Ми з українськими колегами помітили, що багатьом міжнародним колегам-психоаналітикам бракує навичок спілкування з людьми в кризових ситуаціях, які є реальними, а не реконструйованими. Замість прикладів розуміння чи аналітичного залучення ми часто спостерігали, як психоаналітики використовували свою нібито неупередженість, стриманість та емоційну непроникність перед обличчям гострої травми війни, раціоналізовану концепцією психоаналітичної нейтральності. Більше того, деякі наші міжнародні колеги заохочували нас, українських психоаналітиків в умовах війни, зберігати позицію нейтральних спостерігачів щодо війни, яка роздирає нашу країну. Я хотіла би підкреслити, що Фройд (1915) пропонував психоаналітикам зберігати нейтральність щодо різних сторін інтрапсихічного невротичного конфлікту як технічний інструмент для полегшення терапевтичної регресії та розвитку перенесення. Фройд ніколи не припускав, що психоаналітики повинні проявляти емоційну байдужість в рамках самого міжособистісного терапевтичного альянсу або, звичайно, по відношенню до болючих подій в реальності, особливо за межами психоаналітичного кабінету. Тому заклики до мене як до українського аналітика зберігати нейтральність поза межами моєї клінічної роботи мене здивували. Минулого року я почала задаватися питанням, чи вивчають психоаналітики в усьому світі праці Фройда або сучасні дослідження про практичну роботу в активних кризових ситуаціях. Мені цікаво, чи не використовують ці аналітики нейтральність як прикриття для власного небажання мати справу з жахіттями, присутніми в реальності багатьох людей. Мені цікаво, як часто психоаналітичні тренінги охоплюють концепції, подібні до концепції Гріна (2018) про не-невротичні основи насильницької поведінки або високофункціональну психопатію серед тих, хто ініціює війни.

Velykodna, M. (2024). War and Attacks on Thinking: Reflections on the Psychoanalysts’ Responses to the 2022 Russian Invasion of Ukraine. Psychoanalytic Inquiry. Vol. 45. Issue 4

#цитата

Лучше всего психоанализ работает там, где продавцы счастья потерпели поражение, но большинство психоаналитиков делают вид, что тоже продают счастье и это не удивительно, это человечно.

Многие психоаналитики, подобно коучам, психологам и психотерапевтам - в своём маркетинге обещают воодушевление, поддержку, высоты и достижения, иногда такое может быть в результате психоанализа, но есть в этом что-то маниакальное и поэтому вызывает мало доверия.

Психоанализ чаще всего дарит скромное счастье, которое далеко от эстетики коучинга, но даже такой подарок бывает доступный не всем, иногда психоанализ дарит смелость пессимизма, когда человек может смириться с тихим гулом реальности внутри и снаружи, смириться с реальностью там, где ее невозможно изменить.

Артикуляция пессимизма - это уже большая и сложная работа психики, это смелость перед действительностью, противоположность этому не оптимизм, а робкий пессимизм, который кроется в молчании и недоговорках перед самим собой, робкий пессимизм потенциально опаснее для человека, часто он живет и под маской оптимизма, потребления, продуктивности, но иногда и простого бессилия и подавленности.

Именно робкий пессимизм - это настоящий смертоносный корень из которого прорастают другие цветы зла. Артикуляция пессимизма позволяет овладеть им, признать его и найти источник бытия вне него, найти источники радости, которые существуют помимо источников горести.

Можно сказать, что обретение смелости пессимизма и признание источников жизни - может быть хорошим терапевтическим эффектом в психоанализе, хотя возможны и другие его комбинации.

Банши Инишерина (2022, М.Макдонах)

Полифоническая непрозрачная трагикомедия про конечность существования и внезапную смерть одной дружбы, подчёркнутую событиями ирландской гражданской войны (или наоборот?)

– Думаешь, Богу есть дело до карликовых осликов?
– Боюсь, что нет. И боюсь, что отсюда всё и пошло не так.

#смотрим_вместе

Уявіть, що ви звичайний амбіційний студент-медик і фотографуєтесь з найвидатнішими представниками французької інтелігенції. Чи хотілось би вам бути впізнаним чи "добре вийти" на цьому фото? Якщо так, можливо ви також запостили б його в Facebook чи інсту, очікуючи захоплених реакцій. Усі ми деякою мірою спокушені уявним регістром - потягом нарцисизму, що змушує робити такі речі.

Але в результаті єдина людина, чийого лиця на цьому фото (1994) не видно, чи видно не чітко - Жак Лакан. Як так вийшло? Він так сильно крутить головою, що швидкості затвора камери недостатньо для того, щоб захопити його зображення.

Оуен Хьюітсон (Owen Hewitson, тут) каже, що Лакан використовував цей трюк протягом кількох перших років становлення. І пов'язує його із зернами теоретичного проєкту про уникнення захоплення зображення. Руйнування уявного регістра (царство образів та ідентифікацій) пов'язано з руйнуванням того, як хтось бачить себе або бачить вас. Надалі Лакан буде широко застосовувати це на практиці в своїх експресивних експериментах.

#нотатка #психоаналіз

Ничего больше не происходило. Я хочу сказать, что происшествия, события и то, что в журналах называется случаями из жизни, не имели ко мне почти никакого отношения. И все-таки я не умерла, хотя очень желала этого. «Умирать от неумирания» — так говорят в огне любви или веры. У меня уже не было одного и еще не пришло другое.

Это правда, Жак Лакан выжал из меня слова, я цедила их как молитву, но не понимала, к какому богу взываю. Я знала только одного. Его звали Пикассо, и мне казалось, что я навсегда потеряла его. Какой-то момент во мне жило желание уничтожить все, что осталось от него. Сжечь все воспоминания, разорить святые места, как делает каждый раз одна религия, сменяя другую. Разве я сама не хотела обратить свою молитву к другим божествам? Искалечить статуи, изуродовать картины? Разрушить прошлое и спрыгнуть с табуретки с веревкой на шее? Но с чего начать жертвоприношение? Все, что у меня было, осталось от него. Все, чем я владела, — наполнено им. Я не могла вспомнить ни одного мгновения, ни одного места, в котором не было бы Пикассо. Все говорило мне о нем. Десять Хиросим могли лишь искоренить мою боль.

Лакан научил меня жить с болью. Я слилась с ней. Она превратилась в соединительную ткань, в жилку в моих мускулах, в мое естество и мою походку. Боль не уничтожила меня, и я не уничтожила ее. [...] Дорога будет долгой, как вся моя жизнь. Я научилась терпению с тех пор, как потеряла тех, кого любила.

Из книги Н. Аврил. «Я — любовница Пикассо» (2007) о романе Доры Маар и Пабло Пикассо

#цитаты

Про травму… Стосовно зцілення від травм війни. Ми мусимо йти не від симптомів, не від розладів. Хоча як лікар-психіатр я мушу наступити на частину своєї ідентичності – але ми не можемо йти від розладів. Я знаю багато людей, які погано сплять вночі, але живуть повноцінно. Я знаю багато людей, які мають симптоми – але при наявності симптомів їхнє життя наповнене сенсами. Я знаю багатьох людей, які не мають жодних симптомів – і живуть безглузде, нічим не наповнене, пусте життя. Тобто питання не в симптомах – питання в людині. І ми не можемо йти через медицину, через медикалізацію: немає такої медицини в світі, яка здатна лікувати мільйони травмованих. Ми мусимо створити солідарне суспільство. Звичайно, ми нікуди не втечемо від ідеї конкуренції. Люди схильні до конкуренції: хто гарніше виглядає, хто з нас розумніше щось скаже – так, ми завжди конкуруємо. Але крім конкуренції нам потрібна ідея солідарності. Бо якщо людина втратила здоров'я, рідних… Якщо дитина сиділа під бомбами і погано вчилася, і та дитина буде конкурувати з іншою дитиною, яка не сиділа під бомбами і добре вчилася, – коли ми підемо лише цим шляхом конкуренції, то збудуємо суспільство, де неможливо буде жити навіть після перемоги: конфлікт між нами буде неподоланний. На несправедливостях цієї війни неможливо збудувати фундамент майбутнього. Визнаючи природність конкуренції, ми повинні будувати суспільство кооперації. [...] Якщо ми збудуємо культуру розуміння травми і розуміння іншої людини через травматичний досвід, ми осягнемо значно більшу толерантність. Радянська травма, про яку ми згадували, зробила нас, серед іншого, також людьми нетолерантними, ми надто категоричні. А толеранція – це визнання того факту, що ми різні. І це назавжди. І нічого з тим не зробиш.

Роман Кечур, Виступ на форумі УКУ

#цитата

Несколько советов Кернберга для подавления творческих способностей кандидатов (1996 год):

◽️ Для того, чтобы притормозить наслаждение кандидатов в психоаналитики от попыток самостоятельно мыслить, неплохо использовать творения Фройда. Руководитель семинара должен настаивать на фундаментальном, полном и исчерпывающем изучении творений Фройда, причём в строго хронологическом порядке, а ещё руководитель должен удостовериться, что кандидаты в мельчайших деталях осведомлены о современном состоянии классической психоаналитической теории. Прежде всего, необходимо пропитаться духом Фройда, и чем больше это удаётся, тем лучше. Помогать здесь будет умение отстраниться от современной критики и противоположных взглядов, а также от жгуче актуальных на сегодня клинических проблем.

◽️ Не забывайте обращать особое внимание на тех кандидатов, которые склонны ставить под сомнение мнения выдающихся авторов, предпочитаемых в Вашем психоаналитическом институте. Постарайтесь сделать так, чтобы кандидаты раз и навсегда уяснили себе, что критическое мышление будет приветствоваться только тогда, когда оно полностью подтверждает взгляды психоаналитиков, признанных институтом.

◽️ Постарайтесь усилить экзаменационные ритуалы всеми мыслимыми и немыслимыми средствами. Здесь имеется огромное поле для выдумок. В результате такого опыта кандидаты приобретают целительное уважение перед чудовищными трудностями, связанными с написанием работы, удовлетворяющей требованиям к публикации. Тактично, но своевременно (преждевременно!) спрашивайте, насколько желания кандидатов не только читать доклады, но и публиковывать их (!) отражают неразрешённую эдиповскую конкуренцию или нарцисические конфликты.

◽️ Позаботьтесь о том, чтобы кандидаты, почти не имеющие никакого практического опыта, всегда представляли свои случаи в присутствии опытных кандидатов и руководителя семинара. И ни в коем случае аналитики с большим практическим опытом не должны представлять свой случай перед группой кандидатов, так как обнаруживающиеся слабости в лечении пациента и неизбежные ошибки в работе у известного психоаналитика могут вызвать ослабление у кандидатов критичности к себе, изгонят у них страх перед преподавателями и устранят естественную скромность.

◽️ Существует множество методов, позволяющих ещё более усилить параноидные страхи. И самым эффективным методом пока остаётся сообщение обучающего аналитика о развитии анализируемого им студента. Традиция, в соответствии с которой «делающий сообщение» обучающий аналитик, то есть предоставление обучающему комитету информации о пригодности анализируемого им кандидата для прохождения определённого курса или для начала прохождения первого контролируемого анализа и т. д., по-видимому, является наиболее сильным «параноидно-ятрогенным» инструментом в психоаналитическом образовании.

◽️ При выборе кандидатов по-возможности придерживайтесь гомогенности (однородности) профессиональных целей. Следует полностью избегать посвящать в «клиническую часть обучения» учёных из других областей науки; эти учёные должны постоянно чувствовать на себе Ваш гнев за их попытки заняться клинической работой и полностью согласиться с Вашей установкой, что психоанализ невозможно понять без получения полного клинического образования.

Kernberg O. Thirty methods to destroy the creativity of psychoanalytic candidates

#цитата

Скільки часу може працювати психолог/психотерапевт без перевантаження та емоційного вигоряння?

Відповідно до статистики APA (2015), психотерапевти, для яких ця діяльність є основним видом роботи, в середньому завантажені на 40-49 годин в тиждень. Виглядає як too much, але в ці години входять декілька видів активності: безпосередні сесії з пацієнтами/клієнтами (~19 годин), адміністративні штуки (~8 годин; в нас за це можна рахувати ведення записів після зустрічей, підготовку до супервізій, рутинну взаємодію з платформами тощо), викладання/дослідження/освіта (~4 години), супервізії (~2 години) та інше. Для тих, в кого проведення консультацій є додатковою роботою, середній показник - приблизно 5 клієнтських зустрічей на тиждень.

Отже, в загальне навантаження є сенс рахувати: 1) терапевтичні сесії; 2) супервізійні сесії (які проводяться або отримуються); 3) години викладацької/освітньої діяльності; 4) час, який вам потрібен (якщо потрібен) для упорядкування всіх робочих матеріалів.

Цікаво, яка сума вийшла у вас?

В Українському психоаналітичному журналі вийшла версія для попереднього читання мого зимового тексту на тему

Коли психоаналітик не лише матір, а й жінка: еротичне перенесення в діаді «жінка-терапевтка і чоловік-клієнт»

https://journals.npa.org.ua/index.php/psy/article/view/69

🎉

#стаття

«Наши мысли словно птицы. Вы не можете запретить птице пролетать над вами, но несомненно, вы можете помешать ей свить гнездо у вас на голове».

Совершенная грусть (Сатоси Кон, 1997) — шедевральное редкое аниме о диссоциации и других последствиях сексуального насилия. Буквально покадрово некоторые сцены из него переснимет Даррен Аронофски в «Реквиеме по мечте» (2000) и «Чёрном лебеде» (2010).

Ну... как ты думаешь, что позволяет тебе считать человека, которым ты была секунду назад, тем же самым, что и сейчас? Непрерывный поток воспоминаний. Только нужно учитывать, что мы все создаём себе иллюзию того, что у нас есть только одна неизменная личность.

#смотрим_вместе

Почала читати «‎Голос і більш нічого» Младена Долара (2003, укр. 2022). Перебуваю в захваті! Книга про голос як психоаналітичний об'єкт (це щось більше, ніж просто голос як носій значення або джерело естетичного захоплення). Автор починає з дуже цікавих історичних штук.

В 1769 році Кемпелен (австрійський придворний) конструює специфічний шаховий апарат, про який зазначають, що він може обіграти будь-кого, і автоматично реагує на хід супротивника. Машина виглядає як лялька в турецькому вбранні, з кальяном у роті, що сидить перед широким столом. Однією рукою лялька тримає кальянну трубку, а іншою рухає фігури. Глядачам показують, що все чесно, і під конструкцією стола нічого нема. Автомат здобув скандальну славу, обіграв навіть Наполеона! Такий собі штучний інтелект XVIII століття.

Насправді в коробці під столом залишалось місце, де сидів горбатий карлик. Карлик, або навіть гномик рухав рукою ляльки за допомогою мотузок (по принципу маріонетки). А сама коробка була обладнана складною системою дзеркал, які забезпечували ілюзію пустоти. Аж через 70 років при детальному огляді машини виявилося, що там вистачало місця для людини звичайного зросту, але ідея горбуна закріпилася намертво.

Цей образ став популярним, так що його використовує навіть Вальтер Беньямін (1940). Едґар Алан По взагалі проводить своє «журналістське розслідування» (1836): він їздить на кожне шоу з автоматом і занотовує все, що бачить, щоб за допомогою спостережень і дедукції в стилі Дюпена вивести ляльку на чисту воду, й довести, що все це шахрайство. Чарлз Беббідж (англійський математик, 1819), намагаючись розгадати секрет цього таємничого екземпляру, винаходить малу різницеву машину.

Після смерті Кемпелена (1804), «Турок» дістається Мельцелю (віденський механік, піаніст), який влаштовує з ним ціле американське турне. Мельцель прагне слави, і, крім того, самостійно видумує і конструює метроном. Першим, хто використав метроном, став Бетховен (1817), для якого ще раніше Мельцель створив слуховий апарат (також пов'язано зі слухом, голосом).

Автомат згорів під час пожежі в Фільдельфії в 1854 році.

#нотатки #книга #психоаналіз

Однак для батька Механічного турка, Кемпелена, шаховий автомат не був в центрі уваги, бо він (вчений) мав іншу одержимість. Чоловік прагнув створити машину, яка могла б говорити людським голосом. Для XVIII століття це взагалі актуальна тема. Наприклад, Ойлер (великий математик, це прізвище ми також читаємо як Ейлер) мріяв сконструювати піаніно, в якому кожна клавіша представляє якийсь окремий звук у мовленні, так що можна «розмовляти», граючи. Ойлер закликає вчених думати над серйозною фізичною проблемою: за допомогою чого імітувати продукти людського рота? (Рот, язик, зуби, голосові зв’язки.)

Невгамовний Кемпелен, стимульований Імператорською академією наук, будує die Sprech-Maschine, що складається з чогось на кшталт волинки (легені), гумової лійки (рот), низки клапанів та шлуночків. І ця машина справді продукує мовлення! Згідно зі звітами, що вціліли до наших днів, вона могла сказати Je vous aime de tout mon coeur… Leopoldus Secundus… (далі наведу лише переклади з франц., італ., лат) — Ви мій друг і я люблю вас від усього серця… Леопольд Другий… римський імператор… завжди Август… тато, мама, моя дружина, мій чоловік, король, поїхали в Париж. (Тут Долар пропонує подумати, як ви б це інтерпретували, якщо уявити, що це вільні асоціації пацієнта?)

Винахідник ретельно описує практичні вказівки для реалізації такої машини, секретів або обману тут нема. Проте на презентаціях автомат починає продукувати щось, що можна описати лише фройдівським поняттям «моторошне». Люди кажуть про нього: «..магічне відчуття охопило нас усіх, коли ми вперше почули людський голос та людське мовлення, яке з усією очевидністю походило не з людського рота. Ми перелякано дивилися одне на одного… жах…» Справді жахає те, що абсолютно механічна річ може продукувати щось таке унікально людське, як голос. Це відчувалося так, що голос в тому числі здатний суб'єктивувати автомат, ніби в якийсь момент він звільняється від свого механічного походження і функціонує як чистий надлишок.

Александр Белл так цим надихнувся, що невдовзі винайшов телефон (1876).

#нотатки #книга

І найцікавіше, що презентувалися ці дві машини в парі, як атракціон. Спочатку людям показували машину, що здатна говорити, а потім таку, що грає в шахи (здатна думати). При цьому перша виглядає підкреслено механістично, без прикрас, а друга побудована таким чином, щоб здаватися людиноподібною. Це створює ефект одного організму, ніби дві частини однієї дивної істоти. Долар прочитує суть цієї послідовності так, що мовлення та голос представляють приховані механізми думки. Це щось, що передує думці як дещо механічне, і щось, що мислення змушене приховувати під личиною антропоморфізму.

Саме голос — це справжній гомункул, який смикає за ниточки машини, що мислить.

#нотатки #книга #психоаналіз