Трішки розжилася книжками (англійською з секонду, шведською — списані з бібліотеки, себто безкоштовні 😎). Про шведські нічого не знаю, але оскільки це ретро, то принаймні з історичного погляду цікаво, «Шпигун» — знаю, що має бути крутий трилер, Том Вулф — знаю, що така книга є (ну просто пасивно тримаю в голові великий список звичайної та сучасної класики та хапаю, якщо є можливість, бо хто там знає, що воно буде).
У мене ще трішки покупок накопичилося, потім покажу.
(Зліва лежить бібліотечна Мошфеґ, взяла з собою почитати, бо тоненька).

Коли я років 5 тому починала читати «МакҐлю» (це, до речі, той самий бібліотечний екземпляр), то в мене ще не був читаний «Морський вовк» Лондона, але зараз добре бачу, що ці дві книги дотичні: схожа примарно-хвороблива-брудна атмосфера та гомоеротичні вайби. Взагалі море — то гарні декорації для гей-історій (Мелвілл ще згадується; певно, і в Стівенсона щось таке є), бо тут і закритий простір, і можливість у цензуровані часи подати це як чоловічу дружбу (Лондон от, прямо видно, похапцем кинувся вписувати картонну панянку, щоб ніхто нічого не подумав, але все одно все зрозуміло; ну там і не дружба).
Але я ще не дочитала, подивимось.

Тут ще є відсилання до «Сну літньої ночі» (Nick Bottom, Puck). Треба буде мати на увазі, що це не просто так.
#читаю_зараз #mcglue #ottessamoshfegh

Мій топ різдвяних фільмів:
1. “P2” (2007)

Все.

Буду щаслива знайти якусь таку книгу.

Я дочитала McGlue!
І трішки вмерла від фіналу, якщо Мошфеґ напише дарк-романс, побіжу читати (але не напише).

Сюжет, якщо стисло (до речі, авторка надихалася реальною історією): моряк прокидається в каюті, привʼязаний до койки, його звинувачують, що він вбив свого друга, але він нічого не памʼятає, і потім його везуть до Салема (!) на суд. Ми тут маємо ненадійного оповідача (тут поєднані два різновиди: по-перше, він не просихає від пияцтва, по-друге, забив голову), тому дізнатися стовідсоткову правду буде важко. Щодо гомоеротики: це не романтичний слеш, герой взагалі себе так не ідентифікує, весь такий типу no homo, зневажає більш відкритих геїв, але то не заважає йому мати певні стосунки з одним із них в обмін на випивку та займатися в юності проституцією. Ну й взагалі читати це заради прямо прописаної любовної лінії не варто, її там немає, все на рівні відчуттів (але коли я починала читати, то все одно запамʼятала, що це там є).

Книжка дуже неприємна, брудна, смердюча, герой — деградант. Але Мошфеґ вміє писати гидоту так, що це захоплює, та має почуття гумору. Це абсолютно моя письменниця (навіть є цікаве майже співпадіння).

Раптом окрім «Морського вовка» виникла ще асоціація з Ріплі, хоча це зовсім різні атмосфери, різні персонажі, різний світогляд, але теж є якесь відчуття туги та бажання.
#ottessamoshfegh #mcglue #прочитане2024

А ще почитала запис обговорення книжкового клубу, куди запросили Оттессу Мошфеґ; взагалі дуже крута ідея, що можна отак порозпитувати та не домислювати «що хотіла сказати авторка» (повеселило, що деякі відповіді — «не пам’ятаю» 😄)

https://therumpus.net/2015/01/08/the-rumpus-book-club-discussion-with-ottessa-moshfegh/

Повернулася до Funny Story, чесно кажучи, читається тяжко через героїв. Майлз (той, що Гаррі Стайлз) не любить читати, ще один мінус (але він дислектик, тому це його виправдовує). Головна героїня Дафна порівнює свої соски з сурікатами, і це найгірше порівняння, що мені траплялося. З нетерпінням чекаю на спайсі сцени, сподіваюсь, там буде щось не менш живописне.
Ще бісить, що героїня стогне, коли їсть.

Частина друга: завдяки вестернському тіктоку раптово дізналася, що вони захоплюються українською версією вистави «Кабаре» (і взагалі дізналася про існування цієї версії, а вона якась скажено прекрасна). Думаю, що це треба знати. Я от дізналася та пораділа. І взагалі українська театральна й танцювальна культура — це щось неймовірне, причому як висока, так і комерційна.
(Звісно, ще й привабливість акторів відіграє роль, ну це нормально, бо українці обʼєктивно гарні; ну й взагалі приємно бачити фанатські едіти з українським чоловіком).

Плюс від читання Funny Story: я зрозуміла, що була несправедлива до Кейсі Макквістон, One Last Stop — це шедевр з динамічним сюжетом.
Якщо на початку FS щось відбувалося, то зараз взагалі нічого, бібліотекарка та Гаррі Стайлз гуляють, їдять та стогнуть (ну ок, стогне вона). Епізодично зʼявляються персонажі, які мають створити затишну атмосферу, але мене вони бісять, я їм не вірю. Не розумію, навіщо писати безсюжетні ромкоми на 400 сторінок, вистачило б 50.
Ще неприємна сцена: замість сексу герої вирішили порпатися в трусах один в одного, потім Гаррі Стайлзу зателефонувала сестра, і він поїхав зустрічати її в аеропорту, перед виходом за нагадуванням бібліотекарки поправивши ширинку. Я наче уважно читала, потім перечитала: там не написано, що він помив руки! Причому до цього згадувалося, що перед вечерею вони помили черешню.
Я думала, що буде багато веселої взаємодії з колишніми, але вони періодично зʼявляються в епізодах і все. Щось не знаю, не йдуть в мене сучасні ромкоми, старий чікліт був краще. Єдина надія, що в кінці трапиться щось таке, що змінить враження.

А ще фоном подивилась House of Gucci і тепер хочу почитати щось у Гейзелвуд (але точно не зараз), бо Драйвер у ролі Ґуччі нічого такий (я до того бачила з ним тільки скетч про немовля в літаку 😀)

https://youtu.be/_yyq5C4Hu8Y?si=PJbeG_555JhlXDIz

Emily Henry. Funny Story

Щось якось зовсім не funny. Початок був нормальний, це єдиний плюс. Сюжет можна було розвинути краще, але авторці було цікавіше спостерігати за двома купками холодного картопляного пюре, яких вона призначила на роль головних героїв. От краще б це була книга про їх підлих колишніх Пітера та Петру. Хз чому Майлза називають найкращим книжковим чоловіком, але щось сумно за читачок, якщо з одного боку даркові садисти-ґвалтівники, з іншого — ганчірковий стоунер в капцях. Дафна просто занудна та місцями крінжова, тому це гарна пара, але мені нудно таке читати. Це, ймовірно, мало бути зображення здорових прісних стосунків, але насправді нічого здорового там не було, герої кинулися один на одного з розпачу, при цьому весь час страждаючи через колишніх. А те, що після першої ночі з Дафною Майлз, гублячи капці, побіг допомагати Петрі з переїздом, характеризує його не як хорошого хлопця.

Я думала, що це буде ромком, але тут ані ром, ані ком. Хімії немає, навіть динаміки типу «від друзів до коханців» (яку я не люблю) немає. Гумору мало, запамʼятала тільки сцену, як Дафна застрягла в весільній сукні. Думаю, що протистояння з колишніми врятувало б ситуацію, але вони зʼявлялися лише для того, щоб виправдати поцілунок між ГГ чи ще щось таке. І майже вся книга — це тухла взаємодія між двома людьми, про роботу чи інші побічні лінії було замало. З персонажів найбільше симпатії викликав батько Дафни, який жив своє найкраще життя, поки дочка пестила свої дитячі образи. Проблеми в Майлза та Дафни взагалі якісь надумані та дрібні (так, знецінюю і мені плювати; якщо книга позбавлена яскравих нереалістичних моментів, бо читачів треба нагодувати наближеними до реальності героями, то дайте їм і побільше проблем з реальності, а то лежать в цукровій ваті та ображаються, ображаються, що їх недолюбили).

Сподівалась на якийсь сумний твіст в фіналі, але герої купили будинок і я трішки луснула від заздрощів.

Не знаю, чи буду читати щось ще в Емілі Генрі, але найближчим часом настрою немає. Бачила, що це не найкраща її книга, але щось все одно є сумніви. Happy Place читати точно не буду, бо там теж вживають заборонені речовини.

#прочитане2024 #emilyhenry #funnystory