Депресія - надлишок інтелектуального життя.

Джузеппе Чівітарезе

#цитата

Когда создавался этот канал, я ничего не знала о теории поля, за исключением запутанной схемки Курта Левина. Только что, пока писала пост по следам лекций Чивитарезе, вспомнилась фраза: «Как корабль назовешь, так он и поплывет». В этом точно что-то есть.

В тексте
- взгляд Джузеппе (итальянский психоаналитик постбионианец) на положение дел в современном психоанализе;
- про сеттинг;
- почему сеттинг может быть важен для психотической части личности;
- зависимость развития субъекта от отношений;
- кратко о патогенезе понятия «перенос».

#статья #заметки #психоанализ

[укр версія] Коли створювався цей канал, я нічого не знала про теорію поля, за винятком заплутаної схемки Курта Левіна. Щойно, поки писала пост по слідах лекцій Чівітарезе, згадалася фраза: «Як корабель назвеш, так він і попливе». У цьому точно щось є.

У тексті
- погляд Джузеппе (італійський психоаналітик постбіоніанець) на стан справ у сучасному психоаналізі;
- щодо сетінгу;
- чому сетінг може бути важливим для психотичної частини особистості;
- залежність розвитку суб'єкта від стосунків;
- коротко про патогенез поняття «перенесення».

#стаття #нотатки #психоаналіз

Депресія — невизнання свого безсилля.

Роман Кечур

#цитата

Со мной поделились интересной статьёй «Вреден ли психоанализ?» авторства Альберта Эллиса (1998). Автор около 10 лет изучал психоанализ, после чего разочаровался и создал своё направление — рационально-эмоциональную поведенческую терапию. Постепенно отделяясь от институции Хорни и др. Эллис получал много негодования, что, пожалуй, усилило его пристрастность в этом тексте. На пример, он пишет, что многим клиентам психоаналитическая терапия сломала жизнь, но совсем не указывает, кто эти люди, сколько их, как они пришли к такому выводу.

Среди основных «вредностей» Эллис выделяет: толерирование пассивной позиции (вместо того, чтобы идти и решительно всё менять, клиента вынуждают сидеть, а то и лежать, и много лет рассказывать «ненужные» детали своей жизни), прививание зависимости (все терапевты это делают, но психоаналитики с особой беспощадностью), акцент на бесполезных эмоциях вместо работы с неправильными установками и поведением, пособничество конформизму (принять себя таким как есть вместо стремления к улучшениям), запутанность (автор убеждён, что клиенты — в конце статьи он даже использует слово «жертвы» — психоанализа не понимают навязанных сложных интерпретаций, и соглашаются с ними только из-за переноса). Дальше Эллис делает такой ход: всё, что есть хорошим, или «успешным» случаем он называет отхождениями от психоаналитической техники отдельных более адекватных особей.

Один из его тезисов: Чему психоанализ не может научить личность, так это следующему: «Ты можешь всегда безоговорочно принимать самого себя, даже если я, твой психоаналитик, отчасти не принимаю тебя, поскольку твоя собственная ценность для тебя самого остаётся в твоей жизни, твоём существовании, а не в том, как сильно кто-либо принимает тебя».

Наверное, были какие-то ответные тексты на эту статью, но в целом тут применим ответ Гуссерля на враждебную полемику О. Кюльпе: «Критический ответ невозможен ввиду того, что непонимание настолько полное, что от смысла моих утверждений не осталось ничего».

Тем не менее, если смотреть на эти пункты как на отдельные опасности/риски терапии в любом подходе, или как на страхи относительно собственной пассивности, можно почерпнуть нечто полезное.

#заметки

Страта Санта-Клауса, ч.1

1951 рік, Франція. Люди радіють різдвяним святам. У сім'ях триває приємна підготовка до зустрічі з Санта-Клаусом/Дідом Морозом. Тим часом церква засуджує цю, не таку вже й давню для Франції, традицію, і вважає, що постать Санта-Клауса відображає язичницьку інтерпретацію свята. Ніби люди відвертаються від християнства на користь малозначущого міфу, і парафіян це не влаштовує.

У Святвечір у місті Діжон католики та протестанти об'єдналися, і публічно влаштували «дещо». Про це масове та досить яскраве «дещо» потім ще довго писали в газетах. У той же день місцеві кореспонденти зафіксували:

На очах у дітей на площі перед катедрою Діжона спалили Санта-Клауса
(Діжон, 24 грудня диспетчерська служба France-Soir)

Санта-Клауса повісили на решітці собору, після чого спалили на очах 250-ти дітей. Спочатку зайнялася вогнем біла борода, потім жертва зникла в диму. Церковники аплодували. Більшість горожан прийняли цей жест аж ніяк не схвалюючи, думки розділились, люди обурено захищали право своїх дітей вірити у щось сентиментальне та миле.

Наступного дня члени міської ради опублікували повідомлення про те, що убитий Санта воскресне «сьогодні» о шостій годині вечора. В офіційному пресрелізі зазначалося, що Санта-Клаус радо запрошує дітей на площу, де він опуститься у світлі прожекторів прямо на дах мерії.

#нотатки

Аутодафе Санта-Клауса, Франція (1951-1952)

Страта Санта-Клауса, ч.2

Ця історія безкінечно цікава і сама по собі, але її також взявся дослідити Клод Леві-Строс. Ділюся з вами перекладом його есе «Страта Санта-Клауса» або «Санта-Клауса спалили як єретика». У тексті йдеться про походження Різдва, новорічної ялинки, наших осінніх та зимових ритуалів і обрядів, що, взагалі-то, виявляються не такі вже й «наші», а геть загальнолюдські.

Наприклад, він показує, як деталь образу «у Санти в упряжці є північні олені» пов'язана з тим, що зали для різдвяних англійських балів у часи Відродження мали бути прикрашені певними трофеями — головами північних оленів.

Або як Санта/Дід Мороз направду постає дитячим богом, якому діти поклоняються та пишуть листи, а він може їх нагородити або покарати. На цьому, до речі, Леві-Строс будує розділення між віковими когортами в нашому суспільстві (де віра в Санта-Клауса — єдиний принциповий критерій для розділення). Є діти, які в нього вірять, і дорослі, що не вірять, але підтримують ілюзію малечі великою кількістю обманів. Леві-Стросс каже, що при першому наближенні це зрештою міф чи обряд ініціації, який дозволяє тримати молодь у слухняності, і встановлювати різницю у статусі людей.

Ну а при глибшому розгортанні виявляється, що діти під час таких свят уособлюють собою радикальну Іншість, а більш прицільно — мертвих. І процеси, що протікають під час Різдва направду (ну хоча б на думку дослідника) починаються ще раніше, аж від Гелловіну, коли мертві проникають в світ живих. Л.-С. описує як тут діють архаїчні механізми та способи мислення, і як ми обходимося з нашим ставленням до смерті, що саме по собі воно вже закарбоване в способі проводити новорічні свята.

Вставай, добра дружино, і не лінуйся
Доки ти тут, хліб свій зароблятимеш;
Прийде час, і ти помреш,
І не будеш мати ні голоду, ні їжі, ні хліба.
(Шотландська «колядка» XVIII століття)

#нотатки #психоаналіз

#переклад #стаття

Сегодня на лекции, когда речь зашла про нашу экзистенциальную неопределённость и сложности с идентичностью, Иван Данилевский вспомнил очень интересный случай Каспара Гаузера, мальчика, известного в Германии XIX века своей таинственной судьбой. В какой-то момент уже юношей он «появился» в Нюрнберге, ничего не зная о мире, и почти не говорил. Каспар разве что повторял своё имя. Одна версия утверждала, что его много лет держали взаперти в тёмном подвале, другая, или дополнительная, — что он выходец из королевской семьи. Лорды назначали награды за раскрытие его происхождения. Но к сожалению, через несколько лет этого человека смертельно ранил ножом какой-то неизвестный, и тот умер.

На памятном камне, установленном в том месте, написали: «Тут неизвестно кто был убит неизвестно кем».

#заметки #по_следам_лекций@psychoanalytic_fields

Біолог Д'Арсі Томпсон обрав для своєї книги «Про ріст і форму» незвичайний фронтиспіс (ілюстрація перед титульним аркушем) — фото молочної краплі, що падає у ту ж рідину. На знімку, зробленому з витримкою 1/50 000 секунди, видно, як бризки утворюють візерунок: ідеально кругла крапелька розпадається на зазубрини, увінчані крихітними шариками, 24 шарики загалом. Наводячи й інші приклади, автор каже, що складні форми фізичного світу, які змінюються дуже-дуже швидко, часто нагадують біологічні форми, що їх набувають окремі види протягом тривалого проміжку часу. У випадку з крапелькою — результат схожий на будову кишковопорожнинних (медузи, гідри тощо). Тобто фізичний і біологічний світи підкорюються одним і тим же морфологічним законам, що їх уможливлюють інваріантні взаємозв'язки.

#нотатки

Коштовності етнолога, ч.2

Ну а що ж тоді можна сказати про відповідність «молочної фігурки» з іншим, здається, більш очевидним об'єктом для порівняння? А саме з таким рукотворним виробом як графська корона.

Примітно, що саме графська або герцогська корона має такий «відкритий» вигляд, у той час, як королівська (імператорська) — робиться «закритою», та складається з двох півкіл, що сходяться у верхній точці. У цьому другому, імператорському варіанті можна також вгледіти подібність до однієї зі стадій атомного вибуху — коли хмара, вже піднявшись, розширюється та закривається. Газоподібний стан має ще вищий рівень нестабільності, ніж рідкий.

Таким чином, корони, що взагалі-то не мають нічого спільного з біологією, були створені у часи, коли настільки швидкоплинні стани матерії не піддавалися фіксації, це було лиш мистецькими забаганками ювелірів. Проте водночас навіть «чиста творчість», найвільніші фантазії людського розуму виявляють свою пов'язаність зі світом та деякими реаліями всередині самого себе.

#нотатки #антропологія

Коштовності етнолога, ч.3

Леві-Строс протиставляє нестабільність явищ, зафіксованих у формі цих урочистих предметів, та матеріали, з яких вони зроблені. Адже корони завжди прикрашались коштовними каменями, які, разом з металом (залізо, срібло, золото) самого виробу, становлять найбільш стабільні тіла у фізичному світі — те, що називається «нетлінним». То головна мета ювелірного мистецтва — асоціювати та поєднувати крайні стани, які здатна приймати матерія? Саме коштовностям вдається поєднувати міцність і крихкість (тремтливі листочки золота, тоненькі квіточки), закарбовувати тверді геометричні камені в граціозній та примхливій «живій» оправі.

Так, люди в минулому не могли зафіксувати форму, яку на долю секунди приймає вибух газу, або розбризкана рідина, але їм був доступний ширший образ нестабільності — досить коротка та ризикована доля кожної людини. Життя як миттєвий сплеск на воді.

З давніх-давен люди носять на своєму тілі у якості прикрас щось тверде і міцне; опозиція стабільного-нестабільного приймає тут вигляд протиставлення твердого та м'якого. Леві-Строс описує плем'я бороро в Бразилії, для яких життя виражається через активність і твердість, а смерть — через розм'якшення, інерцію. У тілі (тваринному чи людському) вони розрізняють дещо м'яке (плоть, що потім буде гнити), і тверде (нетлінні частини: кігті, дзьоб, пір'я, зуби, мушлі). Навіть якшо прикраса/амулет ламалися, було дуже важливо відразу їх замінити, хоча б шматочком дерева. Ці предмети стоять на сторожі тілесних отворів, які є найбільш вразливими місцями м'яких частин: рот, вуха, руки та ноги, і т.д. По суті, прикраси здатні «перетворити» м'яке на тверде; вони замінюють небажані частини тіла, які провіщають смерть. Коштовності буквально дарують життя.

Поети в Індії оспівували золото як еквівалент небесного сонця на землі: «Золото безсмертне, як і сонце; золото кругле, бо сонце кругле.» Схожу річ скаже і Карл Маркс тридцять століть потому: «Вони виглядають ... як застигле світло, підняте з підземного світу.» Тобто знову світло, деякий невловний елемент, перетворюється на стабільний твердий метал.

Ми поєднуємо стійкі матеріали з нестійкими формами, та навпаки, суміщаємо міцне і крихке, передаємо ці вироби з покоління в покоління, та, зрештою, розігруємо так алегорію ідеального світу, де такі б протиріччя просто не існували.

#нотатки #антропологія #психоаналіз

Гений — человек, который способен задействовать свои психотические механизмы таким образом, что это способствует здоровью и росту.

Энни Райнер, ссылаясь на Биона

#цитата

В недавнем разговоре о музыке мы с @hortusconclususss неожиданно пришли к выводу, что среди всех музыкальных инструментов особое беспокойство вызывает аккордеон. Вы замечали? Именно аккордеон обладает необъяснимой травматической силой, безусловно действующей на зрителя/слушателя. Почему?

Вот наша попытка ответить с психоаналитическо-философской перспективы.

Возможно, ключ к этому вопросу кроется в том, что аккордеон — инструмент, который буквально дышит. Сама структура инструмента — увесистые мехи, которые медленно раздвигаются и сжимаются, издавая звук через внутренние язычки (буквально голосовые связки!), — делает его чем-то вроде перверсивного óргана; он становится механизмом для вынесенных наружу лёгких — внутреннего пространства тела, которое обычно спрятано под кожей и не демонстрируется внешнему взгляду. То, что в нормальном порядке вещей скрыто и недоступно, настаивает тут на своём присутствии, нарушая символическую ткань. И аккордеону это свойственно в практически непристойно откровенной манере.

Так, можно было бы, например, сказать, что семейство духовых инструментов представляет из себя точно такой символический избыток, однако...

Читать дальше

#заметки

Психоаналитические страшилки на тему конфиденциальности и не только 🦇

Об этой психоаналитикине редко вспоминают, однако весомый вклад в детскую тематику, в том числе анализ посредством рисования и игр, внесла австрийка Гермина Хуг-Хельмут. В 1910 году она (с бекграундом учёной-физика) начинает свой анализ у И. Задгера, а всего через год пишет свою первую работу «Анализ сновидения пятилетнего мальчика». Для сравнения, Анне Фройд тогда исполнялось 16 лет, Винникоту — 15, а Дольто и вовсе было 3.

С Хуг-Хельмут связано, как минимум, две интересных истории. Во-первых, она публикует «Дневник девочки-подростка», о котором сообщает, что это записи, предоставленные 14-ти летней девочкой. В них авторка достаточно откровенно описывает развитие своей сексуальности. Добро «Дневнику» дали и Ференци, и Саломе, и Цвейг, а Фройд даже написал для него предисловие, в котором назвал «жемчужиной». К сожалению, позже в официальной версии появились сомнения; допускали, что тексты принадлежали самой сорокалетней Гермине. Фройд высокую оценку отзывает, а книгу изымают из продаж.

А вторая трагичная история состоит в том, что Хуг-Хельмут немало времени проводила с сыном своей сводной сестры — Рудольфом. Поскольку сестра погибла, ей пришлось взять мальчика под свою опеку. Многие статьи аналитикини включают наблюдения за ним (конечно, без получения его согласия), в том числе в довольно мрачном ключе: авторка видит этого ребёнка как "садистично-любопытного" и извращённого. Спустя много лет Рудольф задушил тётю подушкой. Он признаётся, что хотел украсть деньги, а ещё сильно злился, что был для неё лишь подопытным кроликом. После выхода из тюрьмы, Рудольф подал в суд на Венское психоаналитическое общество, за то, что то сделало его жизнь достоянием широкой общественности.

Странная деталь происшествия — за несколько дней до смерти Гельмина составила завещание (хотя ей было не больше 55-ти). В нём она просит не публиковать никакие отчёты о её работе, даже в академических целях. Именно с этим связывают то, что заслуги этой женщины в области детского психоанализа так и не были по достоинству признаны.

#заметки@psychoanalytic_fields #психоанализ

«Стерте задоволення» (2020; переклад 2024) Катрін Малабу — водночас стримана і смілива, багатообіцяюча, але й така, що трохи спотикається об саму себе. Хороший історичний екскурс в проблематику позбавлення жінок політичної та еротичної автономії. Авторка показує, наскільки фалоцентричним є іноді філософський й, до того ж, психоаналітичний дискурс. Малабу звертається до Фройда, Лакана, Марі Бонапарт, Дольто тощо. Показує, як саме Фройд відмовляється від кліторальної фази сексуального розвитку жінки, як від чогось «неповноцінного», прирівнюючи її сексуальність до репродуктивних функцій.

#книга@psychoanalytic_fields

Окремої уваги заслуговує дослідження різних значень слова «німфа»: у його міфологічному ключі (адже німфи — майже богині, живі сили природи або фемінізована версія сатирів з незліченними еротичними пригодами); в анатомічному розумінні (німфами називали також статеві органи жінки); у значенні певного романтичного образу, ідеї (коли йдеться про чоловічу «музу»), і, нарешті, проміжні випадки — німфетки, німфоманки. Малабу ілюструє, що всі ці значення засадничо ґрунтуються на патріархальному уявленні, що «німфи» не отримують задоволення. З іншого боку, парадоксальним є те, що жіноча еротика може будуватись геть по-іншому, адже саме жінка здатна насолоджуватись «просто так», без прив'язки до репродуктивної ідеї.

P.S. Декілька місяців авторка готувала передмову до українського видання. Шкода, що для українок в неї не знайшлося інших слів, окрім як сказати, що «ситуація є надзвичайно складною».

#книга@psychoanalytic_fields

Перекладаю статтю Томаса Огдена "Про психоаналітичне письмо" (2005; повна версія скоро з'явиться на каналі). В ній він розповідає про свої практики опису випадків й генерування психоналіт. теорії, а також трохи аналізує, як це роблять інші.

Менш із тим, деякі речі можуть бути дуже цікавими й в розрізі супервізій, чи будь-яких текстів, що створюють психоаналітики про своїх клієнтів. Огден впевнений, що такий текст має сприйматися більш як "вигадка", ніж фактичне перерахування того, що сталося. Це пояснюється тим, що за допомогою композиції, підібраних слів тощо (тут автор стає письменником, заразом з усіма доступними письменникам засобам), в тексті має передаватися емоційний досвід процесу. Ми не можемо передавати будь-який життєвий досвід напряму іншій людині, але можемо відтворювати щось схоже для читача, буквально занурюючи його в цю атмосферу.

Як писав Біон (фраза спрощена мною), складно репрезентувати те, що було в переживаннях, однак трохи легше відтворити ці переживання так, щоб зробити з читачем щось, що зробилося [на сесії] з тобою. Ясно, що цей аспект буде присутнім в будь-якому описі (бо ми робимо це не лише свідомо, але й несвідомо). Розглянемо, в скороченому вигляді, приклад, що його наводить Томас.

#нотатки

Це вступна частина до однієї зі статей, у якій Огден знайомить нас зі своїм новим клієнтом А.:

Через кілька днів після того, як ми з паном А. домовилися про зустріч для первинної консультації, його секретарка зателефонувала і скасувала зустріч з туманних причин, пов'язаних з діловими зобов'язаннями пана А. Через кілька тижнів він зателефонував мені, щоб попросити вибачення за скасування та попросити призначити іншу зустріч. На нашій першій сесії пан А., чоловік віком близько сорока років, розповів, що вже давно хотів розпочати психоаналіз (його дружина також проходила аналіз), але все відкладав. Він швидко додав (ніби відповідаючи на очікуване "терапевтичне" запитання): "Я не знаю, чому я боявся аналізу". Він продовжив: "Хоча моє життя ззовні виглядає дуже добре — я успішний на роботі, у мене дуже хороший шлюб і троє дітей, яких я дуже люблю, — я майже весь час відчуваю, що щось страшенно не так". [Вживання паном А. фраз "боюся аналізу", "дуже люблю" і "страшенно не так" здалося мені тривожними несвідомими спробами вдавати відвертість, хоча насправді він майже нічого мені не повідомив]. Я сказав, що те, що пан А. попросив секретарку говорити за нього, наштовхує мене на думку, що він може відчувати, що його власний голос і його власні слова якось підводять його. Пан А. подивився на мене, як на божевільного, і відповів: "Ні, мій мобільний телефон не працював, і замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки, я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати".

На що падає ваша увага? Що б ви сказали про цей випадок?