Скорее из мира математики. Кроме известных всем пирамид, сфер и т.п. существует уникальное трёхмерное тело под названием gömböc. Его открыли в 2006 году венгерские математики, когда десять лет кряду доказывали существование "натуральной" однородной неваляшки. (Обычная неваляшка приходит в базовое положение благодаря грузу в основании, то есть это хитрость и она не есть геометрическим телом).

Из любого положения, как бы его не бросили, гёмбёк возвращается в устойчивую точку равновесия. Полезный жизненный навык.

#в_перерыве

Як Жижек ілюструє те, чому сама можливість бажати для нас важливіша навіть за здійснення цього бажання.

Чому Жижек використовує лаканівську теорію для пояснення банальних речей і, навпаки, приклади з популярної культури для пояснення Лакана — у невеликій замітці психоаналітика Альони Бартош про книгу «Погляду навскіс» Славоя Жижека.

«Лакан також наголошував, що принципову роль має не просто те, що Ахілл не може наздогнати Гектора (або черепаху), адже Ахілл набагато швидший. Ахілл принципово не здатний порівнятися з суперником, бо той або надто швидкий, або надто повільний. Про щось схоже каже Брехт у своїй “Тригрошовій опері”: не мчи за удачею надто наполегливо, оскільки ти можеш її випередити і удача залишиться позаду.

Приведені роздуми допомагають зрозуміти лаканівське бачення обʼєкта-причини бажання (object petit a), як такого, до якого ми завжди тягнемося, намагаємось їм заволодіти, але завжди приречені на певну безуспішність. Кружляння навколо. Тоді фантазія — це сценарій, який реалізує бажання субʼєкта. Але не в сенсі “бажання” як іменника, тобто це не ті сцени, де бажання цілком задовільняється; а радше в сенсі дієслова (що роблення? бажання/хотіння), коли інсценується сама можливість бажати».
#sygma_uk
https://syg.ma/@alena-bartosh/na-poliakh-poghliadu-navskis-slavoia-zhizhieka

Карен Марода (2002) про те, що часто процес змін покладається більше на емоції, ніж на інтелектуалізацію:

Ми всі знаємо надто багато людей, які тривалий час є аналізованими, але при цьому залишаються емоційно непроникними. Вони можуть розповідати про свою патологію з апломбом, сповненим жаргону, і навіть можуть обговорювати інтимні подробиці своєї особистої історії на званих вечерях. Те, що дозволяє їм використовувати власний болісний досвід, щоб розважити інших або продемонструвати свою варту заздрості відкритість, насправді є збоченням психоаналітичного ідеалу. Вони досягли величезного інтелектуального прозріння без переваг емоційного зв'язку чи інтеграції. Вони являють собою досконалу карикатуру на психоаналіз — балакучу голову. Вони можуть обговорювати те, що, здавалося б, має бути болючим, і не відчувати при цьому жодного болю. Це виглядає так, ніби вони говорять про когось іншого.

#цитата

"Барбі" відкривається сценою, яка пародіює початкові моменти стрічки "2001: Космічна одіссея". Як і в тому фільмі, ми бачимо безлюдний пейзаж, навмисно неоднозначний щодо того, чи перебуваємо ми в доісторичному, чи постапокаліптичному часі. У класичному фільмі мавпи граються зі знайденим предметом, що зрештою призводить до конфлікту та вбивства. Предмет є передвісником їхнього власного самознищення. У паралельній сцені "Барбі" злі, негарні маленькі дівчатка вбивають своїх ляльок-немовлят. Оповідач каже, що дівчатка зляться, бо мають лише ляльок-немовлят, з якими можуть гратися; вони змушені вдавати з себе матерів, як і їхні власні матері. Це дивовижне послання ненависті до материнства і до себе. Лють маленьких дівчат на своїх ляльок-немовлят висловлює бажання позбутися своєї материнської ідентифікації.

https://syg.ma/@alena-bartosh/barbingeymer-yde-do-ginekologa

Жодна теорія не може розвиватися, не наштовхнувшись врешті-решт на стіну, і практика необхідна для того, щоб пробити цю стіну. (Дельоз, 1977)

Перша частина лонгріду щодо книги "Seduction, Surrender, and Transformation: Emotional Engagement in the Analytic Process", Maroda.

https://telegra.ph/Karen-Maroda-Zvablennya-kap%D1%96tulyac%D1%96ya-%D1%96-transformac%D1%96ya-04-12

#стаття #книги

Люди с пограничной структурой личности очень нуждаются в другом, чтобы буквально жить внутри него. Психика другого становится средой, выполняющей некоторые важные функции, которые у такого человека неисправны или пока что плохо развиты. Так ребёнок первые годы жизни продолжает (в каком-то смысле) жить лишь внутри мамы, а потом в поле их взаимодействия.

Блестяще этот механизм показан в сериале "Оленёнок" (Baby Reindeer, 2024), основанном на реальных событиях, когда Марта, захваченная эротоманией, рассказывает, о какой суперсиле она мечтает:

— Ты когда-нибудь хотел расстегнуть человека и залезть в него? Вот бы у людей была молния! От подбородка и до самого пупка. Я бы просто растёгивала их и залезала внутрь. [...] Я бы носила тебя как пижаму, куталась бы в тебя всю зиму. Хорошо было бы! Но печенек будет не хватать.

Марта вряд ли способна признать отдельность главного героя, но, не взирая даже на давление бредовых конструкций, она действительно тонко его чувствует, будто "изнутри".

#смотрим_вместе

Что думаете про эту историю, если успели посмотреть?

Психоаналітика, який любить свою справу, у післямові "До питання дилетантського аналізу" Фройд називає парадоксальним словосполученням "світський священик". Психоаналітик - той, хто любить психоаналіз і, не перетворюючи його на релігійний культ, є його священиком.

А взагалі, дуже змістовний текст, де Ф. розмовляє з придуманим ним самим Стороннім, щоб підсумувати суть свого методу необізнаній стороні. Послухавши його коментарі, Сторонній каже: "Ну ось, тепер навіть у думках мені не хотілося б проводити будь-яке психоаналітичне лікування. Ще невідомо, які сюрпризи чекають на мене в майбутньому". "Ви абсолютно праві, відмовившись від такого наміру", - відповідає Фройд.

IARPP (International Association for Relational Psychoanalysis and Psychotherapy) розпочала дискусію на тему "Чому війна?", використовуючи як трамплін однойменну статтю Фройда (1933). Тут перші повідомлення від учасників. (Про Україну, на жаль, не дуже багато)

Найважливіше розуміння, яке дав нам психоаналіз, полягає в тому, що хоча історії, які ми розповідаємо собі про те, чому ми повинні робити те, що ми робимо, говорять мовою розуму, ці причини неглибокі. Ми можемо бути об'єктами військових машин 21-го століття, які працюють на користь нафто-грошової індустрії, геополітики домінування, але те, що змушує нас прагнути вбивати і вмирати, — це міфотворчість — ідеології, керовані примітивними, несвідомими силами і стародавніми історіями.

Я хотів би, щоб ми думали на межі між реальним і несвідомим — ідеологічно-міфічним — а отже, примітивним, упередженим, екстатичним, кошмарним (або, іншими словами, проективним і трансцендентним). Це поле битви, де ми всі божеволіємо і гинемо.

#переклад

Занадто оголене життя Франца Кафки

Співвідношення автора (його біографічних даних) і тексту — завжди спірна/підозріла тема. Однак з Кафкою виникає певна особливість. Моріс Бланшо вимовив про це такі слова: «занадто оголене життя». Йому йшлося про те, що ми знаємо про Кафку надзвичайно багато, те, чого ми зазвичай не знаємо про інших авторів. Окрім власне романів, новел ми маємо біографію Франца від його близького друга (це ніби само собою претендує на деяку «правду»), а також епістолярні твори (листи до Філіції, до Мілени, лист до батька). Приватна любовна переписка перетворюється на грандіозні епістолярні романи й розглядається як самостійний текст. Лист до батька визначити і обмежити ще складніше. Що це? Особистий документ чи літературний твір? Письменник сказав все те, що хотів сказати батьку, однак цей лист прочитав не лише його батько, а й усі решта (буквально усі).

При цьому, з психоаналітичного погляду, коли маємо справу з чимось «занадто оголеним», виникає підозра про примарну «доступність» цього внутрішнього світу. Чим більше оголеність, тим менше насправді може виявитися доступність.

Наприклад, ми знаємо, як ті чи інші особисті події були співзвучні з тим, що описував Кафка, але виявлення внутрішнього взаємозв'язку залишається задачею не з простих.

Читати далі

#книги #нотатки

Памяти у меня никакой, ни на заученное, ни на прочитанное, ни на пережитое, ни на услышанное, ни на людей, ни на события, мне все время кажется, будто я ничего не пережил, ничего не изучал, о большинстве вещей я действительно знаю меньше любого первоклашки, а что знаю, то знаю по верхам и уже на второй вопрос не отвечу. Думать я не умею, мои мысли то и дело натыкаются на преграды; рывками, по частям, я еще могу что-то усваивать, однако связное, последовательное, логически развивающееся мышление мне совершенно недоступно. Я и рассказывать толком не могу, да и говорить почти не умею; когда я рассказываю, у меня обычно такое чувство, какое, наверно, бывает у младенцев, когда те только начинают ходить – но еще не по своей воле, а потому, что от них ждут этого взрослые, безупречно передвигающиеся на своих двоих домочадцы. И рядом с таким человеком Ты не чувствуешь себя ровней, Фелиция, – Ты, такая веселая, бодрая, уверенная в себе и здоровая?

Франц Кафка, Письма Фелиции, 10-16 июня 1913

Antonio Ciocca в "The late Bion" обращает внимание как по-разному психоаналитики пишут о своей жизни, он сравнивает «свободные ассоциации» Э.Джонса и У.Биона, размышляя о том, что на самом деле делает Бион, когда он пишет свою автобиографию, и о том, что это такое - написать о себе.

«Джонс описывает множество эпизодов своей богатой приключениями жизни, значимых людей, которых он встречал, драматические события, которые он пережил, некоторые из них беспокоили и его самого, а некоторые были довольно забавными - например, его встреча с полицейским в Мюнхене, который, увидев, как он перепрыгнул через ограду Английского сада, захотел, чтобы он вышел и повторил свои шаги, не ступая по траве. История заканчивается, когда полицейский понимает, что Джонс - просто еще один англичанин, который не пользовался преимуществами немецкой дисциплины (Jones, 1959). В конце книги мы знаем о Джонсе довольно много, но мы не знаем, что он думал и чувствовал, кем он был. Это чисто внешнее знание.

Напротив, читая Биона, мы сразу же оказываемся вовлеченными в его эмоции. Мы не очень хорошо понимаем, что происходит, каковы факты, потому что Бион не говорит нам ясно, но мы чувствуем действительно тревожную близость с ним, его эмоции, даже самые крайние: тревогу, бессмысленность жизни, блоки и чувство чужеродности, которые мучают его. Мы видим его трагический аспект. Его ранний переезд в Англию, добровольное зачисление в 18 лет в Королевский танковый полк во Фландрии, кошмар бессмысленной войны, битва под Амьеном: "Я погиб 8 августа 1918 года на дороге Амьен-Руа" (Grotstein, 2007), проблемы переселения, трагическая смерть его первой жены Бетти Жарден, проблемы в воспитании дочери Парфенопы, у которой он просит прощения в конце мемуаров. Эта близость поистине сверхъестественна. Мы чувствуем, что Бион достиг своей цели - написать о себе (Бион, 1982). "Рисунки, сделанные Нансеном, чтобы показать, как он достиг Северного полюса, не говорят нам, каково это - быть Нансеном, бродящим по пустынной арктической земле, и мы никогда этого не узнаем" (Бион, 1983).

Мы находимся внутри немыслимой и невыносимой катастрофы, и вся его работа и исследования, кажется, приобретают личный и интимный характер: как работает разум и как он может переварить свои кошмары, как он может освободиться и достичь О, пережить О, пережить себя в настоящем моменте».

#цитата