератури, які зараховують до високої літератури будь-яку белетристику, але Роб-Ґріє, на мій погляд, спокійно може зайняти місце десь біля стелі.

Claire Keegan. Foster

Невеличка новела про дівчинку, яку недолугі батьки тимчасово відвозять на ферму до родичів, бо не справляються поратися з усіма дітьми. Обовʼязково треба читати всім, хто любить троп віднайденої родини та недитячі книги про дітей. Оманливо простий стиль та наївність маленької оповідачки приховують глибоку та сумну історію, яка розгортається на тлі трагічних подій в історії Ірландії (вони згадуються мимохідь, але сильно чіпляють).

Але коли я дочитала до сцени з матрасами, то зловила відчуття дежавю, яке далі тільки зростало. Ну якось занадто багато деталей співпадає з Goodnight Mister Tom, навіть дещо з фіналу, та й сюжет в цілому схожий (але «Містер Том» страшніший, а мати там набагато гірша; зашита білизна — це те, про що я хотіла б забути). Я не знаю, що це було, навряд чи навмисне запозичення з відомої дитячої книги, тому або це неймовірне співпадіння, або підсвідоме натхнення давно прочитаним. Книга Маґоріан для мене стала однією з найкращих у цьому році, тому тут я трішки засумувала. Але без контексту — гарна новела.

#clairekeegan #foster #прочитане2025

Далі (але не зараз, бо книги немає) в авторки планую читати Small Things Like These, сподіваюсь, сподобається.