На полях у психоаналітика – Telegram
На полях у психоаналітика
427 subscribers
155 photos
9 videos
27 files
138 links
Психоаналітичний ескапізм, переклади, нотатки. Я пишу на ру і на укр. Домовитись про зустріч (психоаналіз, психотерапія) можна тут: @bartosh_alena
Download Telegram
На початку своєї практики терапевти часто відчувають порив заспокоїти пацієнта або «бути людяними». Наприклад, намагаючись послабити напругу, терапевт, прямуючи з приймальні до кабінету поруч з пацієнтом, може сказати: "Сподіваюся, у вас не виникло проблем із паркуванням. У цьому місці страшенно складно припаркуватися".

З погляду аналітичного процесу в цьому коментарі немає нічого від доброго жесту. Направду такого терапевта можна вважати недобрим за цілою низкою параметрів. По-перше, він щойно повідомив пацієнтові своє несвідоме відчуття, що той є немовлям, якому складно пробитися крізь ворожий йому світ, а також доніс до нього той факт, що терапевт відчуває провину у зв'язку з тим, що не може зробити життя пацієнта менш складним. Такий коментар негайно робить пацієнта боржником аналітика і тисне на нього обов'язком відплатити йому "добротою" у відповідь — а саме, допомогти аналітикові уникнути відчуття дискомфорту. У повідомленні терапевта також міститься натяк на те, що він не так уже й упевнений у тому, що терапія, яку він може запропонувати, варта тих зусиль, яких пацієнтові доводиться докладати.

Ба більше, такий коментар являє собою акт крадіжки: він краде в пацієнта можливість представити себе аналітикові в той спосіб, який він — свідомо чи несвідомо — вибере сам. [...] Нарешті, коментар описаного типу формує у пацієнта неправильні уявлення щодо суті аналітичного досвіду. Ми, аналітики, не ставимо собі за мету принести полегшення від тривоги за допомогою розради, прямого заспокоєння тощо. Оскільки ми вимагаємо здатності витримувати психологічну напругу не тільки від себе, а й від своїх пацієнтів, абсолютно безглуздо було б починати аналітичні стосунки зі спроби цю напругу розвіяти. Незалежно від того, чи буде цей інцидент коли-небудь ще обговорюватися знову, аналізант несвідомо відзначить той факт, що аналітик дозволяє собі справлятися з власною тривогою через відреагування почуттів контрперенесення.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата
🔥74👍2🤔2
На початковій зустрічі аналізанти часто ставлять прямі запитання. Однак лише на деякі з них я готовий дати таку саму пряму відповідь. Так, наприклад, я в обов'язковому порядку відповім на запитання пацієнта, які стосуються мого навчання або розміру оплати. Однак на більшість інших запитань я не відповідаю, включно з питаннями про те, до якої "школи психоаналізу" я себе відношу, чи працюю я більше з чоловіками, ніж з жінками, чи вважаю я гомосексуальність хворобою тощо. Я сприймаю такі запитання радше як замасковані твердження про фантазії пацієнта щодо того, у якій формі я обов'язково проведу його через власні психологічні проблеми, чи то страх перед жінками, чи то чоловіками, чи то страх перед гомосексуальністю, чи то гетеросексуальністю, чи то потреба домінувати над іншими, чи то підкорювати їх, і так далі.

Коли пацієнт наполегливо ставить запитання за запитанням, я часто кажу йому, що для нього, можливо, занадто небезпечно почекати і подивитися, що між нами почне відбуватися. Замість того, щоб чекати, пацієнт, здається, намагається спробувати майбутнє на смак через відповіді на свої запитання, знижуючи, таким чином, напругу процесу очікування.

Аналізант дуже часто вдається до запитань у спробі змусити аналітика заповнити аналітичний простір, бо відчуває, що його власні внутрішні змісти ганебні, небезпечні, незначущі та/або потребують захисту від аналітика — або що всередині нього немає нічого, чим він міг би заповнити аналітичний простір.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата
13👍2🤔1
Коментарі_щодо_перенесення_та_контрперенесення_на_початковій_аналітичній.pdf
301.8 KB
Ми не припинимо досліджувати
І кінець усіх наших досліджень полягатиме в тому
Щоб прибути туди, де ми почали
І вперше пізнати це місце.

(Томас Еліот)


Для мене ця випадково знайдена стаття Огдена виявилась найцікавішим, що я допоки читала (серед кортких форм) про початок аналітичних стосунків. Сподіваюсь, вам також сподобається і буде помічною!

#стаття #переклад #психоаналіз
18🔥2
На полях у психоаналітика
С репрезентацией аутистов в кино дела обстоят хуже по нескольким причинам. В одном случае их показывают исключительно как (мальчиков и) тяжелый груз для семьи и всего общества в целом (тогда фильм или сериал превращается в медикализированную стереотипную драму)…
Два новых сериала для «аутичной» коллекции:

9. 🌟 «Напарницы: Астрид и Рафаэлла» (2019) — франко-бельгийский детектив с девушкой в главной роли.
10. 🌟 «Юный Шелдон» (2017) — забавный приквел ТБВ про очень высокомерного мальчика-физика.

#смотрим_вместе #фильм #аутизм
6
Із розмови Романа Кечура та NV медіа:

— Є така трохи анекдотична думка, що нині глобальний політичний світ краще можуть описати психологи та психіатри, ніж політологи, бо цей світ про персональні рішення. Зараз, коли Україна має непростий період відносин зі США, є багато думок, як саме ми маємо себе вести, багато психологічних порад, як подобатися новому очільнику Білого дому. Чи згодні ви, що треба подобатися? Як загалом будувати відносини з партнерами у світі сили?

— Знаєте, якщо ви хочете грати якусь складну музику, то треба відмовитися від гри одним пальцем, якоїсь одної простенької мелодії. Коли я дивлюся на нових американських керманичів, у мене таке враження, що я перебуваю в кабінеті якого-небудь нью-йоркського бізнесмена, який веде війну з усіма, домовляється з усіма, судиться з усіма. Сьогодні обіймається, завтра кого-небудь підставляє, потім знову обіймається, шукає нових союзів. А ми, на мою думку, прагнемо простого і зрозумілого, однозначного світу.

Проте cвіт такий, який є. У цьому сьогоднішньому світі не можна одним пальцем грати мелодію і бути успішним. У дипломатії ми навчилися грати патріотичну мелодію, збудовану на етиці, вона красива, але надто проста. А тепер у відносинах з американською адміністрацією йдеться про хитрість, силу, тимчасові союзи,-- ніхто нікому не є до кінця союзником, усі союзи є тимчасові. Кожен за себе. Тобто це зовсім інша система. Вона передбачає зовсім інший підхід. Нам потрібно в цій системі координат не втратити свого морального етичного стрижня, бо якщо ми його втратимо, ми перестанемо бути українцями. Але при цьому в стосунках із зовнішнім світом ми повинні грати різні мелодії. Цей світ нам природно не подобається, але мусимо в ньому жити. Щоб урятуватися.

Отже, потрібна значно складніша дипломатія. Бо наша попередня дипломатія опиралася на декларацію цінності, на декларацію етики: «подивіться, що вони з нами зробили, подивіться, вони несправедливо на нас напали!» Цього було достатньо в попередній етиці за умов, що ми мали козирі, наприклад, нашу здатність опиратися. Бо якби ми були не здатними опиратися, ніхто б з нами не розмовляв. Усі б плакали на нашій могилі. Але тепер ситуація змінилася. Моральні аргументи з США не грають ніякої ролі. Важливі лише аргументи сили. Нам потрібно не втратити наших моральних аргументів для себе, але нам потрібно змінити нашу дипломатичну тактику. Зрештою, і раніше моральні аргументи для багатьох країн не були аргументами, — треба навчитися говорити з партнерами різними мовами.
12👍3
Із розмови Романа Кечура та NV медіа:

— Що, на ваш погляд, залишається на четвертому році війни головними психологічними викликами для українського суспільства?

— В Україні борються два наративи. Один наратив — «це абсолютна єдність і жертовність. Ми повинні жертвувати, обмежувати себе в усьому і присвячувати». Інший наратив — «життя коротке, треба його жити, давайте розважатися, будемо танцювати, співати і веселитися, і жити своїми власними інтересами».

Коротка війна передбачає домінування першого наративу. На короткий час можна консолідуватися, об'єднатися і на одному диханні пробігти цю спринтерську дистанцію. Довга війна — це війна для стаєрів. Вона передбачає, що головним завданням є зберігати працездатність і боєздатність нас як нації. Це передбачає, що нам потрібно їхати на такому собі велосипеді. Одна педаль велосипеду — це воювати, консолідуватися, концентруватися, а друга педаль — це розслаблятися. Це означає танцювати, співати, святкувати, народжувати дітей. З цього випливає ще й екстремальна необхідність ротувати військових на фронті.

Перед нами стоїть завдання об'єднати ці дві протилежні стратегії. Це передбачає, що ми повинні культивувати довіру до людей, які сьогодні святкують якусь подію разом, довіряти, що вони не всі ресурси, не всі гроші потратили на святкування, а що завтра вони зранку встануть і будуть допомагати нашій армії і будуть працювати заради цієї країни. Якщо ми будемо мати цю довіру, ми перестанемо будувати великий психологічний концентраційний табір.

Ми перестанемо дивитися на світ очима жертви, яка вимагає від усіх сприймати все лише так, як вона. Ми навчимося і воювати, і жити під час війни, бо невідомо, скільки ця війна ще буде тривати. Скоріше за все, вона не скоро завершиться.

— Що особисто вам дарує надію і спокій у такі дуже неспокійні часи?

— Ви знаєте, війна підкреслює правду, яка існує і поза війною. Моя правда полягає в тому, що ніхто нам нічого не гарантував. Невідомо, скільки ми проживемо. Невідомо, як що-небудь закінчиться. Життя коротке і закінчується смертю. Війна це все підкреслює. Коли ти живеш у світі очевидної смерті, неминучої смерті, то ти починаєш цінувати життя. Більше цінувати той час, який у тебе ще є. Це надає життю сенсу і смаку.
17
Мой пост насчёт книжки «Knowing What Psychoanalysts Do and Doing What Psychoanalysts Know»

Комментарий от Игоря Романова (тут также его рецензия):

Мысли сейчас, конечно, совсем не о психоаналитических войнах. Однако, последние также не утихают. [...] Такетт давно анонсировал третий шаг до того «дву-шагового» метода CCM (сравнительного клинического метода). После двух десятилетий сравнений и тысяч описаний работы аналитиков появилась возможность некой классификации подходов. Как и ожидалась, реальные различия в практике, а точнее – в имплицитных моделях, ею управляющих, располагаются совсем не там, где их декларируют. Можно сколько угодно говорить, что мы-де «интерпретируем тотальный перенос, «репрезентируем нерепрезентируемое», «анализируем с поверхности» и «опираемся на альфа-функцию», но детальное обсуждение клинического материала может показать совсем другие цели, намерения и критерии оценки.

Наверное, почти все уже слышали о новой классификации психоаналитических подходов, предложенной в книге: психоанализ как кино, как театр, как иммерсивный театр и как драматический диалог.

Некоторые аналитики (предполагаю - большинство) предпочитают смотреть с пациентом кино. Это может быть фильм о его прошлом, отношениях с папой и мамой, может быть фильм о его сегодняшних отношениях с начальством и супругом/супругой, это может быть даже фильм о его внутреннем мире и фантазиях, и далее – о его отношениях с аналитиком. Главное, что сам аналитик в этот момент в зале, вместе с пациентом, а главные события происходят на некоем экране. Вопросы, описания, формы высказываний – все подчиненно этому исключению аналитиком себя из рассматриваемой сцены. И пациента тоже.

Модель театра подразумевает неизбежную включенность аналитика в текущие взаимодействия пациента, учет разыгрываний, которые «уже здесь», использование контрпереноса как важного источника информации. Аналитик, использующий такой подход, скорее всего реже будет задавать вопросы и чаще будет использовать «дейксисы»: «вот сейчас», «в тот момент, когда я сказал» и т. п. Его или ее больше будет интересовать происходящее в зале, где располагаются пациент и аналитик, а не на экране.

Модель иммерсионного театра подразумевает еще большую включенность. Здесь аналитик не только со-участник, включенный наблюдатель, но активный деятель, со-созидатель психической реальности. Отчасти это может напоминать старую «драматическую» технику немецкого психоанализа, конструктивисткий подход позднего М. Гилла, работу современных интерсубъективистов или реляционных аналитиков. Но, как и все остальные подходы, этот не сильно зависит от теории и часто практикуется без осознания его истоков. Главное в нем – симметричное со-участие пациента и аналитика на бессознательном уровне. Не только подразумеваемое, но активно стимулируемое.

И наконец, модель драматического монолога более всего напоминает активное слушание, практикуемое многими французскими аналитиками. Здесь внимание аналитика привлечено к потоку ассоциаций пациента, двусмысленностям и лакунам в его речи, а участие часто заключается в дальнейшем стимулировании и раскрепощении этого потока. Симметрия может выражаться в том, что ассоциации или метафоры аналитика, спонтанные или продуманные, могут использоваться для дальнейшего развития ассоциативного поля, ценного самого по себе – как пространство репрезентации.


#книга
10🔥1
Одинадцять_питань,_які_допоможуть_визначити,_як_працює_психоаналітикиня.jpg
2.3 MB
«Добрый» Дэвид Такетт раз за разом утверждает, что все это – разные способы «делать психоанализ», и здесь нет лучшего и худшего. Подозреваю, у него все же есть предпочтения. Как и у любого из нас. Другое дело, что кое-чему мы может научиться у представителей других моделей. А кроме того – ни одна из них не существует в чистом виде. Они, как говорит Такетт, «идеальные типы» (в смысле М. Вебера). И большинство аналитиков, сколь бы ни были они склонны к определённому стилю работы, время от времени делают что-то другое. Работа CCM направлена лишь к лучшему осознанию того, что именно они делают, как и почему.

На фото – список вопросов, которые должны помочь аналитику сориентироваться на психоаналитической местности, определить свое местоположение. (Переклала питання на укр)
9
📺 На полях «Видів доброти» Лантімоса (цілковитий спойлер)

Офіцер Деніел (Племонс) страждає через зникнення своєї коханої дружини Ліз (Стоун), що вона потрапила в надзвичайні обставини десь у морі. За деякий час жінку героїчно рятує анонімний пілот, і вона повертається додому. Це мав би бути щасливий момент воз’єднання, проте на душі Деніела тяжіють сумніви: Ліз поводить себе якось незвично, і чоловіку починає здаватися, що це якась інша істота, «одягнута» в тіло його дружини. Остаточно зійшовши з розуму, офіцер підозрює її у нечистих помислах, переслідуванні, безжально руйнує зародок майбутнього життя, коли дізнається, що Ліз вагітна, і загалом вдається до побиття, а потім просить жінку приготувати йому свій палець, та, наступним кроком, печінку. [...] Та що направду означає це зникнення та повернення, ця зафіксована зміна?


#фільм #дивимось_разом
8
Парадокс военного времени: с одной стороны невозможно отрицать и не думать о человеческой хрупкости, смертности, разрушении, происходящем каждый день; а с другой — у тех, кто остаётся, появляется соблазн фантазировать о собственной грандиозной неуязвимости и бессмертии. Едва ли в текущих условиях растёт истинная «готовность» к чему-то плохому, или новым утратам, даже со временем. Поэтому не важно, случается что-то с тобой или близкими N лет назад или сегодня — это всё равно всё так же травмирует и делает больно.

#заметки
12💔4🔥3
«Женщина, покидающая кабинет психоаналитика»
Ремедиос Варо 1960 г.

Работа испанской художницы-сюрреалистки, которая интересовалась психоанализом, кабаллой, алхимией. Ремедиос Варо была одногруппницей Дали, лекции им читали в том числе Альберт Эйнштейн и Мари Кюри.
👍134
У Великдень — день, коли, за християнською традицією, зіштовхуються потяги лібідо та мортідо, і перемагає все ж потяг до життя — ми зібрались на довгоочікувану зустріч Реляційного Клубу з теми "Закулісся еротичного перенесення 2.0 (практичний ракурс)". Обрали бути з іншими, думати, почувати, вчитись.

Тема непроста, але саме з таких тем, як влучно зауважила одна з учасниць, і варто починати своє навчання, щоби не залишатись без корисного арсеналу поглядів та технічних прийомів у кабінеті.

Були історії, фантазії, рефлексії — ким ми стаємо одне для одного в терапевтичному просторі: страшними тиграми, ідеальними матерями та немовлятами, механіками, які лагодять «поломку»… Щоб справді побачити, що стоїть за перенесенням, терапевтка має дозволити собі «плавати» в неясних і глибоких водах контрперенесення — і в якийсь момент, можливо, щось корисне у цих водах усе-таки знайдеться.

Дякуємо вам за участь! Вже чекаємо наступного Клубу, що відбудеться 15 червня.

Презентація доступна тут

#реляційнийклуб
11🔥1
[Понталіс про сни] Розгляньмо один поширений стереотип: "Минулої ночі мені снився сон, але я пам'ятаю лише його уривки". Ніхто не звертає особливої уваги на таке повідомлення, всі чекають, що буде далі. І тільки, якщо повідомлення повторюється з певною наполегливістю і якщо наступний переказ сновидіння більш-менш зв'язний, воно може бути осмислене інакше: у цьому разі воно вказує на відношення, які суб'єкт намагається підтримувати зі сновидінням-об'єктом у той момент, коли передає його на розгляд третій особі. Тоді очевидний зв'язок з Едіповим комплексом, що спирається на уявлення аналітичної ситуації: "Ви маєте зрозуміти, при чому зробити це так, щоб я переконався, що Ви розумієте, що я жодним чином не відповідаю цьому сновидінню, цьому тілу, на яке дозволяю Вам кинути погляд. Інтерпретувати його, проникнути в нього — у Вашій владі. Проте гостре задоволення, яке ніколи повністю не задовольняється, випробуване мною і побачене Вами тільки мигцем, — моє".

Моя гіпотеза полягає в тому, що кожне сновидіння пов'язане з материнським тілом настільки, наскільки воно є об'єктом аналізу. У представленому мною прикладі аналізований забороняє собі знати його. В інших випадках суб'єкт використовує "аналітичний" метод розкладання на елементи, щоб оволодіти ситуацією за допомогою шматочків тіла сновидіння і так далі. Сама патологія суб'єкта розкривається у "використанні" сновидіння, а не в його змісті. Сновидіння-об'єкт вдруге захоплюється в оральній, анальній і фалічній організації, але спочатку процес сновидіння пов'язаний із матір'ю: розмаїття представлених у ньому тем і навіть той діапазон значень, що воно дає терапії (фекалії, сьогодення, витвір мистецтва, "уявна дитина", "цікавий" орган, фетиш), — усе розгортається на тлі цих виняткових взаємовідносин.

Сновидіння — це насамперед зусилля підтримати неможливе єднання з матір'ю, зберегти неподільну цілісність, повернутися в простір, що передує часу. Ось чому деякі пацієнти побічно вимагають, щоб до їхніх сновидінь не підходили надто близько, щоб тіло сновидіння не торкалися руками й не жували, щоб "уявлення речей" не перетворювали на "уявлення слів". Один з пацієнтів сказав мені: "Це сновидіння більшою мірою приносить мені задоволення, ніж цікавить мене. Воно як картина, складена зі шматочків, колаж".

Jean-Bertrand Pontalis. Dream as an object

#цитата
8👍2🔥1
Оскільки існують аргументи на користь обидвох варіантів, цікаво, як вимовляєте це прізвище ви — Lefèvre-Pontalis (фр), до прикладу, коли кажете про їх з Лапланшем словник
Anonymous Poll
15%
Понталі
54%
Понталіс
32%
Не знаю хто це / якийсь інший варіант
Сон, що наснився, дарує нам ілюзію, ніби ми можемо досягти того міфічного місця, де немає нічого незв'язного: де реальне — уявне, а уявне — реальне, де слово — це річ, тіло — це душа, водночас тіло-матка і тіло-фалос, де теперішнє — це майбутнє, погляд — це слово, де кохання — це їжа, шкіра — це пульпа, глибина — це поверхня, але все це розміщене в нарцисичному просторі. Бажання проникнути в сновидіння, безсумнівно, слугує відповіддю на страх, змішаний із почуттям провини: страх опинитися проникним для сновидіння — захистом, і успішним захистом від кошмару. Але ні, глибокі води сновидіння не проникають у нас — вони несуть нас. Виходом на поверхню в нескінченно повторюваному циклі — взаємопроникненні дня і ночі — ми зобов'язані сновидінню: притулок тіні в низині дня, яскраве перехрестя променів у темряві, що перетинає наші дні та ночі до того моменту, який людство завжди дозволяло собі називати останнім сном, мріючи насправді про сон перший.

Jean-Bertrand Pontalis. Dream as an object

#цитата
🔥7
Во время чтения «Сновидение как объект» Понтали, меня постигло лёгкое разочарование. Странным образом оно связано с тем, что текст хороший. Он там упоминает конференцию по сновидениям, которая проходила в 1970-х, и ещё одну, вообще в 1950-х, и говорит, что мнения психоаналитиков разделились: одни пытались разработать технику, как «использовать» сны в работе, и считали их каким-то своеобразным, не всегда исключительным, но всё же материалом, достойным внимания, а другие говорили, что в рамках исследования первичного процесса (в каком-то смысле, «дикой» прослойки нашего мышления), любая мысль, и история, и даже вся психоаналитическая сессия, уже сама по себе есть «сновидением». Более того, сам перенос тогда можно рассматривать как некоторый сон — воображаемая фигура аналитика поддаётся всё тем же сгущениям и смещениям, а попытка воссоздать на его месте внутренние объекты подобна галлюцинаторной реализации желаний. По незнанию мне казалось, что это всё придумал Ферро, и другие итальянцы (и то, позаимствовав что-то у Биона), но, в любом случае, чувствовался привкус новаторства. С другой стороны, понятно, что тексты Фройда тоже переписываются каждым следующим поколением — ретроактивно, обнаруживая что-то сейчас, мы находим это и там, в далёком прошлом, явно или между строк, будто это всегда было «уже» очевидно и доступно. Интересный эффект, находящий своё отражение и в обыденной жизни, когда вдруг понимаешь: «Так вот чем это всё тогда было и что значило!»

Статья эта не так проста, потому что вместо вопроса «как использовать сны», она ставит перед собой задачу описать, «а чем вообще является сновидение». Один из ответов, который находит Понтали, состоит в том, что сновидение — это некоторый ностальгический объект. Ностальгия как глубокая тоска по утраченному — по себе, своим желаниям, материнскому телу — проявляется тут дважды. Во-первых, само сновидение — это что-то эфемерное, в чём прослеживается регрессивная тенденция (как в переносе); все образы и персонажи тут «мои», но вместе с тем они полностью недостижимы: сновидец находится на равном расстоянии и от своих внутренних объектов, и от реальности. А во-вторых, всегда существует разрыв между сном как живым переживанием (когда ты проживаешь его внутри), и сном как пересказом (в каком-то смысле уже умершим), который никак нельзя разделить полной мерой с другим. Сновидение принадлежит только нам, его легко потерять, оно присутствует и отсутствует одновременно. Любопытно, что автор называет такую актуализацию психической реальности в виде новых образов, сюжетов «правильной галлюцинацией», которая не воспринимается субъектом как проблематичная, в сравнении с галлюцинациями истинными. Он говорит: «Сновидение делает видимым дежавю, которое стало невидимым».

Понтали обращает внимание, что если подходить ко снам с особой трепетностью, и наделять (только) их большим смыслом, то это будет похоже на попытку обозначить границу бессознательного, определить его локацию (так, будто оно обитает лишь в каком-то фиксированном месте или времени). Тут может идти речь про иллюзию контроля. Это похоже на то, чтобы сказать: «В целом мы нормальные люди, но вот какие сумасшедшие сны приходят к нам каждую ночь!»

Интересно он пишет о том, что снов может не быть совсем, или наоборот, некоторые анализанты безжалостно заваливают ими сессию от начала до конца (таким образом, словно воруя их у самих себя). Отчасти Понтали согласен с Винникоттом, считающим, что если сновидение приснилось, запомнилось и было пересказано, значит волнения и тревоги, заложенные в такой сон, уже есть теми, которые возможно как-то психически переработать.

#заметки #психоанализ
10🔥4🤯1
Из первого семинара Биона в Сан-Паулу (1978). Докладчица рассказывает про 38-летнего экономиста, который очень занят семьёй, забывает оплачивать сессии, жаждет знать как приходит к идеям его психоаналитикиня, но в то же время постоянно заявляет, что её слова «сбивают его с толку».

Докладчица: Он пришел ко мне после предыдущего «психоанализа». В ходе этого «лечения» он сам вел каждый сеанс, а «аналитик» должен был соглашаться или не соглашаться с тем, что он говорил. Поэтому он был сильно потрясен, когда понял, что я веду анализ иначе. Он сказал, что с прежним аналитиком знал о себе буквально все, но, несмотря на это, чувствовал себя очень подавленным. Со мной он не знал ничего ни о себе, ни обо мне — но, несмотря на это, чувствовал себя лучше. Он даже решил, что я,  должно быть, какая-то ведьма. Когда он впервые пришел, он принес свою «психодиагностику» — свою «эдипову ситуацию» и «механизмы защиты» — и хотел обсудить это со мной.
🌚42👍2
Бион: Какая необычная история! Может ли он объяснить, что такое «эдипова ситуация»? И какое отношение «эдиповы ситуации» имеют к психоанализу? Это важный вопрос, потому что именно такие вещи нам нередко приходится выслушивать.

Люди, если они достаточно умны, учатся читать книги об «эдиповых ситуациях», «снах», «интерпретациях» и так далее. И действительно, они звучат порой почти как психоаналитики или психиатры. Но когда такие люди, которые кажутся настолько осведомленными и используют все «правильные» термины — «отцовская фигура», «материнская фигура», «эдипова ситуация», весь этот психоаналитический мусор, — на самом деле сталкиваются с подлинным психоаналитическим опытом, они начинают испытывать сильный страх. Тот, кто все знает, кто, казалось бы, во всем разобрался, вдруг оказывается «сбит с толку»; разум, который представлялся таким чудесным и исцеленным, просто распадается.

Такому пациенту можно было бы сказать: «Почему вы теряетесь, когда мы разговариваем, казалось бы, на обычном, вполне понятном языке? Предположим, я пациент, которого вы со всем своим психоаналитическим знанием собираетесь лечить: почему вы тогда сбиты с толку? Либо вы ошиблись, думая, что знаете все, либо вам не следует быть психоаналитиком. Вам, пожалуй, стоило бы заняться чем-нибудь вроде экономики — но не приходить анализировать меня».

В практике психоанализа такой пациент, который внешне бодр, разумен, рационален, хорошо образован, не может выдерживать напряжения, связанного с тем, чтобы быть аналитиком. Сегодня все чаще встречаются такие пациенты — те, кто знает о психоанализе все и намного превосходит нас, бедных аналитиков.
10👍6🌚1