Амбівалентність перед батьківством

Думка «хочу дитину — але боюся» може розривати людину навпіл. Це нормальні, але важкі почуття.
Бажання мати дитину часто накладається на страх: «Чи я зможу? Чи зміниться все назавжди? Чи не втрачу себе?» Амбівалентність тут не означає «я його не хочу» — вона означає, що в одному й тому самому серці сидять дві правди.

Одна частина тягне до піклування, інша — до свободи, рутини, професійних планів.
Часто під цими ваганнями — історія нашого власного дитинства: як нас виховували, чи було поруч тепло, чи були втрати. Боятися — значить переживати за можливість повторити або не повторити те, що було. І це відповідальність, яка лякає.
Головне не рубати «правильно/неправильно», а дати собі простір на роздум: слухати себе чесно, говорити партнеру, шукати факти й підтримку. Рішення — не тест на моральність, воно — процес, у якому час і діалог часто дорожчі за імпульси.
Дозвольте собі вагання й не карайте себе за них. Часто саме в повільності виростає найправдивіше рішення.

Заздрість: отруйна стріла чи маяк бажань

Коли серце стискає заздрість, ми відчуваємо приниження — але під нею часто ховається не страшний порок, а незадоволена потреба.
Заздрість лякає, бо ми соромимось її визнавати. «Чому він має, а я — ні?» — звучить не лише як суд над іншим, а як суд над собою. За цим стоїть образ «небути достатнім», який формувався роками: порівняння в дитинстві, помічені й непомічені зусилля, старі відчуття недооціненості.

Але з іншого боку, заздрість може бути дороговказом: вона показує, чого ми насправді хочемо. Якщо замість того, щоб карати себе, ми питаємо: «Що саме мене зачепило в цьому образі?» — відкривається можливість зрозуміти власні прагнення.
Перетворити заздрість на інструмент — значить вчитись бачити її як інформацію, а не вирок. Це важко, бо попереду — працювати із соромом, з недовірою до власних прав на бажання. Але це реальний шлях від заздрості до руху у власному житті.
Коли наступного разу виникне заздрість — запишіть, що саме викликало цей відгук.

Мікротравми — коли дрібні удари збираються у шрам

Не тільки великі травми ранять. Маленькі, повторні удари теж складають важкий вантаж.
Мікротравми — це буденні уколювання: постійне недопіклування, дрібні коментарі, ігнорування, що по краплі підточують. Один чи два рази це може бути випадковістю. Але коли «трохи» збирається щодня, воно перетворюється на систему болю. Людина починає жити у стані напруги, постійно очікуючи наступного «удару».

Парадокс у тому, що оточення часто не помічає: «Та що там сталося, це дрібниці». Але для психіки це накопичення — як неконцентроване отруєння: симптоми можуть бути розмиті — поганий сон, дратівливість, почуття невпевненості.
Назвати мікротравми — вже акт захисту. Почати говорити про межі, про свої відчуття, шукати тих, хто вміє відповідати іншою тональністю — це спосіб розрядити контейнер. Іноді потрібно просто визнати: «Мені боляче, тому що боліло тривалий час».
Маленькі удари ранять не менш глибоко. Піклуйтеся про себе, щоб не дозволити шрамам стати нормою.

💚 Іноді найважливіше не «триматися»,а дати собі право на підтримку.

Мене звати Анастасія. Я психолог і працюю з дорослими, які:

• відчувають тривогу чи постійне напруження;

• втратили опору або сенс;

• мають труднощі у стосунках чи з особистими межами.

🌿 Разом ми створюємо безпечний простір, де можна бути собою без ролей, очікувань і страху бути «не такими».

Умови співпраці
🔹 Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
🔹 Тривалість: 60 хв
🔹 Вартість: 800 грн

✍️ Напишіть мені, якщо відчуваєте потребу у підтримці - разом ми зможемо подолати труднощі 🤝.

З повагою та теплом, Анастасія.
Звʼязатися зі мною @AnastasiiaViOl

☎️ +380987411398

®️

Уява як лікувальний простір

Уява — це не втеча від реальності. Це реальна здатність створювати внутрішній простір, де можна пробувати інші варіанти життя.
Коли нам бракує відгуку в зовнішньому світі, внутрішній простір творчості стає ковдрою. Уява дозволяє проживати безпечні сцени: сказати те, чого не наважуєшся; уявити інший фінал; потренувати розмову з людиною, яку боїшся образити. Це не «придумування», а підготовка серця.
Психологічна реальність, створена уявою, може змінювати нейронні зв’язки — давати досвід безпечного переживання. Таким чином уява працює як тренувальний майданчик: ми вчимося нових реакцій, відчуваємо, що інші варіанти можливі.
Дайте собі право мріяти не тільки про великі речі, а про прості сцени: розмова, яка пройшла інакше; поїздка, на яку ви завжди відкладали; образ себе, який ви ще не пробували. Уява — це шлях не втекти, а навчитися жити інакше.
Виділіть 5 хвилин: уявіть розмову, яку боїтесь мати, та програйте її з іншим фіналом. Запишіть відчуття після цього.

Повернення гри: як дорослим дозволити гратися

Гра — не лише для дітей. Вона лікує, робить життя легшим і відновлює зв’язок із собою.
У дорослому світі «серйозність» часто вичавлює легкість. Ми навчилися відкладати гру «на потім», як на дитинство. Але саме гра — безчужа, безоцінна, безрезультатна — повертає доступ до живої частини нас: сміху, інтуїції, ризику без страт.

Гра не означає безвідповідальність. Вона означає дозволити собі експеримент: помилитися, посміятися, бути нелогічним. Через гру ми тренуємо креативність, відновлюємо допитливість, знімаємо напругу. І, що важливо, вчимося ставитися до себе більш ніжно.
Почати можна з малого: 20 хвилин без мети, заняття, яке колись приносило радість, або гра з другом без плану. Це інвестиція у внутрішню свободу.
Дозволь собі погратися — перший крок до повернення кольорів у життя.

Невидимість у власних стосунках

Найглибша самотність — це не тоді, коли поруч нікого. А коли поруч є хтось, але тебе ніби не бачать.
Це відчуття невидимості болить особливо. Ти поруч, але слова не доходять. Погляд ковзає по тобі, наче ти фон. І поступово ти починаєш сумніватися: може, я справді перебільшую?

Невидимість не завжди про байдужість партнера. Часто — це зустріч двох людей із власними тінями: один не витримує чужих емоцій, інший боїться зникнути, якщо не буде зручним. І починається танець — хтось мовчить, щоб не злякати, хтось не слухає, щоб не почути.

Видимість у стосунках починається не зі «зроби мене важливою», а з «я наважуся бути собою, навіть якщо тебе це не влаштує». Це ризик. Але без нього не буває живої присутності.
Бути видимим — болісно, але це єдиний спосіб бути справжнім.

Вітаю. Мене звати Ольга. Я практикуючий психолог, спеціаліст з Психосоматики.

Я працюю з такими запитами, як:

🌱панічні атаки та некероване відчуття страху, тривоги

🌱симптоми у тілі та емоції, які заважають відчувати легкість життя, радість, ентузіазм

🌱супроводжую на етапі змін, коли треба закріпити нові та ефективні навички для тіла та психіки

Перша освіта-філологічна, тому я добре розуміюся на ввічливій, уважній комунікації і перш за все ціную довіру, яку вибудовую з клієнтом.

Теми: відносин, батьківства, зміни професії, адаптації у нових умовах життя, пошуку власного шляху та реалізації — це мої сильні сторони, які базуються на власному досвіді.

Пропоную психологічні сесії на таких умовах:

50 хв - 500 грн

Контакти:

Телеграм: olgavpankova
Телефон: +380977992375

®️

Сором за успіх

Ми звикли говорити про сором за провал. Але є ще інший — тихий, прихований, за те, що вийшло.
Коли в тебе щось виходить, а близькі реагують мовчанням, іронією чи натяком на заздрість — усередині з’являється дивне відчуття: «ніби зробив щось погане». Це — сором за успіх.

Його коріння в досвіді, де радіти — небезпечно. У родинах, де не можна вирізнятись, бо хтось поруч завжди «гірше», будь-яка перемога сприймається як зрада спільності. І людина вчиться ховати радість, применшувати себе, не говорити про те, що добре.

Парадокс у тому, що справжня зрілість — це вміння витримувати не тільки біль, а й задоволення. Дозволити собі світло — теж частина роботи над собою.
Спробуй сьогодні не применшувати те, що вдалося. Навіть якщо це дрібниця — дозволь собі її відчути без вибачень.

Неможливість зосередитись — коли психіка у тривозі

«Не можу зібратись» — не завжди про лінь. Часто це про втому від постійного напруження.
2025 рік — час, коли наші нервові системи працюють на межі. Війна, невизначеність, економічний тиск — і мозок реагує, як на тривалу небезпеку. Концентрація зникає, пам’ять коротшає, навіть прості завдання викликають спротив.

Це не слабкість. Це спосіб психіки сказати: «Я перевантажена».
Відновлення починається не з примусу «зберися», а з м’якого спостереження: що саме зараз мені не під силу? Де я перенапружуюсь?
Фокус повертається тоді, коли ми даємо собі право на розфокус. На тишу, повільність, прості дії без користі.

Іноді зібратися — означає спочатку дозволити собі «розпастися на частини».

Після втрати довіри

Відновити довіру — не означає «забути». Це означає навчитися жити з пам’яттю, яка не болить кожного дня.
Коли довіру зраджують, всередині щось падає. Не лише віра в людину — а віра в реальність. Здається, що тепер будь-хто може вдарити. І тоді ми починаємо закриватися — або перевіряти, контролювати, підозрювати.

Але справжнє відновлення не в тому, щоб повернути все «як було». Бо того «як було» вже немає. Є нова історія — із тріщиною.
Цю тріщину можна перетворити не на кінець, а на нагадування: «Тепер я бачу ясніше, тепер я обережніший, але ще здатний на контакт».
Довіра не народжується вдруге одразу. Вона проростає тихо, у кожному маленькому «ти прийшов», «ти почув», «ти не зрадив цього разу».

Довіра — це не сліпота. Це здатність знову бачити, не відвертаючи очей.

Коли здається, що тебе не цінують

Це дуже тонке відчуття — коли наче все добре, але всередині щось стискається.
Слова вдячності звучать, але не гріють. І здається, що ти даєш більше, ніж отримуєш.

Іноді проблема не в іншому, а в тому, що наші способи проявляти любов і підтримку різні. Ми чекаємо на визнання у формі, яку самі звикли давати — і не помічаємо, що інший говорить «люблю» по-своєму.
А буває, що ми справді опинилися там, де звикли більше віддавати, ніж брати. І тоді образа стає сигналом: «мені потрібно бути поміченим».
Можна не вимагати — а просто сказати: «мені важливо знати, що я для тебе значу».

Іноді ці слова відкривають двері, за якими давно чекали тепло.

Привіт. Я Катя і я сертифікований та акредитований гештальт терапевт.

Вже 8 років я працюю з

• клінічними запитами: депресивні стани, апатія, панічні атаки, розлади особистості

• екзистенційними запитами: втрата сенсу життя, кризи ідентичності

• травматичним досвідом

• запити про стосунки: з батьками, з партнерами, з дітьми, з грошима

Маю клінічну спеціалізацію та спеціалізацію з роботи з гендерною ідентичністю, парами та подружніми відносинами
ЛГБТ 🏳️‍🌈 friendly

Сесія 50 хв - 35 €

Звертайтесь, @sernada

Коли тиша лякає

Ми прагнемо спокою, але коли він приходить — стає тривожно. Знайоме відчуття?
Після довгих періодів стресу чи хаосу, коли життя нарешті стихає, багато хто відчуває неспокій: «Ніби щось має трапитись». Це реакція нервової системи, яка звикла жити в режимі тривоги. Тиша сприймається як загроза, бо мозок не розуміє, що робити без постійної напруги.

У такі моменти варто не намагатися заповнити паузу, а помічати: «Я не в небезпеці. Це просто спокій». Повертатися до тіла — через дихання, рух, торкання, запахи.
Спокій — не порожнеча. Це простір, який треба навчитися витримувати. І з часом у ньому з’являється не тривога, а ніжність.
Іноді тиша — це не відсутність життя. Це знак, що життя нарешті дало нам передих.

Боляче дивитись на чужі радощі

Це не завжди заздрість. Частіше — біль від того, що колись ми теж могли радіти, але тепер ніби втратили цей доступ.
Коли хтось поруч щасливий, ми мимоволі стикаємось із власною порожнечею. З тим, що болить, не здійснилося, не вдалося. І тоді чужа радість звучить як нагадування: «у тебе цього немає».

Це болісно, але чесно. Бо цей момент відкриває не темряву, а потребу.
Потребу знову відчути життя — по-своєму, без порівнянь.
Іноді шлях до власної радості починається не з досягнень, а з того, щоб дозволити собі сумувати про те, чого не вистачає.

🎨 Ти — дизайнер, просто ще не знаєш про це

⚡️ Безкоштовний міні-курс з UI/UX-дизайну — старт для нової ІТ-професії, де не треба вміти малювати!

https://i.goit.global/5pJMN

За 4 дні ти:

▫️ Створиш прототип і клікабельний макет мобільного застосунку
▫️ Освоїш Figma — топовий інструмент UI/UX-дизайну
▫️ Зрозумієш, чи це твоє

🎁 Після реєстрації — бонус: «Штучний інтелект для дизайнера»

👉 Реєстрація тут: https://i.goit.global/5pJMN

®️

Відчуття, що «зі мною щось не так»

Ми часто носимо це відчуття роками — ніби є якась невидима помилка, яку треба виправити, щоб нарешті бути «достатнім».
Корінь цього почуття — у досвіді, де прийняття було умовним: коли любили не нас, а нашу слухняність, зручність, успіхи. І тоді кожен збій здається катастрофою.

Ми вчимося дивитися на себе очима тих, хто колись не витримав нашої справжності. І не помічаємо, що вже давно можемо дивитись інакше.
Бути «неідеальним» — не помилка, а спосіб залишитись живим.
Можна не виправляти себе — а спробувати почути: що у мені зараз хоче жити, а не виправлятися?

Коли хочеться зникнути

Бувають дні, коли не хочеться нікого бачити. Коли навіть тиша здається надто гучною.
Таке бажання — не про слабкість. Це спосіб психіки сказати: «мені забагато».
Ми звикли жити в режимі постійного включення — реагувати, відповідати, тягнути. Але людська психіка має межі.

Іноді зникнути — це не втекти, а повернутись до себе. Зняти напругу, перестати бути для всіх і хоч трохи побути просто собою.
Можна не зникати назовсім, а лише на мить — у спокій, у дихання, у себе.
Саме з таких моментів потім повертається здатність жити далі.

💸 «Зелена п’ятниця» від Visa та ПриватБанку повертається — і кешбеки теж!

До 30 листопада ловіть до 20% кешбеку за покупки картками Visa від ПриватБанку в Україні та за кордоном.

🎁 Що отримуєте:
• До 20% кешбеку — кафе, ресторани, техніка, одяг, дитячі товари, АЗС.
• До 10% кешбеку за оплату з «Конверту» (Google Pay / Apple Pay).
• Безвідсоткове користування кредитними коштами до 3 місяців для нових власників кредитної картки ПриватБанку.
• Від 5% кешбеку за першу покупку через «Оплату частинами».
• Знижки від партнерів: ASBIS (Apple), MakeUp, Comfy, Епіцентр, Rozetka — до 10%.

👉 Активуйте персональні кешбеки у «Привіт» в Приват24 — тисніть на долоньку та обирайте найвигідніше 💙💚
#ПриватБанк #Visa #Привіт #ЗеленаПʼятниця

 #promo

Імпостер-синдром

Іноді здається, що будь-який успіх — випадковість, а ось-ось «викриють» тебе.

Це відчуття — не про об’єктивні досягнення, а про внутрішній голос, який не приймає твою гідність. Він шепоче: «Ти не заслуговуєш», «це не надовго», «усе було випадково». Часто імпостер живе там, де дитяча потреба в схваленні була нерегулярною або умовною: ти вчишся вважати похвалу тимчасовим явищем, а не правдою про себе.
Боротися з ним не означає луснути від гордощів. Це значить вчитися помічати, коли голос сумніву активується, і м’яко повертати увагу на факти: зроблене, вкладене, пройдений шлях. Іноді достатньо тихо промовити: «Я зробив це. І в цьому є частина мене».

Визнати свою працю — це не надмір, це акт справжності.

Кінець осені має свою магію: повільні ранки, пухкі шарфи й особлива потреба в теплій чашці кави 🍁🧣
Саме зараз хочеться чогось яскравого на смак — і тут у гру входить кава від 25 Coffee Roasters🥰
Кожен знайде для себе смачну та ароматну позицію❤️

🔥 І увага! Спеціально для наших підписників діє знижка – мінус 15% на зернову каву (окрім дріпів, наборів та комбо).
Просто введіть промокод PSY20 на сайті — і кожна чашка стане теплішою й доступнішою ☕️💛

🟡 На сайті доступний підбір кави за смаком + завжди безкоштовний помел.
🟡 Є можливість придбати Підвішену каву для ЗСУ, яка дістанеться нашим захисникам.
🟡 З кожної пачки кави лінійки 25 Coffee Roasters перераховують 25 грн на допомогу армії.

Кінець осені може бути теплим — якщо в руках ваша улюблена кава від 25 Coffee Roasters🥰

Не проґавте: промокод PSY20 вже активний! 🔥🍂