Донька Нобелівської лавреатки Еліс Манро заявила, що її вітчим вчиняв щодо неї сексуальне насилля, відколи їй було 9 років, а йому за 50 (у 1976). Домагання припинилися лише, коли Андреа Робін Скіннер досягла підліткового віку.

Еліс Манро знала про це і не покинула чоловіка навіть після того, як він визнав провину.

Андреа звернулася до поліції вже у дорослому віці, у 2005. Під час розслідування вітчим зізнався у скоєному в обмін на помʼякшення вироку. Еліс Манро залишалася з ним аж до його смерті у 2013.

Ось повний текст на The Guardian.

Західні видавці та представники книжкової галузі в основному обговорюють вічну дилему щодо розмежування творчості автора та його біографії, а ще те, що Манро і сама була абʼюзивною матірʼю, чию поведінку толерували оточуючі (виходячи з того, що розповідає донька).

Яка гидота 🤮 добре, що я її не читала.

Сумно зараз, тому почну «Сутінки».

А це якраз про Джіо.

Доброго ранку

З каналу: @wartimejokes
Надсилайте пропозиції: @wartimejokesbot

Щось я затупила стосовно екранізації «Ріплі»: до премʼєри хтось у якійсь статті набрехав, що то по всіх книжках, і я чесно чекала, коли дочитаю їх. Але здивувала відсутність гайпу щодо четвертої частини, та й стало цікаво, хто грає Френка, тому пішла ґуґлити — все ж екранізували тільки першу книгу 😄 Тому влітку намагатимусь все-таки знайти час та подивитися.

“The Boy Who Followed Ripley”
Найнеочікуваніший роман з циклу, бо Ріплі тут відкривається по-новому (хоча у попередній частині був заділ на це). Тут він зустрічає 16-річного сина мільйонера з Банґору (як прихильниця Стівена Кінґа я не могла не зрадіти), і до прочитання я була впевнена, що хлопець буде злодюжкою-початківцем, якому пощастить (чи ні) працювати з Ріплі, але ні.

Ріплі у цій книзі надзвичайно турботливий, і як на мене, Френк став першою людиною, яка викликала в нього такі почуття (хоча він і про інших близьких людей турбується). Однозначно сказати, яка природа в цих почуттів, не можу, але для мене то стосунки соулмейтів з відчутною романтикою. Неодноразово підкреслюється, що вони схожі (але все одно різні). Що чайлдфрі (та чайлдгейтер) Ріплі став батьківською фігурою — в це не вірю. А от певні натяки настільки прямі, що важко їх не зчитати. Але це не те, що було у «Смерті в Венеції», хоча краса Френка теж досить часто згадується (або, боронь Боже, у «Ванессі»; це не тому кажу, що Ріплі мені подобається, просто ну немає там того).

Але цю книгу можна прочитати і не приймаючи як факт, що там були такі стосунки. Це формально абсолютно чистий роман без якихось сексуальних сцен (хоча є трішки описи бурхливого берлінського життя та одна неприємна епізодична згадка). А ще там є доказ асексуальності Ріплі.

Ще тут є трішки плювків у комуняк, росіян та ООН 😄 І як завжди, описи життя, яким хочеться жити, якось так влучно Гайсміт це робила, що й поїхати у всі описані міста хочеться, й мати деякі речі, й спробувати оте хороше вино Марґо.

А в цілому враження, що Гайсміт саме тут написала щось на кшталт фанфіку на власну творчість (це не мінус!), і це точно йде в найкраще року. Чудова емоційна книга. Але подивилася рецензії — ну що ж, значить, я люблю погані та нудні книги 😄 (звісно, що ні)

На обкладинці першого видання проспойлерили фінал 💔

#ріплі #прочитане2024

Взагалі як дочитаю, то потім треба буде перечитати всю серію, щоб помітити якісь деталі, які могла пропустити.

А ще я повернулася до свого записничка, тому продовжу з річними списками.
2020, складний ковідний рік, читання було дивне, щось все якесь похмуре.
1. Megan Jacobson. Yellow. Підліткова історія про привидів з доволі неочікуваним твістом та незвичним для привидів антуражем — події відбуваються на австралійському узбережжі. Але важливий мінус: смерть песика.
2. Elana K. Arnold. What Girls Are Made Of. Героїні книжок про дивних жінок колись були дивними підлітками, і це якраз про таку дівчину. Але триґерів тут цілий вагон, і попередній також є.
3. Elana K. Arnold. Damsel. Феміністичне фентезі з драконами від тієї ж авторки. Я б ще щось таке почитала, щоб у центрі були не війни, а переживання героїні.
4. Shirley Jackson. The Sundial. Родина готується до апокаліпсису, книга досить зла та весела. Починала читати у грудні, дочитала у лютому, десь через місяць оголосили про початок пандемії, тому у мене досі відчуття, що це я наврочила 🌚
5. Beryl Bainbridge. Harriet Said. Дівчаче дорослішання — то страшно.
6. A. S. Byatt. The Virgin in the Garden. Початок тетралогії про Фредеріку Поттер. Між цією книгою та попередньою минула пара місяців, але вайби там якось переплелися.
7. Richard Adams. Watership Down. Має бути якась полиця зі страшними та сумними книгами про кролів. Скорочену версію цього фентезі-роману читала у дитинстві, і ось вирішила перечитати повністю.
8. Стівен Кінґ. Мізері. Ну тут зрозуміло.
9. Jenny Manzer. Save Me, Kurt Cobain. Це підліткова книга, доволі дивна, більш вайбова, ніж сюжетна. Не знаю, як точно визначити жанр, але за атмосферою дещо схоже на «Запахи чужих домівок».
10. Robert Galbraith. Troubled Blood. Як на мене, найкраща книга про Страйка.
11. Barbara Comyns. Our Spoons Came from Woolworths. Щось я була впевнена, що то комедія, а виявилось, що це напівавтобіографічна книга про жахи материнства та подружнього життя в Британії.
12. Walter Tevis. The Queen’s Gambit. Гарна пронизлива книга про аутичну дівчину, але про неї і так всі знають, і про головний мінус у вигляді росіян теж.
13. Silvia Moreno-Garcia. Mexican Gothic. Гриби! А ще мені все це трохи нагадало якраз романи про Мізері.
14. Charlotte Perkins Gilman. The Yellow Wallpaper. Чомусь була впевнена, що читала це набагато раніше. Класика, одним словом.
15. Jeanine Cummins. American Dirt. Я в курсі, що то проблемна книга, та й під час читання були wtf-моменти, але вона мене дуже захопила.
16. Beryl Bainbridge. Every Man for Himself. Маленька клаустрофобна книжечка про «Титанік».
17. Shirley Jackson. The Bird’s Nest. Роман про дівчину з дисоціативним розладом ідентичності. На одному епізоді мені стало натурально моторошно.

#списки #прочитане2020

Далі 2019, там небагато, бо й читала мало.
1. Shirley Jackson. The Road through the Wall. Перший роман Джексон, моторошність повсякденності — це те, в чому їй немає рівних. Сцена з яйцем — 🥲
2. Felicia Day. You’re Never Weird on the Internet (Almost). Комфортні надихаючі мемуари, можна сказати, що цій жінці пощастило більше, ніж багатьом іншим. Тому якщо хочеться зануритися у щось нетрешове з доби раннього інтернету — це гарний вибір.
3. John Buchan. The Thirty-Nine Steps. Це вже був перечит. Одна з мої зон комфорту — старі шпигунські книги та фільми, де герої переховуються десь у селі.
4. Beryl Bainbridge. An Awfully Big Adventure. Думаю про цю книгу майже щоденно. Ще один роман про жахи підліткового віку, де кожна деталь має значення. Кінцева сцена в телефонній будці 💔 А назва тут запозичена з «Пітера Пена», і що ж Пітер називав пригодою?
5. Beryl Bainbridge. The Bottle Factory Outing. Робітники йдуть на пікнік, але як це все закінчиться та чи справдиться мрія героїні про білу сукню?
6. Beryl Bainbridge. Another Part of the Wood. Так, всі ці три книжки були прочитані підряд і так, всі потрапили до улюбленого. Знову всі деталі ведуть до неминучої розвʼязки, і я думаю, що книжки Бейнбрідж варто було б перечитати, вже знаючи про все.
7. Agatha Christie. Endless Night. Цю книгу ми читали на першому курсі, але щось не встигли закінчити, то я взяла знову. Це внесерійний невеличкий роман з ненадійним оповідачем.
8. Джек Лондон. Морський вовк. Все тут мені сподобалось, окрім лінії з дівчиною. Таке враження, що Лондон злякався та нашвидкуруч додав її, а так гарно все — герой страждає, є цікавий антигерой та ниций мерзотник.

#списки #прочитане2019

Стосовно лисячої нори, навіть якщо відкинути всі оті сумнівні моменти — а нащо взагалі видавати несвіжу серію? Якби то було перевидання чи майоріла б екранізація, то ще інша річ. «Якщо не перекласти, то будуть читати російською» — то не аргумент. Якщо вже й орієнтуватися на болота, то треба користуватися тим, що в них позабороняли ЛГБТ-книжки, отже, треба брати щось максимально нове, щоб і українських поціновувачів порадувати, і щоб росня луснула від заздрості.
Нору я читати не буду, бо незалежно від якостей авторки це якийсь фанфік (у поганому сенсі) зі зґвалтуваннями.

Хоча я надаю перевагу класичному оформленню «Дракули», ця обкладинка сподобалася, з гумором зроблена (автор — Steve St. Pierre). Але це, здається, неофіційний варіант.