Обожнюю відгуки типу «книжка погана, але якщо ви довбойоб з поганим смаком, то вам сподобається» 🌝

Якщо що, книжка in question — «Моя темна Ванесса» 🌚

Певно, зроблю те, про що думаю майже 3 роки — перечитаю цю книгу.

На всяк випадок: це історія про дорослих людей, їм всім десь 30+ (обкладинка так, дуже дивна та кринжова, але саме через неї я свого часу звернула увагу на роман).

Неіронічно вважаю це одним із найкращих книжкових початків 😀
І вже помітила те, на що не звернула увагу при першому прочитанні: як епіграф взята цитата Шарля Фурʼє, дуже цікавого французького філософа, одного із засновників утопічного соціалізму, який, поміж іншим, виступав за права жінок та захищав право на одностатеві стосунки; вважається, що він першим вжив термін «фемінізм». Його ідеї, скажімо так, відіграють важливу роль у «Вавілонській вежі» Байєтт, і, певно, тому ці два романи на мене справили схоже враження. Якось треба буде почитати самого Фурʼє.

Невеликий відгук до перечитання, подивимось, як буде далі.

Beth Morgan. A Touch of Jen

Сюжет: тут у нас є не дуже щаслива, не дуже приємна та не дуже успішна пара, і здається, що вони зустрічаються лише через те, що більше ніхто на них не гляне. Алісія при цьому викликає співчуття, бо в неї явно серйозні проблеми (РХП, щось із психікою, вона навіть у клініці лежала), а Ремі просто бісявий тип, який при нагоді ображає її. Що в них спільного, так це нездорове захоплення Джен, колишньою колегою Ремі: вони обсесивно слідкують за її соцмережами, фантазують про неї в ліжку. І я спочатку думала, що це буде історія про поліаморію, і в фіналі Джен буде з Алісією. Ніколи я так не помилялася.

Це було дуже весело читати, такий нормальний міленіальський гумор та суспільна сатира, і мені було дуже дивно, чому такі низькі оцінки. Дочитала зрештою десь до половини: «А, ось чому!»🌚 Проте, незважаючи на цей твіст та деяку зміну тональності, книга продовжувала бути мерзенно чудовою (епізод із батьками Алісії просто ааааа!), тому я читала та дивувалася далі. Але потім я дійшла десь до фінальної чверті та все зрозуміла. Це просто відро крижаної води на голову та ніж у спину, ну не можна так робити, це порушення письменницького кодексу! Читала цю частину з жахом та огидою, була розчарована та роздратована, ну що це взагалі таке 😩 Та коли дійшла до останнього речення, все стало так, як повинно було бути. Так, це неправильно, так, це жахливо, але…

Потім побачила відгук з дещо іншим поглядом на події, і це теж логічно. При перечитуванні буду мати цю призму на увазі. Про що ж це був роман? В перший раз для мене він дивним чином виявився про кохання, хоча я противилася цьому. Якщо ж орієнтуватися на оцей погляд, то це роман про дещо жахливе (хех, не те що й перший досвід був без цього). Як буде цього разу? Подивимось.

Я цю книгу люблю, але нас, збоченців, мало, і думаю, що це приблизно той самий невеликий відсоток людей, які обожнюють та регулярно передивляються фільм 1980 року «Заборонена зона» (він теж жахливий та огидний, але все одно 😍)

Цікавий факт: на сторінках роману зʼявляється Джейк Джилленгол. У мене немає пояснення цьому факту.

#читаю_зараз #atouchofjen

От би хтось написав реалістичний любовний роман про мільярдера чи просто розпусного боса, який через домагання на роботі потрапляє до вʼязниці, втрачає свою компанію та й на додачу підчеплює щось венеричне через нелюбов до презервативів. Це я почитала відгуки на «Дрібним шрифтом» 😐

https://gottiewrites.com/
Кидаю сюди, щоб не забути, що хочу почитати.

Щось не репоститься, але ще одне нагадування, що читати простатитних дідів (у цьому випадку — французького довбойоба Уельбека) не варто, бо вони надрочують на рашку. Не здивована, бо цей хуельбек — ще одне тухле лайно на кшталт Франзена (я не читала, але й так бачу; ну й зацінила свого часу фрагмент з його роману в якомусь журналі: там герой згадував, як його в шкільному туалеті змусили смоктати прутні, і сподіваюсь, це не вигадка 😈)

Ще випадково знайшла таке: читала колись доволі гидкий роман Александра Максіка (напевно, за походженням росіянин!) “You Deserve Nothing” про стосунки вчителя та школярки (там ще була надзвичайно неприємна сцена медичного аборту), і виявляється, що це засновано на реальних подіях, і автор використав багато особистих деталей, через що дівчина була дуже обурена. За посиланням наче непідтверджена інформація, але на іншому сайті написано, що він підтвердив, що так все і було, тільки в книзі зробив себе харизматичнішим.

https://www.jezebel.com/how-a-teachers-alleged-student-affair-became-his-acclai-5863188#:~:text=According%20to%20former%20students%20I,seventeen%2Dyear%2Dold%20student.

Ще трішки.

Якщо ви завжди хотіли щось зробити із пустими записниками та якось "документувати себе", але ведення щоденника це не для вас, то можливо commonplace book це те що треба
https://youtu.be/8kTZQ9N8iv8?si=lC4d3SqLNYcAbORf

Скажу страшне, але оці всі дні я нічого не читала, бо була купа різних справ, але сподіваюсь, що трішки розгребла їх. Тому далі до A Touch of Jen.
Ремі та Алісія винаймають житло разом з ще одним хлопцем, Джейком (не Джилленголом), і це такий дещо тупуватий маскулінний персонаж (мій улюблений у книзі, якщо чесно 😢). З одного боку, вони його презирають, з іншого — не все так просто, і вже на початку Джейк каже Ремі, що він має цінувати стосунки з Алісією, а не ганятися за примарним образом Джен. А ще згадується, що він рідко кудись виходить, окрім як у вечір четверга (це важлива інформація).
Щодо розмов Ремі та Алісії про Джен — не можу сформулювати, що це мені нагадує, але це типу того, що відбувається щось жахливе, а люди ведуть світські бесіди, наче все добре.
Фінансова складова теж цікава: не зовсім розумію, чи це звичайна ситуація, коли пара винаймає житло з кимось іншим, чи це вказує на їхню бідність. Але думаю, що то вже сумні сучасні реалії, отже, перший варіант. Також дивна історія з Джен, бо вона працює у сервісі, як Ремі та Алісія, але водночас має гроші на те, щоб часто подорожувати в екзотичні місця (у неї багатий хлопець, але все одно). Я вже забула, чи є пояснення цьому.
#читаю_зараз #atouchofjen

Меґаспойлер. Коли вперше починаєш читати «Джен», то важко уявити, що більшість головних героїв до фіналу не доживе. У відсотковому відношенні пані Морґан обігнала пана Мартіна.

Brendan Slocumb “The Violin Conspiracy”

Цей роман починається з того, що в музиканта Рея крадуть найдорожче, що в нього є — скрипку роботи Страдіварі. А потім йде великий флешбек у його підліткові роки, і звідти ми дізнаємося, як у простого хлопця з небагатої родини взагалі зʼявилася ця річ і як він пройшов шлях до визнання.

Читаючи книгу, неможливо не обурюватися через поведінку родини Рея, бо підтримували його тільки бабуся та тітка, всі інші бачили в ньому лише джерело грошей, при цьому зверхньо ставлячись до його захоплення музикою та при нагоді намагаючись віджати скрипку. Страшно бісить, коли батьки (у цьому випадку мати) вважають, що дитина-підліток має утримувати родину та молодших братів-сестер, наче це вона їх народила (якщо що, то ніхто з цих молодших не голодував, а мати витрачала заробіток сина на манікюр та великий телевізор, не дозволяючи йому купити власну скрипку, хоча це якраз інструмент для заробляння грошей). Але мати то ще ок, також на шиї Рея зручно примостилися дядьки з тітками (ситуація: він грає в клубі, підходить молода жінка, він зрадів, а вона каже: «Я дівчина твого дядька, дай грошей»).

Також було сумно, що Рей завжди стикався з расизмом (він афроамериканець), і в післямові автор зазначив, що більшість ситуації невигадані. Тут і побутові моменти, і дискримінація в царині класичної музики, і небезпека для життя (бо всі ми знаємо з нещодавніх подій в Америці про поліцейське свавілля, коли людину можуть затримати просто за колір шкіри, і не дай бог зробити якийсь не такий жест). Нащадки плантаторів — то окремий привід для палання та волання.

Музики в романі, звісно, дуже багато, і я спочатку намагалася слухати паралельно, але потім вже не встигала. Але це не якийсь філософський твір-роздум про музику (на щастя 😀), а розважальний роман дорослішання. Я б спочатку навіть сказала, що він підходить для підліткової авдиторії, бо гарно мотивує та не містить сцен 18+, але наприкінці було графічно описано дещо дуже жахливе, тому не знаю.

Щодо музики цікавий момент ще: деякі вважали, що замість нормальної класики Рею слід грати Ґершвіна, але він на це ображався. Ґершвін — це нащадок емігрантів з російської імперії (взагалі з Одеси), який в своїй творчості надихався афроамериканською музикою, але там багато контроверсій; проте безперечний плюс йому за те, що він поставив вимогу, аби в його опері ролі афроамериканців виконували афроамериканці, а не білі з блекфейсом. Але зрештою Рей від позиції «я гідний виконувати музику мертвих білих чоловіків» переходить до того, аби просувати творчість композиторів африканського походження.

Tw росня

Згадок росіі тут багато, але я подумала, що це вже не так і погано, бо показує снобізм росіян. З цієї книги я дізналася про московський конкурс, пошукала про нього інформацію — виявляється, що, незважаючи на бан у 2022 році, він все одно відбувся минулого року і там брали участь зарубіжні музиканти. То незаперечний факт, що росія має великий вплив у цій галузі, і якось треба з цим боротися, а не закривати очі. Тобто, треба розвивати власну культуру і потужно пропагувати її (бо от обʼєктивно російські композитори слабкуваті, але розпіарені).

Певні паралелі з Тевісом можуть прослідковуватися, але суперник Рея на конкурсі (серб з клятим корінням) — то лише побічний персонаж, і Рей готовий відмовитися від боротьби, аби лише повернути скрипку, і це вважаю позитивним моментом, як і те, що його не так вже й засмутило друге місце. Взагалі є якийсь вайб «Жовтоликої», і у наступній книзі автора сюжет якраз про те, що білий композитор вкрав музику афроамериканки (планую читати).

Не з усім у цій книзі я згодна (хотілося б іншого фіналу принаймні для одного з героїв), але в цілому читалося чудово, Рей сподобався (і його рішення в кінці, хех).

#прочитане2024 #theviolinconspiracy