«Женщина, покидающая кабинет психоаналитика»
Ремедиос Варо 1960 г.

Работа испанской художницы-сюрреалистки, которая интересовалась психоанализом, кабаллой, алхимией. Ремедиос Варо была одногруппницей Дали, лекции им читали в том числе Альберт Эйнштейн и Мари Кюри.

Провела чергову лекцію щодо трансферних аспектів в терапії. Дуже сподобалась аудиторія та коментарі учасників! Приходьте наступного разу :)

[Понталіс про сни] Розгляньмо один поширений стереотип: "Минулої ночі мені снився сон, але я пам'ятаю лише його уривки". Ніхто не звертає особливої уваги на таке повідомлення, всі чекають, що буде далі. І тільки, якщо повідомлення повторюється з певною наполегливістю і якщо наступний переказ сновидіння більш-менш зв'язний, воно може бути осмислене інакше: у цьому разі воно вказує на відношення, які суб'єкт намагається підтримувати зі сновидінням-об'єктом у той момент, коли передає його на розгляд третій особі. Тоді очевидний зв'язок з Едіповим комплексом, що спирається на уявлення аналітичної ситуації: "Ви маєте зрозуміти, при чому зробити це так, щоб я переконався, що Ви розумієте, що я жодним чином не відповідаю цьому сновидінню, цьому тілу, на яке дозволяю Вам кинути погляд. Інтерпретувати його, проникнути в нього — у Вашій владі. Проте гостре задоволення, яке ніколи повністю не задовольняється, випробуване мною і побачене Вами тільки мигцем, — моє".

Моя гіпотеза полягає в тому, що кожне сновидіння пов'язане з материнським тілом настільки, наскільки воно є об'єктом аналізу. У представленому мною прикладі аналізований забороняє собі знати його. В інших випадках суб'єкт використовує "аналітичний" метод розкладання на елементи, щоб оволодіти ситуацією за допомогою шматочків тіла сновидіння і так далі. Сама патологія суб'єкта розкривається у "використанні" сновидіння, а не в його змісті. Сновидіння-об'єкт вдруге захоплюється в оральній, анальній і фалічній організації, але спочатку процес сновидіння пов'язаний із матір'ю: розмаїття представлених у ньому тем і навіть той діапазон значень, що воно дає терапії (фекалії, сьогодення, витвір мистецтва, "уявна дитина", "цікавий" орган, фетиш), — усе розгортається на тлі цих виняткових взаємовідносин.

Сновидіння — це насамперед зусилля підтримати неможливе єднання з матір'ю, зберегти неподільну цілісність, повернутися в простір, що передує часу. Ось чому деякі пацієнти побічно вимагають, щоб до їхніх сновидінь не підходили надто близько, щоб тіло сновидіння не торкалися руками й не жували, щоб "уявлення речей" не перетворювали на "уявлення слів". Один з пацієнтів сказав мені: "Це сновидіння більшою мірою приносить мені задоволення, ніж цікавить мене. Воно як картина, складена зі шматочків, колаж".

Jean-Bertrand Pontalis. Dream as an object

#цитата

Сон, що наснився, дарує нам ілюзію, ніби ми можемо досягти того міфічного місця, де немає нічого незв'язного: де реальне — уявне, а уявне — реальне, де слово — це річ, тіло — це душа, водночас тіло-матка і тіло-фалос, де теперішнє — це майбутнє, погляд — це слово, де кохання — це їжа, шкіра — це пульпа, глибина — це поверхня, але все це розміщене в нарцисичному просторі. Бажання проникнути в сновидіння, безсумнівно, слугує відповіддю на страх, змішаний із почуттям провини: страх опинитися проникним для сновидіння — захистом, і успішним захистом від кошмару. Але ні, глибокі води сновидіння не проникають у нас — вони несуть нас. Виходом на поверхню в нескінченно повторюваному циклі — взаємопроникненні дня і ночі — ми зобов'язані сновидінню: притулок тіні в низині дня, яскраве перехрестя променів у темряві, що перетинає наші дні та ночі до того моменту, який людство завжди дозволяло собі називати останнім сном, мріючи насправді про сон перший.

Jean-Bertrand Pontalis. Dream as an object

#цитата

#переклад #психоаналіз

Во время чтения «Сновидение как объект» Понтали, меня постигло лёгкое разочарование. Странным образом оно связано с тем, что текст хороший. Он там упоминает конференцию по сновидениям, которая проходила в 1970-х, и ещё одну, вообще в 1950-х, и говорит, что мнения психоаналитиков разделились: одни пытались разработать технику, как «использовать» сны в работе, и считали их каким-то своеобразным, не всегда исключительным, но всё же материалом, достойным внимания, а другие говорили, что в рамках исследования первичного процесса (в каком-то смысле, «дикой» прослойки нашего мышления), любая мысль, и история, и даже вся психоаналитическая сессия, уже сама по себе есть «сновидением». Более того, сам перенос тогда можно рассматривать как некоторый сон — воображаемая фигура аналитика поддаётся всё тем же сгущениям и смещениям, а попытка воссоздать на его месте внутренние объекты подобна галлюцинаторной реализации желаний. По незнанию мне казалось, что это всё придумал Ферро, и другие итальянцы (и то, позаимствовав что-то у Биона), но, в любом случае, чувствовался привкус новаторства. С другой стороны, понятно, что тексты Фройда тоже переписываются каждым следующим поколением — ретроактивно, обнаруживая что-то сейчас, мы находим это и там, в далёком прошлом, явно или между строк, будто это всегда было «уже» очевидно и доступно. Интересный эффект, находящий своё отражение и в обыденной жизни, когда вдруг понимаешь: «Так вот чем это всё тогда было и что значило!»

Статья эта не так проста, потому что вместо вопроса «как использовать сны», она ставит перед собой задачу описать, «а чем вообще является сновидение». Один из ответов, который находит Понтали, состоит в том, что сновидение — это некоторый ностальгический объект. Ностальгия как глубокая тоска по утраченному — по себе, своим желаниям, материнскому телу — проявляется тут дважды. Во-первых, само сновидение — это что-то эфемерное, в чём прослеживается регрессивная тенденция (как в переносе); все образы и персонажи тут «мои», но вместе с тем они полностью недостижимы: сновидец находится на равном расстоянии и от своих внутренних объектов, и от реальности. А во-вторых, всегда существует разрыв между сном как живым переживанием (когда ты проживаешь его внутри), и сном как пересказом (в каком-то смысле уже умершим), который никак нельзя разделить полной мерой с другим. Сновидение принадлежит только нам, его легко потерять, оно присутствует и отсутствует одновременно. Любопытно, что автор называет такую актуализацию психической реальности в виде новых образов, сюжетов «правильной галлюцинацией», которая не воспринимается субъектом как проблематичная, в сравнении с галлюцинациями истинными. Он говорит: «Сновидение делает видимым дежавю, которое стало невидимым».

Понтали обращает внимание, что если подходить ко снам с особой трепетностью, и наделять (только) их большим смыслом, то это будет похоже на попытку обозначить границу бессознательного, определить его локацию (так, будто оно обитает лишь в каком-то фиксированном месте или времени). Тут может идти речь про иллюзию контроля. Это похоже на то, чтобы сказать: «В целом мы нормальные люди, но вот какие сумасшедшие сны приходят к нам каждую ночь!»

Интересно он пишет о том, что снов может не быть совсем, или наоборот, некоторые анализанты безжалостно заваливают ими сессию от начала до конца (таким образом, словно воруя их у самих себя). Отчасти Понтали согласен с Винникоттом, считающим, что если сновидение приснилось, запомнилось и было пересказано, значит волнения и тревоги, заложенные в такой сон, уже есть теми, которые возможно как-то психически переработать.

#заметки #психоанализ

Из первого семинара Биона в Сан-Паулу (1978). Докладчица рассказывает про 38-летнего экономиста, который очень занят семьёй, забывает оплачивать сессии, жаждет знать как приходит к идеям его психоаналитикиня, но в то же время постоянно заявляет, что её слова «сбивают его с толку».

Докладчица: Он пришел ко мне после предыдущего «психоанализа». В ходе этого «лечения» он сам вел каждый сеанс, а «аналитик» должен был соглашаться или не соглашаться с тем, что он говорил. Поэтому он был сильно потрясен, когда понял, что я веду анализ иначе. Он сказал, что с прежним аналитиком знал о себе буквально все, но, несмотря на это, чувствовал себя очень подавленным. Со мной он не знал ничего ни о себе, ни обо мне — но, несмотря на это, чувствовал себя лучше. Он даже решил, что я,  должно быть, какая-то ведьма. Когда он впервые пришел, он принес свою «психодиагностику» — свою «эдипову ситуацию» и «механизмы защиты» — и хотел обсудить это со мной.

Бион: Какая необычная история! Может ли он объяснить, что такое «эдипова ситуация»? И какое отношение «эдиповы ситуации» имеют к психоанализу? Это важный вопрос, потому что именно такие вещи нам нередко приходится выслушивать.

Люди, если они достаточно умны, учатся читать книги об «эдиповых ситуациях», «снах», «интерпретациях» и так далее. И действительно, они звучат порой почти как психоаналитики или психиатры. Но когда такие люди, которые кажутся настолько осведомленными и используют все «правильные» термины — «отцовская фигура», «материнская фигура», «эдипова ситуация», весь этот психоаналитический мусор, — на самом деле сталкиваются с подлинным психоаналитическим опытом, они начинают испытывать сильный страх. Тот, кто все знает, кто, казалось бы, во всем разобрался, вдруг оказывается «сбит с толку»; разум, который представлялся таким чудесным и исцеленным, просто распадается.

Такому пациенту можно было бы сказать: «Почему вы теряетесь, когда мы разговариваем, казалось бы, на обычном, вполне понятном языке? Предположим, я пациент, которого вы со всем своим психоаналитическим знанием собираетесь лечить: почему вы тогда сбиты с толку? Либо вы ошиблись, думая, что знаете все, либо вам не следует быть психоаналитиком. Вам, пожалуй, стоило бы заняться чем-нибудь вроде экономики — но не приходить анализировать меня».

В практике психоанализа такой пациент, который внешне бодр, разумен, рационален, хорошо образован, не может выдерживать напряжения, связанного с тем, чтобы быть аналитиком. Сегодня все чаще встречаются такие пациенты — те, кто знает о психоанализе все и намного превосходит нас, бедных аналитиков.

Цікавий текст-роздум про те, чи може ChatGPT стати повноцінним автором, чи навіть філософом, від студентки КНУ (дозволю собі сказати, молодої філософині) — Катерини Скрипник.

Катерина звертається до мисленнєвого експерименту Джона Серла, під назвою «Китайська кімната», і виводить відповідь на поставлене питання згідно модерністського та постмодерного поглядів на механізм народження смислів.

У своєму експерименті Серл (1980-90) пропонував уявити таке приміщення, куди поміщають людину, для якої китайська є набором каракулів. Втім, в кімнаті стоять кошики з ієрогліфами та інструкція, як вони можуть бути поєднані один з одним. У людини нема жодного шансу зрозуміти сенс цих елементів, або ж речень, проте коли їй у віконечко передадуть набір, що означатиме «який ваш улюблений колір?», вона, орієнтуючись на форму символів і інструкції, буде здатна відповісти, до прикладу, «синій». У носія мови виникає враження, що відповідь осмислена. Навіть якщо справжній колір, що подобається тій персоні — зелений. Серл каже, що якраз таким суто механістичним чином і працює ШІ, отже інтелектуальний потенціал людини недоторканий.

Однак тут дійсно стає любопытно, а що взагалі означає «розуміти», і кому «належить» смисл того ж тексту — Автору (бо він конструює його, виходячи з власних міркувань, а ми цей об'єктивно існуючий смисл лише «відкриваємо»), чи Читачу (який заново генерує суб'єктивний сенс в акті сприймання, і ніколи не може покладатись на автентичність своєї інтерпретації)?

#стаття #нотатки

Інтернету вже більше 40-ка років, а етичні кодекси психологів щодо тонкощів взаємодії «у цифровому середовищі» в Україні з'явилися лише зараз. Але з'явилися! Дуже рада, що я є до цього причетною. Розробили з колегами з НПА деякі рекомендації.

Одразу скачати можна нижче. Або знайти файл самостійно за посиланням.

Так, тепер є «офіційне» закріплення того, що описувати клієнтський кейс чи частину сесії на сторінці в соц. мережі — це не найкраща практика. Просувати лише один обраний метод, кажучи, що лише він в усьому світі є «доказовим» та не має обмежень — також. Окремий параграф присвячений там маніпулятивним методам спілкування та реклами своїх послуг.

Звісно, думаю, кожен має якийсь свій внутрішній етичний компас, яким ми керуємося. Проте зазначити найбільш загальні «зовнішні» рамки також зайвим не буде, а для когось, сподіваюсь, виявиться і помічним.

Distaste for Sigmund Freud by Horacio Cardo (2009)

Случайно наткнулась на такую иллюстрацию от аргентинского художника Орасио Кардо, и стало интересно, почему именно distaste (отвращение).

Выяснилось, что есть целая серия работ, посвященных обманщинку Фройду: https://www.horaciocardo.com/sigmund-fraud/ . Они даже опубликованы в книжке с забавным названием «Sigmund Fraud & PXXXychoanalysis is about», где Freud становится Fraud (мошенник), а xxx — должно, пожалуй, подчёркивать «неуместные» сексуальные пристрастия Ф. относительно своих теоретических разработок. Выставка проходила в Буэнос-Айресе. Был ли у Кардо опыт своего анализа, к сожалению, неизвестно, но в фильме «PsychoMigrations» он говорит, что испытвает неприязнь к тому, что Фройд так небрежно трактует весь мир, и всё искусство, и поэтому теперь художник намерен «психоанализировать» самого Зигмунда.

Подписи к картинам создают цельный фантастический рассказ о том, как в Вене конца XIX века открывается кафе, где «Фройд-клуб» раздаёт всем желающим бесплатный анализ — словно любой прохожий может зайти и заявить о своих глубочайших тайнах. Потом там появляется довольно противный персонаж, который буквально вторгается в чужие сны и ворует оттуда образы. Параллельно Фройда приглашают в некий городок Бринденборг. Там он намерен создать бизнес, где «клиент всегда неправ» — то есть где он может продать услуги хоть миллиону людей. Сделать это просто, ведь Ф. следует восточной мудрости «кто знает, тот молчит; а кто говорит, тот не знает», и готов провозгласить уменее молчать отдельной профессией. По миру расселяются «звёзды» психотерапии — электры, нарциссы, эдипы — и люди, тратя огромные деньги, совершают массовое паломничество к Психотерминалу. Но всё не так просто, и Зигмунд сам попадает в какую-то любовную интрижку, и хочет чтобы все говорили о его матери, и так далее. Сюжет зажигательный.

Кардо увидел психоанализ как странную бизнес-стратегию, основанную на литературных выдумках, и претендующую на особый «бренд» и коммерческую, необычайно успешную монополию. А аналитиков — как всезнающих фигур, точно знающих, что происходит в душе другого человека. Очень жаль, что в реальности всё несколько иначе :)

#заметки

В контексті інтересу до всіх цих машин та роботів натрапила на дуже людяну інтерпретацію тесту Тюрінга. (Як ми знаємо, він датується 1950-м, та має в основі просту ідею — якщо «суддя», що є учасником інтеракції, не може сказати, взаємодіяв він з людиною, чи з програмою — тест пройдено. В принципі, ми керуємось цією логікою і понині.) Попри всі вражаючі відкриття, життя Алана склалося катастрофічно. В 1952 його засудили за гомосексуальність, яка вважалася протизаконною, і запропонували або ув'язнення, або примусову гормональну терапію. Вчений «обрав» друге, після чого невдовзі отруїв себе цианідом. Під таким кутом, тест Тюрінга — в буквальному прочитанні, як тебе розпізнають інші, до якої категорії віднесуть — таке собі випробовування, чи зможе він сам прикинутись гетеросексуальним чоловіком, і чи визнають його зрештою як людину. 

#нотатки@psychoanalytic_fields

Втім, така інтуїтивна логіка (машинний інтелект має довести свою подібність людському, щоб вважатися притомним), може виявитись не то щоб дуже коректною. Чому ми думаємо, що людський інтелект «справжній», а той — «штучний»? І що це таке загалом? Протезний аргумент щодо того, що можна алгоритмічно відтворити механізми людської психіки, почасти веде до концепції власне психіки як складної обчислювальної машини. Ніби не існуватиме того залишку, який не піддається будь-якій формалізації/віртуалізації. Називаючи цей підхід антропоцентричною помилкою, помітимо, що саме тут народжуються зловісні історії щодо подальших мотивів ШІ. Наприклад, що він зрештою спробує підкорити або знищити людство. Здатність до «говоріння» легко сплутати з елементом інтерсуб'єктивності. Ми проєктуємо на ШІ власні страхи та бажання.

Це класно коментує Бенжамін Браттон: «Справжній кошмар, ще гірший за той, в якому Велика машина хоче тебе вбити, це той, у якому вона вважає тебе неважливим, або навіть не сприймає як окрему сутність, яку варто пізнати. Гірше, ніж бути ворогом, — це бути зовсім непоміченим».

Почитати про це більше можна в моєму перекладі частинки книги Ізабель Міллар «Психоаналіз штучного інтелекту» тут: https://syg.ma/@alena-bartosh/psihoanaliz-shtuchnogo-intelektu-vasilisk-roko

#переклад #книга@psychoanalytic_fields

Фрагменты разговора с Бетти Джозеф (англ видео тут). Совсем немного изменила текст, чтобы стало более читаемо.

БД: Я никогда не понимала, как именно это случилось — как я из очень, очень слабого аналитика стала достаточно приличным аналитиком. Я так этого и не поняла.

Думаю, самая важная способность... Нужно иметь чутьё на правду. Истинную способность ощущать правду о самой себе. Быть готовой понять, что происходит внутри и как разные вещи на нас влияют. Только это позволяет действительно понять то, что происходит в других людях. Это основополагающая вещь. В какой-то момент мне удалось этого достичь. Именно так я развивалась — я почувствовала неудовлетворенность, когда осознала, что становлюсь, скажем так, автоматической в своей работе.

Ещё одна вещь, которая нужна психоаналитику — и я определённо не скажу, что когда-либо её имела, надеюсь, хотя бы сейчас она у меня есть — это то, что связано с воображением. Способность использовать ум по-разному. Например, когда ты слушаешь пациента и застреваешь, можешь ли ты сменить направление мышления, подумать: может, я подхожу к этому не с той стороны? Может, я фокусируюсь не на том аспекте? Нужно иметь в себе некую гибкость и менять ход мыслей. Я считаю это очень важным качеством. В этом, я уверена, поможет собственный анализ — чтобы можно было увидеть, как именно это делать. Такой подход абсолютно необходим.

Также нужно уметь выдерживать то, что ты — слабый аналитик. Простите, но это правда. [...] Если ты не можешь выдержать, что ты слабый, глупый или автоматический, ты никогда не станешь хорошим.