Страта Санта-Клауса, ч.1

1951 рік, Франція. Люди радіють різдвяним святам. У сім'ях триває приємна підготовка до зустрічі з Санта-Клаусом/Дідом Морозом. Тим часом церква засуджує цю, не таку вже й давню для Франції, традицію, і вважає, що постать Санта-Клауса відображає язичницьку інтерпретацію свята. Ніби люди відвертаються від християнства на користь малозначущого міфу, і парафіян це не влаштовує.

У Святвечір у місті Діжон католики та протестанти об'єдналися, і публічно влаштували «дещо». Про це масове та досить яскраве «дещо» потім ще довго писали в газетах. У той же день місцеві кореспонденти зафіксували:

На очах у дітей на площі перед катедрою Діжона спалили Санта-Клауса
(Діжон, 24 грудня диспетчерська служба France-Soir)

Санта-Клауса повісили на решітці собору, після чого спалили на очах 250-ти дітей. Спочатку зайнялася вогнем біла борода, потім жертва зникла в диму. Церковники аплодували. Більшість горожан прийняли цей жест аж ніяк не схвалюючи, думки розділились, люди обурено захищали право своїх дітей вірити у щось сентиментальне та миле.

Наступного дня члени міської ради опублікували повідомлення про те, що убитий Санта воскресне «сьогодні» о шостій годині вечора. В офіційному пресрелізі зазначалося, що Санта-Клаус радо запрошує дітей на площу, де він опуститься у світлі прожекторів прямо на дах мерії.

#нотатки

Аутодафе Санта-Клауса, Франція (1951-1952)

Страта Санта-Клауса, ч.2

Ця історія безкінечно цікава і сама по собі, але її також взявся дослідити Клод Леві-Строс. Ділюся з вами перекладом його есе «Страта Санта-Клауса» або «Санта-Клауса спалили як єретика». У тексті йдеться про походження Різдва, новорічної ялинки, наших осінніх та зимових ритуалів і обрядів, що, взагалі-то, виявляються не такі вже й «наші», а геть загальнолюдські.

Наприклад, він показує, як деталь образу «у Санти в упряжці є північні олені» пов'язана з тим, що зали для різдвяних англійських балів у часи Відродження мали бути прикрашені певними трофеями — головами північних оленів.

Або як Санта/Дід Мороз направду постає дитячим богом, якому діти поклоняються та пишуть листи, а він може їх нагородити або покарати. На цьому, до речі, Леві-Строс будує розділення між віковими когортами в нашому суспільстві (де віра в Санта-Клауса — єдиний принциповий критерій для розділення). Є діти, які в нього вірять, і дорослі, що не вірять, але підтримують ілюзію малечі великою кількістю обманів. Леві-Стросс каже, що при першому наближенні це зрештою міф чи обряд ініціації, який дозволяє тримати молодь у слухняності, і встановлювати різницю у статусі людей.

Ну а при глибшому розгортанні виявляється, що діти під час таких свят уособлюють собою радикальну Іншість, а більш прицільно — мертвих. І процеси, що протікають під час Різдва направду (ну хоча б на думку дослідника) починаються ще раніше, аж від Гелловіну, коли мертві проникають в світ живих. Л.-С. описує як тут діють архаїчні механізми та способи мислення, і як ми обходимося з нашим ставленням до смерті, що саме по собі воно вже закарбоване в способі проводити новорічні свята.

Вставай, добра дружино, і не лінуйся
Доки ти тут, хліб свій зароблятимеш;
Прийде час, і ти помреш,
І не будеш мати ні голоду, ні їжі, ні хліба.
(Шотландська «колядка» XVIII століття)

#нотатки #психоаналіз

#переклад #стаття

Сегодня на лекции, когда речь зашла про нашу экзистенциальную неопределённость и сложности с идентичностью, Иван Данилевский вспомнил очень интересный случай Каспара Гаузера, мальчика, известного в Германии XIX века своей таинственной судьбой. В какой-то момент уже юношей он «появился» в Нюрнберге, ничего не зная о мире, и почти не говорил. Каспар разве что повторял своё имя. Одна версия утверждала, что его много лет держали взаперти в тёмном подвале, другая, или дополнительная, — что он выходец из королевской семьи. Лорды назначали награды за раскрытие его происхождения. Но к сожалению, через несколько лет этого человека смертельно ранил ножом какой-то неизвестный, и тот умер.

На памятном камне, установленном в том месте, написали: «Тут неизвестно кто был убит неизвестно кем».

#заметки #по_следам_лекций@psychoanalytic_fields

Біолог Д'Арсі Томпсон обрав для своєї книги «Про ріст і форму» незвичайний фронтиспіс (ілюстрація перед титульним аркушем) — фото молочної краплі, що падає у ту ж рідину. На знімку, зробленому з витримкою 1/50 000 секунди, видно, як бризки утворюють візерунок: ідеально кругла крапелька розпадається на зазубрини, увінчані крихітними шариками, 24 шарики загалом. Наводячи й інші приклади, автор каже, що складні форми фізичного світу, які змінюються дуже-дуже швидко, часто нагадують біологічні форми, що їх набувають окремі види протягом тривалого проміжку часу. У випадку з крапелькою — результат схожий на будову кишковопорожнинних (медузи, гідри тощо). Тобто фізичний і біологічний світи підкорюються одним і тим же морфологічним законам, що їх уможливлюють інваріантні взаємозв'язки.

#нотатки

Коштовності етнолога, ч.2

Ну а що ж тоді можна сказати про відповідність «молочної фігурки» з іншим, здається, більш очевидним об'єктом для порівняння? А саме з таким рукотворним виробом як графська корона.

Примітно, що саме графська або герцогська корона має такий «відкритий» вигляд, у той час, як королівська (імператорська) — робиться «закритою», та складається з двох півкіл, що сходяться у верхній точці. У цьому другому, імператорському варіанті можна також вгледіти подібність до однієї зі стадій атомного вибуху — коли хмара, вже піднявшись, розширюється та закривається. Газоподібний стан має ще вищий рівень нестабільності, ніж рідкий.

Таким чином, корони, що взагалі-то не мають нічого спільного з біологією, були створені у часи, коли настільки швидкоплинні стани матерії не піддавалися фіксації, це було лиш мистецькими забаганками ювелірів. Проте водночас навіть «чиста творчість», найвільніші фантазії людського розуму виявляють свою пов'язаність зі світом та деякими реаліями всередині самого себе.

#нотатки #антропологія

Коштовності етнолога, ч.3

Леві-Строс протиставляє нестабільність явищ, зафіксованих у формі цих урочистих предметів, та матеріали, з яких вони зроблені. Адже корони завжди прикрашались коштовними каменями, які, разом з металом (залізо, срібло, золото) самого виробу, становлять найбільш стабільні тіла у фізичному світі — те, що називається «нетлінним». То головна мета ювелірного мистецтва — асоціювати та поєднувати крайні стани, які здатна приймати матерія? Саме коштовностям вдається поєднувати міцність і крихкість (тремтливі листочки золота, тоненькі квіточки), закарбовувати тверді геометричні камені в граціозній та примхливій «живій» оправі.

Так, люди в минулому не могли зафіксувати форму, яку на долю секунди приймає вибух газу, або розбризкана рідина, але їм був доступний ширший образ нестабільності — досить коротка та ризикована доля кожної людини. Життя як миттєвий сплеск на воді.

З давніх-давен люди носять на своєму тілі у якості прикрас щось тверде і міцне; опозиція стабільного-нестабільного приймає тут вигляд протиставлення твердого та м'якого. Леві-Строс описує плем'я бороро в Бразилії, для яких життя виражається через активність і твердість, а смерть — через розм'якшення, інерцію. У тілі (тваринному чи людському) вони розрізняють дещо м'яке (плоть, що потім буде гнити), і тверде (нетлінні частини: кігті, дзьоб, пір'я, зуби, мушлі). Навіть якшо прикраса/амулет ламалися, було дуже важливо відразу їх замінити, хоча б шматочком дерева. Ці предмети стоять на сторожі тілесних отворів, які є найбільш вразливими місцями м'яких частин: рот, вуха, руки та ноги, і т.д. По суті, прикраси здатні «перетворити» м'яке на тверде; вони замінюють небажані частини тіла, які провіщають смерть. Коштовності буквально дарують життя.

Поети в Індії оспівували золото як еквівалент небесного сонця на землі: «Золото безсмертне, як і сонце; золото кругле, бо сонце кругле.» Схожу річ скаже і Карл Маркс тридцять століть потому: «Вони виглядають ... як застигле світло, підняте з підземного світу.» Тобто знову світло, деякий невловний елемент, перетворюється на стабільний твердий метал.

Ми поєднуємо стійкі матеріали з нестійкими формами, та навпаки, суміщаємо міцне і крихке, передаємо ці вироби з покоління в покоління, та, зрештою, розігруємо так алегорію ідеального світу, де такі б протиріччя просто не існували.

#нотатки #антропологія #психоаналіз

Гений — человек, который способен задействовать свои психотические механизмы таким образом, что это способствует здоровью и росту.

Энни Райнер, ссылаясь на Биона

#цитата

В недавнем разговоре о музыке мы с @hortusconclususss неожиданно пришли к выводу, что среди всех музыкальных инструментов особое беспокойство вызывает аккордеон. Вы замечали? Именно аккордеон обладает необъяснимой травматической силой, безусловно действующей на зрителя/слушателя. Почему?

Вот наша попытка ответить с психоаналитическо-философской перспективы.

Возможно, ключ к этому вопросу кроется в том, что аккордеон — инструмент, который буквально дышит. Сама структура инструмента — увесистые мехи, которые медленно раздвигаются и сжимаются, издавая звук через внутренние язычки (буквально голосовые связки!), — делает его чем-то вроде перверсивного óргана; он становится механизмом для вынесенных наружу лёгких — внутреннего пространства тела, которое обычно спрятано под кожей и не демонстрируется внешнему взгляду. То, что в нормальном порядке вещей скрыто и недоступно, настаивает тут на своём присутствии, нарушая символическую ткань. И аккордеону это свойственно в практически непристойно откровенной манере.

Так, можно было бы, например, сказать, что семейство духовых инструментов представляет из себя точно такой символический избыток, однако...

Читать дальше

#заметки

Психоаналитические страшилки на тему конфиденциальности и не только 🦇

Об этой психоаналитикине редко вспоминают, однако весомый вклад в детскую тематику, в том числе анализ посредством рисования и игр, внесла австрийка Гермина Хуг-Хельмут. В 1910 году она (с бекграундом учёной-физика) начинает свой анализ у И. Задгера, а всего через год пишет свою первую работу «Анализ сновидения пятилетнего мальчика». Для сравнения, Анне Фройд тогда исполнялось 16 лет, Винникоту — 15, а Дольто и вовсе было 3.

С Хуг-Хельмут связано, как минимум, две интересных истории. Во-первых, она публикует «Дневник девочки-подростка», о котором сообщает, что это записи, предоставленные 14-ти летней девочкой. В них авторка достаточно откровенно описывает развитие своей сексуальности. Добро «Дневнику» дали и Ференци, и Саломе, и Цвейг, а Фройд даже написал для него предисловие, в котором назвал «жемчужиной». К сожалению, позже в официальной версии появились сомнения; допускали, что тексты принадлежали самой сорокалетней Гермине. Фройд высокую оценку отзывает, а книгу изымают из продаж.

А вторая трагичная история состоит в том, что Хуг-Хельмут немало времени проводила с сыном своей сводной сестры — Рудольфом. Поскольку сестра погибла, ей пришлось взять мальчика под свою опеку. Многие статьи аналитикини включают наблюдения за ним (конечно, без получения его согласия), в том числе в довольно мрачном ключе: авторка видит этого ребёнка как "садистично-любопытного" и извращённого. Спустя много лет Рудольф задушил тётю подушкой. Он признаётся, что хотел украсть деньги, а ещё сильно злился, что был для неё лишь подопытным кроликом. После выхода из тюрьмы, Рудольф подал в суд на Венское психоаналитическое общество, за то, что то сделало его жизнь достоянием широкой общественности.

Странная деталь происшествия — за несколько дней до смерти Гельмина составила завещание (хотя ей было не больше 55-ти). В нём она просит не публиковать никакие отчёты о её работе, даже в академических целях. Именно с этим связывают то, что заслуги этой женщины в области детского психоанализа так и не были по достоинству признаны.

#заметки@psychoanalytic_fields #психоанализ

«Стерте задоволення» (2020; переклад 2024) Катрін Малабу — водночас стримана і смілива, багатообіцяюча, але й така, що трохи спотикається об саму себе. Хороший історичний екскурс в проблематику позбавлення жінок політичної та еротичної автономії. Авторка показує, наскільки фалоцентричним є іноді філософський й, до того ж, психоаналітичний дискурс. Малабу звертається до Фройда, Лакана, Марі Бонапарт, Дольто тощо. Показує, як саме Фройд відмовляється від кліторальної фази сексуального розвитку жінки, як від чогось «неповноцінного», прирівнюючи її сексуальність до репродуктивних функцій.

#книга@psychoanalytic_fields

Окремої уваги заслуговує дослідження різних значень слова «німфа»: у його міфологічному ключі (адже німфи — майже богині, живі сили природи або фемінізована версія сатирів з незліченними еротичними пригодами); в анатомічному розумінні (німфами називали також статеві органи жінки); у значенні певного романтичного образу, ідеї (коли йдеться про чоловічу «музу»), і, нарешті, проміжні випадки — німфетки, німфоманки. Малабу ілюструє, що всі ці значення засадничо ґрунтуються на патріархальному уявленні, що «німфи» не отримують задоволення. З іншого боку, парадоксальним є те, що жіноча еротика може будуватись геть по-іншому, адже саме жінка здатна насолоджуватись «просто так», без прив'язки до репродуктивної ідеї.

P.S. Декілька місяців авторка готувала передмову до українського видання. Шкода, що для українок в неї не знайшлося інших слів, окрім як сказати, що «ситуація є надзвичайно складною».

#книга@psychoanalytic_fields

Перекладаю статтю Томаса Огдена "Про психоаналітичне письмо" (2005; повна версія скоро з'явиться на каналі). В ній він розповідає про свої практики опису випадків й генерування психоналіт. теорії, а також трохи аналізує, як це роблять інші.

Менш із тим, деякі речі можуть бути дуже цікавими й в розрізі супервізій, чи будь-яких текстів, що створюють психоаналітики про своїх клієнтів. Огден впевнений, що такий текст має сприйматися більш як "вигадка", ніж фактичне перерахування того, що сталося. Це пояснюється тим, що за допомогою композиції, підібраних слів тощо (тут автор стає письменником, заразом з усіма доступними письменникам засобам), в тексті має передаватися емоційний досвід процесу. Ми не можемо передавати будь-який життєвий досвід напряму іншій людині, але можемо відтворювати щось схоже для читача, буквально занурюючи його в цю атмосферу.

Як писав Біон (фраза спрощена мною), складно репрезентувати те, що було в переживаннях, однак трохи легше відтворити ці переживання так, щоб зробити з читачем щось, що зробилося [на сесії] з тобою. Ясно, що цей аспект буде присутнім в будь-якому описі (бо ми робимо це не лише свідомо, але й несвідомо). Розглянемо, в скороченому вигляді, приклад, що його наводить Томас.

#нотатки

Це вступна частина до однієї зі статей, у якій Огден знайомить нас зі своїм новим клієнтом А.:

Через кілька днів після того, як ми з паном А. домовилися про зустріч для первинної консультації, його секретарка зателефонувала і скасувала зустріч з туманних причин, пов'язаних з діловими зобов'язаннями пана А. Через кілька тижнів він зателефонував мені, щоб попросити вибачення за скасування та попросити призначити іншу зустріч. На нашій першій сесії пан А., чоловік віком близько сорока років, розповів, що вже давно хотів розпочати психоаналіз (його дружина також проходила аналіз), але все відкладав. Він швидко додав (ніби відповідаючи на очікуване "терапевтичне" запитання): "Я не знаю, чому я боявся аналізу". Він продовжив: "Хоча моє життя ззовні виглядає дуже добре — я успішний на роботі, у мене дуже хороший шлюб і троє дітей, яких я дуже люблю, — я майже весь час відчуваю, що щось страшенно не так". [Вживання паном А. фраз "боюся аналізу", "дуже люблю" і "страшенно не так" здалося мені тривожними несвідомими спробами вдавати відвертість, хоча насправді він майже нічого мені не повідомив]. Я сказав, що те, що пан А. попросив секретарку говорити за нього, наштовхує мене на думку, що він може відчувати, що його власний голос і його власні слова якось підводять його. Пан А. подивився на мене, як на божевільного, і відповів: "Ні, мій мобільний телефон не працював, і замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки, я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати".

На що падає ваша увага? Що б ви сказали про цей випадок?

1. Початок опису. Початок, окрім першочергової структуруючої функції, може давати уявлення про імпліцитний хід думок аналітика: що з безлічі деталей його цікавить, що привертає його увагу настільки, що він (вона) навіть про це пише. Тут Огден одразу описує певну обіцянку ("ми домовилися про зустріч"), що була порушена. (Для читача це також відображається в тому, як сконструйоване перше речення). Надалі в аналізі (та житті) А. тема обіцянок і зради справді виявляється ключовою.

2. Перший суб'єкт історії. Активна роль в цьому абзаці (підмет, який вперше з'являється як суб'єкт) належить ні аналітику, ні пацієнту, а секретарці ("його секретарка зателефонувала і скасувала зустріч"). Огден вбачає в цьому відсутність пацієнта. Він вважає, що перша сесія все ж відбулася, але А. на ній не було — лише його секретарка. Він пише: "Пацієнт був присутній у формі своєї відсутності в аналізі та (я підозрюю) в багатьох інших частинах свого життя." Ця думка підкріплюється тим, що подальша розповідь А. здалася Т.О. дуже абстрактною, та не відвертою.

3. Ключова тема вступу. Весь абзац побудований на недомовленостях, відсутності, туманності. Про "ділові зобов'язання" А. нічого не відомо, що породжує у Т.О. фантазії про обман, якусь нелегальну роботу, щось деструктивне. Аналітик припускає, що схожим чином сам пацієнт може себе обманювати, щоб щось (несвідоме) приховати.

4. Перший діалог між аналітиком та пацієнтом. Позаяк Т.О. одразу розглядає це невинне скасування зустрічі як прояв перенесення, для нього важливо одразу показати А. і читачам (не пояснити, а саме показати), що означає вступати в психоаналіт. стосунки. Він робить спробу показати, що вже сприймає будь-які дії А. як гідні уваги повідомлення, і від свідомого рівня "пацієнт попросив секретарку говорити за нього" переходить до несвідомого "він може відчувати, що його власний голос і його власні слова підводять його".

Далі Огден іронічно помічає "пан А. подивився на мене, як на божевільного". А. не подобається така дивна інтерпретація, і він звертається до здорового глузду, простих побутових речей, що пояснюють ситуацію. Запису сесії у Т.О. нема, тому він пригадує список причин довільно, і каже, що використовує мову так, щоб передати "відчуття тиску несвідомого". Цікаво, як він пояснює для себе це останнє речення: "Ні, мій мобільний телефон не працював, і замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки, я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати".

"Мій мобільний телефон не працював" — тобто він відчував, що моя інтерпретація заблокувала йому можливість говорити й думати так, як він звик. "Замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки" — тобто він відчував себе безсилим в аналітичному середовищі, де я встановлюю корисливі правила, які, як він боявся, не враховують того, хто він є і що йому потрібно. "Я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати [щоб скасувати зустріч]" — тобто він відмовився підкорятися мені та моїм способам мислення і говоріння, які, як він боявся, я намагався йому нав'язати; він міг би безпечніше спілкуватися, не розмовляючи (за допомогою електронної пошти та секретаря, який говорив би за нього); він міг би спробувати захиститися від моєї влади (і влади своїх власних відгороджених думок і почуттів), використовуючи самообман і уникнення (через скасування першої сесії).

Для Огдена вже в цьому невеликому уривку у зародковій формі міститься вся історія, яка з’являтиметься далі.

#нотатки

Сьогодні мала можливість розказати великій групі про свої дослідження варіацій перенесення-контрперенесення (в рамках Реляційного клубу на базі УАРПП).

Було затишно! Особиста вдячність @Mariia_Pan_kova за запрошення, та всім, хто прийшов послухати :)

Я вірю, що немає нічого нового під сонцем, але завжди можна поглянути на щось старе свіжим і оригінальним поглядом. Жоден письменник не повинен турбуватися про те, що те, що він хоче сказати, вже було сказано. Звичайно, це вже було сказано незліченну кількість разів, але ніколи не було сказано з того погляду, який кожен з нас міг би привнести, якби наважився спробувати.

Коли аналітик-письменник, якому я допомогаю, протестує, і каже, що інші вже вичерпали тему, яку він має намір дослідити, я згадую оповідання Борхеса (1941) "П'єр Менар, автор Дон Кіхота". Вигаданий Борхесом письменник кінця 19-го століття П'єр Менар поставив собі за мету написати "Дон Кіхота" — не завчену транскрипцію, не сучасну версію, й не додаткові розділи до нього, а власне "Дон Кіхота". Йому вдалося написати два розділи книги, з яких Борхес цитує кілька рядків і зіставляє їх з відповідними рядками з "Дон Кіхота" Сервантеса. Читач на власні очі бачить, що обидва набори рядків ідентичні, слово в слово, кома в кому. І все ж Борхес вважає "Дон Кіхота" Менара набагато кращим за Сервантеса: текст Менара, написаний людиною 19-го століття, напрочуд вільний від "місцевого колориту", тобто вільний від декорацій, що складаються з детальних описів іспанського життя 16-го століття. Сервантес нічого б не втратив, відмовившись від цих описових прикрас, бо його читачі 16-го століття, звісно, були знайомі з обставинами їхнього життя та звичаями. А для Менара, письменника 19-го століття, залишити їх поза увагою було геніально.

Для аналітика-письменника середини та кінця 20-го століття геніально по-новому (пере)відкрити перенесення (в тотальній ситуації (Джозеф, 1985)); по-новому прийти до концепції тілесного его (в понятті єдності психіки-соми (Віннікотт, 1949)); натрапити, ніби вперше, на концепцію роботи зі сновидіннями (що розуміється як процес, в якому свідомий пережитий досвід стає доступним несвідомому для психологічної роботи (Біон, 1962)), і так далі, і тому подібне.

Thomas Ogden. On psychoanalytic writing

#цитата

#переклад #психоаналіз