Перші враження:
1. Незрозуміло було, як читається імʼя головної героїні Sade — Сейд? Саде? Але авторка дуже елегантно через пару сторінок розповіла — Шаде.
2. Приємно, що на відміну від великої кількості YA книжка написана не в теперішньому часі. До нього, в принципі, звикаєш, але все одно є в ньому дещо крінжове.
3. Більше шкільної академічної атмосфери, ніж у попередній книзі. І там події відбувалися в Америці, а тут у Британії (авторка якраз із Британії).

А ще книжечка така приємно товстенька, щось давно я таких не читала. Обожнюю формат збільшеного покету.

Побубніти, поки не забула. Бачу, що українською видають Кроніна, тільки не розумію, навіщо. В англомовному середовищі це не актуальний класик, а письменник десь третього ґатунку (аби не менше), проте чомусь дуже популярний в радянському союзі, та й зараз на болотах продовжують видавати (певно, через те, що це такий антикваріат, що з авторськими проблем вже немає). Ну це якась нерозбірливість видавців, витрачати ресурси, поки не перекладені більш визначні та цікаві книги.
Якщо що, Кроніна не читала й поки не збираюся (хоча «Цитадель» десь валяється), але значення книг можу оцінити й без цього. Без негативу, дуже поважаю те, що роблять українські видавці, але все ж треба відійти від радянських традицій. А думку про «найкращий в світі» радянський переклад теж маю 😏

А ще пам’ятаю приклад вдалої українізації та боротьби з конкурентами. Якось, коли в Україні ще транслювали російські канали, було таке, що й там, і там показували популярний мильний серіял (серії спочатку виходили або одночасно, або з відставанням в Україні). І от одного разу український канал вирішив влаштувати марафон та цілий день (чи більше?) показувати нові серії, і таким чином обігнав росіян, і ті українські глядачі, які хотіли дізнатися швидше, що буде далі, перейшли на український канал.
Але я в принципі не розумію, як можна дивитися російський дубляж, бо тоді це звучало так, наче акторів чорти в дупу їбуть, думаю, й зараз так. Український дубляж — це любов з дитинства ❤️ Нажаль, був потім період, коли український простір засрали огидними російськими та російськомовними подєліями, сподіваюсь, він ніколи не повернеться.
Хоча збоченці все одно є, пам’ятаю ото виття, коли в кінотеатрах перейшли на українську мову ☺️

Отже, щоб все було добре, треба бути на крок попереду, робити все якісно та не звертати увагу на довбнів.

А ще вважаю, що треба робити видавничо-перекладацький кенселінґ стосовно письменників, які погано себе повели через війну в Україні. Чесно кажучи, не вважаю таким великим гріхом, коли книгу перекладають москалі, бо мало там що могло бути з контрактами та правами, і навіть не сильно бісять вже Осман з недоцільною підтримкою того видавництва яке, здається, вже й розвалилося та Ґілберт з її відкладеною сібірською епопеєю. Ну й від пінгвінівських книжок відмовлятися не буду, це моє улюблене видавництво (але сподіваюся, бутербродні мемуари не розкуплять). Але дивно бачити, як люди читають Барнса або Франзена, які дали інтерв‘ю пєздузі про те, як вони сильно люблять росняву культуру, та не роблять ніяких коментарів стосовно їхніх позицій. Та якщо чесно, мені самій було легко поставити на них хрест, бо це найгірша письменницька категорія для мене, нудні претензійні білі діди 😄 А от через Джойс Керол Оутс, яку поплавило в твітері на старості років, я засмутилася. Але після таких висерів більше читати не хочеться, лежить десь «Білявка», певно, вже й не буду чіпати. Проте здається, цю авторку й не дуже перекладають українською.
Ще згадала, що на русофілію хворий Коельйо, ну це взагалі непотрібне сміття 😄

Завершення про Dirty Laundry (якщо влізе в один пост).

Шоста глава — фінанси. Ну коротше, марнотратство — це тут природньо. Я реально витрачаю купу грошей на книжки, парфуми, одяг, косметику та дотичне. Що добре — останнє ніколи не витрачу, контролювати себе можу. Радять не мати кредитку (я не маю), не ігнорувати листи з рахунками, поволі практикувати економію, набирати кошик в інтернет-магазині, але не викупати його.

Глава сьома — уникання задач (тобто, робити що завгодно, тільки не те, що зараз потрібно). Оце я вмію. Пам’ятаю, коли десь на третьому курсі нам дали у вересні список літератури (здається, це був період з середньовіччя до 19 століття, доволі багато позицій), і чомусь я півроку до нього не торкалася. Я не розумію, чому, причин просто не було. І от за тиждень до заліку я схаменулася і все ж прочитала увесь список (там були й досить великі твори типу «Повії» Панаса Мирного, взагалі не розумію, як мені це вдалося). Поради тут такі: робити потрібну справу негайно, не відкладаючи, бо далі буде складніше; бачити плюси — іноді відволікання може надихнути на щось хороше; ставити часові обмеження на відволікаючі фактори (типу, поробити 5 хвилин неважливе, потім повернутися до справи).

Глава восьма — спілкування і нездатність відразу відповідати. Оце теж буває, наче знаю, що треба відповісти, але часто так ліньки, але це висить над душею. Тут гарна порада: не відкривати повідомлення, якщо не плануєш відразу відповідати, бо коли воно висить прочитане, про нього легко забути.

Глава дев’ята — просторова дислексія. Ой, це реально для мене проблема — як не заблукати у незнайомому місці. Якщо є можливість, то у вільний час просто їду та у спокійному темпі розшукую необхідне місце. Коли дорога стає рутиною, все вже нормально. Поради: спиратися на візуалізацію (фото, якісь нормальні зачіпки), а не на усні інструкції чи мапи; планувати подорожі; якщо є з кимось домовленість про зустріч, то добре розпитати, як добратися; не панікувати.

Глава десята — імпульсивність. Тут мова про те, що часто приходять у голову ідеї, які хочеться негайно втілити. Поради: мали терпіння та не мріяти відразу про кінцеву мету; знайти те, до чого маєш талант; не кидатися відразу щось робити. Але в цілому це гарна якість, яка може надихнути на позитивні зміни.

Ще тут є розділи про кохання (виявляється, це теж симптом — часто закохуватися та швидко втрачати інтерес, але й це можна виправити) та про плюси (оптимізм, здатність швидко навчатися, вміння вирішувати проблеми, талант до мозкового штурму, здатність ризикувати, емпатія, креативність, вміння діяти у кризових ситуаціях).

Отже, в цілому я книжкою задоволена. Так, це не панацея, щоб вирішити всі проблеми, але мене вона надихнула на деякі спроби. І добре, що настрій тут позитивний та не зверхньо-критичний.
#прочитане2024

От ще згадала проблемних авторок.
Про Маріану Запату частенько пишуть в контексті спортивних романів, забуваючи вказати, що в неї є книжка з назвою “From Lukov with Love”. І так, Луков росіянин (прізвище крик 😄). Якщо я читаю любовні романи, то хочу розслабитися, а не триґеритися з раптових лукових і хуюкових. Впевнена, що це не поодинокий випадок, тому нафіг.
Селесте Інґ — ой, а цю вже хочеться відправити за кораблем навіть не через епіграфи з російської літератури, а через те, що вона їбанашка. Разом ще з якимись письменницями вона дуже зло булила жінку, яка стала доноркою нирки, і після цього зовсім не хочеться торкатися її книжок (але судячи з відгуків, там теж не все добре). І взагалі я проти того, щоб розділяти автора та творчість (звісно, це стосується тих гріхів, на які я не можу закрити очі).
#нераджу

У завʼязці “Where Sleeping Girls Lie” відчутний вплив “Mean Girls” — головна героїня пішла до старшого класу після домашнього навчання, потоваришувала з дивною дівчиною та її веселим другом-геєм, також тут є кліка з трьох гарних дівчат. Але я не проти, бо це як раз один з моїх вішлістів у книгах та фільмах (і тропи, і вайб), та й цікаво, куди все це заведе. Поки що та товаришка зникла (це не спойлер, в анотації написано), та й усі мають якісь скелети у шафі.
#читаю_зараз

Хех, подивилася, коли я читала «Маленьке життя» — у 2016, тобто, то був майже свіжачок.
(Я не дочитала 🌚)
(І мене бісить оригінальна обкладинка, бо мені здається, що там плаче Майкл Джей Фокс і це якось невловимо крінжує)

Український контент — це не закинутий до ґуґл-перекладу (та не вичитаний принаймні на рівні букв ы, э) російський 😈 А оскільки той все одно переважно вкрадений з англомовного, то, як казав пан Альф…

Через роботу не можу знайти час та сили, щоб почитати🥲 звісно, там буває іноді вільний час, але тягати з собою книжки важко (мені треба їздити туди-сюди). Можна було б купити новий кіндл, але вже зо два роки не можу читати електронку. Замкнене коло 🥲 А працювати мені треба, щоб були гроші на книжечки.

Взагалі згадую свою першу роботу, на якій перечитала купу всього 😄 але зарплата там була страшна.

Дуже мене дивують люди, які читають багато, але в середньому оцінюють книжки на 2-3 бали. Це не прискіпливість і не занадто розвинений смак, а просто невміння обирати, що почитати (а якщо подивитися деякі відгуки, то й ще дещо 😄). Мені от майже все заходить, що я читаю, бо знаю, на що орієнтуватися і як правильно обрати.

У Zombies and Shit мені дуже сподобався один сюжетний твіст. Зазвичай у подібних романах немає інтриги, хто переможе, але тут герой, про якого я думала, що він — як раз той, за чиїм розвитком ми будемо слідкувати (бо ну очевидно ж, що це переможець — досить слабкий, а значить, має пройти шлях становлення; займається розумовою діяльністю, тобто, має довести, що для перемоги важливий інтелект), загинув чи то першим, чи другим. А персонаж, якому, здавалося, дали роль статиста, загинув у самому кінці. Дуже люблю, коли автори так роблять. Ще в Аберкромбі була гарна еволюція (😄) персонажа. А от найгірша шаблонність мені трапилася в книзі Діна Кунца, це жах просто.

Як було у Кунца.
Ти добрий молодий хлопець, який любить тварин і після закінчення розслідування мріє стати ветеринаром — вмреш
Ти літній чоловік, який після цієї справи має вийти на пенсію та мріє про спокійне життя з дружиною — вмреш
Ти чоловік, який має романтичний інтерес до головної героїні — звісно, що житимеш
Голлівуд у найгіршому сенсі. І це (Phantoms) вважається однією з його найкращих книг, уявляю, які там інші.
#кунц #phantoms

Бісить, коли чіпляються до дарк-академії через її токсичність. У тому й суть. А щодо поганих наслідків — сумніваюся, що хтось настільки заромантизує навчання в умовній загальноосвітній школі номер 253 чи сучасному виші, що накоїть дурниць. Та й чим погана романтизація взагалі? То критикували любовні романи (особливо вампірські) через нереалістичність очікувань, типу, все одно всі дівчата повиходять заміж за нудних старіючих мужиків, які три години сидять в туалеті, та й самі постаріють. Це як англійські цвинтарні поети з посилом «грайся, грайся, дитинко, поки можеш, все одно потім помреш та зітлієш, таке життя».
Коротше, навчання — це добре, гарні чоловіки — це добре, нудні критики — це погано.
Але дарк-романси все одно романтизувати не треба, бо це нездорова гидота 😈

Сильне бажання поїхати до секонду та накупити вживаних книжок у м’якій обкладинці. Але поки немає можливості(