Читаю книгу Джуди Леопольд Кантровиц (2006) насчёт сохранения конфиденциальности в психоаналитических текстах. Тема нетривиальная. Джуди провела интервью со 141 публикующим виньетки аналитиком и опросила 47 пациентов, которые нашли, случайно или нет, тексты о себе.

Все без исключения аналитики согласны, что нужно убирать демографические данные человека, но дальнейшую маскировку делают по-разному. Ряды первых меняли не так много, и редко спрашивали у пациента согласия на публикацию, считая, что материал всецело принадлежит им. С 1980 года, когда вышла мощная статья про взаимное влияние в паре и модель двух персон, что подсветило важность контрпереноса, и то, что терапевт тоже субъективен, стали больше интересоваться получением согласия. Ну а маскировка стала включать в себя изменение возраста, пола, идентификаций, профессии, количества членов семьи, географической позиции; некоторые специально добавляют мелкие фальшивые детальки, чтобы добавить правдоподобности (на пример, пациент не пришел на сессию из-за наводнения в жаркой стране, а про него пишут, что его машина застряла в снегу во время метели). Кто-то приводит только короткие зарисовки, чтобы не описывать весь случай, ну а кто-то меняет даже содержание снов. Это хорошее движение — в сторону заботы о пациенте — только так и могло быть. Но в то же время странно осознавать, что огромная часть всех существующих виньеток — фикшн, прошедший через много стадий фильтрации, от субъективного восприятия терапевта до намеренных перестановок и искажений.

Из забавного — треть опрошенных аналитиков сказали, что хотя бы раз в жизни (как правило, на старте карьеры) писали статьи о себе. Так, будто они описывают пациента. Потому что считали, что это лучший материал для иллюстрации, проработанный много раз. Потом некоторые жалели. Первыми это, конечно, всё равно сделала семья Фройд: Анна описывала некоторые свои сны так, будто ей их принёс пациент, а потом анализировала их «своим рабочим голосом». У Гелены Дойч была попытка написать о роскошной клиентке, которой аналитик завидовал, но в этом описании находят, что она ссылалась на собственную биографию. В общем, никогда не знаешь, про кого ты в действительности читаешь в этих книжках.

#заметка@psychoanalytic_fields

Депресія - надлишок інтелектуального життя.

Джузеппе Чівітарезе

#цитата

Когда создавался этот канал, я ничего не знала о теории поля, за исключением запутанной схемки Курта Левина. Только что, пока писала пост по следам лекций Чивитарезе, вспомнилась фраза: «Как корабль назовешь, так он и поплывет». В этом точно что-то есть.

В тексте
- взгляд Джузеппе (итальянский психоаналитик постбионианец) на положение дел в современном психоанализе;
- про сеттинг;
- почему сеттинг может быть важен для психотической части личности;
- зависимость развития субъекта от отношений;
- кратко о патогенезе понятия «перенос».

#статья #заметки #психоанализ

[укр версія] Коли створювався цей канал, я нічого не знала про теорію поля, за винятком заплутаної схемки Курта Левіна. Щойно, поки писала пост по слідах лекцій Чівітарезе, згадалася фраза: «Як корабель назвеш, так він і попливе». У цьому точно щось є.

У тексті
- погляд Джузеппе (італійський психоаналітик постбіоніанець) на стан справ у сучасному психоаналізі;
- щодо сетінгу;
- чому сетінг може бути важливим для психотичної частини особистості;
- залежність розвитку суб'єкта від стосунків;
- коротко про патогенез поняття «перенесення».

#стаття #нотатки #психоаналіз

Депресія — невизнання свого безсилля.

Роман Кечур

#цитата

Со мной поделились интересной статьёй «Вреден ли психоанализ?» авторства Альберта Эллиса (1998). Автор около 10 лет изучал психоанализ, после чего разочаровался и создал своё направление — рационально-эмоциональную поведенческую терапию. Постепенно отделяясь от институции Хорни и др. Эллис получал много негодования, что, пожалуй, усилило его пристрастность в этом тексте. На пример, он пишет, что многим клиентам психоаналитическая терапия сломала жизнь, но совсем не указывает, кто эти люди, сколько их, как они пришли к такому выводу.

Среди основных «вредностей» Эллис выделяет: толерирование пассивной позиции (вместо того, чтобы идти и решительно всё менять, клиента вынуждают сидеть, а то и лежать, и много лет рассказывать «ненужные» детали своей жизни), прививание зависимости (все терапевты это делают, но психоаналитики с особой беспощадностью), акцент на бесполезных эмоциях вместо работы с неправильными установками и поведением, пособничество конформизму (принять себя таким как есть вместо стремления к улучшениям), запутанность (автор убеждён, что клиенты — в конце статьи он даже использует слово «жертвы» — психоанализа не понимают навязанных сложных интерпретаций, и соглашаются с ними только из-за переноса). Дальше Эллис делает такой ход: всё, что есть хорошим, или «успешным» случаем он называет отхождениями от психоаналитической техники отдельных более адекватных особей.

Один из его тезисов: Чему психоанализ не может научить личность, так это следующему: «Ты можешь всегда безоговорочно принимать самого себя, даже если я, твой психоаналитик, отчасти не принимаю тебя, поскольку твоя собственная ценность для тебя самого остаётся в твоей жизни, твоём существовании, а не в том, как сильно кто-либо принимает тебя».

Наверное, были какие-то ответные тексты на эту статью, но в целом тут применим ответ Гуссерля на враждебную полемику О. Кюльпе: «Критический ответ невозможен ввиду того, что непонимание настолько полное, что от смысла моих утверждений не осталось ничего».

Тем не менее, если смотреть на эти пункты как на отдельные опасности/риски терапии в любом подходе, или как на страхи относительно собственной пассивности, можно почерпнуть нечто полезное.

#заметки

Страта Санта-Клауса, ч.1

1951 рік, Франція. Люди радіють різдвяним святам. У сім'ях триває приємна підготовка до зустрічі з Санта-Клаусом/Дідом Морозом. Тим часом церква засуджує цю, не таку вже й давню для Франції, традицію, і вважає, що постать Санта-Клауса відображає язичницьку інтерпретацію свята. Ніби люди відвертаються від християнства на користь малозначущого міфу, і парафіян це не влаштовує.

У Святвечір у місті Діжон католики та протестанти об'єдналися, і публічно влаштували «дещо». Про це масове та досить яскраве «дещо» потім ще довго писали в газетах. У той же день місцеві кореспонденти зафіксували:

На очах у дітей на площі перед катедрою Діжона спалили Санта-Клауса
(Діжон, 24 грудня диспетчерська служба France-Soir)

Санта-Клауса повісили на решітці собору, після чого спалили на очах 250-ти дітей. Спочатку зайнялася вогнем біла борода, потім жертва зникла в диму. Церковники аплодували. Більшість горожан прийняли цей жест аж ніяк не схвалюючи, думки розділились, люди обурено захищали право своїх дітей вірити у щось сентиментальне та миле.

Наступного дня члени міської ради опублікували повідомлення про те, що убитий Санта воскресне «сьогодні» о шостій годині вечора. В офіційному пресрелізі зазначалося, що Санта-Клаус радо запрошує дітей на площу, де він опуститься у світлі прожекторів прямо на дах мерії.

#нотатки

Аутодафе Санта-Клауса, Франція (1951-1952)

Страта Санта-Клауса, ч.2

Ця історія безкінечно цікава і сама по собі, але її також взявся дослідити Клод Леві-Строс. Ділюся з вами перекладом його есе «Страта Санта-Клауса» або «Санта-Клауса спалили як єретика». У тексті йдеться про походження Різдва, новорічної ялинки, наших осінніх та зимових ритуалів і обрядів, що, взагалі-то, виявляються не такі вже й «наші», а геть загальнолюдські.

Наприклад, він показує, як деталь образу «у Санти в упряжці є північні олені» пов'язана з тим, що зали для різдвяних англійських балів у часи Відродження мали бути прикрашені певними трофеями — головами північних оленів.

Або як Санта/Дід Мороз направду постає дитячим богом, якому діти поклоняються та пишуть листи, а він може їх нагородити або покарати. На цьому, до речі, Леві-Строс будує розділення між віковими когортами в нашому суспільстві (де віра в Санта-Клауса — єдиний принциповий критерій для розділення). Є діти, які в нього вірять, і дорослі, що не вірять, але підтримують ілюзію малечі великою кількістю обманів. Леві-Стросс каже, що при першому наближенні це зрештою міф чи обряд ініціації, який дозволяє тримати молодь у слухняності, і встановлювати різницю у статусі людей.

Ну а при глибшому розгортанні виявляється, що діти під час таких свят уособлюють собою радикальну Іншість, а більш прицільно — мертвих. І процеси, що протікають під час Різдва направду (ну хоча б на думку дослідника) починаються ще раніше, аж від Гелловіну, коли мертві проникають в світ живих. Л.-С. описує як тут діють архаїчні механізми та способи мислення, і як ми обходимося з нашим ставленням до смерті, що саме по собі воно вже закарбоване в способі проводити новорічні свята.

Вставай, добра дружино, і не лінуйся
Доки ти тут, хліб свій зароблятимеш;
Прийде час, і ти помреш,
І не будеш мати ні голоду, ні їжі, ні хліба.
(Шотландська «колядка» XVIII століття)

#нотатки #психоаналіз

#переклад #стаття