У статтях «Відмінність психотичної частини особистості від непсихотичної» і «Про галюцинації» (1957) Вілфред Біон починає говорити про «дивні об'єкти». Під цим він розуміє подрібнені фрагменти нестерпної психічної реальності, відкинуті за допомогою патологічної проєктивної ідентифікації в зовнішнє середовище.

Приклади таких дивних об'єктів: ковток вина і шматок хліба, в яких уявляють кров і тіло Христа; Мона Ліза, якщо здається, що вона дивиться саме на нас; будь-яка річ, яку хтось компульсивно переставляє, бажаючи домогтися «ідеального» розташування, нібито це на щось впливає; ще це всі «залишки» з попереднього посту (де пацієнт переконаний, що все сміття призначається для нього) і т. п. Дивні об'єкти — це елементи галюцинацій, які можуть виявити себе в чому завгодно із зовнішнього середовища.

Подрібнені шматочки психічної реальності. Фізичним еквівалентом такого подрібнення можуть бути випадки, коли людина розбиває все навколо себе вщент, ламає на частини, розриває папір або листи на дрібні-дрібні уривки. Цей феномен чудово показаний у фільмі «Шматочки Трейсі» (2007), зокрема через форму його подачі (з безліччю кадрів-фрагментів одночасно).

Кафка писав своєму батькові: «Мені було страшно, наприклад, коли ти кричав: "Я розірву тебе на частини", хоча я і знав, що нічого жахливого після слів не буде (дитиною я, правда, цього не знав)».

Дивний об'єкт — це осколок розбитої психіки, розбитого серця. Окремо існують спроби до категорії дивних об'єктів додати категорію дивних фактів («Світ складається з фактів, а не з речей», Вітгенштейн 1958), які також є елементами марення.

Наприклад, якщо Мона Ліза раптом не просто дивиться на мене, а дивиться осудливо — це маячіння (брєд) стосунків, якщо вона з'являється в усіх значущих для мене місцях — маячіння переслідування, ну а моя заява, що «я і є Мона Ліза» — це маячіння величі. Твердження «Я йду вулицею» — просто факт. Але якщо при цьому пацієнт лежить у себе в ліжку, і каже, що він іде вулицею — це вже дивний факт.

При цьому і в буденному житті ми використовуємо такі форми дивних фактів та архаїчного мислення. Приміром, коли жінка рве на клаптики лист коханого, який їй зрадив, вона цим його [коханого] знищує. Це аналог магії (і психотичного). Як і в стародавніх ритуалах, коли знищують і фрагментують фігурку ворога, символічно її вбивають, то тим тим самим вбивають свій біль, який приносить поганий об'єкт.

#нотатки

Кусочки Трэйси (2007, Брюс МакДональд)

В деревне трупы живут и в болотах, и в канавах, и в неглубоких могилах. Труп девушки кидают в яму. Он разлагается. Там, где лежит тело, растут цветы, из цветов вырастают семена. Пчёлы собирают мёд. А потом семья девочки покупает мёд в магазине. И семья съедает девочку.

#смотрим_вместе

Коли ми перебуваємо з пацієнтом — від початку і до кінця сесії — не існує комунікації, яка не мала б, з нашої точки зору, реляційного значення; тобто ніколи не існує комунікації, яку можна розглядати лише як "зовнішню" стосовно пацієнта. Пацієнт говорить про абсолютно реальні речі, але наш намір слухати не може бути іншим ніж суттєво реляційним, оскільки тут завжди присутні три елементи: аналітик, пацієнт і саме середовище.

[Антоніно Ферро. Яка саме реальність в психоаналітичній сесії? (2005)]

У якості ілюстрації до цієї цитати можна привести такий приклад. Пацієнтка під час сесії каже, що її сина не можна надмірно стимулювати, бо інакше він буде збуджений, а потім роздратований, а потім не зможе заснути через надмірну стимуляцію. Як ми можемо це почути? Все залежить від перспективи слухання. У першому варіанті, якщо ми визнаємо лише одну реальність, пацієнтка справді говорить про свого сина, про його особливості та про свій досвід материнства. В іншій перспективі, пацієнтка могла б насправді сповіщати нас про свій дитячий внутрішній об'єкт. Ферро, з його ухилом в теорію поля, каже, що ми також могли б мати фантазію про таке місце у стосунках клієнт-аналітик, яке їй перешкоджає. Є щось неспокійне і роздратоване, скажімо, сам психічний апарат пацієнтки, чи аналітика (наприклад, він "перезбудужує" її постійними коментарями), або вони разом зайшли в якусь зону "турбулентних" емоцій.

У третьому випадку, реакція, що її пропонує кляйніанська модель — зробити нову інтерпретацію — "Здається, моя інтерпретаційна активність вже вас дістала" (приклад мій). Але Ферро порівнює це із ситуацією, коли людина хоче пити, а ми лиш кажемо "Ти відчуваєш спрагу", замість того, щоб налити води. І підкреслює, що в його баченні важливіше враховувати всі ці три рівні (з акцентом на останньому), зрозуміти емоції, що там містяться, та, по можливості, тут-і-зараз модифікувати свій спосіб перебування з клієнтом, щоб привнести зміну в емоційно-реляційне поле.

#нотатки #психоаналіз

У статті "Яка саме реальність в психоаналітичній сесії?" (2005) Ферро також ставить питання щодо межі того, що може бути проаналізовано, в тому числі, на скільки будь-яка комунікація може бути перенаправлена — приміром, через зіставлення з перенесенням — у внутрішню реальність аналізу.

Він приводить декілька клінічних віньєток, де фігурують аборт, викидень, епілептичні напади, і показує, як можна сприймати їх в подвійному ключі. І як частину реальної тілесної дійсності, з якою нічого не можна поробити, і як частину наративних похідних (історій, що формуються клієнтом для вираження певної емоції чи стану ніби в закодованому вигляді, а також історій, що відображають аналітичну атмосферу).

У наших реаліях, чи можемо ми схожим чином ставитись до історій про повітряні тривоги, руйнування, інші жахіття? І так [з уточненнями], і ні.

Ми з Безоарі постулювали, що [.. те, що відбувається в аналітичній ситуації слід розглядати] як віртуальне, як щось, розташоване на своєрідній нічийній землі на півдорозі між зовнішньою і внутрішньою реальністю — до тих пір, поки аналітик, пацієнт і сетінг живі і життєдайні. Крах сетінгу повністю унеможливив би існування такого віртуального простору, який можна порівняти з поняттям аналітичного поля. Коли причини, засновані на зовнішній реальності, переважають, трагічно, але про аналіз більше не може бути й мови. Тобто, як тільки Бен Ладен перестає бути тим, кого пацієнт боїться побачити з-під дивану, а натомість з'являється справжній Бен Ладен із зовнішньої реальності, тоді не залишається ніякого аналізу, а лише крик "Допоможіть!".

#нотатки #психоаналіз

#стаття #переклад

Справжня дорослість — це коли ти робиш щось, навіть коли тобі цього не забороняють батьки.

Та інші тези в інтерв'ю з Юрком Прохасько

#дивимось_разом

Без стакана не понять Лакана.

Трохи менш ніж рік тому я перекладала статтю від Бостонської групи з вивчення процесу змін ("Дещо більше, ніж інтерпретація: перегляд"), де вони роблять декілька речей:

1) Як група дослідників-практиків, автори звертаються до найдрібніших шматочків комунікації, що відбувається в психоаналітичному кабінеті; та намагаються побачити якісь загальні принципи. Вони вважають, що "не интерпретацией единой" відбуваються зміни у житті та самосприйнятті пацієнта. Виходячи з існування імпліцитного реляційного знання (це те, які несвідомі схеми ми маємо щодо стосунку в принципі, і щодо стосунку з конкретними іншими; такі схеми зберігаються у несимволізованій формі в нашій процедурній пам'яті та завжди діють "на фоні"), отже, виходячи з існування такого несвідомого "знання про стосунки", Бостонська група каже, що психоаналіз/терапія можуть певною мірою вплинути і на них. І це не про інтелектуальний інсайт.

Дещо карикатурно, але можна описати це так. Уявімо людину, якій в дитинстві підсунули трохи кривий велосипед, який постійно перекошувався в лівий бік. Людина, природно, при їзді буде трохи нахилятися праворуч (для балансу), або якось особливо підкручувати ногу, і в якийсь момент це стане для неї абсолютно звичним, на рівні рефлексів. Потім, навіть сидячи за "звичайним" велосипедом, наш герой буде продовжувати трохи відхилятись. У гіршому випадку він і сам стане асиметричним. Перевчитись буде складно, тому що цей процес зберігається процедурно: після навчання ми вже просто "знаємо" як їздити на велосипеді, наше тіло також просто "знає" як тримати баланс, і все. Так само ми "просто знаємо" (без слів), як це — бути з кимось поруч, як взагалі внутрішньо влаштовані стосунки.

Автори стверджують, що будь-які вербалізації тут не допоможуть, більше того, це те, що ніколи не було витиснутим, тому не може бути і "поверненим", тому єдина можливість щось тут змінити — поступово доповнити імпліцитне реляційне знання новим досвідом. І досвід цей існує на рівні миттєвих стосунків, у невеликих непримітних моментах між людьми, або, в нашому контексті, між аналітиком та аналізантом.

2) Бостонська група наводить детальний розбір декількох сесій на такому локальному рівні (під збільшуваним скельцем). В ньому йдеться не про метапсихологію, або розбір кейсу в звичному ключі "значень", а про саму взаємодію на сесії. Проаналізувавши певний корпус протоколів, вони доходять досить цікавих висновків. [Про це буде далі.]

Ширше резюме щодо статті можна почитати тут. А сам протокол та його аналіз тут.

#нотатки

Отже, що виділяє Бостонська група?

Автори кажуть, що психоаналітична терапевтична взаємодія є за своєю суттю недбалим [sloppy] процесом. Мало того, що людина, яка звертається до психоаналітика, не завжди знає куди вона хоче потрапити в результаті, так ще і на кожній окремій зустрічі, вона може не знати наперед про що буде йти мова. Аналітик (навіть враховуючи всі його теорії), також більшою мірою діє досить спонтанно: існує безліч варіантів того, як може скластися їх діалог, та що він, наприклад, відповість зараз в конкретний момент часу. Наміри учасників завжди розмиті (ми можемо зрозуміти, чого хочемо один від одного не одразу, сконструювати більш ясну картину разом в ході процесу, або навіть зробити це постфактум за деякий час, чи не зрозуміти зовсім, увы) Це логічно, тому що окрім свідомих частин, взаємодія відбувається також на несвідомому рівні). Автори також виділяють імпровізацію, варіативність, надмірність. Якщо якесь повідомлення не було "отримано", пацієнт намагатиметься донести його ще раз у різних формах (або й програти ситуацію як розігрування чи відігравання).

Концепції варіативності та надмірності нагадують також теорію наративних похідних, яку конструює Ферро. Наприклад, людина відчуває фонову (прото)емоцію болю, гніву, помсти. Тоді вона розповість спогад, як одного разу хуліган вдарив її по носу, а вона у відповідь зламала йому телефон. Потім згадає сон, в якому машина збила невинну тваринку, пацієнт наздогнав водія і посадив його до в'язниці. Потім розкаже нещодавню історію, як хтось поводився дуже невиховано в магазині, і так далі. (Якщо звісно, в неї взагалі буде настрій ділитись.)

За відсутності визначеності, протоколів, такого великого поля для співтворчості (і співхаосу) комунікація здається вкрай непередбачуваною. Але, що цікаво, коли двоє людей "налаштовані один на одного", вони все ж можуть вийти на одну "головну" дорогу. (Скажімо, у випадку вище "все дороги ведут в Рим", тобто всі невеликі доріжки, з їх можливими відгалуженнями і міні-темами для обговорення, ведуть до почуттів болю і люті).

Не існує лише одного правильного шляху для діади, проте є ті (дуже різні), що приводять до приблизно однакового пункту призначення. У біології для цього є спеціальний термін — принцип еквіфінальності — феномен, коли різноманітні ідіосинкратичні шляхи виявляються еквівалентними.

#нотатки

З усім тим, у відповідь на статтю BCPSG про недбалість та співтворчість, Лінда Мейєс [посилання буде в файлі з перекладом нижче] пише критичний коментар. Вона підтвержує, що все, чого ми хочемо знати як молоді або досвідчені клініцисти — що ж насправді допомагає нашим пацієнтам. І шукати відповіді, безсумнівно, можна на різних рівнях.

При цьому вона підкреслює виключну описовість підхода авторів, і те, що вони не пропонують ніяких змін у техніці, або в реорганізації роботи. Мейєс вважає, що все описане (і вище, і в статті) відноситься до повсякденного соціального дискурсу (тобто люди просто завжди так спілкуються, і психоаналіз не становить ніякого виключення), тому не варто вводити купу нових слів.

З іншого боку, Лінда Мейєс пише, що, здається, все про що говорить Бостонська група — це про важливість наших щирих спроб зрозуміти один одного, і створити спільний сенс. Дійсно, в основі позитивного терапевтичного впливу (серед іншого) лежить активність двох людей, які намагаються порозумітись, і особливо цінними в перспективі виявляються моменти, коли це не вдається відразу, породжуючи спроби і помилки, і нові спроби.

Незмінна таємниця, яка знову і знову об'єднує нас у стосунках, полягає в тому, що ми ніколи не можемо достеменно знати, що на думці в іншої людини, але за найкращих обставин ми допитливі і готові багато чого пробачити, якщо відчуваємо в іншому цікавість до нас самих.

#нотатки #психоаналіз

#стаття #переклад #психоаналіз

В австралийской мифологии, время, которое существовало до первой точки исторического отсчёта, и до создания всего материального, называют Временем сновидений [Dreaming]. Этот термин описывает мифологическую эру — сакральный период, когда мир населяли метафизические сущности, духи, герои со сверхъестественными способностями. В этом времени, например, Млечный путь мог быть рекой, связанной с жилищем божества-создателя.

В основе термина лежит слово alcheringa, используемое народом аранда (австралийскими аборигенами). Часть alcheri переводят по-разному: вечный, несотворенный, сон, что-то, не имеющее начала. При этом в одном из диалектов глагол, означающий «видеть сон», это altjirerama; буквально он звучит как «видеть Бога». В английском также используют: everywhen, world-dawn, unfixed in time, abiding law.

Во времена «сновидения» был разработан наш нынений ландшафт (рельеф, небесные светила, флора и фауна), а также заложены образцы (архетипы) всех человеческих коммуникаций и социального поведения (ритуалы, моральный кодекс, хоз. штуки и т.п.) Говорят, мифические «прасобытия» являются «кирпичиками» дальнейшей модели мира. Напоминает ли это что-то?

В отдельные моменты, абориген, если воспринимать Время сновидений как обозначение системы тотемических символов, может «владеть» определенным сновидением. Например, он может владеть сновидением кенгуру, акулы, медового муравья, барсука, либо же любым сном, связанным с его землёй или ландшафтом. В той же системе иногда считается, что и до, и после жизни дух человека также существует во Времени сновидений, и ребёнок появляется на свет только благодаря рождению через мать и работу духа земли.

#заметки

Франсуаза Дольто: Всё в жизни ваших детей из-за вас, но не по вашей вине.

#цитата

Дольто прочеркивала, что ребенок - это симптом семьи, говорила, что все в жизни детей из-за родителей, но это не их вина. Как можно понимать это?

Родители могут злиться на детей, могут уставать от них, это часть нормальной жизни человека и этого не избежать. Более того, эта не-идеальность порождает необходимые разочарования, чтоб человек вышел из мира потребностей в мир желания.

Бывает ли вред нанесенный детям злонамеренным? Бывает. И ребенок вправе ненавидеть за это, но в конечном счете это настолько неестественно, что в этом тоже нет вины, хотя есть ответственность. Судьба такого родителя сложилась так, что он не смог стать тем, кем должен был стать.

Занадто оголене життя Франца Кафки

Співвідношення автора (його біографічних даних) і тексту — завжди спірна/підозріла тема. Однак з Кафкою виникає певна особливість. Моріс Бланшо вимовив про це такі слова: «занадто оголене життя». Йому йшлося про те, що ми знаємо про Кафку надзвичайно багато, те, чого ми зазвичай не знаємо про інших авторів. Окрім власне романів, новел ми маємо біографію Франца від його близького друга (це ніби само собою претендує на деяку «правду»), а також епістолярні твори (листи до Філіції, до Мілени, лист до батька). Приватна любовна переписка перетворюється на грандіозні епістолярні романи й розглядається як самостійний текст. Лист до батька визначити і обмежити ще складніше. Що це? Особистий документ чи літературний твір? Письменник сказав все те, що хотів сказати батьку, однак цей лист прочитав не лише його батько, а й усі решта (буквально усі).

При цьому, з психоаналітичного погляду, коли маємо справу з чимось «занадто оголеним», виникає підозра про примарну «доступність» цього внутрішнього світу. Чим більше оголеність, тим менше насправді може виявитися доступність.

Наприклад, ми знаємо, як ті чи інші особисті події були співзвучні з тим, що описував Кафка, але виявлення внутрішнього взаємозв'язку залишається задачею не з простих.

Читати далі

#книги #нотатки

Твоя любовь для меня – самая бесценная вещь на свете, и, пока она у меня есть, ты не должна думать, что мне нужно что-то большее. Я очень обычный человек, доро­гая моя, но с твоей любовью я буду также и счастливым человеком, а большего не может требовать никто. Успех, как его оценивает мир, и всеобщее почтение вполне приятны, если приходят, но они в значительной мере побочный продукт и, как мне кажется, далеко уступают по важности обычному довольству и счастью.

Уилфред Бион. Письмо Франческе (1985)

#цитата

Картина Сальвадора Дали The Enigma of My Desire (Загадка моего желания, 1929). Бледная спящая голова, напоминающая похожие головы из Постоянства памяти или Великого маструбатора, к которой крепится жутковатый придаток с множеством ячеек. Голова, скорее всего, спит. В объекте, выполненном в форме (отдалённо) мозга, отверстия, в большинстве из которых надпись — ma mere, ma mere, ma mere... С французкого это переводится как моя мать, моя мать, моя мать. На картине есть и другие довольно прямолинейные эдипальные символы; но интересно, что ma mere также может быть игрой слов к memory, и подчёркивать, сколько места на самом деле способна занимать мать человека в его снах, навязчивостях, фантазиях, и — буквально — в мозгу.

В этой работе заложена тоска по материнскому телу; мама Сальвадора умерла от рака груди, когда ему было 17.

В 1930-м выходит сборник «Видимая Женщина», где Дали использует женское тело как центральный объект анализа, и развивает свой параноидально-критический метод.

#заметки