Вітаю. Мене звати Ольга. Я практикуючий психолог, спеціаліст з Психосоматики.

Я працюю з такими запитами, як:

🌱панічні атаки та некероване відчуття страху, тривоги

🌱симптоми у тілі та емоції, які заважають відчувати легкість життя, радість, ентузіазм

🌱супроводжую на етапі змін, коли треба закріпити нові та ефективні навички для тіла та психіки

Перша освіта-філологічна, тому я добре розуміюся на ввічливій, уважній комунікації і перш за все ціную довіру, яку вибудовую з клієнтом.

Теми: відносин, батьківства, зміни професії, адаптації у нових умовах життя, пошуку власного шляху та реалізації — це мої сильні сторони, які базуються на власному досвіді.

Пропоную психологічні сесії на таких умовах:

50 хв - 500 грн

Контакти:

Телеграм: olgavpankova
Телефон: +380977992375

®️

Сором за успіх

Ми звикли говорити про сором за провал. Але є ще інший — тихий, прихований, за те, що вийшло.
Коли в тебе щось виходить, а близькі реагують мовчанням, іронією чи натяком на заздрість — усередині з’являється дивне відчуття: «ніби зробив щось погане». Це — сором за успіх.

Його коріння в досвіді, де радіти — небезпечно. У родинах, де не можна вирізнятись, бо хтось поруч завжди «гірше», будь-яка перемога сприймається як зрада спільності. І людина вчиться ховати радість, применшувати себе, не говорити про те, що добре.

Парадокс у тому, що справжня зрілість — це вміння витримувати не тільки біль, а й задоволення. Дозволити собі світло — теж частина роботи над собою.
Спробуй сьогодні не применшувати те, що вдалося. Навіть якщо це дрібниця — дозволь собі її відчути без вибачень.

Неможливість зосередитись — коли психіка у тривозі

«Не можу зібратись» — не завжди про лінь. Часто це про втому від постійного напруження.
2025 рік — час, коли наші нервові системи працюють на межі. Війна, невизначеність, економічний тиск — і мозок реагує, як на тривалу небезпеку. Концентрація зникає, пам’ять коротшає, навіть прості завдання викликають спротив.

Це не слабкість. Це спосіб психіки сказати: «Я перевантажена».
Відновлення починається не з примусу «зберися», а з м’якого спостереження: що саме зараз мені не під силу? Де я перенапружуюсь?
Фокус повертається тоді, коли ми даємо собі право на розфокус. На тишу, повільність, прості дії без користі.

Іноді зібратися — означає спочатку дозволити собі «розпастися на частини».

Після втрати довіри

Відновити довіру — не означає «забути». Це означає навчитися жити з пам’яттю, яка не болить кожного дня.
Коли довіру зраджують, всередині щось падає. Не лише віра в людину — а віра в реальність. Здається, що тепер будь-хто може вдарити. І тоді ми починаємо закриватися — або перевіряти, контролювати, підозрювати.

Але справжнє відновлення не в тому, щоб повернути все «як було». Бо того «як було» вже немає. Є нова історія — із тріщиною.
Цю тріщину можна перетворити не на кінець, а на нагадування: «Тепер я бачу ясніше, тепер я обережніший, але ще здатний на контакт».
Довіра не народжується вдруге одразу. Вона проростає тихо, у кожному маленькому «ти прийшов», «ти почув», «ти не зрадив цього разу».

Довіра — це не сліпота. Це здатність знову бачити, не відвертаючи очей.

Коли здається, що тебе не цінують

Це дуже тонке відчуття — коли наче все добре, але всередині щось стискається.
Слова вдячності звучать, але не гріють. І здається, що ти даєш більше, ніж отримуєш.

Іноді проблема не в іншому, а в тому, що наші способи проявляти любов і підтримку різні. Ми чекаємо на визнання у формі, яку самі звикли давати — і не помічаємо, що інший говорить «люблю» по-своєму.
А буває, що ми справді опинилися там, де звикли більше віддавати, ніж брати. І тоді образа стає сигналом: «мені потрібно бути поміченим».
Можна не вимагати — а просто сказати: «мені важливо знати, що я для тебе значу».

Іноді ці слова відкривають двері, за якими давно чекали тепло.

Привіт. Я Катя і я сертифікований та акредитований гештальт терапевт.

Вже 8 років я працюю з

• клінічними запитами: депресивні стани, апатія, панічні атаки, розлади особистості

• екзистенційними запитами: втрата сенсу життя, кризи ідентичності

• травматичним досвідом

• запити про стосунки: з батьками, з партнерами, з дітьми, з грошима

Маю клінічну спеціалізацію та спеціалізацію з роботи з гендерною ідентичністю, парами та подружніми відносинами
ЛГБТ 🏳️‍🌈 friendly

Сесія 50 хв - 35 €

Звертайтесь, @sernada

Коли тиша лякає

Ми прагнемо спокою, але коли він приходить — стає тривожно. Знайоме відчуття?
Після довгих періодів стресу чи хаосу, коли життя нарешті стихає, багато хто відчуває неспокій: «Ніби щось має трапитись». Це реакція нервової системи, яка звикла жити в режимі тривоги. Тиша сприймається як загроза, бо мозок не розуміє, що робити без постійної напруги.

У такі моменти варто не намагатися заповнити паузу, а помічати: «Я не в небезпеці. Це просто спокій». Повертатися до тіла — через дихання, рух, торкання, запахи.
Спокій — не порожнеча. Це простір, який треба навчитися витримувати. І з часом у ньому з’являється не тривога, а ніжність.
Іноді тиша — це не відсутність життя. Це знак, що життя нарешті дало нам передих.

Боляче дивитись на чужі радощі

Це не завжди заздрість. Частіше — біль від того, що колись ми теж могли радіти, але тепер ніби втратили цей доступ.
Коли хтось поруч щасливий, ми мимоволі стикаємось із власною порожнечею. З тим, що болить, не здійснилося, не вдалося. І тоді чужа радість звучить як нагадування: «у тебе цього немає».

Це болісно, але чесно. Бо цей момент відкриває не темряву, а потребу.
Потребу знову відчути життя — по-своєму, без порівнянь.
Іноді шлях до власної радості починається не з досягнень, а з того, щоб дозволити собі сумувати про те, чого не вистачає.

🎨 Ти — дизайнер, просто ще не знаєш про це

⚡️ Безкоштовний міні-курс з UI/UX-дизайну — старт для нової ІТ-професії, де не треба вміти малювати!

https://i.goit.global/5pJMN

За 4 дні ти:

▫️ Створиш прототип і клікабельний макет мобільного застосунку
▫️ Освоїш Figma — топовий інструмент UI/UX-дизайну
▫️ Зрозумієш, чи це твоє

🎁 Після реєстрації — бонус: «Штучний інтелект для дизайнера»

👉 Реєстрація тут: https://i.goit.global/5pJMN

®️

Відчуття, що «зі мною щось не так»

Ми часто носимо це відчуття роками — ніби є якась невидима помилка, яку треба виправити, щоб нарешті бути «достатнім».
Корінь цього почуття — у досвіді, де прийняття було умовним: коли любили не нас, а нашу слухняність, зручність, успіхи. І тоді кожен збій здається катастрофою.

Ми вчимося дивитися на себе очима тих, хто колись не витримав нашої справжності. І не помічаємо, що вже давно можемо дивитись інакше.
Бути «неідеальним» — не помилка, а спосіб залишитись живим.
Можна не виправляти себе — а спробувати почути: що у мені зараз хоче жити, а не виправлятися?

Коли хочеться зникнути

Бувають дні, коли не хочеться нікого бачити. Коли навіть тиша здається надто гучною.
Таке бажання — не про слабкість. Це спосіб психіки сказати: «мені забагато».
Ми звикли жити в режимі постійного включення — реагувати, відповідати, тягнути. Але людська психіка має межі.

Іноді зникнути — це не втекти, а повернутись до себе. Зняти напругу, перестати бути для всіх і хоч трохи побути просто собою.
Можна не зникати назовсім, а лише на мить — у спокій, у дихання, у себе.
Саме з таких моментів потім повертається здатність жити далі.

💸 «Зелена п’ятниця» від Visa та ПриватБанку повертається — і кешбеки теж!

До 30 листопада ловіть до 20% кешбеку за покупки картками Visa від ПриватБанку в Україні та за кордоном.

🎁 Що отримуєте:
• До 20% кешбеку — кафе, ресторани, техніка, одяг, дитячі товари, АЗС.
• До 10% кешбеку за оплату з «Конверту» (Google Pay / Apple Pay).
• Безвідсоткове користування кредитними коштами до 3 місяців для нових власників кредитної картки ПриватБанку.
• Від 5% кешбеку за першу покупку через «Оплату частинами».
• Знижки від партнерів: ASBIS (Apple), MakeUp, Comfy, Епіцентр, Rozetka — до 10%.

👉 Активуйте персональні кешбеки у «Привіт» в Приват24 — тисніть на долоньку та обирайте найвигідніше 💙💚
#ПриватБанк #Visa #Привіт #ЗеленаПʼятниця

 #promo

Імпостер-синдром

Іноді здається, що будь-який успіх — випадковість, а ось-ось «викриють» тебе.

Це відчуття — не про об’єктивні досягнення, а про внутрішній голос, який не приймає твою гідність. Він шепоче: «Ти не заслуговуєш», «це не надовго», «усе було випадково». Часто імпостер живе там, де дитяча потреба в схваленні була нерегулярною або умовною: ти вчишся вважати похвалу тимчасовим явищем, а не правдою про себе.
Боротися з ним не означає луснути від гордощів. Це значить вчитися помічати, коли голос сумніву активується, і м’яко повертати увагу на факти: зроблене, вкладене, пройдений шлях. Іноді достатньо тихо промовити: «Я зробив це. І в цьому є частина мене».

Визнати свою працю — це не надмір, це акт справжності.

Кінець осені має свою магію: повільні ранки, пухкі шарфи й особлива потреба в теплій чашці кави 🍁🧣
Саме зараз хочеться чогось яскравого на смак — і тут у гру входить кава від 25 Coffee Roasters🥰
Кожен знайде для себе смачну та ароматну позицію❤️

🔥 І увага! Спеціально для наших підписників діє знижка – мінус 15% на зернову каву (окрім дріпів, наборів та комбо).
Просто введіть промокод PSY20 на сайті — і кожна чашка стане теплішою й доступнішою ☕️💛

🟡 На сайті доступний підбір кави за смаком + завжди безкоштовний помел.
🟡 Є можливість придбати Підвішену каву для ЗСУ, яка дістанеться нашим захисникам.
🟡 З кожної пачки кави лінійки 25 Coffee Roasters перераховують 25 грн на допомогу армії.

Кінець осені може бути теплим — якщо в руках ваша улюблена кава від 25 Coffee Roasters🥰

Не проґавте: промокод PSY20 вже активний! 🔥🍂

Невизначена втрата

Іноді втрата не має ясних країв: людина поруч є фізично, але емоційно — ні; або близький пішов, але без поховання образу.

Такі втрати не дають можливості попрощатися, тому горе застрягає в підсвідомості. Це може бути хвороба, що змінила людину; еміграція, яка розірвала зв’язок; чи стосунки, що завершилися без ясності. У такі випадки наші традиційні ритуали прощання не працюють, і ми застрягаємо між надією й болем.

Працювати з цим — означає дозволити собі відчувати невизначеність, шукати символічні ритуали, створювати власні маркери прощання чи пам’яті. Це повільна робота: давати ім’я тому, що не можна покласти в коробку.
Навчитися жити з невизначеністю — це навчитися давати собі право на сум у його нечітких контурах.

Самопідривні патерни

Часом ми робимо кроки, які ніби підривають наші власні плани — від відкладання до руйнівних виборів.
Самопідрив — це спосіб ненавмисно зберегти знайоме страждання, бо воно хоч і болюче, але передбачуване. За ним часто ховається страх успіху, страх близькості або невіра у власну гідність. Ми наче підсвідомо прокладаємо шлях, який підтвердить стару істину: «я не витримаю».
Розпізнати патерн — перший крок: помітити, коли вибір повторюється і що передує йому у відчуттях. Далі — дбайливо вчитися новим стратегіям: маленькі експерименти, підтримка, плани, що враховують людську вразливість.

Змінити сценарій — значить дозволити собі іншу історію, не обов’язково без страху, але з більшою турботою про себе.

Вітаю. Мене звати Валерія. Я психолог, гештальт-терапевт.

Психотерапія допомагає знаходити способи полегшувати людські переживання, обережно і дбайливо зцілювати душу і тіло.

Мої принципи: повага до унікального шляху кожної людини, індивідуальний підхід, конфіденційність, делікатність, чесність, толерантність, уміння слухати та чути.

Працюю з такими запитами:

• Складні емоційні стани: тривога, апатія, провина, сором, злість, сум;

• Пошук власних опор та усвідомлення потреб, пошук себе і власних сенсів;

• Порушення особистісних кордонів, емоційне виснаження, занижена самооцінка;

• Переживання втрати, горювання.

Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
Тривалість: 50 хвилин
Вартість: 1000 грн

Буду рада вам
+38 063 836 82 18 (Viber, Telegram, WhatsApp)

Вина тих, хто вижив

Коли ти перейшов через лихо живим, поруч лишилися ті, хто не зміг — і виникає тяжка провина.
Вина вижившого — складне почуття: «Чому мені пощастило?» Воно може переслідувати роками і робити радість провиною. Часто така вина блокує відновлення: людина відчуває, що не має права на щастя. Робота з цим починається з визнання болю й дозволу приймати підтримку, а також з пошуку способів вшанувати тих, хто пішов — через пам’ять, дії, зміст.

Поступова прощальна робота дозволяє повернутися до життя, не зраджуючи пам’ять. Немає «правильного» рецепту, є шлях маленьких кроків у прийнятті.
Жити далі — не означає забути, воно означає бережно нести пам’ять і дозволити собі існувати.

Страх середнього віку — не лише про роки

Коли життя підводить під сумнів колишні цінності, з’являється тривога: чи це все, що я хотів(ла)?
Перехід середнього віку часто приносить питання: ким я був і ким став? Зовнішній успіх може співіснувати з внутрішнім пустирем. Це не тільки біологія — це дзвінок до переосмислення: що далі, які нові сенси? Дехто відчуває втрату молодечих ілюзій, інші — страх, що часу замало.

Це хороший момент для інвентаризації: від відносин до мрій. Маленькі оновлення — хобі, відносини, спосіб догляду за тілом — можуть стати початком великої перебудови. Іноді свобода приходить у визнанні: деякі мрії вже не для мене, але є інші, що ще приносять життя.

Середній вік — це не кінець шляху, а запрошення на іншу дорогу.

Цифрова близькість vs реальна близькість

У мережі ми можемо бути відкритими, але чи це замінює справжню зустріч?
Лайки та меседжі дають відчуття контакту, але вони легко замінюють глибокі бесіди, тілесну присутність, тривале слухання. Дистанційна близькість іноді створює ілюзію розуміння, але не навантажує нас відповідальністю бути з іншим у щоденних труднощах.

Різниця не в технології, а в якості: наскільки ми готові витримати паузи, тривогу, нудьгу поруч і при цьому не втекти у смартфон? Баланс — це вибір: користуватись зв’язком для з’єднання, а не для уникнення.
Цифрове тепло не завжди дорівнює затишку поруч; перевірка цього — у реальних днях і тиші разом.

Блок творчості — коли боїшся показати себе

Творчість проситься назовні, але щось зупиняє: страх критики, сором, внутрішній цензор.
Творчі блоки — це не тільки про «немає ідей». Це часто захисна реакція: краще не показувати, ніж ризикувати відмовою або приниженням. Дитячий досвід осуду або відсутність відгуку вчить ховати голос. Але саме через виставлення вразливості народжується творче життя.

Почати можна без великих жестів: робити для себе, експериментувати у безпеці, дозволяти невдале. Навколо себе шукати людей, які не знищують, а бережно відгукуються. Малими кроками повертається сміливість — і з нею творення.
Показати себе — це ризик, але й шлях до радості творіння.