Коли ти не впізнаєш себе

Буває момент, коли дивишся на себе — і не розумієш, ким став.
Ніби живеш не своїм життям.
Це не завжди криза. Часто — наслідок того, що довго був “зручним”. Коли занадто часто погоджувався, мовчав, пристосовувався.
Ми втрачаємо себе не раптово — по краплі. З кожного “нічого, я потерплю”.

І одного дня стає тихо, бо навіть голос усередині — не твій.
Повернення починається не з великих рішень. А з одного чесного запитання: «А я цього справді хочу?»

🌸 У мене немає «чарівної таблетки».
Немає порожніх обіцянок чи фраз типу «думай позитивніше».

Є чесність. Є співпраця. Є досвід.

Я не обіцяю, що стане легко після однієї розмови.
Але даю слово — буду поруч, поки цього потребує твій шлях.
Ми шукатимемо вихід разом — без пафосу, без фальші.

💫 Перша зустріч з психологом — 30 хвилин безкоштовно.
Просто щоб відчути, чи є контакт.
Іноді саме спроба стає знаком згори.

🌙 Депресія, виснаження
⚡️ ПТСР, травми
💔 Горе, насильство
🌈 Підтримка ЛГБТК+
🧠 Криза, суїцидальні думки
🌱 Адаптація, еміграція
👪 Конфлікти батьки–діти

💬 800 ₴ (підлітки) / 1000 ₴ (дорослі)
🌍 25 € / 35 € — для ЄС

📞 WhatsApp: +66 9 8564 0833
💌 Telegram: @Siam_give_me_power

✨ Якщо чекаєш знак згори — ось він. Дій.

®️промо

Там, де хочеться втекти

Є ситуації, де нас охоплює сильне бажання просто втекти. Зникнути. Не бути.
Втеча — це не слабкість. Це спосіб захисту, коли близькість стає нестерпною.
Ми біжимо не від людини, а від болю, який вона торкає в нас. Від старих історій — коли нас не чули, коли любов боліла.
Іноді втекти — це єдине, на що тоді ми здатні. Але якщо подивитись глибше, за втечею часто стоїть прохання: «Будь зі мною так, щоб я витримав».
Втеча — не кінець. Це крик тіла: “мені занадто”. І цей крик можна почути.

Туга без причини

Є дні, коли все ніби добре, але всередині важко. Без конкретної причини.
Це не лінощі й не «поганий настрій». Це глибока туга, яка часто не про сьогодні.

Іноді вона — як пам’ять тіла про колишній біль. Або як голос маленької частини нас, яку колись залишили без уваги.
Ми вчимося раціоналізувати все, окрім цього. Бо тугу не можна «пояснити». Її можна лише витримати.

Туга — це знак, що всередині є щось живе. Те, що хоче бути почутим.

В українських школярів з’явився свій Telegram-хаб, де можна спілкуватись та отримувати класні подарунки від відомих брендів

Телеграм-канал “teens only: територія підлітків” створили амбасадори бренду доглядової косметики для тінейджерів і тих, хто за крок до цього віку.

Бренд teens only підтримує підліткові ініціативи, освітні проєкти, конкурси, відеочеленджі — усе, що допомагає підлітку розвиватися та проявляти себе. А ще дає можливість підліткам заробити свої перші кишенькові гроші.

Кожен підліток може доєднатись до teens only: територія підлітків, щоб взяти участь у розіграшах.

На каналі також цікаво інфа про:
💬 самовираження і як прийняти себе
💸 перші гроші та як не злити їх за день
🎨 розвиток навичок та креатив
🔥 тік-ток тренди та меми

Серед усіх, хто долучиться до кінця жовтня, розігрують:
💳 сертифікат на 3000 грн від INTERTOP (а в них там є і Nike, і Vans, і Adidas)
🎁 подарунки від бренду YES

Подробиці про розіграші тут: teens only: територія підлітків

Коли хтось поруч, але самотньо

Самотність поруч із кимось — особливий біль. Ніби торкаєшся, але не відчуваєш.
Це не завжди про стосунки. Часто — про внутрішню неможливість впустити.

Ми можемо бути поряд тілом, але закриті душею — бо колись відкритість обпекла.
І тоді близькість лякає більше, ніж відстань. Бо вона нагадує, як боляче бути невидимим.

Іноді шлях до іншого починається з того, щоб знову наблизитись до себе.

Коли ти не відчуваєш радості

Є моменти, коли навіть хороші речі не радують. Наче життя втратило кольори.
Це не обов’язково депресія. Іноді це наслідок тривалого напруження, коли психіка просто “вимикає звук”, щоб вижити.

Ми звикаємо триматись, працювати, дбати — і поступово забуваємо, як це: радіти.

Але радість повертається не тоді, коли ми себе змушуємо, а коли дозволяємо бути живими — навіть у смутку, навіть без усмішки.
Радість не треба шукати. Вона сама приходить, коли ми перестаємо тікати від життя.

Коли любов не рятує

Ми звикли думати, що любов усе вилікує. Але іноді навіть сильне почуття не рятує стосунки.

Бо любов — це не ліки від травми, не заміна терапії, не доказ вартості.
Іноді люди справді люблять одне одного, але не можуть бути поруч — занадто боляче, занадто рано, занадто знайомо.

Любов не завжди означає «разом». Іноді вона означає «відпустити з теплом».
Любов не завжди рятує. Але вона завжди залишає слід, що колись ми були живими по-справжньому.

Коли здається, що вже запізно

Багато хто живе з відчуттям, що щось важливе втрачено. Наче шанс був — але пішов.
Це відчуття часто про жаль. Про мрії, які не здійснились, про людей, яких ми не втримали, про слова, які не сказали.

Та «запізно» — це ілюзія, яку малює страх. Бо поки є життя, є можливість інакше. Не так само — але по-новому.
Іноді дорослість починається саме там, де ми визнаємо: я не зможу повернути, але можу створити.
Ніколи не пізно бути живим. Навіть якщо не все можна почати спочатку.

Перфекціонізм — маска, що душить

Перфекціонізм часто видається чеснотою: я відповідальний(а), я на висоті. Але під ним може ховатися зовсім інше.

Перфекціон — це іноді не про прагнення до кращого, а про страх бути побаченим у недосконалості. Коли дитячі потреби не були вчасно помічені, людина вчиться «робити все правильно», щоб заслужити увагу. Кожна допущена помилка здається вироком. І з роками це призводить не до свободи, а до постійного внутрішнього вичерпання: ви ніколи не відпочиваєте, бо завжди є ще «трохи краще».

Парадокс у тому, що перфекціонізм рятує від сорому тимчасово — але поступово він відбирає радість від життя. І чим сильніша маска, тим більша порожнеча під нею.
Попросіть себе сьогодні: що станеться, якщо я зроблю це неідеально? І дайте відповідь без засудження.

Емоційна бухгалтерія — коли ми рахуємо любов

Чи вели ви колись у голові список «інвестицій» у стосунки? Це — емоційна бухгалтерія, і вона виснажує.

Ми починаємо рахувати — скільки дала, скільки віддали, скільки отримала. Це природна спроба захисту: щоб не бути використаним, щоб відчувати справедливість. Але з часом рахунки роблять стосунки контрактом, де кожен жест перетворюється на баланс. Любов стає угодою, а не відчуттям.

Емоційна бухгалтерія також породжує злопам’ятність і холодні підрахунки «тепер ти мені винен». Справжній контакт народжується тоді, коли ми іноді відмовляємось від рахунку і даємо щось просто так — не заради звіту, а тому, що хочеться. Це ризик, але й шлях до легшого серця.
Подумайте: чи є у вашому житті баланс, який ви несеимуєте як тягар? Можливо, дозволити час від часу «не рахувати» — це початок іншого відчуття.

🤝 Безкоштовна психотерапія для військових

Платформа для занять з психотерапевтом Rozmova запустила соціальну кампанію про важливість підтримки ментального здоровʼя. В рамках кампанії випустили чотири відео про переживання українців. Героєм першого відео став військовий, який вчиться справлятися з ПТСР. Подивитись можна в інстаграмі платформи.

Rozmova також надає безкоштовні сесії для військовослужбовців, які стикаються з ПТСР, наслідками бойового стресу, почуттям провини вижившого та іншими психологічними наслідками війни.

Платформа залучає 250 психотерапевтів, які мають досвід роботи з військовими, ветеранами та їхніми сімʼями.

✍️ Для того, щоб записатись на безкоштовну сесію, необхідно звернутись до служби підтримки – через чатбот на сайті.

®️

Страх успіху — коли досягнення лякає

Часом мета лякає не менше, ніж поразка. Бо успіх змінює, і зміни можуть бути болісні.

Страх успіху — це страх опинитися в новому полі, де інші очікують більше, де можуть ревнувати, де треба відповідати новому образу «я». Часто це ознака того, що за нашими прагненнями стояло бажання «довести» комусь щось — а не справжнє бажання для себе.

Уявлення «а що тепер?» може бути страшнішим, ніж «я провалюся».
Цей страх також може маскуватися під прокрастинацію або «вичікування кращого моменту». Але коли ми розпізнаємо його, відкривається простір: чого я справді хочу, і яку підтримку мені треба, щоб увійти в цей новий стан?
Напишіть три речі, яких боїтеся у своєму успіху, і поруч — три речі, які можуть вам у цьому допомогти.

Коли тіло говорить — прислухайся

Іноді «все в порядку», але тіло дає сигнали: біль, втома, безсоння. Це не дрібниці — це мова, якою говорить душа через тіло.

Психосоматика — не міф. Коли емоції не мають слова й не мають простору, вони знаходять вихід тілесний: спина, шлунок, шкіра, серце. Часто це тривалі сигнали про незадоволену печаль, про гнів, який не дали висловити, про тривогу, що стала фоном життя. Не «винайдена» хвороба, а спроба системи врятувати себе.

Прислухатися до тіла — означає дозволити йому розповісти історію: де напруження, коли воно з’являється, які думки й образи йдуть поруч. Іноді перший крок до зцілення — не тільки таблетки чи діагноз, а слово, що супроводжує ті відчуття.
Подумайте: що зараз говорить ваше тіло? Спробуйте відповісти йому лагідно.

Реконструкція себе після великої зміни

Розлучення, переїзд, втрата роботи, народження дитини — великі зміни змушують нас «перепрошити» себе. Це не швидкий процес.

Коли щось важливе в житті змінюється, наша ідентичність теж втрачає звичні опори. Раніше «я — це те й те», а тепер питання: хто я без цього? Це час смутку за втраченими ролями — але й можливість для нового народження. Реконструкція не означає забути минуле, вона означає включити його як частину себе та дозволити собі пробувати нове.

Це процес із кроками назад і вперед: інколи хочеться пришвидшити, інколи — сховатись. Ніжність до себе та терпіння — найважливіші супутники цього шляху.
Дайте собі дозвіл бути в процесі. Сьогодні — маленький крок у бік нового «я».

 Амбівалентність перед батьківством

Думка «хочу дитину — але боюся» може розривати людину навпіл. Це нормальні, але важкі почуття.
Бажання мати дитину часто накладається на страх: «Чи я зможу? Чи зміниться все назавжди? Чи не втрачу себе?» Амбівалентність тут не означає «я його не хочу» — вона означає, що в одному й тому самому серці сидять дві правди.

Одна частина тягне до піклування, інша — до свободи, рутини, професійних планів.
Часто під цими ваганнями — історія нашого власного дитинства: як нас виховували, чи було поруч тепло, чи були втрати. Боятися — значить переживати за можливість повторити або не повторити те, що було. І це відповідальність, яка лякає.
Головне не рубати «правильно/неправильно», а дати собі простір на роздум: слухати себе чесно, говорити партнеру, шукати факти й підтримку. Рішення — не тест на моральність, воно — процес, у якому час і діалог часто дорожчі за імпульси.
Дозвольте собі вагання й не карайте себе за них. Часто саме в повільності виростає найправдивіше рішення.

Заздрість: отруйна стріла чи маяк бажань

Коли серце стискає заздрість, ми відчуваємо приниження — але під нею часто ховається не страшний порок, а незадоволена потреба.
Заздрість лякає, бо ми соромимось її визнавати. «Чому він має, а я — ні?» — звучить не лише як суд над іншим, а як суд над собою. За цим стоїть образ «небути достатнім», який формувався роками: порівняння в дитинстві, помічені й непомічені зусилля, старі відчуття недооціненості.

Але з іншого боку, заздрість може бути дороговказом: вона показує, чого ми насправді хочемо. Якщо замість того, щоб карати себе, ми питаємо: «Що саме мене зачепило в цьому образі?» — відкривається можливість зрозуміти власні прагнення.
Перетворити заздрість на інструмент — значить вчитись бачити її як інформацію, а не вирок. Це важко, бо попереду — працювати із соромом, з недовірою до власних прав на бажання. Але це реальний шлях від заздрості до руху у власному житті.
Коли наступного разу виникне заздрість — запишіть, що саме викликало цей відгук.

Мікротравми — коли дрібні удари збираються у шрам

Не тільки великі травми ранять. Маленькі, повторні удари теж складають важкий вантаж.
Мікротравми — це буденні уколювання: постійне недопіклування, дрібні коментарі, ігнорування, що по краплі підточують. Один чи два рази це може бути випадковістю. Але коли «трохи» збирається щодня, воно перетворюється на систему болю. Людина починає жити у стані напруги, постійно очікуючи наступного «удару».

Парадокс у тому, що оточення часто не помічає: «Та що там сталося, це дрібниці». Але для психіки це накопичення — як неконцентроване отруєння: симптоми можуть бути розмиті — поганий сон, дратівливість, почуття невпевненості.
Назвати мікротравми — вже акт захисту. Почати говорити про межі, про свої відчуття, шукати тих, хто вміє відповідати іншою тональністю — це спосіб розрядити контейнер. Іноді потрібно просто визнати: «Мені боляче, тому що боліло тривалий час».
Маленькі удари ранять не менш глибоко. Піклуйтеся про себе, щоб не дозволити шрамам стати нормою.

💚 Іноді найважливіше не «триматися»,а дати собі право на підтримку.

Мене звати Анастасія. Я психолог і працюю з дорослими, які:

• відчувають тривогу чи постійне напруження;

• втратили опору або сенс;

• мають труднощі у стосунках чи з особистими межами.

🌿 Разом ми створюємо безпечний простір, де можна бути собою без ролей, очікувань і страху бути «не такими».

Умови співпраці
🔹 Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
🔹 Тривалість: 60 хв
🔹 Вартість: 800 грн

✍️ Напишіть мені, якщо відчуваєте потребу у підтримці - разом ми зможемо подолати труднощі 🤝.

З повагою та теплом, Анастасія.
Звʼязатися зі мною @AnastasiiaViOl

☎️ +380987411398

®️

Уява як лікувальний простір

Уява — це не втеча від реальності. Це реальна здатність створювати внутрішній простір, де можна пробувати інші варіанти життя.
Коли нам бракує відгуку в зовнішньому світі, внутрішній простір творчості стає ковдрою. Уява дозволяє проживати безпечні сцени: сказати те, чого не наважуєшся; уявити інший фінал; потренувати розмову з людиною, яку боїшся образити. Це не «придумування», а підготовка серця.
Психологічна реальність, створена уявою, може змінювати нейронні зв’язки — давати досвід безпечного переживання. Таким чином уява працює як тренувальний майданчик: ми вчимося нових реакцій, відчуваємо, що інші варіанти можливі.
Дайте собі право мріяти не тільки про великі речі, а про прості сцени: розмова, яка пройшла інакше; поїздка, на яку ви завжди відкладали; образ себе, який ви ще не пробували. Уява — це шлях не втекти, а навчитися жити інакше.
Виділіть 5 хвилин: уявіть розмову, яку боїтесь мати, та програйте її з іншим фіналом. Запишіть відчуття після цього.

Повернення гри: як дорослим дозволити гратися

Гра — не лише для дітей. Вона лікує, робить життя легшим і відновлює зв’язок із собою.
У дорослому світі «серйозність» часто вичавлює легкість. Ми навчилися відкладати гру «на потім», як на дитинство. Але саме гра — безчужа, безоцінна, безрезультатна — повертає доступ до живої частини нас: сміху, інтуїції, ризику без страт.

Гра не означає безвідповідальність. Вона означає дозволити собі експеримент: помилитися, посміятися, бути нелогічним. Через гру ми тренуємо креативність, відновлюємо допитливість, знімаємо напругу. І, що важливо, вчимося ставитися до себе більш ніжно.
Почати можна з малого: 20 хвилин без мети, заняття, яке колись приносило радість, або гра з другом без плану. Це інвестиція у внутрішню свободу.
Дозволь собі погратися — перший крок до повернення кольорів у життя.