Занадто оголене життя Франца Кафки

Співвідношення автора (його біографічних даних) і тексту — завжди спірна/підозріла тема. Однак з Кафкою виникає певна особливість. Моріс Бланшо вимовив про це такі слова: «занадто оголене життя». Йому йшлося про те, що ми знаємо про Кафку надзвичайно багато, те, чого ми зазвичай не знаємо про інших авторів. Окрім власне романів, новел ми маємо біографію Франца від його близького друга (це ніби само собою претендує на деяку «правду»), а також епістолярні твори (листи до Філіції, до Мілени, лист до батька). Приватна любовна переписка перетворюється на грандіозні епістолярні романи й розглядається як самостійний текст. Лист до батька визначити і обмежити ще складніше. Що це? Особистий документ чи літературний твір? Письменник сказав все те, що хотів сказати батьку, однак цей лист прочитав не лише його батько, а й усі решта (буквально усі).

При цьому, з психоаналітичного погляду, коли маємо справу з чимось «занадто оголеним», виникає підозра про примарну «доступність» цього внутрішнього світу. Чим більше оголеність, тим менше насправді може виявитися доступність.

Наприклад, ми знаємо, як ті чи інші особисті події були співзвучні з тим, що описував Кафка, але виявлення внутрішнього взаємозв'язку залишається задачею не з простих.

Читати далі

#книги #нотатки

Твоя любовь для меня – самая бесценная вещь на свете, и, пока она у меня есть, ты не должна думать, что мне нужно что-то большее. Я очень обычный человек, доро­гая моя, но с твоей любовью я буду также и счастливым человеком, а большего не может требовать никто. Успех, как его оценивает мир, и всеобщее почтение вполне приятны, если приходят, но они в значительной мере побочный продукт и, как мне кажется, далеко уступают по важности обычному довольству и счастью.

Уилфред Бион. Письмо Франческе (1985)

#цитата

Картина Сальвадора Дали The Enigma of My Desire (Загадка моего желания, 1929). Бледная спящая голова, напоминающая похожие головы из Постоянства памяти или Великого маструбатора, к которой крепится жутковатый придаток с множеством ячеек. Голова, скорее всего, спит. В объекте, выполненном в форме (отдалённо) мозга, отверстия, в большинстве из которых надпись — ma mere, ma mere, ma mere... С французкого это переводится как моя мать, моя мать, моя мать. На картине есть и другие довольно прямолинейные эдипальные символы; но интересно, что ma mere также может быть игрой слов к memory, и подчёркивать, сколько места на самом деле способна занимать мать человека в его снах, навязчивостях, фантазиях, и — буквально — в мозгу.

В этой работе заложена тоска по материнскому телу; мама Сальвадора умерла от рака груди, когда ему было 17.

В 1930-м выходит сборник «Видимая Женщина», где Дали использует женское тело как центральный объект анализа, и развивает свой параноидально-критический метод.

#заметки

У 2016 році Ґаліт Атлас (американська реляційна психоаналітикиня) пише книжку, яку називає за мотивами Далі — The Enigma of Desire. Ця праця присвячена невідомим та нерепрезентативним аспектам сексуальності, зародження яких Атлас вбачає вже в комунікації мати-дитина (на противагу більш зрілим едіповим штукам, коли з'являється повноцінний трикутник).

Тема видається інтуїтивно зрозумілою, але важкодосяжною, мабуть тому, що це стосується до-едіпового модусу. Як дочки та сини, ми все життя діалогізуємо з тілом матері; як жінки та чоловіки, внутрішньо стикаємося з її ідентичністю й зберігаємо її частини всередині себе.

Для Фройда те, що він визначав як примітивне, мало бути замінене мовою та логічною структурою. Проте саме це "примітивне" і є ядром загадки (як пуповина сновидіння, далі якої Ф. вже не йшов). Атлас показує, що саме зв'язок з матір'ю, з пуповиною є репрезентацією невідомих і таємничих аспектів нашого існування, включаючи народження і смерть. Про схоже заявляє і Мельцер в теорії естетичного конфлікту, коли описує напругу, яку викликають у немовляти загадкові якості матері. Ніби існує "прекрасна матір [the beautiful mother]", до якої можна доторкнутися, відчути, і є її невідомі аспекти, невидиме нутро. (У нашій культурі жінки в принципі вважаються більш загадковими, не в останню чергу тому, що їхні статеві органи розташовані всередині. Хоча у чоловіків також є приховані елементи.)

Авторка пропонує спосіб мислення про еротичний досвід як про стан свідомості, що пов'язує нас з матеріалом, зафіксованим у тілі. Для цього вона вводить такі одиниці як Загадкове [Enigmatic] та Прагматичне [Pragmatic]. Прагматичний аспект сексуальності пов'язаний з раннім досвідом з реальною матір'ю, реальною сенсорною взаємодію з нею (це про патерни збудження, регуляції, дотику, погляду, голосового ритму тощо). Але фізичний зв'язок матері та дитини — лише одна з детальок зародження сексуального. Інший же рівень пов'язаний із неочевидним зв'язком з матір'ю та екзистенційним світом, що той породжує. Мова йде про загадкове послання, спантеличуючу імпліцитну комунікацію та передачу загадкових значень з несвідомого матері у свідомість і тіло дитини. (Те, що ще називають спокушанням до життя).

Секс через тіло пов'язує нас з нашими ранніми прагматичними втратами, з тілом матері: її дотиком, поглядом, обіймами та віддзеркаленням. Водночас секс приводить до контакту з відчуттям, що виходить за межі самого тіла і за межі самого об'єкта, з Загадковою втратою, яка не пов'язана з власне об'єктом.

Це глибока форма туги, і така туга передбачає відчуття ранньої втрати з сумом і надією на віднайдення. Але що саме ми втратили і тепер шукаємо, щоб віднайти? Ми можемо думати про ці втрачені елементи як про прагматичні (тобто вони засновані на тузі за справжнім первісним об'єктом), і, з іншого боку, як про загадкові (пов'язані з бажанням знову з'єднатися з невідомими частинами світу і нас самих).

[версия ру]

#нотатки #психоаналіз

Совершенно особенное удовольствие при чтении Фрейда (Ф.) получаешь не только от его мастерских спекуляций, но и от литературного таланта (например, когда Ф. говорит об удалённых зубах, как о преступниках, которых казнили под наркозом; или, встретив пациентку в горах, замечает: "посмотрим, насколько привольно чувствуют себя неврозы на высоте более 2000 метров"), и от случаев, когда он ещё занимался гипнозом, и дерзнул (его выражение) шутки ради сделать то или иное.

Вот несколько дерзновений (все из истории Эмми фон Н.), узнав которые "ни один аналитик не сможет удержаться от сочувственной улыбки".

🔸1. Пациентка рассказывает много историй про санаторий "...таль" (первая часть названия скрыта из соображений конфиденциальности). Под гипнозом Ф. внушает ей, что пребывание в санатории было так давно, что название она вспомнить полностью не может. И каждый раз, пытаясь произнести его, будет по ошибке говорить то "...берг", то "...таль", "...вальд" и т.д. Так оно и вышло. Забавно, что в дальнейшем упоминая это место, Ф. и сам использует такую формулировку: "это случилось с ней некогда в ...берге (...тале, ...вальде)".

🔸2. Ф. рекомендовал пациентке усиленное питание и обильное питьё, но заметил, что ест она очень мало, а воду вообще почти не пьёт. Оказалось, щелочная вода ей по каким-то причинам противна. Ситуацию не изменил даже гипноз: пациентка отказывалась выполнять предписания и бросала на Ф. злобные взгляды. Тогда он поставил ей ультиматум: "Я сообщил, что даю ей сутки на размышление, дабы она уяснила, что живот у неё болит только от страха; по истечению этого срока я спрошу её, полагает ли она по-прежнему, будто стакан минеральной воды и скромная трапеза могут вызвать восьмидневное расстройство желудка, и если она ответит утвердительно, то я попрошу её уехать". На войне за здоровье клиента все способы хороши? :)

🔸3. Пациентка считает, что гипноз на неё больше не действует. Чтобы убедить её в обратном, Ф. пишет на клочке бумаги несколько слов. Он внушает ей, что сегодня за обедом, налив ему вина, она попросит Ф. наполнить бокал и ей, но потом воскликнет: "Нет, благодарю, я лучше не буду!" А затем достанет у себя из кармана его записку. За обедом сцена была разыграна точно по сценарию Ф. Никто ни о чём не догадался, даже несмотря на то, что пациентка в обычной жизни не пила. Как и было запланировано, сначала попросив вина, она с облегчением произнесла: "Нет, благодарю, я лучше не буду!" А запустив руку в карман, извлекла из него бумажку с этими же словами.

#исследования_истерии #шутки

Юлия Кристева о меланхолии:

Я пытаюсь сказать вам о бездонной печали, той несообщаемой боли, которая порой поглощает нас и зачастую на длительное время, заставляя потерять вкус к любой речи, любому действию, вкус к самой жизни. Это отчаяние не отвращение, которое предполагало бы, что я остаюсь способной к желанию и творению, пусть и негативным, но, несомненно, существующим. В депрессии, когда само мое существование готово рухнуть, его бессмыслица не трагична — она представляется мне очевидной, оглушающей и неизбежной.

Откуда поднимается это черное солнце? Из какой безумной галактики его тяжелые невидимые лучи доходят до меня, пригвождая к земле, к постели, обрекая на немоту и отказ? [...]

Я живу живым мертвецом, оторванным, кровоточащим, обращенным в труп куском плоти, в замедленном ритме или в промежутке, в стертом или раздутом времени, поглощенном болью... Непричастная чужому смыслу, чуждая и случайная для наивного счастья, я извлекаю из своей хандры высшую, метафизическую ясность. На границах жизни и смерти меня иногда охватывает горделивое ощущение, что я свидетель бессмыслицы Бытия, откровения абсурдности всех связей и существ. [...]

Больной депрессией — атеист, лишенный смысла, лишенный ценностей. Он как будто принижает себя из страха или неведения Потустороннего. Между тем, каким бы атеистом он ни был, отчаявшийся является мистиком, он цепляется за свой до-объект, будучи немым и непоколебимым адептом своего собственного невысказываемого вместилища. Именно эту юдоль необычного освящает он своими слезами и своим наслаждением.

#цитата

Про мене та запис на зустріч: https://alena.bartosh.online/

Переклала ще одну статтю від італійської психоаналітикині, яка займається клінічним втіленням пост-біоніанської традиції. Вона пише про біонівську теорію поля — Bion Field Theory. Це теорія, що інтегрує біонівський підхід до ідеї мислення (писала про це тут і тут) з концепцією аналітичного поля, сформульованою Баранже.

Враховуючи відправну точку цих розробок — а саме оніричну модель розуму — психоаналіз розглядається як час та (заразом) місце для того, щоб сновидіти з іншим ті сни, які ми не можемо снити наодинці; а поле — одночасно як інструмент та місце такого оніричного продукування.

П'єтрантоніо Віолетта (авторка) згадує ревері, негативну здатність, особливі для Біона категорії О та К, а також трансформації в сновидіння (про це є шедевральна стаття тут).

Це все, напевно, дивні слова, іноді просто букви, особливо до того, як встигнеш до них звикнути. Але за ними знаходиться дуже проста ідея жахливої складності. Ідея-висновок полягає в тому, що якраз розуміння, знання не здатні фундаментально змінити людину, допомогти їй еволюціонувати. Це можливо лише через становлення, перетравлення, певну міфотворчу діяльність щодо емоційного досвіду, яким ми населені.

Така постійна "міфотворча" активність, функція Шахерезади (і майже фотосинтезу :)), трансформація в сновидіння, мрії, створення наративів та персонажів, і чого завгодно ще, це, взагалі-то, і є ознакою добре працюючого людського розуму. (Принаймні в цьому дискурсі.)

Відчуття існування людини як особистості залежить від того, чи належить вона до племені оповідачів історій, а не просто до технічного персоналу.

[версия ру]

#нотатки #психоаналіз

#переклад #стаття

Ми ненавидимо слова, якщо вони завжди були звернені до нас лише для того, щоб встановити правила і ніколи не давали імені нашому почуттю.

П'єтрантоніо Віолетта. Чому біоніанська теорія поля? (2018)

#цитата

Писать в канале (как и где-либо ещё) — намного полезнее, чем его читать. Так появилось это место. Мне всегда хотелось, чтобы оно, в лучших традициях эскапизма, было оторвано от реальности, и служило убежищем для разрозненных психоаналитических интересов. Надеюсь, так оно есть, и будет в будущем. Второй идеей было защитить его от любой рекламы, в том числе моей собственной. Однако какая-то доля физического присутствия всё равно оказалась важной, особенно сейчас, когда стала очевидной и наша физическая хрупкость.

Тож якщо ви шукаєте, де і з ким все ще можна побути оффлайн, є гарна можливість — раз на три місяці місяці в Києві проходить Школа від Української асоціації реляційного психоаналізу та психотерапії. Це тепла, затишна та практично-орієнтована подія. Серед гостей 17 листопада будуть Мар'яна Великодна, Оксана Ткачова, Тарас Левін та інші, але, що більш важливо, можливо там будете і ви? Вся інформація тут.

Також колеги регулярно набирають нові групи на навчальні курси.

Из Бразильских лекций Биона (перевод: А. Скуртул).

Один знаменитый генерал однажды сказал: "Чтобы быть генералом, не нужно быть очень умным (intelligent), но нужно уметь использовать те мозги (brains), которые у вас есть, пока вас бомбят и обстреливают." Это звучит не очень драматично, но я думаю, большинство психоаналитиков знают, каково это – давать интерпретацию перед пациентом. Это звучит просто. Трудно сказать, почему это не так. Пришлось бы сказать: "Если это так просто, как вы думаете, идите и попробуйте." Если вы можете попробовать, и если ни у вас, ни у вашего пациента не случится того, что мы свободно называем срывом (breakdown), и вы выживете, то оба человека будут психически сильнее после этого опыта. Писатель Бейджхот (1872) сказал: "Сильных людей привлекают сильные идеи, а сильные идеи привлекают сильных людей и делают их еще сильнее". В психоанализе два человека осмеливаются задавать вопросы о том, что они забыли, и о том, чего они не знают, и в то же время должны быть способны жить в настоящем. В результате они действительно становятся сильнее.

#цитата

Руйнівниця Лол

Для П'єтрантоніо Віолетти критерієм придатності до аналізу є те, чи з'являються в неї в процесі зустрічей з пацієнтом/клієнтом якісь образи-ревері.

У статті вона описує мінімум трьохрічну роботу з 9-тилітнью дівчинкою Лолою (3р/тижд), що прийшла з надмірною вагою, дислексією та погано розвиненим мовленням. Віолетта називає це "...бульбашкою, повною речей, про які не можна сказати; можливо, тому, що не можна говорити, якщо не знаєш алфавіту емоцій." Перший рік дівчинка поводила себе майже як вчителька, робила все за власним розкладом (малювання, гімнастика, ігри), та забороняла аналітикині розмовляти, чи навіть думати про неї: можна було лише дивитись та слухати. Тиша між ними схожа на комендантську годину мовчання.

Аналіз все ж дав свої плоди, і Лола починає робити успіхи в школі, заводить друзів, більш відкрито поводить себе вдома. Після чого батьки вирішують передчасно покінчити з їх зустрічами. Атмосфера в кабінеті стає дуже напруженою: Лола спустошує скриню з іграшками, нишпорить по меблях і трощить, топче, жбурляє і рве всі речі. На спроби все це обговорити чи пошукати сенс того, що відбувається, вона кричить: "Ти справді тупа стара курка... Я ж казала тобі замовкнути...!!!! Зрозуміла? Дура!"

"Ввам доведеться важко працювати, щоб це прибрати!" Віолетта фантазує про Французьку революціїю 1968 року... Насильство, що виражає бунт проти нестерпного статус-кво, насильство, що є антифоном до змін. Витримати таке цунамі непросто.

#стаття

Руйнівниця Лол, ч.2

На одній із сесій, коли Лола знову послідовно обезголовлює та калічить ляльок, Віолетті в голову приходить образ, який вона починає виписувати на маленьких клаптиках порваного паперу єдиним уцілівшим олівцем.

Жила-була одна “Руйнівниця”. Лол. Вона була інтелігентною дівчинкою, з багатою, ніжною душею... Одного разу її раптово підхопила дивна лихоманка.

Лола зацікавилась та попросила прочитати, що там пише її аналітик. Прослухавши, вона засміялась: "Мені подобається назва! Пишіть далі, це буде єдиний комікс, який я не знищу". Так поступово, тиждень за тижнем створюється цілий комікс з історією, яку клієнтка не проти послухати (в той час як усі інші слова все ще під забороною).

i. Вона не знала як і не знала чому. Але раптом її охопило непереборне бажання все розбити. І чим більше вона ламала, різала й трощила, тим більше їй хотілося ламати, різати й трощити.
ii. Лікар приїхав до Лол додому і повідомив її мамі: "Мадам, здається, це лихоманка... А якщо це лихоманка, то щось її викликало: несвіжа їжа, мікроби або, можливо, комашка, яких так багато перед Різдвом... Може, Лол нам допоможе..."
iii. Мама Лол відповіла: "Лікарю, у нас тут невелика проблема: Лол ненавидить слова... здається, вони її турбують... особливо коли у неї лихоманка..."

І так далі... Коли історія була розказаною, перед Різдвом (канікулами), Лола попросила зібрати всі речі, що вона поламала, в одну кучку, а цілі — в іншу. Їй хотілось навести порядок та все упорядкувати.

Лола ненавидить слова, можливо, тому, що звук слів, які говорять про емоції, може мати вібрації нестерпної інтенсивності для вух, які ніколи не чули їх раніше.

[ру версия клинической зарисовки]

#стаття

Недавно посетила выставку «Кола Сільваші» (Український дім, 2024) с работами Тиберия Сильваши и его учеников. Первый же зал — это продолговатая, увешанная предметами искусства комната, с квадратным белым коридором на входе. Как выяснилось позже, — коридор правда квадратный, но то, что было ошибочно принято мною за его стандартную «белость» — на самом деле тоже элемент живописи.

Сильваши предлагает различать культуру и искусство (как набор готовых репрезентаций против рискованной идеи осваивать необжитые территории самостоятельно). А ещё картину и живопись. Поскольку первая существует в рамках (простите) рамки, предлагает какое-то поле интерпретаций или проделывает эту работу по расшифровке «реальности» за тебя; более того — картина фиксирует зрителя в заранее заготовленной точке (сейчас чаще всего встретим прямую перспективу, где предполагается, что смотрящий стоит в центре, «вне» полотна). То есть, картина, упрощённо, — зеркало или окно в мир. Тогда как чистая живопись — безсубъектна, бесцельна, она ничего не объясняет и сама не нуждается в объяснениях. Посетителям выставки раздали огромные буклеты, но вместо привычных текстов на тему «что хотел сказать автор», там значились только имена, годы и странные названия экспонатов. Вроде «Unnoscriptd object», «Unnoscriptd object (2)», «Самоосознание» и проч. Живопись в этой перспективе — не окно, а лишь плоскость, покрытая красками, которая, как предполагается, будет взаимодействовать с тобой напрямую.

Современный художник такой парадигмы стремится субъективизировать «зрителя», чтобы тот не просто смотрел на поверхность полотна, но воспринимал его в полном объёме: красочные наслоения, тени, рельефы, световые рефлексы; и замечал все маленькие события, которые при этом возникают в нём самом. Другой отличительной особенностью нефигуративной «живописи» есть то, что если ты что-то и чувствуешь рядом, этот эффект полностью утратится при её тиражировании или цифровом воспроизводстве. Смотреть на фото цветного прямоугольника, взывающего к твоим ощущениям своей рельефностью, — почти так же, как пытаться опьянеть при помощи фотографии бутылки. Или так со всем искусством?

Что думаете?

#заметки

Любопытно, как всё это складывается в историческом контексте, в том числе в связи с психоанализом.

Ведь до определённого момента представление о человеке в основном строилось вокруг его места в космическом порядке, который был божественно обусловлен. Средневековая философия представляла человека частью целого, с фиксированным местом в иерархии существ, управляемой Богом.

Революционное «Cogito, ergo sum» Декарта (XVII век) перенесло центр философского исследования с внешних структур на внутренний опыт (как основу для знания). Существование стало подтверждаться через самосознание, а картезианский субъект оказался точкой отсчёта, через которую можно осмыслять реальность. Такая центрация концептуально соотносится с изобретением прямой перспективы, которую связывают с именем итальянского архитектора Филиппо Брунеллески (XV век). Прямая перспектива подразумевает наше обычное восприятие, когда далёкие объекты кажутся маленькими, а дороги сужаются к горизонту. (Как поверить в то, что это старо, но не старо как мир?) По сути дела, субъективная точка зрения стала важнейшим элементом искусства Возрождения: картины выглядят «правильными», подчёркивая централизованную позицию наблюдателя.

Далее психоанализ совершает нечто радикальное — децентрирует субъект. (Есть что-то, что я о себе знаю, есть что-то, чего не знаю, и я никогда не равен самому себе, не тождественен в этом смысле.) Появляется сюрреализм, абстракционизм, художники движутся к концепциям, предпочитающим «неопределённые» точки зрения, и освобождаются от заданных смыслов или форм. Творцы вроде Казимира Малевича создают опыт без «центральной точки» — здесь больше нет единой, фиксированной перспективы, навязанной зрителю, и зритель больше не «владеет» изображением.

В наши дни, в таком творчестве как у Сильваши нет намерения показать что-либо вне самого акта живописи; здесь проявляется «живопись как процесс», где важен сам акт созерцания, а не отражение чего-то фиксированного и внешнего.

Учитывая мою низкую осведомлённость в искусстве и его теориях, первой мыслью после столкновения с современными (не)картинами обычно является мысль о каком-то примитивизме, упрощении возвышенного, деперсонализации и недостатке символизма. С другой стороны, я думаю о том, что и современный субъект переживается как фрагментарный, находящийся в процессе постоянного становления. Это субъект, у которого больше нет фиксированной позиции, единой структуры или точки зрения. Возможно, это делает его более открытым, но и более уязвимым.

В психоанализе аналогичное движение можно наблюдать в переходе к теориям, связанным с понятием «поля», или реляционной теории множественного селф. Этот сдвиг отражает уход от стабильного субъекта, который обладает устойчивым, "центрированным" опытом, Эго, к субъекту, который существует в сети отношений и постоянно изменяется в зависимости от контекста. Тут есть процессуальность, многозначность, текучесть опыта. Такое искусство, как у Сильваши, не нуждается в интерпретациях; так и некоторые психоаналитические подходы акцентируют опыт присутствия и переживания без немедленного «объяснения».

Двое людей вступают в свободное «поле», не зная наперед, какие образы, фантазии или идеи могут возникнуть.

#заметки