Жильбер Дяткін про гроші:

Тема оплати — одна з найбільш обговорюваних серед психотерапевтів-початківців. Як говорити з клієнтом про оплату? Чи брати гроші за пропущені сеанси? Чи працювати за передоплатою, особливо в онлайн-реаліях? Чи припиняти терапію, якщо у клієнта немає грошей і як це зробити?

"Фройд описує недоліки безкоштовного лікування у пацієнтів — і у жінок, і у чоловіків. У випадку жінок збільшується ризик виникнення любові в перенесенні, у чоловіків — ризик появи протесту проти батька. Крім того, безкоштовна терапія не дає достатньої мотивації до її завершення і сприяє появі деяких обмежень психоаналізу. Тому в 1918 році Фрейд приходить до висновку, що оплата сеансів зберігає "клімат нейтральності".

Розмірковуючи про роль грошей, Ж. Дяткін говорить про їх структуруючу і символізуючу роль, про те, що оплата звернена до "принципу реальності" і разом з тим дозволяє працювати з несвідомими репрезентаціями пацієнта, опрацьовувати негативні почуття (злість і агресію), які при безкоштовній роботі пацієнт може приховувати через страх "не догодити" аналітику.

"Приймаючи рішення про зміну оплати, аналітик повинен подумати, що стоїть за цим бажанням. Чи не є це заздрістю до підвищення доходу пацієнта? Або бажанням його образити? Важливо розуміти, як пов'язані події зовнішньої реальності (бажання аналітика змінити оплату) з внутрішньою реальністю пацієнта, з його особистою історією. Оскільки завдання аналізу в тому, щоб внутрішня реальність наділяла сенсом події зовнішньої реальності".

#цитата@psychoanalytic_fields

Антоніно Ферро (італійський психоаналітик пост-біоніанець) виділяє наступні лінії розлому між різними клініко-теоретичними профілями психоаналізу (простіше кажучи, відповідає на питання "за якими критеріями відрізняються підходи і техніки"):

1. Наявність чи відсутність акценту на операції історичної реконструкції. Чи важливо зробити свідомим те, що раніше було несвідомим? Чи мета в підвищенні емоційної напруги, яку може витримати розум? Якщо реконструкція представляється важливою, чи надається їй статус "достовірної", або ж вона розглядається на одному рівні з іншими діалектами/сценаріями тут-і-тепер і.т.д. — і є приводом розвитку α-функції?

2. Значення, яке надається ряду сновидних проявів під час сесії. Одні аналітики вбачають сни як значущий матеріал клієнта, який треба розтлумачити, інші зосереджуються на активності власних "сновидінь" прямо під час сесії — тобто на виникненні у своїй свідомості образів, спогадів, ревері. Третій варіант — розглядати сесію цілком як сон. Перед будь-якою фразою можна додати: "Мені приснилося, що..." Тоді, як зазначає Ферро, будь-яка розповідь або персонаж фактично стає частиною серії голограм, які фіксують емоційну реальність поля.

3. Ступінь реальності, що приписується комунікаціям клієнта. Інакше, як ми слухаємо? Слухання може бути історично-реалістичним (зовнішнє тут існує і впливає буквально), націленим на внутрішній світ (який визнається не менш реальним ніж зовнішній), або повністю "онейричним", коли все є лиш певними образами на службі сновидінь.

4. Ставлення до правди і брехні. Інакше, чому вірити? (Як ілюстрація, фройдівські метання щодо "реальності" сексуальних домагань до його пацієнток) Спектр простягається від історичної правди до "правди" емоційного контакту і правди функціонування внутрішнього світу, до розгляду будь-яких фактів сесії як вигадок.

5. Модальності інтерпретації. Реконструюючі, інтерпретації перенесення і в перенесенні; ненасичені або насичені інтерпретації поля або в полі; а також спільно сконструйовані інтерпретації (co-pense [спів-думання]).

6. Концепції перенесення та стосунків. Різні підходи різною мірою визнають суб'єктивність аналітика (десь це взагалі не приймається, інші (напр., Біон) переймалися психічним функціонуванням аналітика досить скрупульозно, навіть не в загальному, а "в цей даний день"). Також, в залежності від свого теоретичного направлення, ми будемо звертати більше уваги на ті чи інші речі: едіпальні конфлікти, доедіпальні, психотичні тривоги тощо.

7. Концепції сексуальності та ін.

9. Критерії "аналізованості", критерії припинення аналізу, критерії визначення "хвороби" та одужання тощо.

Цікаво, чому автор обрав саме такий порядок викладу?

Незалежно від обраних моделей, Ферро перераховує три інваріанти, які роблять використання терміну психоаналіз "законним": а) переконання в існуванні несвідомого; б) повага до незмінних елементів сеттінгу, в) асиметрія, в якій аналітик бере на себе повну відповідальність.

[На базі Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field (2009)]

#нотатки

«Правда — это всегда то, что мы говорим, а не то, что знаем. Если бы у нас не было возможности говорить и писать, правды бы не существовало. Было бы только то, что есть.»

Сьюзен Зонтаг

#цитата

Читаю книгу Джуди Леопольд Кантровиц (2006) насчёт сохранения конфиденциальности в психоаналитических текстах. Тема нетривиальная. Джуди провела интервью со 141 публикующим виньетки аналитиком и опросила 47 пациентов, которые нашли, случайно или нет, тексты о себе.

Все без исключения аналитики согласны, что нужно убирать демографические данные человека, но дальнейшую маскировку делают по-разному. Ряды первых меняли не так много, и редко спрашивали у пациента согласия на публикацию, считая, что материал всецело принадлежит им. С 1980 года, когда вышла мощная статья про взаимное влияние в паре и модель двух персон, что подсветило важность контрпереноса, и то, что терапевт тоже субъективен, стали больше интересоваться получением согласия. Ну а маскировка стала включать в себя изменение возраста, пола, идентификаций, профессии, количества членов семьи, географической позиции; некоторые специально добавляют мелкие фальшивые детальки, чтобы добавить правдоподобности (на пример, пациент не пришел на сессию из-за наводнения в жаркой стране, а про него пишут, что его машина застряла в снегу во время метели). Кто-то приводит только короткие зарисовки, чтобы не описывать весь случай, ну а кто-то меняет даже содержание снов. Это хорошее движение — в сторону заботы о пациенте — только так и могло быть. Но в то же время странно осознавать, что огромная часть всех существующих виньеток — фикшн, прошедший через много стадий фильтрации, от субъективного восприятия терапевта до намеренных перестановок и искажений.

Из забавного — треть опрошенных аналитиков сказали, что хотя бы раз в жизни (как правило, на старте карьеры) писали статьи о себе. Так, будто они описывают пациента. Потому что считали, что это лучший материал для иллюстрации, проработанный много раз. Потом некоторые жалели. Первыми это, конечно, всё равно сделала семья Фройд: Анна описывала некоторые свои сны так, будто ей их принёс пациент, а потом анализировала их «своим рабочим голосом». У Гелены Дойч была попытка написать о роскошной клиентке, которой аналитик завидовал, но в этом описании находят, что она ссылалась на собственную биографию. В общем, никогда не знаешь, про кого ты в действительности читаешь в этих книжках.

#заметка@psychoanalytic_fields

Депресія - надлишок інтелектуального життя.

Джузеппе Чівітарезе

#цитата

Когда создавался этот канал, я ничего не знала о теории поля, за исключением запутанной схемки Курта Левина. Только что, пока писала пост по следам лекций Чивитарезе, вспомнилась фраза: «Как корабль назовешь, так он и поплывет». В этом точно что-то есть.

В тексте
- взгляд Джузеппе (итальянский психоаналитик постбионианец) на положение дел в современном психоанализе;
- про сеттинг;
- почему сеттинг может быть важен для психотической части личности;
- зависимость развития субъекта от отношений;
- кратко о патогенезе понятия «перенос».

#статья #заметки #психоанализ

[укр версія] Коли створювався цей канал, я нічого не знала про теорію поля, за винятком заплутаної схемки Курта Левіна. Щойно, поки писала пост по слідах лекцій Чівітарезе, згадалася фраза: «Як корабель назвеш, так він і попливе». У цьому точно щось є.

У тексті
- погляд Джузеппе (італійський психоаналітик постбіоніанець) на стан справ у сучасному психоаналізі;
- щодо сетінгу;
- чому сетінг може бути важливим для психотичної частини особистості;
- залежність розвитку суб'єкта від стосунків;
- коротко про патогенез поняття «перенесення».

#стаття #нотатки #психоаналіз

Депресія — невизнання свого безсилля.

Роман Кечур

#цитата

Со мной поделились интересной статьёй «Вреден ли психоанализ?» авторства Альберта Эллиса (1998). Автор около 10 лет изучал психоанализ, после чего разочаровался и создал своё направление — рационально-эмоциональную поведенческую терапию. Постепенно отделяясь от институции Хорни и др. Эллис получал много негодования, что, пожалуй, усилило его пристрастность в этом тексте. На пример, он пишет, что многим клиентам психоаналитическая терапия сломала жизнь, но совсем не указывает, кто эти люди, сколько их, как они пришли к такому выводу.

Среди основных «вредностей» Эллис выделяет: толерирование пассивной позиции (вместо того, чтобы идти и решительно всё менять, клиента вынуждают сидеть, а то и лежать, и много лет рассказывать «ненужные» детали своей жизни), прививание зависимости (все терапевты это делают, но психоаналитики с особой беспощадностью), акцент на бесполезных эмоциях вместо работы с неправильными установками и поведением, пособничество конформизму (принять себя таким как есть вместо стремления к улучшениям), запутанность (автор убеждён, что клиенты — в конце статьи он даже использует слово «жертвы» — психоанализа не понимают навязанных сложных интерпретаций, и соглашаются с ними только из-за переноса). Дальше Эллис делает такой ход: всё, что есть хорошим, или «успешным» случаем он называет отхождениями от психоаналитической техники отдельных более адекватных особей.

Один из его тезисов: Чему психоанализ не может научить личность, так это следующему: «Ты можешь всегда безоговорочно принимать самого себя, даже если я, твой психоаналитик, отчасти не принимаю тебя, поскольку твоя собственная ценность для тебя самого остаётся в твоей жизни, твоём существовании, а не в том, как сильно кто-либо принимает тебя».

Наверное, были какие-то ответные тексты на эту статью, но в целом тут применим ответ Гуссерля на враждебную полемику О. Кюльпе: «Критический ответ невозможен ввиду того, что непонимание настолько полное, что от смысла моих утверждений не осталось ничего».

Тем не менее, если смотреть на эти пункты как на отдельные опасности/риски терапии в любом подходе, или как на страхи относительно собственной пассивности, можно почерпнуть нечто полезное.

#заметки