Вболіватиму за героїніного колишнього, бо він гарний 😈😄

Круто, що українською видаватимуть південну готику (один з моїх улюблених жанрів, бо руйнація та занепад), але вже побачила, як пишуть «твори Карсона Маккалерса та Юдора Велті». Сюрпрайз, сюрпрайз, Карсон Маккалерс та Юдора Велті — це жінки. І навіть Фланнері О‘Коннор — жінка.
Я от навпаки, якщо бачу ґендерно незрозуміле ім’я, автоматично сподіваюсь, що це жінка (сумую, якщо це не так).

Апдейт по Емілі Генрі: головний герой працює у винарні, ну хоч якийсь плюс. Але він нечупара, плаксій, травокур та з опису (кирпатий ніс та борода) я уявляю собі Гаррі Стайлза, якого не люблю 😄 Незрозуміло, чому на обкладинці намальований Кларк Кент.
З гарного: підіймається проблема спілкування та комунікаційних навичок, і ще відчувається любов до читання (героїня працює в бібліотеці). Взагалі цікаво, але герой — ну таке.
Красунчик Пітер — нехороша людина, але головний мінус — він втілює ненависний мені троп «від друзів до коханців». Мені здається, були якісь історії саме з фокусом на таких парах, типу, дружили ще коли обидва на горщиках сиділи, і зрештою усвідомили свої глибокі почуття, коли хтось вирішив одружитися. Що ж ви, гівна, раніше не могли розібратися та не псувати життя іншим? Коротше, завжди бісило таке. Пікмі-піксі Петра теж бісить.
Злий дід-сусід — краш. Уявляю в його ролі Сквідварда.

Трішки розжилася книжками (англійською з секонду, шведською — списані з бібліотеки, себто безкоштовні 😎). Про шведські нічого не знаю, але оскільки це ретро, то принаймні з історичного погляду цікаво, «Шпигун» — знаю, що має бути крутий трилер, Том Вулф — знаю, що така книга є (ну просто пасивно тримаю в голові великий список звичайної та сучасної класики та хапаю, якщо є можливість, бо хто там знає, що воно буде).
У мене ще трішки покупок накопичилося, потім покажу.
(Зліва лежить бібліотечна Мошфеґ, взяла з собою почитати, бо тоненька).

Коли я років 5 тому починала читати «МакҐлю» (це, до речі, той самий бібліотечний екземпляр), то в мене ще не був читаний «Морський вовк» Лондона, але зараз добре бачу, що ці дві книги дотичні: схожа примарно-хвороблива-брудна атмосфера та гомоеротичні вайби. Взагалі море — то гарні декорації для гей-історій (Мелвілл ще згадується; певно, і в Стівенсона щось таке є), бо тут і закритий простір, і можливість у цензуровані часи подати це як чоловічу дружбу (Лондон от, прямо видно, похапцем кинувся вписувати картонну панянку, щоб ніхто нічого не подумав, але все одно все зрозуміло; ну там і не дружба).
Але я ще не дочитала, подивимось.

Тут ще є відсилання до «Сну літньої ночі» (Nick Bottom, Puck). Треба буде мати на увазі, що це не просто так.
#читаю_зараз #mcglue #ottessamoshfegh

Мій топ різдвяних фільмів:
1. “P2” (2007)

Все.

Буду щаслива знайти якусь таку книгу.

Я дочитала McGlue!
І трішки вмерла від фіналу, якщо Мошфеґ напише дарк-романс, побіжу читати (але не напише).

Сюжет, якщо стисло (до речі, авторка надихалася реальною історією): моряк прокидається в каюті, привʼязаний до койки, його звинувачують, що він вбив свого друга, але він нічого не памʼятає, і потім його везуть до Салема (!) на суд. Ми тут маємо ненадійного оповідача (тут поєднані два різновиди: по-перше, він не просихає від пияцтва, по-друге, забив голову), тому дізнатися стовідсоткову правду буде важко. Щодо гомоеротики: це не романтичний слеш, герой взагалі себе так не ідентифікує, весь такий типу no homo, зневажає більш відкритих геїв, але то не заважає йому мати певні стосунки з одним із них в обмін на випивку та займатися в юності проституцією. Ну й взагалі читати це заради прямо прописаної любовної лінії не варто, її там немає, все на рівні відчуттів (але коли я починала читати, то все одно запамʼятала, що це там є).

Книжка дуже неприємна, брудна, смердюча, герой — деградант. Але Мошфеґ вміє писати гидоту так, що це захоплює, та має почуття гумору. Це абсолютно моя письменниця (навіть є цікаве майже співпадіння).

Раптом окрім «Морського вовка» виникла ще асоціація з Ріплі, хоча це зовсім різні атмосфери, різні персонажі, різний світогляд, але теж є якесь відчуття туги та бажання.
#ottessamoshfegh #mcglue #прочитане2024

А ще почитала запис обговорення книжкового клубу, куди запросили Оттессу Мошфеґ; взагалі дуже крута ідея, що можна отак порозпитувати та не домислювати «що хотіла сказати авторка» (повеселило, що деякі відповіді — «не пам’ятаю» 😄)

https://therumpus.net/2015/01/08/the-rumpus-book-club-discussion-with-ottessa-moshfegh/

Повернулася до Funny Story, чесно кажучи, читається тяжко через героїв. Майлз (той, що Гаррі Стайлз) не любить читати, ще один мінус (але він дислектик, тому це його виправдовує). Головна героїня Дафна порівнює свої соски з сурікатами, і це найгірше порівняння, що мені траплялося. З нетерпінням чекаю на спайсі сцени, сподіваюсь, там буде щось не менш живописне.
Ще бісить, що героїня стогне, коли їсть.

Частина друга: завдяки вестернському тіктоку раптово дізналася, що вони захоплюються українською версією вистави «Кабаре» (і взагалі дізналася про існування цієї версії, а вона якась скажено прекрасна). Думаю, що це треба знати. Я от дізналася та пораділа. І взагалі українська театральна й танцювальна культура — це щось неймовірне, причому як висока, так і комерційна.
(Звісно, ще й привабливість акторів відіграє роль, ну це нормально, бо українці обʼєктивно гарні; ну й взагалі приємно бачити фанатські едіти з українським чоловіком).