Samantha Allen “Patricia Wants to Cuddle”

Ну що ж, це було захопливо і криваво, частково сатира на суспільство, частково слешер категорії «Б». «Холостяка» я не люблю, але теж вважаю, що це не розпачливі пошуки кохання, а просто непогана нагода для учасниць отримати вигоду з патріархату та трішки монетизувати свої соцмережі. Не думаю, що книга далека від реальності, і впевнена, що в справжніх шоу сам холостяк (який не настільки успішний та привабливий, яким його хочуть — але чи вдається? — показати) цікавить дівчат набагато менше, ніж можливість отримати купу підписників та колаборації з брендами. Фальшива картинка, маніпуляції, брехня — коротше, весело.

Жінки тут цікаві, деякі під кінець неочікувано розкрилися. Вставки романтичних листів прекрасні, хотілося би окрему книгу про це. Ну й досить веселі моменти з female gaze (якщо я правильно зрозуміла задумку авторки). Єдине, що збентежило: написано, що це квірна горор-комедія, але якраз квіру малувато (я марно сподівалась, що хтось з дівчат замутить з Патрісією).

Tw: насильство, вбивства. Криваві моменти виявилися все ж несподівано графічними, щось мені згадався старий фільм жахів «Ґрім», що якогось біса показували вдень (він погано знятий, тому не раджу).

Щодо Патрісії: думаю, це архетип жіночності, праматір-богиня та символ природи.

Рейтинг на Goodreads доволі низький, ну це зрозуміло, бо книжка специфічна, але я таке люблю. Трішки зі схожим вайбом “Beauty Queens” Лібби Брей.

Але все ж було б краще, якби дівчата вижили 🥲 та й оператора трішки шкода.

#samanthaallen #прочитане2024

Ледь стрималася, щоб не розревітися (але сльози навернулися) в автобусі, бо поруч українська дівчина розмовляла по телефону з батьком-військовим 😢

Планую почати цю книгу, бо обіцяють щось на кшталт «Гамбіту королеви», тільки про музику. Сподіваюсь на відсутність романтичних ліній, хочу, щоб це була історія про любов до своєї справи. Але на сайті, де я купувала, була скорочена анотація, і я лише потім побачила, що герой братиме участь у конкурсі імені чайковского 🥲 Проте я погортала, побачила епізод з неприємним росіянином, тому сподіваюсь, що все буде добре. А якщо ні, то наступні книжки автора не купуватиму.

Відчула це 🥲 я завжди параною, що щось загублю.

Але це все одно зовсім інше світосприйняття, буде цікаво подивитися на нього. По-перше, в музиці я тільки споживачка і взагалі не розумію, як воно — памʼятати це все, створювати свою музику, відчувати всі ці тони та напівтони (автор сам музикант, тому знає точно, про що пише). По-друге, мені для роботи не потрібні ніякі додаткові предмети (звісно, багато чого потрібно, але якщо що, то можу і без нічого). Але, певно, для тих, хто повинен використовувати якісь знаряддя, і для музикантів у тому числі, інструмент стає продовженням тіла, і його втрата відчувається відповідно.
Ще побачила тут декілька музичних метафор.

Чудова книга (я поки трішки менше, ніж на середині). Я думала, що це буде щось більш трилерно-гостросюжетне, але після початкових глав, де зникла скрипка, пішов флешбек на декілька років, і це все ж роман дорослішання (і трішки історія Попелюшки). Спочатку я була впевнена, що герой старший, але насправді це зовсім молодий хлопець.

Намагаюсь під час читання слухати ту ж музику, яка там згадується, але синхронно не виходить, бо її багато, і я все ж читаю швидше. Є тут і дуже відомі твори («Зима» Вівальді, Канон Пахельбеля), і ті, що я вперше почула, і ті, що я знаю на слух, але без назви. Канкан от раптово вистрибнув (десь у мене в пасивній памʼяті має бути, що це з оперети Оффенбаха про Орфея, але забула).

Деякі загальні моменти мені допомогли дещо впорядкувати в голові, тому книга не тільки цікава, а й корисна.

На «Гамбіт» це все ж не схоже, ну якщо тільки грубо порівняти основний сюжет, але Рей і Бет зовсім різні.

Болота трішки згадуються, як без них, але поки терпимо. Є герой (американець) на імʼя Міша, але думаю, що то єврей.

Ставлю на те, що скрипку вкрали росіяни!


#читаю_зараз #theviolinconspiracy #brendanslocumb

!!!

Вважаю, що треба якось законодавчо затвердити збори на задвохсочення росіян і після нашої перемоги. Бо то є добра, корисна справа.

Макс Кідрук «Не озирайся і мовчи»

Щось якось навіть незручно писати про цю книгу, але основні думки такі:
• якби то був іноземний твір, я б не стала його читати;
• для мене цей роман став необовʼязковим, але насправді не жалкую, що прочитала, бо емоційно рознесло;
• на жаль, на цьому знайомство з автором закінчую, але вважаю, що прочитати одну книгу — це дуже непогано, бо нормальна практика — давати шанс лише на 50-100 сторінок (зазначу, що в цьому випадку це була би невдала ідея, бо цікаве почалося десь після сотки);
• хороші редактори — то святе (тут погані).

Сюжет: підліток Марк важко адаптується в школі, бо й так не вписується в колектив («ботанік», має надмірну вагу — хоча я чогось сподівалася, що зараз підлітки більш толерантні), а після того, як він став свідком смертей двох учнів зі своєї школи, то ставлення до нього стало зовсім жахливим. З батьками він теж не дуже добре знаходить спільну мову, але дружить з дідусем, який підтримує захоплення онука наукою. Одного разу дівчинка з паралельного класу Соня показує йому портал до загадкового місця і це дещо порушує звичну картину світу Марка…

Вважаю, що книгу сильно покращило б активне редакторське втручання, але це стосується не помилок (хоча є типографічні), а змісту. По-перше, я про це вже писала: сексизм! На зміст це не впливає, прекрасно можна повирізати згадки про невдалий макіяж епізодичних вчительок, безумство незаміжніх сусідок та стегна і груди школярок. Образ звабливої негідниці Ніки — це взагалі треш. Ну й бонусом — згадки про материнський інстинкт (від популяризатора науки!) та віктімблеймінґ жінки, яка не уходить від абʼюзера. І от я жалілася, що не почитала відгуки — так я потім це зробила, і ніде не побачила згадок про сексистські моменти (лише одна людина на GR обурилася через Ніку, та ще було кілька згадок про те, що Марк — адепт науки та логіки, а Соня послуговується емоціями). Хз що таке, чи то ніхто не помітив, чи не хочуть образити автора, чи то в мене бракований екземпляр. Але відмічу позитивну деталь: Марк адекватно ставиться до менструації.

По-друге, текст перенасичений зайвими описами, назвами брендів та науковими експериментами на декілька сторінок. Я не була в Рівному, і описи типу «звідти було видно кавʼярню *назва кавʼярні*, піцерію *назва піцерії* та відділення Ощадбанку номер 19» аж ніяк не створюють живу картину. А ще й у післямові автор бідкається, що десь переплутав кількість поверхів, десь ще щось. Далі прошу пробачення за «діагноз за аватаркою», але ці роздуми допомогли мені менше дратуватися через надлишок деталей. Коротше, спочатку я подумала, що в автора РАС, але буквально пару днів тому мене осяяло: та вся ж книга — це втілення ОКР, і весь отой ритуал з кнопками у ліфті — це воно. І якщо то справді так, це просто геніальна концепція. Типу, є поняття гуманізації, а це бібліозація ОКР, чи як то сказати?

Ще досить дивно, що багато сюжетних ліній не розкрито, багато чого лишилося не те що без пояснення, а й без логічного продовження. Наче є продовження, але роман позиціонується як самостійний твір (і не думаю, що в продовженні все було нормально зафіналено).

Ну й чисто субʼєктивно: мені здається, що органічніше було б перенести сюжет у 80-90.

Тепер про хороше: коли минула нединамічна перша частина, стало дуже цікаво, я всю ніч читала, бо кинути не могла, і під ранок тільки лягла в жахливому емоційному стані. Щось теж звучить як мінус, але справді ціную таке. Що Кідруку вдалося дуже добре — це створити гнітючу похмуру атмосферу (тепер хочу екранізацію в стилі дарк-фентезі 80-х), тому не радила би читати це людям з клінічною депресією чи просто у важкі часи, бо стане зовсім погано. І той паралельний потойбічний світ — господи, як же це некомфортно!

Що було найстрашніше — це сцена жорстокого побиття Марка в туалеті. На жаль, це надто добре написано, і мені було фізично погано це читати, аж трусило. Останнє, від чого були такі емоції — «Вавілонська вежа» Байєтт, епізод з шафою. Думаю, що якщо Кідрук напише якусь гостросоціальну чорнушну прозу, я б то навіть почитала.

Ну й фінал — це треш, я була впевнена, що закінчиться добре, а не так!

Я б обовʼязково додала список триґерів, бо тут їх багацько: буллінґ у школі, абʼюз у родині, жорстоке поводження з тваринами, смерть тварин, самогубство, важкі хвороби, жорстокість, розбещення неповнолітніх. Впевнена, що щось забула.

Ну й це знову моя субʼєктивна думка, але мені здається, що я знаю деякі джерела натхнення (не обовʼязково свідомі, бо багато чого з дитинства назавжди викарбовується в памʼяті). В першу чергу, звісно, це Кінґ. Також бачу паралелі з невеличкою повістю Георгія Почепцова «У пошуках чарівного меча» — це український письменник і науковець, правда, писав російською, але я бачила переклади в інтернеті; його інша повість «Золота куля» — це для багатьох дітей взагалі перше знайомство з фентезі на кшталт Толкіна. А в повісті про меч якраз і буллінґ є, і ескапізм, але закінчилося там все позитивніше. І ще бачу спільне з фільмом «Паперовий будинок», про який я нещодавно писала (бо там теж є і жахливий батько, і паралельний світ, і хлопця навіть звуть Марк). Я була б рада, якщо вгадала, бо спільний культурний бекґраунд — то приємна штука.

Отже, підсумую: читати було з різних причин непросто, але це цікавий досвід. І після того часу, що пройшов, можу сказати, що емоційні враження несподівано покращилися.

#прочитане2024