Далі читаю ОʼДоногʼю, у героїні все погано 🥲 Коханець бісить, сподіваюся, в фіналі йому буде ще гірше (якщо що, професор — то не він, це абстрактна ситуація).
З появою однієї персонажки почалися трохи вайби «Банні» 🐰

Поки що думаю, що це буде найкраща книга року. Але все ще попереду.

Ще подумалося: вже декілька разів в книжках траплявся образ жінки-помічниці (іноді напівмагічної), яка розраджує героїню у скрутній ситуації та допомагає їй переоцінити життя. Ця жінка не стає її подругою (та й немає такої мети), її роль — тимчасова, але важлива психологічна підтримка. І от певно це якийсь казковий архетип та щось повʼязане з давніми жрицями та пророчицями. Треба це ще буде обміркувати.

Caroline O’Donoghue “Promising Young Women”
Дочитала, дуже сподобалось. Отже, сюжет: молода жінка Джейн Пітерс працює в лондонському маркетинговому агентстві, а ще в неї є таємне заняття — блог, де вона роздає поради читачам від імені agony aunt. Вона нещодавно розійшлася зі своїм хлопцем, намагається досягти успіху в професії та раптово вплутується в роман зі старшим чоловіком з роботи, і ось тоді все поступово починає летіти шкереберть. У Джейн виникають проблеми на фізичному та ментальному рівнях, а ще хтось присилає їй дивні анонімні повідомлення. Те, що починалося як трагікомічна, але досить легка книжка, перетворюється на модерну химерну готику з натяками на вампіризм, і просто серце щемить від несправедливості: так, жінки зараз можуть робити карʼєру, але чи насправді вдалося втекти від тропу скаженої на горищі? Отой весь сексизм та ґазлайтинґ, що виливається на Джейн, робить боляче.

До речі, про скажену. «Джейн Ейр» там згадується, і деякі паралелі провести можна, як і з «Жовтими шпалерами». Але Клем гидкіший за Рочестера, та взагалі не розумію, чим він привабив Джейн. Доволі противний дідуган 😝

У книзі багато цікавих персонажок: це й подруги Джейн Беккі та Дарла, й успішна жінка Деб, яка майстерно поєднує карʼєру з материнством, що бісить усяких клемів, і домовласниця Шіраз, і не тільки. Трішки tw: одну з жінок звуть Людмила, але вона не р*сня

Порадити книгу можна тим, хто любить читати про жінок, яким важко знайти своє місце в світі (не знаю, як ще можна це позначити). То має бути якась назва для жанру, і нещодавно мені наснилося, що вона є, але я забула те слово 😀 З того, що я читала, за вайбом близькі “Bunny”, “Acts of Desperation”, “Motherest” та “What Girls Are Made of”.

У авторки обовʼязково буду читати щонайменше ще дві книги (поки не впевнена щодо «Прихованих дарів»).

Upd tw: ледь не забула, там згадуються р*сняві клієнти агентства, але на сюжет не впливають

#прочитане2024

Почала читати. Це друга книга з циклу про альтернативну Європу та солдата Алекса Істона (перша частина була ретеллінґом «Падіння дома Ашерів», тут поки що не знаю). Я так уважно читаю анотації, що не помітила займенник they, і у першій книзі ґендерна ідентичність Алекса стала несподіванкою (можу сказати, що все добре прописано та обґрунтовано).
#читаю_зараз

Продовжу писати про ті навколоковідні читання (бо з багатьох причин дуже добре памʼятаю цей період та ніколи не забуду, але про це далі). Ця книга мені попалася як раз у температурний період та якось добре пішла через свою трішки сумну тональність. Спочатку я думала, що Motherest — це типу Еверест, але це авторський суперлятив (mother-motherer-motherest). І не знаю, чому я захотіла це читати, бо з анотації зрозуміла, що це про підліткову вагітність, а це одне з моїх читацьких «ні». Але переважило те, що дія відбувається на початку 90-х, хотілося зануритися в цю атмосферу.

Насправді Аґнес вже трішки старша, ніж я спочатку думала — їй 19, вона навчається в коледжі. Весь роман написаний в епістолярній формі, це листи Аґнес до матері, яка зникла після якоїсь сумної події зі старшим сином. І спочатку дівчина знаходиться лише на позиції дочки, але згодом вагітніє (це не спойлер, це в анотації є) і таким чином отримує новий статус. На щастя, це не рожевоцукровий сентиментальний роман про щастя материнства.
⬇️

Я вже написала, що це сумний роман, але це не такий сум, що повіситись хочеться, насправді він дуже комфортний і дещо bittersweet. Якщо обрати звідти образ, який найкраще відображає атмосферу, то це холодний день і велике тепле пальто, в якому Аґнес несе свою дитину (це може бути спойлер, тому сховаю).

Дуже важливу роль у книзі відіграють імена: тут є дівчина на імʼя Surprise, одній людині Аґнес імʼя вигадує, в іншої якимось магічним чином вгадує (але в мене зовсім вилетіло з голови, як вона назвала сина). Також тут є багато про людей, яких ми зустрічаємо протягом життя і які відіграють у ньому певну роль, але не залишаться з нами назавжди (і Аґнес це усвідомлює; а от мені іноді важко відпускати).

Щодо атмосфери 90-х — це радше якесь інді-кіно, ніж стандартне уявлення про епоху, тому як раз легко уявити, що роман написаний у той час. Я б не була проти і набору кліше, але їх не отримала.

Прочитала в інтервʼю з Іскандрян, що вона виросла в родині, де розмовляли багатьма мовами, і це вплинуло на її світогляд, і насправді в романі відчувається щось таке, якась здатність спостерігати і ніколи не бути присутньою на 100%. І ще мені здається, що в героїні є ознаки нейровідмінності, але точно не памʼятаю, чи було там про це. В цілому вийшла дуже близька мені книжка, хоча тема дітей мене особисто не стосується. Шкода, що більше в авторки нічого немає, десь тільки якісь оповідання треба вишукувати. Планую колись найближчим часом перечитати Motherest на здорову голову, сподіваюсь, магія не зникне.

#прочитане2022

За травень я ще жодної книжечки не купила ✨🥲

Далі архівне, кривава книжка 😄
Janice Hallett. The Appeal.
Це я теж в ковід читала, і в принципі раджу братися за детективи Дженіс Голлетт тільки якщо є вільний час, бо відриватися важко. Хоча по опису це може здаватися чимось нудним: роман зроблений у формі різноманітних листувань (цікаво тоді вийшло, попалися дві епістолярні книги підряд, а потім ще й третя), але слідкувати за цими переписками неймовірно захопливо. Спойлер: інші книжки авторки теж написані у подібній формі.
Сюжет, якщо коротко: аматорська театральна трупа готує виставу, і раптом в одного з учасників захворює онучка, тому доводиться збирати гроші на лікування. Але чи справді вона хвора, чи це якась махінація? Окрім питання можливої токсичної благодійності тут будуть і розслідування вбивства, і протистояння своїх та чужих, і злий британський гумор, коротше, чудова книга. І так, тут краще нікому не довіряти (хто з них ненадійний оповідач? А може, всі?)
#прочитане2022

І трішки про те, наскільки мене захопила книга. Далі можливо тригерно😈 Отже, я десь половину за один день прочитала і лягла спати, а посеред ночі прокинулась через сильну носову кровотечу. І така абсурдна ситуація: стою потім у ванній кімнаті, з носа хлющить кров, а в мене єдина думка: «От буде прикро, якщо зараз вмру і не дізнаюся, чим книжка закінчилася». Коротше, пішла і відразу ж уночі й дочитала.
Кумедно, тільки зараз помітила дизайн обкладинки😄
А, ну й потім я відразу ж вирішила прочитати ще одну книжку авторки. Іноді таке рішення буває неправильним, але ні.

І відразу ж після цього мені закортіло почитати The Twyford Code. Перенасичення не виникло, бо виявилося, що ці книжки абсолютно різні за атмосферою. Але форма схожа, тільки тут — розшифровки аудіозаписів зі старенького айфону, ну й зрозуміло, що якість такої розшифровки не ідеальна, і текст буде рясніти помилками; тому для початкового рівня англійської ця книжка не годиться, бо важко буде здогадатися, що там малося на увазі. До того ж, головний герой має певні особливості, і це теж може впливати на сприйняття. Але я з величезним задоволенням прочитала, тому раджу.
#прочитане2022
⬇️

Отже, герой — Стівен Сміт, не дуже примітний, та й наче не надто розумний немолодий чоловік, який нещодавно вийшов з вʼязниці. Йому не дає спокою таємниця з дитинства, коли зникла його вчителька, яка викладала у групі для дислектиків. І ця таємниця якимось чином повʼязана з книжкою колись популярної (але тепер проблемної) письменниці Едіт Твайфорд (омаж Енід Блайтон, додаткова радість для тих, хто теж любив ці книжечки у дитинстві). З допомогою своїх товаришів, які теж навчалися у тій групі для дислектиків, Стівен намагається дізнатися, що сталося. І ми наприкінці теж дізнаємося (можливо), і це буде максимально несподівано.

Але насправді це навіть не детектив, а дуже багатошарова книга про любов і дружбу. І ні, це не романтична історія, але дуже розчулює. Ще тут є троп знайденої родини (але не все так просто, і не всі родини хороші). І ностальгія за дитинством тут прекрасна, і оті проблемні пригодницькі книжечки Твайфорд, які зараз можуть справедливо закенселити та переписати, все одно прекрасні. Емоції при читанні були такі ж, як від найкращих книг Кінґа. І так, знову довіряти нікому не можна (я вже максимально підозрювала все та всіх, але до кінця не здогадалася, хоча деякі зачіпки, можливо, є, типу одного моменту). Обовʼязково буду перечитувати, це як раз така книга, що треба мінімум двічі братися.

А ще до цього роману у мене особливо теплі почуття, бо він став не тільки найкращою книгою року, а ще й останньою книгою, прочитаною перед повномасштабним вторгненням, тому навіки займе місце в моєму серці.