Одна з найнезвичайніших книжок, що я читала — Daisy Ashford “The Young Visiters” (саме так). Це комедія звичаїв, написана наприкінці позаминулого століття, а незвичайна вона через те, що авторці було лише 9 років. У дорослому віці вона знайшла зошит із цим твором та зрештою опублікувала. Книга вийшла з передмовою Джеймса Баррі та стала неймовірно популярною — лише у перший рік її перевидавали 18 разів.

Сюжет цього невеличкого роману обертається навколо містера Солтіни, «старого чоловіка 42 років», 17-річної дівчини Етель з бідної родини та аристократа Бернарда з «красивими тонкими ногами». І хоч це книга, написана дитиною, орієнтована вона на дорослих читачів. Кумедна орфографія та дитяча безпосередність поєднуються з тропами романтичної дорослої літератури тих часів (видно, що Дейзі була дуже начитаною) та моментами, взятими зі спостережень за дорослими. Деякі вважали, що це була містифікація Джеймса Баррі, проте я так не думаю. Дівчата ж насправді зовсім не такі милі створіння, якими їх помилково малює масова свідомість.

Наївні деталі створюють особливий шарм. Наприклад, містер Солтіна не їсть яйце на сніданок, щоб йому не стало погано під час подорожі — це вже точно з особистого досвіду авторки 😄 Або молодята повертаються з весільної подорожі, маючи немовля) Але водночас маленька Дейзі дуже спостережлива, іноді вʼїдлива, має розуміння про певні закони соціуму, а створені нею персонажі — не картонні. Містер Солтіна мій улюбленець)

На жаль, написала вона небагато, у дорослому віці письменницьке натхнення її покинуло, але то частий випадок. Є екранізація “The Young Visiters” з Джимом Бродбентом та Гʼю Лорі, доволі мила, але Етель мені там не сподобалась.

🤡🤡🤡
Сподіваюся, це троль або бот. І мені цікаво, чому «інша мова» — це завжди російська, чому не можуть вивчити ще якусь. Питання, звісно, риторичне, відповідь всім відома)

Порахувала, скільки в мене прочитаного з початку року — 17 книг. Небагато, але більше, ніж у минулому, до того ж, переважно всі мені сподобалися, є декілька нейтральних, а відверто невдалих немає. Тому читацьким роком я поки задоволена.

Не було «Маґнолії Паркс» у бажанках, то й не буде. Жанр не мій, та ще й виявляється, що героїня наполовину росня 🤢 Нащо так робити, ну тьху, це все одно, що зробити персонажа наполовину хробаком, і то було б доречніше.

У мене ще є думка час від часу (ну тобто коли є натхнення) робити пости про цікавих, але не найочевидніших персон, які мене надихають або чимось зачепили, що не можу припинити про них думати. Звісно, це переважно буде повʼязано з літературою.

А ще я хочу нарешті дочитати більшість недочитаних книжок (якщо дочитаю всі, то взагалі супер) до кінця цього року. Треба буде їх окремо поставити та списочок зробити.

Гарні рішення йдуть від серця або нутрощів. Єгиптяни це добре знали. Перед тим як муміфікувати фараона, єгиптяни виймали всі внутрішні органи. І залишали тільки ті, що були важливими, ретельно зберігаючи їх у розкішних вазах, які призначалися для захоронення разом із мумією. Конкретніше, це серце і кишківник. А мозок викидали на смітник.

У середньовіччі мерч робили краще, ніж зараз 🌚

Хочу.
До речі, досить цікава і велика серія, там всілякі твори популярної культури розглядаються крізь призму філософії. Я декілька книжок читала, найбільше сподобались «Сутінки і філософія», про «Гру престолів» теж добре, от тільки про Алісу зовсім невдало було.
«Губку Боба» люблю (і мультики, і мюзикл), хотілося би знайти книжки зі схожою атмосферою.

Погано ( сподівалася всю серію зібрати.

Мені здається, чи поняття relatable активно просувається лише декілька років, а раніше такого не було? Цей тренд мені дуже до вподоби, такий він комфортний ❤️ Цікаво, з чим це повʼязано, певно, з розвитком соцмереж та з більшою внутрішньою свободою. Якщо раніше якийсь досвід переживався більш-менш на самоті, то тепер люди бачать, що вони не одні мають ці спогади та почуття. Може, комусь щиро подобається бути унікальною сніжинкою, але відчуття, що ти належиш до якоїсь таємної спільноти, як на мене, набагато приємніше (і все одно є шанс, що таких сніжинок насправді багато). Це стосується і дитячих спогадів, і повсякденних моментів, на які не звертаєш увагу, і якихось неприємних, але нормальних речей. А у ширшому сенсі це й нейровідмінність, і всілякі ґендерні штуки.

У книжках це найчастіше буває в сучасній жіночій літературі, коли читаєш та думаєш: «Так, це було зі мною, це про мене!» (у чоловічій, певно, теж, але поки не натрапила на такого письменника, щоб його досвід сильно відгукнувся особисто мені). Звісно, в давнішій літературі це теж все є, бо люди не так сильно змінилися, але з сучасниками, а особливо з сучасницями знайти щось спільне простіше. Ще дуже подобаються коротенькі відео блоґера Бена Тіффена, під якими часто пишуть: «Ти що, шпигуєш за мною? Звідки ти все це знаєш?» 😀